10 причин чому

    10 причин чому

    Аргументи тих, хто залишається, які ми не завжди здатні почути

    [Цей текст був написаний для шостого числа друкованого Reporters, присвяченого пошуку взаємопорозуміння. Долучайтеся до Спільноти The Ukrainians, щоби отримувати 4 випуски протягом року. Переходьте за лінком, щоб купити саме це число]


    «Чому вони там лишаються? Ще й з дітьми!» — це питання, яке найчастіше ставлять мені знайомі, коли я повертаюся з відряджень із передової. З тих обстріляних сил, де в напіврозвалених хатах і далі живуть люди. Наші люди. 

    Найчастіше тих, котрі залишаються серед боїв, узагальнено називають «ждунами руского міра», які начебто чекають на ворожу армію та шанують Путіна. І такі, звісно, тут теж трапляються. Вони найактивніші та дуже помітні. Але є й інші. І в них є з десяток причин, яким складно щось протиставити і які примушують залишатися на війні. 

    «Ми там нікому не треба»

    Я бачила людей з маленькими дітьми, яким доводилось переїжджати по кілька разів. Спочатку вони виїхали із захоплених територій, але залишилися ближче до окупованого дому. Прилетіли снаряди — пошкодило будинок, переїхали знову. Трохи далі — прилетіли ракети. Раз за разом починає здаватися, що так тепер усюди.

    Ще важче стати потрібним. Відсутність дому автоматично позбавляє тебе знайомих, друзів, сусідів, учителів, які навчають твоїх дітей, лікарів, до яких звик бігати з болячками. Ти потрапляєш у незнайоме місто. Не знаєш маршрутів та графіка транспорту. Не маєш роботи. Не маєш… Насправді нікого. І мусиш стати потрібним.  Хтось має дати тобі житло і повірити на слово, що ти не сповідував ідеї «русского міра». Іноді треба почати нарешті говорити українською. На чоловіків дивитимуться скоса, бо «чому наші чоловіки воюють, а цей приїхав і ходить?». 

    На прифронтових територіях з мобілізацією простіше — воєнкоми не дуже хочуть їхати під обстріли шукати рекрутів. Тепер ти «переселенець», і тебе так називатимуть офіційно. Потрібно оформляти документи, шукати допомогу, роботу, гроші, житло, а ввечері вмикати новини й дивитися, чи не покажуть твій дім. Дзвонити сусідам і питати: як ви там? живі? хату нашу бачили?

    Щоби стати потрібним, мусиш мати багато моральних та фізичних сил. Звісно, це війна, ніхто не обіцяв, що буде легко, але раптом ми повернемось додому, поки дім стоїть, — і стане легше?

    У безпечніше місто чи село люди поїхали, бо не мали вибору. Але повернутися — це ілюзія того, що це рішення, яке ти ухвалив сам.

    «Я не можу покинути тварин»

    Найстрашніша картина війни, яку я бачила, була без крові та пошматованих тіл. Вона не про безіменні могили, не про замучених і закатованих. 

    Це був центральний вокзал столиці на початку березня 2022 року. Коли люди набивалися у вагони, тягнучи за собою переляканих собак, нажаханих котів у переносках і хом’яків у дитячих долонях. Люди, в яких було по кілька тварин, приречено стояли на платформі. Це був страшний відчай, бо поїхати видавалося можливим, тільки забравши з собою тварин.

    Це причина, яку я з 2014-го чула безліч разів: «Кому ми треба? Ще й з нашими собаками та котами!».

    Найважче було людям із приватного сектору.

    — Ну дивись, — починає розповідати мені знайомий військовий (військові більшість розповідей починають саме із фрази «ну дивись…»), — от у Бахмуті є чоловік, у нього було три собаки і п’ять котів. Сусіди поїхали і своїх позалишали, вони прибилися до дядька, тепер у нього взвод котів та собак — своїх і чужих. Він їх може покинути? Не може. Що я йому скажу? Що його життя цінніше за їхнє? Він мені не повірить. Я сам собі не повірю. Я б сам своїх не кинув. Що я можу йому сказати? Він нормальний. Він, може, тут єдиний нормальний, розумієш? 

    Ми приїхали в село на Дніпропетровщині, де аж такий потужний обстріл стався вперше. За день до того рознесло хати, налякало людей, хоча, на щастя, нікого не вбило та не скалічило. Ми лише зрідка зустрічали місцевих, аби розпитати, як саме все сталося. Те, що мешканців тут було багато, зрозуміли ще на околиці села. Там була велика череда корів. Жителька, імені якої вже й не згадаю, розповідала, що люди, тікаючи, намагалися хоч за кілька тисяч гривень продати корів, але хто ж їх купить? От і наглядають за худібкою ті, що лишилися.

    Ми йдемо селом і відв’язуємо собак у спорожнілих дворах. Жінка йде за нами й переконує, що не треба, що вона ходитиме й годуватиме, якщо, звісно, її саму не вб’є наступним обстрілом. Але ми відв’язуємо, бо смерть від спраги та голоду — не те, на що заслуговують ці кошлаті дворняги.

    Я не впевнена, що їх це врятує. Вони швидко здичавіють, можуть почати робити те, чого раніше робити не вміли, — наприклад, красти курей або нападати на людей. Тоді їх, імовірно, застрелять, але ця смерть хоча б легша. Якщо смерть узагалі буває легкою.

    «Рідні стіни бережуть»

    Насправді — ні. Я бачила десятки разів, що ні. І сердилась, бо, чекаючи, поки завалених людей дістануть з-під «рідних стін», кожен присутній завжди ризикує. Це такий самий міф, як те, що снаряд чи ракета не прилітає в те саме місце. Прилітає. І в те, що було рідними стінами, теж може прилетіти знов — і тоді ті, що приїхали відкопувати й рятувати, можуть самі тут загинути. Рятувальники, лікарі, пожежники, сусіди, поліцейські, журналісти тощо. 

    Цей аргумент про рідні стіни нечасто договорюють до кінця.

    Рідні стіни насправді бережуть від бездомності. Від необхідності тинятися по чужих хатах, просити притулку у знайомих чи незнайомих. Залишити свої речі і, можливо, ніколи до них не вернутися. Не побачити, як дозріють помідори на городі. Залишити у погребі запас вирощеної власноруч картоплі й закрутку — з нею точно б не вмерли, принаймні від голоду. 

    Що взяти з собою — зимову куртку чи дитячі фото, доньчину ляльку чи ще одні черевики? Дітям узагалі складно. Навіть якщо вони повернуться у свій дім, то він для них ніколи не буде навіть того самого розміру: дитина виросте, і, якщо повернеться, то в ліжко, яке стало коротшим, до книжок, які вже не цікаві, до іграшок, якими вже ніхто не бавиться.

    — Ми вже звикли, — пояснюють нам в один голос дорослі та їхні діти у прифронтових містах та селах, — ідемте, покажемо, які ми назбирали осколки навколо хати. 

    Ми говоримо один з одним так, наче з нами нічого не трапилося. Наче людині, яка місяцями живе під обстрілами, не потрібна додаткова підтримка і допомога спеціалістів-психологів. Де тут її отримаєш, коли свіжий хліб не завжди привозять?

    Якраз перед повномасштабним вторгненням ми пили каву з журналістом із Данії, який перед тим знімав війну в Сирії. І він розповів мені:

    «Уявляєш, — казав, — там у людей розбило будинок, лишилась одна стіна, вони дістали з-під завалів стіл і сидять обідають. Я їх питаю, чому вони повернулися, а вони кажуть: бо це їхній дім. Я їм: але ж будинку немає, от одна стіна, — а вони мені доводять, що в них он ще є двері й вікно. Я кажу: але ж ви тут самі! А вони наполягають, що сусіди от-от повернуться і всі знову житимуть як раніше. І ти уявляєш, вони все це розповідають, наче це нормально. Я не видав в ефір цього сюжету. Бо люди в нас у Данії подумали б, що я зняв якихось божевільних». 

    Ці його слова я згадувала багато разів. Для мільярдів людей у світі, які ніколи не втрачали домівки, ми — божевільні. 

    «Тут хоч гуманітарку дають»  

    В одному мальовничому селі на Херсонщині розвелося дуже багато мишей. На це мені жаліється місцевий староста. Людям везуть гуманітарну допомогу. Багато різної гуманітарної допомоги. Іноді більше, ніж потрібно.

    Але люди знають: через обстріли завтра може розбити магазин. Якщо він, звісно, ще є. Тому в погребах часто складають макарони, крупи, консерви. Гуманітарна допомога спрацьовує навпаки — як якір. Куди ти поїдеш, коли в тебе точно є тушонка, а в іншому тихому місці — лише невідомість, яка може лякати сильніше за каліцтво чи смерть?!

    «У нас мама лежача…»

    Батьки моєї хорошої університетської подруги із Сєверодонецька півтора року прожили в окупації. Дуже схудли, страшенно вимучились, але залишалися. Ми намагалися передати їм ліки через волонтерів, зараз я вже навіть не згадаю, чи вдалося все ж передати.

    Вони приїхали у вільну Україну в жовтні 2023 року. Три з половиною доби добиралися через Росію, аби нарешті доньки й онуки обійняли їх у Львові. 

    Вони залишались на окупованій території, бо бабуся, їхня мама, вже не могла ходити. До ста років вона не дожила чотирьох місяців. Обіймаючи своїх рідних у Львові, батьки моєї подруги знали головне для себе — їхня мама не померла самотньою. 

    «Хату розграбують»  

    Якось ми були у селі Зайцевому під Горлівкою. Це село на Донеччині довго було розділене на дві частини — половину тримали українські військові, іншу половину — ті, кого тоді називали «сепаратистами». Місцеві жителі ж ходили туди-сюди. У магазинах можна було розрахуватися і гривнями, і рублями. 

    Саме там я почула фразу від волонтера, який привіз у село допомогу, про «головне правило війни». Він сказав мені: «Запам’ятай: якщо біля твого дому стоять солдати, і неважливо які, бери речі і йди геть — цей дім більше не твій».

    Я багато разів уявляла себе на місці цих людей. Думала, що якби наші солдати прийшли до мого будинку, то я віддала б  їм ключі. Але я нікого не зможу переконати зробити так само.

    В одному селі на Миколаївщині було дуже багато бункерів. Колишнє військове містечко, воно було якнайкраще готове до війни. Його відбивали довго, і військові казали, що заважає навіть не дефіцит снарядів, не неймовірна кількість ворога, а цивільні люди поруч. 

    Завжди складніше воювати, коли поруч люди. Їх все одно треба підгодовувати. Евакуювати, якщо поранило, або хоча б надати допомогу. А ще вони займають підвали й ті-таки бункери. І солдатам немає де сховатися, поспати, кинути речі. «Як нам стріляти, якщо тут наші люди?! Ми ж воюємо і за них теж…»

    Мабуть, у житті бувають моменти, коли треба ухвалювати рішення — який прапор буде на військовій формі солдата, що сьогодні живе у твоєму будинку.

    «Це моя земля» 

    Це найскладніший аргумент, який я розумію найкраще. Я теж не хотіла б їхати. Люди залишаються ще й для того, щоб чинити опір. Говорити ворогам в очі, щоб ішли до біса. Вивішувати прапор своєї держави в тотальному оточенні. Щоб співати пісень українською, як це робили дівчата з «Азовсталі» в полоні. Красти тракторами ворожі танки.

    Люди не хочуть виїжджати ще й тому, що мають моральне право жити на цій землі і не віддавати її нікому. 

    Я чула цей аргумент у різних формулюваннях:

    — Тут могили моїх предків.

    — Росіяни не дочекаються, щоб я пішов зі своєї хати.

    — Тут мій пуп закопаний.

    «Я политикой не интересуюсь»

    І цей «аргумент» — мовляв, байдуже, хто при владі, — я також чула всі десять років війни. 

    Ці ж люди обов’язково додавали, що «мы не знаем, кто стреляет». А ще: «Если бы украинские солдаты ушли, то у нас бы уже все хорошо было».  І ось це: «Разделили братские народы, а как хорошо мы жили при Союзе».

    Цих «аргументів» я жодного разу не почула українською мовою.  Натомість чула: «А что мне Украина хорошего сделала?».

    Після цих фраз я вже ніколи не перепитувала: «Чому не виїжджаєте?». У тих розмовах просто не було б сенсу. 

    «Потрібен тут»

    Часто чую фразу «там залишаються самі лише ждуни, які чекають на Росію». Одразу згадую, як багато людей, задурених російською пропагандою, заляканих російськими фейками, замріяних начебто  високою пенсією, мені випало побачити за ці десять років війни.

    …І відразу згадую історії абсолютної жертовності. 

    Це історії лікарів, які не можуть розвернутися і піти, коли в палатах та коридорах лежать поранені обстрілами люди. Історії рятувальників, які все одно їдуть до палаючих хат — у вогонь під ворожим вогнем. 

    Або от ДСНС-ниця, яка займається вивезенням дітей у Торецьку, пояснює: «Люди в маршрутках дивляться на мене і розуміють: якщо я тут, то рятувальники теж тут. І якщо щось погане станеться, то хтось приїде. Наше місто живе, поки ми тут». А потім додає, що ще ближче до передової у неї пасіка. І навіть коли туди летять міни, їй, з її бджолами поруч, відразу стає спокійніше. 

    ДСНС-ниця встає, йде до шафи, дістає півлітрову банку меду і пластикову ложку. Я їм липкий солодющий пахучий мед. Якраз повертається з виїзду пожежна машина — пів години тому снаряд прилетів у будинок: хата згоріла, люди не постраждали, що вже непогано. Мед жінка примушує мене взяти із собою.

    Або от тоді, коли ми тулилися до будинку, бо за ним — острови Херсонщини і окупований лівий берег. Повз нас чоловік, на вигляд трохи старший за сорок, під звуки вибухів тягнув тачку з порожніми бутлями. Десь недалеко прилітало, але він набирає воду. Звісно ж, чоловікові самому не потрібно стільки води. Але поруч старенькі (так, саме це неполіткоректне слово) сусіди. Вони самі собі не можуть привезти достатньо води. Тому чоловік із бутлями везе воду і собі, і їм. Він потрібен тут, адже в нього є достатньо сміливості, співчуття і є тачка. Коли окупанти підірвуть Каховську ГЕС, цю вулицю затопить повністю. Вода, яку потрібно було перед тим возити, позаливає їхні будинки.

    Чоловік із човном на березі Дніпра у Херсоні теж категорично відмовлявся виїжджати. Я побігла до його хати, бо там висів прапор. Синьо-жовтий. У дворі — згоріла альтанка. У вирві від прильоту — газовий балон — може, хоч так уціліє, якщо знову прилетить. 

    Уже за кілька хвилин знайомства ми обіймалися з його собакою Галею і плакали разом із хазяйкою, дружиною, коли вона розповідала, як прапор висів у них під час окупації, аж допоки росіяни не схопили онука й не посадили в катівню. Вони зберегли цей стяг. Коли херсонці під звуки пострілів у їхній бік ще у березні 2022-го виходили на мітинги, аби сказати, що «Херсон — це Україна», вони виставляли цей прапор у вікно і так їздили машиною містом. Аби люди бачили, що тут є свої.

    Вони — родина «почекунів». Тобто теж лишались тут і чекали, але не росіян, а Збройні сили України. Їхню хату потім теж заллє вода, але чоловік, імʼя якого я памʼятаю, та зумисно не називаю, знову повторює, що не може поїхати.

    — Розумієш, — веде, — у мене є човен. Я знаю цю річку, я знаю ці плавні. А на лівому березі, там, в окупації, теж є наші люди. Хто допоможе їм вибратися, якщо я поїду?

    Скільки їх тут таких? Хтось із човном, хтось із надією, хтось із пачкою вермішелі для голодних, хтось із бутлем води для спраглих, з ліками для хворих. Люди, яких я, якби могла, виносила б на руках, рятуючи з місць тотальних обстрілів. Золотих наших людей. Але вони лишаються. Бо вони тут потрібні.

    Причина номер нуль

    Можна було би підсумувати, що всі люди різні і рішення залишитися— так само складне, як і рішення виїхати. Іноді нам здається, що одні не зрозуміють інших. Ніколи.

    Найчастіше люди, які відмовляються виїжджати, говорять мені одну й ту саму фразу: «Ви ніколи не зрозумієте, як це — залишити свій дім». Зазвичай у нас немає часу, аби я розповіла у відповідь свою історію та історію моєї родини.

    Я народилася на Поліссі, наші крихітні села були у лісах, і там можна було годуватися з самого лише лісу. Безліч ягід і грибів, працьовиті люди, у яких своє молоко і яйця, мʼясо та городина. У 1990 році наш дім потрапив у «зону добровільного відселення», дім моїх баби та діда потрапив до «обовʼязкового відселення».

    Через чотири роки після вибуху на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС там, де ми жили, знайшли радіаційну пляму. У той рік моя родина розділилася. Мої мама і тато вирішили, що залишати мене і брата у відселенні не можна — можуть закрити школу, може не стати лікарні, діти не мають бути в небезпеці. Так ми стали переселенцями. 

    А от мій дід Лукаш був категоричним, бо покидати землю предків — не можна. Я була малою, та пам’ятаю, як дід говорить: «Поки я можу тримати в руках рушницю, зі своєї хати нікуди не піду». Так мої дідусь і бабуся стали залишенцями. 

    Ми ж переїхали із ситого 89-го в голодні 90-ті. Залишили більшість речей, усі батьківські заощадження згоріли «на книжці», з української школи ми з братом обоє потрапили в російськомовні. Наша родина перебралася до степової зони Миколаївщини з нечастими посадками. Моя мама багато років поспіль по тому казатиме, що вона все може витерпіти, але ж тут «дерева в рядочок ростуть». 

    У нас не було погреба з картоплею, запасів консервації і якихось базових речей, що дозволяють не почуватися дуже бідними людьми. У мене ніколи не було омріяного конструктора «Лего» та ляльки Барбі. Ми були переселенцями без власного житла, в чужій квартирі, без грошей та допомоги. Зі своїх найменших років я пам’ятаю, як це — бути переселенцями. 

    У цей час мій дід із рушницею ходив вулицями і проганяв тих, хто приїжджав у спустіле село мародерити шифер та розбирати хати на дрова. Бабуся і дідо поховані на землі своїх предків. Люди, які дожили життя в порожньому селі.

    Коли навесні 2022-го над їхнім селом літала російська авіація, я знала: якби вони дожили до цього часу, то теж нікуди б не поїхали. І знову довелось би діставати рушницю.

    Моя мама вдруге стала переселенкою — я вмовила її тимчасово вивезти онуків за кордон. Вона категорично відмовлялась. Був тільки один аргумент, який подіяв. Я сказала: «Пам’ятаєш, 30 років тому ти казала, що ми не можемо примусити поїхати дорослих, але зобов’язані врятувати дітей? Зробиш це ще раз, мам, будь ласка?». 

    [Публікація містить виправлення. Редакція замінила підзаголовок «Аргументи українських залишенців, які ми не завжди здатні почути» на «Аргументи тих, хто залишається, які ми не завжди здатні почути», оскільки слово «залишенець» може зачіпати читачів і читачок. The Ukrainians Media — за людинорієнтовану журналістику.]



    Текст Наталя Нагорна Ілюстрації Дарія Ковтун

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00