Крутий вчитель Онідзука

    Крутий вчитель Онідзука

    Як ветеран хотів мати школу, де все інакше, і зробив таку

    Тридцятирічний Андрій Одаренко, втративши на війні ногу, заснував IT-школу для дітей, де не лише вчить програмування, а передусім допомагає шукати власний шлях. Та будувати ідеальну країну.

    Побратимство

    Андрій сідає у свій коричневий «Хюндай». Впевнено і рішуче тисне на газ. Одразу й не помічаєш, що робить  він це залізною ногою. Поки їдемо просторими та залитими сонцем вулицями Хмельницького, раз по раз відповідає на дзвінки й повідомлення. Сьогодні — День Героїв, тому привітань в Андрія сила-силенна. Високі зелені дерева й широкі алеї міста, що за вікном автівки, поволі змінюються на інший ландшафт: сірі багатоповерхівки. За ними врешті видніються ошатні низькі кам’яниці, що відкривають досі сховані історичні ландшафти Хмельницького. Перед тим як зустрітися з нами, Андрій зранку був на офіційних заходах у місті, де його вітали, нагороджували грамотою та висловлювали слова вдячності за захист України. Чоловік не любить надмірного офіціозу. Втім, каже, що долучатись до таких подій важливо, перш за все, аби нагадувати іншим про тих, хто повернувся з війни.

    — Це Паша. Він мене витягнув, коли я лежав поранений в окопі, — говорить Андрій, коли його мобільний укотре розривається від дзвінка. У розмові з побратимом Пашею залагоджує різні справи, домовляються про подальші спільні проєкти й ініціативи, що стосуються ветеранів та ветеранок.

    Шлях

    Андрієві Одаренку 30, і він — колишній поліцейський. У білій лляній сорочці, з аскетичною стрижкою (поголений під нуль), худорлявою постаттю та зосередженим поглядом, радше скидається на буддійського монаха. Або на святих із візантійських образів. Втім, із того, як чоловік говорить, вчувається практичний досвід роботи поліцейського: Андрій чіткий та хронологічний у своїй оповіді. Прискіпливий до деталей. Лаконічний та виразний. 

    Майже сім років Андрій був поліцейським. Спершу — дільничним інспектором, згодом працював у патрульній поліції та паралельно навчався у профільній академії. Дід та дядько Андрія обіймали високі посади у правоохоронних органах, з такою родинною історією він спокійно міг мати стрімке кар’єрне зростання в майбутньому. Проте Андрій вирішив іти власним шляхом. Бо завше шукав справедливості і власної відповідальності за країну, в якій народився.  

    У 2015 році добровольцем поїхав на схід. Був у Сіверську та біля Попасної. Про службу на фронті Андрій говорить мало. Як і загалом про велику війну. Каже лише, що АТО в порівнянні з повномасштабним російським вторгненням — небо й земля. 

    Повернувшись з АТО, хлопець остаточно вирішив піти з професії та поїхав за кордон. 

    Один виїзд на полігон та 21 відстріляний патрон

    У Болгарії працював на кухні в ресторані. У Чехії на заводі збирав крісла до BMW. Далі отримав аграрну освіту й вирушив у Данію, де підписав контракт із фермою в молочній галузі. Був одним із найкращих працівників. Власник доручав Андрієві найважливіші справи підприємства. 24 лютого 2022 року хлопець зранку ще вийшов на роботу, відчуваючи дикий неспокій за сім’ю, місто. За свою землю. Друзі й колеги, які залишилися в Україні, переконували не їхати: мовляв, до Хмельницького не дійдуть, все буде нормально.

    — А я читаю новини і думаю: ну шо нормально? Вони вже під Києвом.

    Зібрав сумку за десять хвилин. Через фейсбук знайшов перше-ліпше авто, щоб доїхати додому. 26 лютого вже був в Україні, з березня  — у Хмельницькому ТРО,  бо потрапити в ЗСУ на початку повномасштабного російського вторгнення було майже нереально. 

    Перших десять днів Андрій патрулював місто. Один виїзд на полігон та 21 відстріляний патрон. Далі — лінія фронту і життя на межі смерті. Пройшов увесь Харківський напрямок.

    Посидіти поруч востаннє

    О 5 ранку 9 травня 2022 року Андрій лежав в окопі на бойовій позиції в лісі біля села Богородичне Донецької області. Раптом почув сильний вибух. Важким ударом хлопцеві одразу відірвало ногу. Заледве доповз до побратимів за метрів 20. Декілька кілометрів двоє хлопців несли пораненого Андрія на спині. Один із них — той самий Паша, з яким вони сьогодні мають спільну справу, покликану допомагати українським ветеранам. Інший побратим загинув за дві години по тому.  

    На місці евакуації Андрій чекав більше двох годин. Прощався з життям, бо думав: хто приїде вивозити одного солдата сюди — в небезпечну зону, по якій ворожі сили безперестанку гатять артою? Але життя не відпускало Андрія. Врешті хлопця забрали з поля бою та відвезли в найближчий військовий госпіталь, що на Донеччині. Треба було терміново ампутувати ногу, інакше відмовлять нирки. Після ампутації Андрій впав у кому. Лікарі сказали коханій Андрія Насті, аби та приїхала, щоб посидіти поруч востаннє. Прогнози були геть невтішні. Але життя вдруге не відпустило його. За три дні Андрій розплющив очі.

    Майже рік складного лікування у кількох шпиталях країни. Ветеран із Хмельницького заново вчився жити на протезі, це вимагало тривалої фізичної та психологічної реабілітації. 

    Андрій після високої ампутації ноги, тож адаптація досі потребує чимало зусиль. Найбільше — моральних. Поки розмовляємо у міському парку, порожня алея засіюється людьми. Повз нас проходять десятки перехожих. Кожен із них кидає погляд на Андріїв протез. Хтось робить це досить демонстративно. Інші хутчіше відводять погляд.

    Життя з нового аркуша

    — Діти — це чисті аркуші. Тому мені з дітьми легко.

    Андрій поволі, але впевнено ступає сходами, піднімається на другий поверх високої сучасної будівлі, щоб показати простір IT-школи для дітей School of Modern Skills. Кілька місяців тому він заснував цю школу як ветеранський бізнес. 

    Любов до малечі у нього віддавна. На фронті для хлопця найважче було бачити, як російські ракети вбивають дітей. Руйнують їхні будинки, сім’ї. Крадуть дитинство і радість життя.

    Тому, повернувшись із фронту, він вирішив  зробити щось важливе та корисне саме для дітей. Так зможе інвестувати у майбутнє своєї країни. Бо діти й ветерани для Андрія — наразі головна ціль. 

    Думка про створення IT-школи у рідному Хмельницькому з’явилася не одразу. Спершу ветеран мав намір влаштуватись у місцевий територіальний  центр комплектування та соціальної підтримки, допоки якось на вулиці не натрапив на давнього товариша, з яким в юності разом ходили на кікбоксинг. Той і  подав ідею познайомитись з його другом, потенційно надійним партнером, який запропонував очолити проєкт з допомоги ветеранам «Новий Горизонт» та ідею створення ІТ-школи. Андрій одразу загорівся бажанням. Написав проєкт, подавши його на два державні гранти для ветеранів. Позитивну відповідь отримав двічі — і на перші 750 тисяч гривень заснував власний стартап для дітей: School of Modern Skills. 

    У школі є різні напрями: робототехніка Lego і Arduino, програмування у грі Minecraft, ІТ-Start, основи програмування, Illustrator & Photoshop. Та складніші: програмування мовою Python і веб-дизайн у Figma. Поки Андрій робить короткий екскурс школою, в одному з класів якраз триває заняття. Невимушено, у формі гри, наймолодші учні складають улюблене Lego. Молодий вчитель по черзі підходить до кожної дитини, хвалить за пророблену деталь завдання, яку діти старанно створюють зі своїми конструкторами. Вмить хтось із малих весело плескає у долоні, радіючи, що у нього все вийшло.

    — Вчитель — це той, до кого дитина може звернутись із будь-якою проблемою.  Не боятись. Не соромитись. Це те, чого не було у мене в школі. Ми були наляканими учнями.  А мені завжди хотілось мати вчителя-наставника.  Тож я хочу, щоб у нашій школі було інакше. Ви бачили аніме «Great Teacher Onizuka»? —  раптом запитує Андрій і, не чекаючи відповіді, веде далі. — От нехай у нас будуть такі вчителі, як Онідзука.

    «Great Teacher Onizuka» (Крутий Вчитель Онідзука) — японський аніме-серіал із 43 серій режисера Абе Норіюкі. Це історія про те, як колишній член вуличної банди «Онібаку», байкер Онідзука приїжджає в Токіо у пошуках кращого життя і влаштовується вчителем у школу. Учні оголошують новому викладачеві бойкот, але щирість і простота Онідзуки дозволяють йому завоювати повагу дітей та батьків. Він захоплює щирим ентузіазмом і наполегливістю.

    На любов Андрія до японського аніме натякають два татуювання хлопця. Одне, на лівій руці, — яскраві герої манґи (ілюстрації до текстів, своєрідні комікси, що стали в Японії особливим видом мистецтва; цей напрям почав розвиватися після Другої світової війни), вони одразу привертають мою увагу. 

    Полудневе сонце просочується крізь білі жалюзі, сплітаючи світло і тінь прохолодної кімнати, в якій розмовляємо. У передпокої школи на полицях вервицею лежать бойові гільзи. Вище на тумбочках — трофеї, які привезли з фронту військові, а розмалювали діти. Тепер їх можна придбати за символічну ціну. Так ветеран підтримує тих, хто продовжує боротьбу на нулі.

    Ветерани та діти

    Андрій Одаренко керує всіма процесами IT-школи School of Modern Skills. Займається організаційними, адміністративними та фінансовими справами. Підбирає персонал та формує викладацьку команду, весь час удосконалюючи власні знання та навички. Але це лише одна зі справ, якій присвячується український ветеран. Андрій регулярно ходить на зустрічі до місцевих шкіл, щоб мотивувати молодь змінювати суспільство. Ставати свідомими та відповідальними українцями. Вміти любити свою країну, культуру, історію. Відчувати власну ідентичність. Окрім того, Андрій Одаренко є одним із засновників спільноти «Нові горизонти», що займається підтримкою ветеранів Хмельниччини. Влаштовує публічні заходи для підтримки ЗСУ. Зустрічається з місцевими чиновниками, щоби краще налагодити співпрацю ветеранського сектору та влади. Їздить у Брюссель на зустріч із представниками НАТО, щоб розповісти про невідкладні потреби своїх побратимів. Відвідує хлопців у госпіталях, мотивуючи та не даючи впасти духом. Бо вірить: ця країна має великий потенціал. А головне в ній — усі ми. 

    — Якщо треба буде вдруге вибирати, хто воюватиме — вісімнадцятирічний хлопець чи я, то, звичайно, я. — Андрій спокійно і впевнено усміхається. — Вони ж діти. Їм будувати нашу країну. 

    На місто поволі падають сині сутінки. Натомлене сонце останнім контуром золотить дахи будинків. Стемніле небо нависає над міськими балконами та білими балюстрадами. Вулиці наповнюються багряними потемками вечора. 

    Андрій багато жартує: про життя, в якому заново вчиться любити. Про друзів. Про себе. І про ще одне своє татуювання на правій нозі, яке завжди хотів видалити. Але війна і тут внесла свої корективи.

    — Тепер замість тату-черепа там протез, — сміється. — Ми ж уже люди з необмеженими можливостями! І я зроблю все, щоб ця країна стала кращою. 


    Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, а також людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

    Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.


    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00