Тут була земля

You forget what you want to remember,
and you remember what you want to forget.

— Кормак Маккарті (20.07.1933 — 13.06.2023 рр.)

На шостий день після підриву росіянами Каховської ГЕС у Херсоні січе дощ і нічого не видно. Замість траси з машинами, замість полів, де паслися корови, замість дворів і футбольних полів — усюди тепер вода. 

Здалеку наближається сіро-синя пляма: вона поступово набирає різкості, серед моря з’являються близнюки Борис та Юрій Княжинські. Високі, довговолосі сиві брати рятують людей і тварин на водах Херсону з першого дня після підриву дамби. Раз за разом близнюки заправляють свій човен «Дракар», як у вікінгів, і йдуть у невідоме — ніхто не знає нових маршрутів і що саме може чекати під водою. Рівно як і ніхто не може зараз порахувати, скільки завдано збитків людям і природі й те, як ситуація розвиватиметься далі. 

Близнюки

Коли піднялася вода, то хвиля вхопила і судно братів Княжинських. Один з братів кинувся вплав, здолав кілька кілометрів, але човна врятував — Дніпро він, каже, може переплисти із завʼязаними руками й ногами. Близнюки слухають норвезький важкий рок, а довге волосся в них іще з дитячого віку. Юрій стоїть із веслом у руці, а Борис заливає бензин.

З багажника «Дракара» посилюється крик. Ось один із братів витягує з човна мокре коричнево-руде кошеня. Злякане, виривається — його передають Каренові, який приїхав сюди каретою швидкої допомоги, навантаженої продуктами. Засорокарічний чоловік із гострим поглядом передає кілька пакетів з їжею та вказівкою адрес на затопленому острові Корабел, на які треба все це перевезти. 

— Чому ті люди не хочуть евакуюватися? 

— Самі запитайте. 

Це вже пʼята «швидка» Карена — всі попередні спалені ворогом. Він приїхав із Сімферополя перед повномасштабним вторгненням, під снарядами вивозив людей з тоді окупованої Київщини, потім з Херсона і сходу. Карен поміщає кошеня у порожню коробку.

Однак головна його місія — евакуація 78-річної жінки з інвалідністю. Вона живе на ізольованому острові, не може ходити, пише вірші й ворожить на картах. Жінку звуть Кларинда Василівна, її мама була снайперкою під час Другої світової війни. 

Дощ посилюється. 

— Ми все життя на річці. Ми знаємо всі протоки, — кажуть в один голос брати. — Усі ці дні пливемо, а люди кричать: «Води! Води!» З вікон показують милиці.  

Вчора на шляху братів перекинуло човен з двома військовими-рятувальниками. Швидка течія затягла їх під баржу, чоловіки загинули.

Вода

«Дракар» прямує в бік острова Корабел. З води, як залізна, стирчить трава. Вдалині на дереві червона тканина — орієнтир. За нею — траса, визирають вершки трикутників дорожніх знаків. На берегах Херсона купа пошкоджених човнів — ніхто не знає карти нового дна. І в «Дракара» заліплена дірка — наткнувся на паркан.

Братам телефонує Карен — відповідають, що за годину будуть у старшої жінки. Хлопці знають Карена третій день. Брати ховають великі гачки на щуку з блешнями — щоб бабуся на них не напоролася. Поряд на човні дзеркальце, рукавиці, консервований паштет, монокль, скотч, мило, великий сачок, щоб ловити собак: перелякані тварини кусають рятівників.

— У нас дача на острові. Її, напевне, змило. Але ми ще не дивилися, бо немає часу. Як стане тихіше — попливемо. В нас там були абрикоси, вишні, сливи, черешня, полуниця, малина.

З води виступає достигла шовковиця, листя винограду, а також блискучі кульки зеленої аличі. На пливучій дошці стоїть самка фазана. Вдалині — дві кочерги: одна занурюється — качки. 

Зупиняється дощ — і на поверхні води видно райдужну плівку — соляра. Сморід розноситься поверхнею води, коле ніздрі.

— От вона, катастрофа…

Де вода зійшла — вершки дерев зелені, але їхня частина, що була затоплена, чорна і гнила. Дахи, дахи, дахи, в одного будинка просіла стіна, тому покрівлю вже перекосило, на дні видно щось схоже на автівку, пропливаючи, брати пригинаються під газовими трубами. Дроти електромереж — як обірвана тятива на луці. Вдалині повалений кран і затоплений міст. З боків асфальтовий та цегляний заводи: вони не працюють іще з часів інтенсивних обстрілів міста. На деяких будинках кіптява від загоряння і вибиті вікна. 

— Вчора бачили плавучу міну з ріжками. Пропливала повз нас дуже сильною течією.

Раптом удар. Човен натикається на рейки — тут була залізниця. 

Вчора брати пливли до яхти, застряглої на тополях. Власники — подружжя — відмовилися покидати човен. Але братам вдалося зіштовхнути їх на воду. Потім Юру й Бориса затримала поліція на чотири години — перевіряли, чи не диверсанти. У Херсоні напружено — сьогодні росіяни обстріляли човен з людьми, що евакуювалися з окупованої території. Вбили трьох осіб.

Їдуть повільно, щоб не наткнутися на трубопровід з нафтозаводу. Пропливають церкву із синім дахом і позолоченим куполом. Тополині алеї. Пливуть як венеційським Гранд-каналом. 

Краплі дощу подовжуються, ніби стріли. Стріляє ворожа артилерія. У дворах особлива акустика: люди звикли вгадувати тип зброї, але водна гладь під вікнами сплутує звуки.

Вогонь

Близнюки повертають перед знаком «житлова зона». Намальовані казкові герої в підʼїздах, скульптура дитини у воді, на порозі над водою стоїть дід:

— Прівєеет. Не хочете розкласти сітку на креветки? 

— Ні-і-і.

— Маєте сигарети?

— Ми зараз евакуюємо бабку і повернемося до вас. 

— Бабку??? — усміхається на всі відсутні зуби. — Везіть мені її сюди!

Звертають на іншу вулицю. Здалеку махає місцевий:

— Давайте до нас, — усміхається, — на плов гарячий! 

Запливають у двір. Ніс човна б’ється у сходи. З обох боків рослини — звикло: низ у воді, середина чорна, вершки зелені. Над водою кілька людей пораються біля вогню на мангалі.

— Привіт великій землі, — гукають жінки з другого поверху.

Юра й Борис вилазять з човна, ідуть до затоплених будинків. Більшість людей тут старшого віку. На мангалі поряд із казаном книжка Олексія Толстого.

— На розпалку пішов цей російський письменник, — каже Олег, чоловік, який запрошував братів на плов. 

Він згадує, що після підриву дамби було страшно перші дві години. Його сусідка додає: «Всі думали, що коли вода йтиме, то все змете! Однак люди живуть так уже шість днів. Зідзвонювалися з сусідами, порахували, що у них є — вода, консерви…».  

Олег зібрав зламані частини старих деревʼяних меблів — от і дрова. Якщо закінчаться — навпроти будинку перед футбольним полем кілька сухих тополь.

— У нас тут є людина з дипломом кухаря!

Рожевощока Людмила і справді варить їжу в місцевій школі:

— Готуємо більше, ніж треба, на всіх, хто може до нас доплисти. Завтра куліш, післязавтра зелений борщ.

Плов досить непоганий. Замало хіба цибулі й моркви — очевидно, в людей обмаль продуктів.

— На скільки оцінюєте плов? 

— На двадцять з десяти, — каже один з близнюків.

Він сидить на лавці під виноградом, з ногами у воді, а потім встає, щоб узяти з банки мариновані огірки, які пропонує сивоволоса Ніна. Тим часом інша місцева жінка, пані Валентина, веде у свою квартиру на другому поверсі й показує Кєшу — білого пухнастого кота:

— Кєші сьогодні 16 років. Весь підʼїзд поздоровив. 

Мешканці дому наполягають, щоб усі, хто приїхав, скуштували плов.

— Іде війна, а я переживаю якусь робінзонаду, — каже Люда. — Ви б бачили вчора, що було! Гатять снарядами, а ми так, — і починає тицяти дулями в небо, — ту-ту-ту-ту. Вони свистять, а ми вгадуємо, куди впаде. …Мені перед підривом дамби сон приснився: в колодязі чиста вода, біла, її небагато. …Це добре, — придихає, — це добре, це добре.

— Приїжджайте завтра на куліш, — сміється Олег. 

Човен відчалює до тієї, яку треба евакуювати. Удалині з-під виноградного листя руками махають Олег, Ніна, Люда, Валя і ще троє місцевих. 

Кларинда й катальпа

Борт човна липкий — у воді знову плями від нафтопродуктів. Вдалині пливуть військові:

— У вас усе добре?

— Все добре!

На одній з вулиць починається стрімка течія проти руху човна. Брати вистрибують, привʼязують канат і тягнуть «Дракара» вздовж затоплених магазинів, перукарень, офісів. 

Далі знову застрибують і пливуть до будинку пані Кларинди. Вона переселилася до сусідів на третій поверх, бо її перший затоплений. Самі сусіди зараз на окупованій території. Пробували тікати, але росіяни почали обстрілювати тих, хто перепливав на херсонський бік. 

У домі складені на купу кілька велосипедів, безліч кактусів, на трюмо десяток флаконів від парфумів.

78-річна Кларинда Василівна підводиться з ліжка й переміщується на візок. Її ноги нерухомі. Вона бере великий контейнер з документами й трьома телефонами. Відкриває один з них і читає вірш на честь звільнення Херсона — там і про нібито здачу міста колаборантами, і про життя в страху. Вона ледь не плаче на рядку про те, що одного дня бачить прапори, які — наші. 

Кларинда Василівна каже, що думала пересидіти все тут. Але діти з Португалії переконали: якщо в дім влучить іще й снаряд — ситуація буде вже зовсім безвихідна. До того ж у квартирі й так доведеться робити ремонт, а в її віці та стані це буде надто складно.

Близнюки стягують 100-кілограмову жінку з третього поверху. На другому поверсі зупиняються — пані Кларинда прощається зі своєю подругою Ларисою. Сусідка плаче — можливо, вони більше ніколи не побачаться, Кларинда Василівна теж крізь сльози шепче: «Ну не плач, усе добре, все добре».

На раз-два-три ще двоє чоловіків допомагають Юрі й Борису помістити жінку на човен. Потім обмотують її коцами та дощовиками. 

Відпливають на кілька метрів від дому. Жінка просить зупинитися біля дерева у білому цвіту:

— Катальпочко… До побачення, — плаче.

Торкається дерева, махає рукою — вона бачила його щодня крізь вікно.

Пропливаючи рідними вулицями, зізнається, що вже давно не вибиралася з дому. 

— Нічого не вгадую. Забула, як тут усе виглядає. Тут така краса була. Троянди, виноград, соловʼї співають…

Усе тільки починається

— Я поняття не маю, хто такий Карен, — каже Кларинда Василівна, коли опиняється на березі. 

Про існування Карена вона дізналася тільки вчора в одному з онлайн-чатів.

Ось його машина. У швидкій замість ранкових продуктів і кота — сидить хвора жінка, евакуйована з одного з підтоплених сіл. 

Карен у чудовому настрої. Він розповідає про інші свої евакуації: забрали у Снігурівці кинутий шкільний автобус, приїхали в Херсон на Паску минулого року, на блокпостах питали: «Откуда и куда?», відповідав: «Хуй знает откуда и хуй знает куда», — пропускали. 

Дощ стишується, але вітер зриває дощовики. Кларинду Василівну передадуть волонтерам. 

Борис і Юра стоять вдалині, схожі на двох великих птахів. За мить вони вирушають на порятунок інших. 

На виїзді з Херсона заправка. Знайомий рятувальник, який був кілька днів тому на Корабельній площі, найбільшій точці евакуації, розказує, що вчора врятував свою класну керівничку, яка колись хотіла вигнати його зі школи. Далі на заправку заходить Артур. Він у білому готельному халаті — весь одяг намок, коли хлопець упав із водного скутера. 

Артур воює поблизу Пісків на Донеччині, але взяв звільнення на п’ять днів. Під його керівництвом тут троє раніше поранених побратимів: зараз військові разом рятують людей на Херсонщині. Артур зібрав через інстаграм гроші на два гідроскутери — ними й вивозить тих, хто після підриву росіянами Каховської ГЕС опинився в біді. 

Артур показує на екрані свого мобільного фото втоплених ворожих солдатів. А потім розповідає, що має тепер кота Херсона — кішка-матір втонула, а кошеня витягли з-під шиферу в затопленій хаті. 

Підходить один із побратимів армійця. 

— У нього в нозі дірка як жіночий статевий орган, — сміється Артур. — Що йому ще робити, якщо він ходить і чвакає? Я казав йому ноги ховати. А він ноги не ховав. І одного дня мені кажуть: «Трьохсотий, осколок». Насправді він в окопі за дівчатами сумував і зробив собі таку штуку. 

— Це ж треба бути йогом!

— Та ні, — хлопець бере в руки пʼяту і важко тягне вгору, дотягується. — Йогом бути не треба. 

Всі регочуть. Життя триває.

Але скоро у місті може початися мор. 

Хтось навіть каже, що вже є випадки холери. 

Дощ закінчується. А коли він дві години тому гатив серед ріки, брати Юрій і Борис, дивлячись удалину, в один голос повторювали:

— Острови позмиває… Ріки поміняють річища… Помруть мільйони живих створінь…