Білий халат

[Цей текст був опублікований у третьому числі друкованого Reporters у червні 2022-го року. Більше про журнал дізнайтеся тут].

На початку березня в селі Халявин під Черніговом усе ще зимно. Світлана знімає куртку, вішає на гачок. Поверх кількох теплих светрів одягає білий халат. Уже не такий білосніжний, який мав би бути у медичної директорки великої лікарні.

Жінка всіх попередила: вона — йде. Ключі, телефон — лишаються тут.

Металеві ворота прохідної розчинені навстіж, чути гуркіт техніки. Світлана минає ворота й виходить на довгу алею. Звідси її звідусіль добре видно. Вона мусить пройти до кінця алеї та повернути праворуч, на трасу, що веде з Чернігова до білоруського кордону.

Жінка йде помалу. Руки — вздовж тулуба, трохи припідняті, долоні назовні. Підступаючи до повороту, вона повільно піднімає руки догори. Попереду — набиті мішки, насипи з піску, окопи та озброєні люди. Блокпост російських окупаційних військ. 

Світлана чекає на машину, яка везе життєво необхідне для трьох сотень пацієнтів і персоналу. Щоб машина проїхала, вона мусить просити охоронців блокпоста.

Підземне місто

Великий стаціонар чернігівської психоневрологічної лікарні розташований на трасі біля села Халявин, кудою росіяни наступали на Чернігів. Тут, на дванадцяти гектарах серед лісу та полів, люди лікуються від кількох тижнів до кількох років. Часом — десятка. До вторгнення лікарня мала 450 пацієнтів із психозами, неврозами, розладами особистості, ПТСР і залежностями. «За кожним пацієнтом — велетенська історія, — починає Світлана і професійно зминає розмову: — Але це особиста і конфіденційна інформація».

50-річну Світлану Александрову — медичну директорку психіатрії — звуки вибухів підняли з ліжка о пів на шосту ранку. О восьмій починалася її добова зміна. Першим зателефонував черговий лікар: «Свєто, війна».

До обіду подвір’я лікарні заповнили авта родичів пацієнтів. Доки був час, транспорт і паливо, лікарі кинулися виписувати кого можна. Надвечір у лікарні лишилося 306 пацієнтів. Комусь ніяк не можна було припиняти лікування, декому просто ні з ким і нікуди було їхати. Усі, хто лишився, перебралися у підвал.

*

Лікарня не має бомбосховища. Але має систему глибоких підвалів — безліч ходів, коридорів і кімнат за товстими стінами, що майже повторюють корпуси нагорі. З кожного відділення людина може пірнути у темряву підземелля й за кілька хвилин вигулькнути на іншому кутку комплексу.

Наш підвал міцний, перевірили на собі, — говорить Світлана, підсвічуючи мені ліхтариком вологі підземні коридори. На місяць сюди перемістилася вся лікарня.

— По обіді пацієнти й працівники гуртом понесли дошки, фанеру, палети. Затикали дірки, завішували проходи, аби позбутися протягів. Розкладали матраци, ковдри та покривала, розставляли столи, збирали миски, свічки, ліхтарики, великі тази.

Поволі підвал поділили на зони: окремі кімнати для пацієнтів, їдальня, ванна кімната у приміщенні з дверима. Туди приносили каструлі з окропом, приготованим на вогні, розбавляли холодною водою й милися в баліях. У медичному кутку ставили крапельниці й видавали ліки, бо у психіатрії найважливіше — не переривати лікування.

— Мали зону відпочинку медиків, зону харчів, теплішу кімнату для літніх людей, — перелічує Світлана, ведучи мене плутаними коридорами. Зараз про кустарне медмістечко нагадують хіба що порожні столи, палети вздовж стін, пляшки з водою, запилені банки з консервацією, світлодіодні смуги, які знайшли в чиємусь авті й порізали по дві лампочки на людину, щоби підсвічувати ночі.

В одній зі схожих на решту підвальних кімнат — декілька згорнутих білих прапорів. Світлана розгортає один. Здається, це порізаний шмат простирадла. На нім чи то фломастером, чи то фарбою намальований червоний хрест. Прапори готували на випадок, якби довелося евакуйовуватись до Чернігова. У найкращому випадку — автобусами. У найгіршому — пішими колонами.

*

Психіатрична лікарня — це комплекс. Лише частина розташована тут, у Халявині. Адміністрація, амбулаторія і денний стаціонар працюють у Чернігові. 

Попервах керівництво обговорювало евакуацію до міста. Втім, його обстрілювали з перших днів. У корпус кардіодиспансеру, куди хотіли евакуювати половину пацієнтів, влучила ракета. Подібних приміщень, які прийняли би таку кількість людей, ніде в області не було, казав головний директор усієї лікарні Володимир Ященко.

Зрештою керівництво вирішило лишатися під селом. Лікарня в Чернігові взялася за підвезення води, їжі, ковдр — і працівників, на заміну втомленим. Для цього потрібно було лише вичекати безпечної миті, й на українському блокпосту медичне авто випускали. Об’їжджаючи протитанкові міни, водій рушав до села.

Вирішили: поки машина доїжджає, психіатрія впорається.

«Миротворцы»

Ворота до лікарні були лише причинені. Перші російські БТРи ледь не винесли їх, коли увірвалися на територію. Спочатку було чоловік шістдесят, пригадує Світлана. Десь за півтора тижня після вторгнення в область окупаційні війська увійшли до села та зайняли дорогу . 

Вони кружляли на бронетранспортерах біля лікарні, розквашуючи зимову дорогу при вході. 

— Ніби хизувалися. Заходять хто з кулеметом, хто з автоматом, лють в очах, — пригадує Світлана.

Щойно росіяни їхали, працівники лікарні виходили з лопатами, щоб засипати й розрівняти дорогу. Аби не застрягла їхня «швидка».

У перший день росіяни вимагали показати кожен куток закладу, кожен хід і кімнату. Ніби шукали схованих військових і зброю. Йдучи затемненим підвалом серед переляканих пацієнтів, казали комусь, що вони «освободители».

Говорити з ними вийшла Світлана. Вдавала, що спокійна. Гадала, ліпше говорити жінці. Звернулася до озброєних: «Облиште і не лякайте нікого. Тут лише медики й пацієнти. Я медична директорка. Говоріть зі мною».

*

У сусідніх селах російські військові називали себе «миротворцами». Питали в селян, які треба ліки. «Пишите список, мы привезем!».

З тими списками російські військові вривалися до психіатрії, вимагаючи видати їм ліки для селян.

— Ми мали аптеку і ключі від неї. Я відрізала по пів пластинки загальних ліків, як-от від тиску чи знеболювальні, — пригадує Світлана. — Думала, краще вже віддати пластинку Но-Шпа і вони поїдуть, аніж почати протест і наражати всіх на небезпеку. Там, у підвалі, забагато підопічних і персоналу. Я не мала права вчиняти нерозсудно.

Іншим разом вдерлися: «Вы роды принимать умеете? В селе будет рожать женщина». 

На породіллю чекали два дні. Лише третього дня на алеї з’явилися постаті. Важко ступала літня пара. З ними поволі йшла вагітна, яку під руку тримав чоловік. Що ближче вони підходили до воріт, то помітнішою була тривога майбутнього батька. Він був блідий, очі його бігали.

Росіяни ввійшли в їхній дім. Старшу дитину наказали лишити в домі, а всій родині — вести вагітну. Батькові сказали: має годину, щоб довести дружину до лікарні й повернутися. Якщо не встигне, розстріляють їхнього хлопчика.

Передавши дружину лікарям, чоловік побіг. Світлана ніколи не бачила, щоб людина так бігла.

Гарантії

Коли росіяни зайняли дорогу біля лікарні, директор чернігівської лікарні Володимир і далі виряджав поставки з напівоточеного міста. Лікарня доверху навантажувала медичне авто їжею та водою. Працівники всідалися іншим на руки. Назад забирали порожні тари, зморену зміну і пацієнтів, по яких у Чернігів зуміли дістатися рідні.

Світланине завдання на окупованій території — переконатися, що авто доїде. Хай там як, із червоним хрестом чи без нього, воно прямувало на ворожу вже землю. 

— Це означає, що я мала отримати якісь гарантії, що авто не розстріляють. А які можуть бути гарантії від окупантів?

Тоді було так: виїзд із міста планували на десяту. Упевнившись, що наші пропустять, Світлана вдягала теплі речі, а поверх — білий халат. Щоби було помітно.

На повороті до лікарні росіяни влаштували окопи та блокпости. Світлана мусила рухатися повільно і впевнено, з піднятими руками. Коли діставалась до повороту, росіяни найчастіше самі вискакували з блокпоста. З автоматами, десь зо п’ятеро. 

— Стойте за сто метров, — гукали вони. — Что вы хотите?

Світлана, не опускаючи рук, повторювала: «Я медична директорка психлікарні. Нам має прийти допомога. Медичне авто — Червоний хрест. Із 10 до 12. Прошу не обстрілювати. Це мирне населення. Там наші медики, які їдуть змінити інших, там їжа і вода».

Далі, хвилин із десять, стояла так, чекаючи рішення. Намагалася навіть головою не вести. Вони щось обговорювали, говорили по рації. А вона вдивлялася в поведінку військових — як жестикулюють, як дивляться, як говорять. «Я все ж психіатр і можу ззовні оцінити, в якому стані людина».

— Хорошо.

— Харашо, — повторювала про себе Світлана і повільно розверталася. Назад крокувала так само повільно, тримаючи руки догори. 

— Я навіть не думала, що в якийсь день можу не вийти до них або не повернутися. Я думала, що в машині люди. І вони їдуть в окупацію.

*

Найтяжчим був день, коли хліба лишилося на добу. А машина тричі поспіль не змогла виїхати з міста. Хліб — це те, без чого пацієнти не могли і в мирний час. 

— Вони цей хліб завжди брали собі в кишені. Коли мають хліб, їм спокійніше, з хлібом у кишені вони навіть наїдаються краще. Я розуміла: поки є хліб, усі спокійні, а без хліба буде паніка.

Якось авто виїхало, але так і не з’явилося у лікарні. Вранці, коли Світлана повільно поверталася від блокпоста, росіяни сказали — пропустять. Але минуло забагато часу.

— Володимире Івановичу, а де авто?

— А нема?

Росіяни його зупинили. Працівників висадили й наказали усе відкрити. Кожен пакет, кожен згорток і все, що було всередині, — розвантажити на узбіччя. Окупанти розкривали пакети, колупалися всередині, а тоді наказали вантажити все назад.

Світлана вже наважилася ступити крок у їхній бік, коли авто рушило.

Того ж дня до лікарні заявився «командир» по ліки для селян. Знервована, Світлана попросила більше з автом так не робити. «Нам життєво необхідні ці продукти. Якщо ви так хочете нас перевіряти, будь ласка, робіть це тут, біля лікарні. Не змушуйте людей усе вивалювати на вулицю. Там особисті речі, передачі для пацієнтів».

Відтоді росіяни зупиняли машину на блокпосту, а далі, на аварійці, вона повільно рухалася алеєю вздовж лікарні у супроводі чотирьох військових з автоматами. Помітивши авто, Світлана махала рукою, щоб люди ховалися. 

— Я не знаю, що вони шукали. Зникали сигарети.

Щойно росіяни йшли, люди виринали з підземного міста.

Якщо жива — можна йти

Перший день великої війни був важким. Пацієнти чули вибухи, але персонал не наважився сказати їм правду. Брехали, що це навчання. Дехто з підопічних не розумів, чому їх спроваджують у підвал.

«Ви нас катуєте!»

«Що ви робите! Навіщо ви нас тут зачиняєте?»

— Хтось думав, що ми знущаємося, а ми ж рятувалися, — говорить Світлана. Уже 25 лютого снаряди вдарили в дах одного з корпусів. Це чули всі, й у підвалі зчинився галас. Відтоді нагору вирішили не підніматися. Пацієнтам зізналися, що Росія напала на Україну. Це війна. 

— На диво, всі поставилися до цього спокійніше, ніж ми очікували. Ніби як до невідворотності.

Спершу зникло тепло, за ним — світло. А світло для психіатрії — це все, пояснює Світлана. У мирний час нічну лікарню освітлювали приглушені нічні ліхтарики. Пацієнти часто не сплять уночі: хтось сидить, хтось ходить коридором, розмовляє. Персонал теж не спить, має спостерігати. 

—Бо в наших підопічних бувають різні нахили: і суїцидальні, і наказові галюцинації, коли голоси можуть наказувати пацієнтам зробити щось, часто небезпечне для них чи інших, — пояснює Світлана. 

Відтоді й почала стиратися межа у відносинах «персонал — пацієнти». Усі стали дружніші, подібні до спільноти. Міцніші серед пацієнтів самі взяли ломи й пішли по бетонні плити. Два десятки санітарів і підопічних перетягнули їх до кухні та облаштували плиту.

Пацієнти й медики сокирами рубали дрова, гілки, старі дерев’яні рами чи дошки з підвалу. Щоранку о шостій ті, хто попросилися відповідати за вогнище, вже виходили з підвалу, щоб розпалити його та підтримувати весь день. 

Один чоловік із відділення неврозів не мав ноги, але майстерно розводив багаття і брався все ремонтувати. 

— Якось родичі хотіли спробувати його забрати, а він їм сказав, що не хоче. Що він не може поїхати, бо потрібен тут. Ну то як я могла їх покинути?! — говорить медична директорка.

На двох бетонних блоках інша Світлана, керівниця харчоблоку, тричі на день готувала їжу на майже чотири сотні людей. Туди ставали три 50-літрові каструлі, а збоку лишалося місце ще й для відра чаю. Зазвичай Світлана не працює на кухні. Вона завідує складом. Втім, коли кухарі не дісталися до роботи, місяць готувала вона. Обстріли чи ні — 100 літрів каші, 150 літрів супу. Вранці 24-го їй не треба було на роботу. Але вона мала ключі від складу і не знала, коли вони знадобляться. Тому поїхала й залишилася.

*

Медична директорка Світлана тисне дзвоник у дверях відділення № 18. Тут перебувають чоловіки, що вчинили тяжкі злочини, а суд призначив їм примусове лікування. Помітивши її, деякі ледь не одночасно підводяться, щоб привітати лікарку.

— Так, привіт, хлопці. У мене теж усе гаразд!

Відділення охороняють. На дверях — ґрати, вікна також заґратовані. Пацієнти мають внутрішній дворик, де можна прогулятися, покурити чи посушити одяг, і власний підвал.

— Можна що хочеш подумати, але коли почалися бойові дії і попервах здійнявся хаос, ніхто з цього відділення не спробував утекти. Навпаки, ці пацієнти кинулись помагати. Мовляв, Світлано Миколаївно, дайте нам роботу, ми ж здорові, дужі.

На дерев’яній лаві у цьому дворику сидить Сергій. Йому близько сорока, на нім синя спортивна кофта, він курить і говорить трохи затинаючись. Поруч — троє його товаришів, але Сергій найговіркіший. На вході за ними наглядають дві медсестри — така в них робота. Пацієнт каже, всі тут поважають медичну директорку. 

— Вона до всіх ставиться як до людей, не зверхня. Усі дивилися на неї, й ніхто нічого не боявся.

Сергій з хлопцями сам попросився носити воду. Щоранку брали відра і за три години наносили цілу тонну.

Води на території не було — лише криниця за лікарнею. Спершу йшла невелика лісосмуга, далі — порожнє фермерське поле, і нарешті дачі. Навіть не дачі — ділянки землі з маленькими будівлями, де люди ховали приладдя. У разі обстрілу сховатися нікуди.

— Спершу завжди виходила Свєта Миколаївна, інших не пускала, — каже Сергій. 

Світлана оглядала дорогу — щоб не було росіян, танка чи розтяжки.

— Якщо я поверталася живою, значить, можна йти, — сміється жінка. Потім чоловіки, трохи пригинаючись, повільно йшли по воду. 

— Кожен крок був небезпечним, бо ми не знали, що з нами буде поза нашими стінами, — кажуть тепер.

— Над головами, бува, й пролітало, — хмуриться Сергій докурюючи. І руки, звісно, відвалювалися, — сміється. — Але дуже хотілося щось робити, бо сидіти отак і чогось чекати було важко. Воно так гупало — здавалося, самі лише вильоти за лікарнею знесуть наш корпус.

Кульбаби

Світлана йде вздовж стежки попід воротами лікарні. Нині тут зелено і свіжо, тоді ж, у березні, була каша з грязюки і голі дерева, за якими її було добре видно. Це була й дорога життя, і дорога смерті. У якийсь момент стежка розбивається на дві — прямо криниця, праворуч — дорога до фермерського поля. 

На його краєчку під самою лікарнею Сергій та хлопці з 18-го відділення копали ями. Про це Світлана також попереджала росіян заздалегідь: вони йдуть копати. Це не окопи. Це — могили.

За час окупації в закладі померло 17 людей. Не від обстрілів. Це були й без того слабкі літні люди, які на додачу до всього отримали ще й окупацію, підвали та стрес. 

До кожної могили медики робили табличку. Записували прізвище й номер, ставили її як хрест. Перше прізвище — Фесюн. Останнє — Міщенко. Між ними — ще півтора десятки душ.

Ховати намагалися в годині тихші, тоді приходили й пацієнти. Тіло везли в чорному пакеті на тачці сильніші чоловіки. Тут обережно опускали до ями. Кожен, хто зміг прийти, кидав три жмені землі. 

У середині травня тут досі ще 15 могил. Двох забрали рідні. До інших ще не доїхали або ж у них геть нікого нема. Втім, на могилах, де немає квітів, лежать маленькі букетики сухих кульбаб. Тут, на 12 гектарах лікарняної території, кульбаби багато.

*

У селі та біля нього росіяни облаштували позиції, звідки обстрілювали Чернігів. Інколи вони під’їжджали відстрілюватися під саму лікарню. І тоді кожен, хто мав рідню в місті, думав про неї.

Тутешній штатний хірург Юрій поїхав на роботу зранку в день вторгнення, а його родина залишилась у Чернігові. Щоразу, чуючи виліт із Халявина, він розумів, що дружина на обстрілюваній околиці чує приліт. Родина Світлани, тієї, що куховарила, також була в місті — батьки, діти, семимісячна онука. Після кожного вильоту вона завмирала за саморобною плитою і відчувала, як полотніє. Жінка подумки просила всі сили, які тільки є, аби загроза оминула місто і її дітей.

Тим часом із темного підвалу лунав спів. То співала 65-річна пацієнтка Раїса. Вона хворіє на депресію і знає десятки українських пісень. Щойно вдаряло сильніше, вона починала співати, аби всіх заспокоїти: «В саду гуляла, квітки збирала, кого любила — причарувала». Нині на поверсі свого відділення жінка переспівує для нас пісні тих ночей. Деякі пацієнти виходять і слухають.

Раїсі здається, вона розуміє, чому директорка залишилась у лікарні попри все:

— Вона прийшла сюди після університету і вилікувала тут уже мільйон людей. Просто вона як мама. Мама не лишає. 

Кінець божевілля

В останні дні березня лікарня не знала, що відбувається навколо. Інтернету не було уже з місяць, мобільний зв’язок зрідка ловив на п’ятому поверсі, під самим дахом. Коли не стріляли, звідти підземне місто тримало зв’язок із Черніговом. А тоді стріляли постійно.

Десь тими днями окупанти підскочили до воріт і закинули мішок рису й банки з супами. Світлана вийшла до них. Сказала, їм цього не треба. 

— Мы уже уходим, — почула у відповідь.

Ніхто цього всерйоз не сприйняв. Усю ніч пацієнти та персонал лікарні просиділи у підвалі під шаленими обстрілами.

О восьмій ранку 1 квітня Світлана звично вийшла надвір у медичному халаті — піти на блокпост і запитати про авто. На алеї звично підняла руки догори. Не одразу помітила, що там нікого немає. Звичним неквапом пішла до повороту. Але й там не було нікого. Ані військових, ані техніки — хіба спалена раніше.

Вона завагалася. На блокпост не можна — наразишся на автомат. Але ж авто?

— Гаразд, кажу собі, йди. Вб’ють то вб’ють.

Блокпост виявився порожнім. Світлана повернулася до лікарні й пішла нагору шукати зв’язок із сусідніми селами. Росіян не було вже ніде. За кілька днів у лікарню приїхали українські військові. Підземелля вийшло нагору. Усі обіймалися. Нарешті можна випрати халат.