Стихає бій — і чуєш, як співають пташки

Луцьк. Відносно тихе у час війни західноукраїнське місто, де багато військових чи вже ветеранів і так само багато людей, які шукали прихисток, утікаючи від обстрілів на сході країни. 

Тарас, ветеран із протезами обох ніг, упевнено кермує. Дорогою перемикає музику. Сірий «Мерседес», на лобовому склі якого дуже добре видно напис «Словак», вливається у потік машин і чується серед них майже нарівні. 

Дорога спокійна. На відміну від тих, якими Словак їздив іще рік тому. 

— Якось зателефонував один чоловік і став плакатись: от, мовляв, у тебе така біда, — говорить він, пильнуючи водночас дорогу і місто, що миготить обабіч. — Я кажу: «Друже, та ти біди не бачив! У мене біди немає. Моє життя на моїх залізних ногах буде вдвічі цікавішим, ніж у тебе на тих, які дала природа». Все. Вибив. Заніс у чорний список. 

Бути голосом

Місто, каже Тарас Сасовський, тригерить не так відсутністю пандусів, незручними ліфтами чи браком поручнів або понижень на тротуарах, — це все зробиться. Місто поки що найдужче тригерить тим, що часто у різних делікатних моментах не розуміє людей, які пройшли війну. Пройшли й повернулися на ці вулиці: чи на якийсь час, чи назавжди. 

Тому Тарас, у минулому старший стрілець-оператор 100-ї Волинської бригади ТРО (тепер 100-та ОМБр Сухопутних військ ЗСУ), після того як став на протези, не вагаючись обрав собі саме такий шлях: спробувати навчити місто розуміти ветеранів та допомагати їм. І поринув у цю роботу. 

Став радником міського голови з питань ветеранів і водночас потенційним директором майбутнього комунального ветеранського хабу, створенням якого опікується. А якщо точніше, то Тарас став голосом ветеранів з ампутаціями у місті, в якому народився й живе. 

З усіх сил він намагається робити так, аби тут його побратими чи їхні рідні знаходили відповіді на питання, які болять, і — себе у житті після травм та втрат. 

У довоєнному житті Тарас — людина бізнесу, конкретних справ. Звик, що все має робитися швидко та ефективно. У міському самоврядуванні — інакше. Цим робота йому незвична. Але вона, знає він, важлива. 

Під Бахмутом

— За тиждень до Великодня в Луцьк привезли чотирьох моїх хлопців. Я був на трьох похоронах, бо про четверті просто вчасно не знав. Мене запитують друзі: чому ти не виставляв у соцмережі фото зі своїх змагань, де переміг? Та в мене настрою не було. Які перемоги, коли тут похорони за похоронами? Які медальки, коли я поховав того, з ким з однієї тарілки їв?

Бригада тепер уже ветерана Тараса Сасовського далі боронить країну. І стоїть на одному з найтяжчих напрямків. Не один побратим після боїв повернувся на щиті. Є й такі, яким судилося пройти Тарасову дорогу: підвестися на ноги після тяжких травм, а часто й у буквальному сенсі — на нові залізні ноги. 

Тарас виріс у Луцьку, в одному з мікрорайонів на околиці, де, каже сам, «у 90-ті було три ліхтарі». У цьому районі  хлопці проходили вишколи у дворах та в підвалах і вчилися виживати у безгрошів’ї.  В буремні роки, в кінці 90-х — на початку 2000-х, пригадує Тарас, «випадало спілкуватися з людьми, з якими не маєш права на помилку, — так я вчився цінувати слова і вчинки». 

Цей дух, цей характер і привів Тараса у бізнес. Закінчив технічний виш, працював на різних підприємствах, а далі спробував створити своє. Спершу то була фірма, яка займалася нерухомістю, потім — брокерська контора. Коли з початком Майдану зі споживчими кредитами стало проблемно, контору закрив і став працювати на підприємстві товариша, що спеціалізувалося на сантехніці та опаленні. Після ковіду, коли бізнес просів, поїхав у Варшаву займатися підприємництвом у тій самій сфері. 

Узимку 2021-го Тарас приїхав додому у відпустку і дуже хотів нарешті забрати до Польщі дружину та двох доньок, одну натоді вже студентку, іншу — школярку. Але в повітрі витала війна. Він зателефонував у луцький батальйон тероборони, який пізніше стане для нього рідним: спитав, чи є місця. Сказали: «Приїжджай 24-го». А 24-го стало зрозуміло, що цього ранку батальйонові не до Тараса. 

— Тату, це війна? — на світанку спитала донька: з вікна квартири у 40-му мікрорайоні було видно вогонь і дим з аеропорту. 

Того ж дня дітей повезли на кордон із Польщею, передали там знайомим, а самі з дружиною Анею повернулися. 26 лютого Тарас спакував рюкзак і поїхав у свій батальйон. Бригада якийсь час боронила території, що межують із Білоруссю, готувала ліси й болота між поліськими селами до можливого наступу. І готувалася сама: проходила вишколи та злагодження. В березні 2022-го батальйон Тараса рушив під Бахмут. То були одні з найтяжчих днів і тижнів битви за місто. 

— Мінометний обстріл. Міна 120 калібру, біля Бахмуту, — каже Тарас зазвичай, щоб довго не пояснювати, де втратив ноги. Замовкає, але згодом продовжує. —  Перед тим ми зайняли позиції. Позиції — такі, геть непотрібні, здавалось, але був наказ. Росіяни почали нас штурмувати.  З трьох сторін обстрілювали. Ми втрьох побігли на підкріплення. Юра рвонув уперед. Ми з Сашею чуть відстали. Кажу йому: «Саш, ховайся, бо цей прильот буде по нас». Земля, посадка, якась ямка там була, я в неї так себе якось всунув… Ноги виставляв нагору, бо їх не так шкода. Прилетіло. Одразу почув, що ноги заніміли. Сашу поранило, він кричав, а за хвилини дві стих. Наші відступили. Мене хлопці витягнули і години три зі мною добиралися до машини. Крили жорстко. Ну нічо… Юра загинув пізніше. Тіла досі не забрали.

Давай щось робити

— У Луцьку багато поранених, багато ветеранів з ампутаціями. Дехто йде у спорт, це рятує. Дехто — не спортсмен. Є хлопці, які після поранення залишаються у своїй мушлі. Іноді це ще й супроводжується алкоголем, але то ні до чого доброго не приведе, — каже Тарас. 

Років із 15-ти він займався спортом, важкою атлетикою, ходив на тренування у місцеве спортивне товариство «Колос». Став старшим, отримав травму і мусив завершити спортивну кар’єру, але форму підтримував постійно. Після поранення цей досвід дуже допоміг. 

— Не я пішов у спортзал, а спортзал прийшов до мене. До мене приїхав мій хороший товариш тренер Олег Хом’як. До того, як піти в армію, я займався у нього в залі в моєму рідному мікрорайоні. 

Тарас лежав у палаті обласної лікарні ще без протезів. Олег зайшов, глянув на нього й каже:

— Слухай, давай будемо щось робити, треба тебе у форму приводити, бо геть ніякий, м’язи зовсім втратили тонус. 

То була неділя, Олег був із дружиною Наталкою, а у вівторок прийшов у палату з еспандерами та килимком для йоги, щоб стелити на підлогу… Того ж дня почали повертати м’язам тонус. Олег допомагав Тарасові перелазити з ліжка на підлогу — і разом працювали. 

Згодом у реабілітаційних центрах Тарас далі наполегливо займався. «Не вилазив» із залу та басейну в Superhumans, центрі у Львові, де протезують і вчать жити з протезами. Узимку в Луцьк приїхав Василь Вірастюк з ініціативою Trenvet UA щодо адаптації та реабілітації ветеранів через спорт. Познайомилися, саме він переконав ветерана, що час виходити на професійний рівень. Нині Тарас паралельно тренується у двох залах: двічі на тиждень поруч із домом, один раз — у спортклубі Plaza, що є партнером ініціативи.  

— На Вербну неділю їздив у Київ на змагання ветеранів, військових та атлетів «Київ незламний», взяв там трошки медалей і реально від цього кайфонув: щось виходить. Ти зустрічаєшся з однодумцями, з такими ж хлопцями. І ти бачиш, що люди не здаються. Всім пацанам кажу: на цьому життя не закінчується, воно трансформується. Ти можеш робити все, що робив. Ну, може, трошки по-іншому. 

Уже чотири місяці Тарас не сідав на колісне крісло, що стоїть у його квартирі типової радянської багатоповерхівки. Будинкові — з пів століття. Ліфт — тісний. Наскільки обмежує людину з ампутаціями простір, який не враховує її потреб, Тарас відчув іще коли був без протезів. 

— Коли я був на візку, додому не міг потрапити, у  ліфт той просто не увійдеш. А щоб хтось там носив тебе на 7-й поверх — це теж так собі історія. Тому лежав то в одному шпиталі, то в іншому і чекав ноги. Це паскудне відчуття, коли ти за кілометр-два від дому, а не можеш у нього зайти.

Навіть йому, людині, яка щодня дбає про свою фізичну форму, непросто зійти сходами із 7-го поверху. А доводилося і зійти, і піднятися на протезах. 

— При біді, якщо, скажімо, не буде світла, я піднімуся і спущуся, але це не буде швидко, — каже. — Зараз все добре: у ліфт, тоді в машину — і поїхав на роботу. Ну або — в ліфт, в машину, в зал, додому в душ — і тоді на роботу. 

Словак

Восени Тараса запросили на зустріч із мером Луцька. Той одразу запропонував стати радником із питань ветеранів на громадських засадах, опікуватися діяльністю майбутнього ветеранського хабу. Тарас думав хвилини зо дві. 

— Такі рішення приймаються швидко. Або не приймаються. 

Автівка Тараса Сасовського, в той час, коли він працює у мерії, де має невеликий кабінет на першому поверсі, зазвичай стоїть у задньому дворі. Він проводить у цих стінах небагато часу: більшість ветеранів чи їхніх рідних знають, як знайти його поза кабінетом, телефонують чи пишуть у соцмережах. Тоді він «бере проблему» і йде з нею стукати в різні двері. Цю дорогу пройшов сам. Найбільше питань — щодо різних довідок із приводу звільнення з війська, документообігу з військовими частинами. Окреме поле роботи — запити до Луцької тергромади з проханням закупити речі, потрібні на фронті. Тарас входить до такої робочої групи і є одним з посередників між мерією та військовими. 

На лобовому склі його машини досі прикріплений напис «Словак». З ним він і курсує містом. Це — його позивний. Є багато військових, які можуть не знати, що він Тарас Сасовський, а от що Словак — знають. Насправді позивний частково пояснює, чому Тарас вважає своїм обов’язком захищати українську землю від російської окупації. 

Обидва його діди воювали у Другу світову війну. Про війну багато не розповідали. Тепер він добре розуміє, чому ті історії були такими «згладженими». Він і сам так розказує про війну дітям, оберігаючи їх від страшного. 

Один дідусь опинився на Волині у 1947-му в результаті так званої оптації українців Чехословаччини. Загалом, оптація — це добровільний вибір громадянства у разі виходу територій з-під юрисдикції певної держави. Мешканці або лишаються громадянами держави, яка втратила територію, або набувають іншого — тієї держави, яка здобула землі чи яка утворилася. Але в ті часи про добровільність не йшлося. Ба більше, етнічних чехів переселили — фактично, депортували з Волині, натомість у їхні хати заселяли етнічних українців із Пряшівщини, яких, за домовленістю з СРСР, депортували з території тоді Чехословаччини, тепер — Словаччини.  

— Я знав словацьку мову раніше, ніж українську. В дитинстві слухав словацькі  казки. Бабуся готувала різні «полівки», їхні галушки з сиром чи з квашеною капустою. На Великдень я досі готую сир за рецептом, який вони привезли звідти і зберегли. Не відмовляюся від того  коріння, там поховано багато моїх предків. Планую туди ще поїхати. Родинна хата дідуся ще збереглася, — каже Тарас. 

Коли постав вибір позивного, він назвався Словаком, бо знав, що такого більше не буде. На фронті мав на автівці такий же номер: «Вся бригада знала, що їду я». На фронтовому рюкзаку носив словацький прапор, і коли дехто плутав його з російським, той сміявся і відповідав: «Ага, ти прогулював у школі географію». 

Та й історію. Радянський Союз, каже Тарас, «справді був тюрмою народів», це доводить історія «добровільної» депортації його родини. 

— Людина не могла мати вибору. Цей смачний пломбір, за яким ностальгують люди СРСР, дався великою кров’ю. У росіян зараз те саме, той самий Союз. 

Війна за ідентичність і право мати вибір триває, тому Тарас не знімає позивного з лобового скла навіть у цивільному житті. 

Нові ноги приведуть на нову дорогу

Коли доводиться бути посередником між владою та громадою, адвокаційна місія може бути морально важкою, бо йдеться про війну, яку Тарас пройшов сам, і багато моментів тригерить. Але ця місія вкрай необхідна. Через людину, якій узявся допомогти, ветерана чи когось із його рідних, ти берешся взаємодіяти з низкою служб. Таким чином, зокрема, впливаєш на громадську думку.

— Люди з добром до мене не йдуть, вони йдуть з проблемами. Усе вислуховуєш, проймаєшся, деколи це морально виснажує. Навчився перезавантажуватися тренуваннями. Позаймався, лишив негатив у залі, отримав порцію свого дофаміну і пішов далі робити роботу. 

Левова частка Тарасових клопотів — це комунікації, розмови на різних рівнях у місті, де він живе і працює, про те, як говорити з ветеранами, як їх зрозуміти, як їм допомогти. Бути голосом ветеранів у Луцьку Тарас не мріяв і не планував. Він — людина  справи, яка звикла швидко й дієво вирішувати питання, легко їздити світом і тримати руку на пульсі підприємництва. 

— Доводиться бути медійним. Розповідати, ділитися. Я роблю це не тільки для того, щоб допомогти ветеранам, таким, як я, людям з ампутаціями. Я роблю це ще й для тих людей, які досі не розуміють, що таке війна. Може, мої слова комусь щось пояснять, — міркує. 

Тарас не терпить, коли його жаліють. І хоче, щоб це почули всі, хто спілкується з ветеранами. Він просто дякує «піксельним душам», як називає воїнів ЗСУ, за те, що ходить, їздить, працює, тренується, живе. 

— Одна моя подруга сказала: «Зичу, щоб твої нові ноги привели тебе на нову дорогу». Так воно і є. Моє життя сильно змінилося. Після поранення я познайомився з багатьма цікавими людьми. Планую їздити на змагання. Є можливість — треба жити.

Він досі має відчуття, що багато хто, особливо зі старшого покоління, не вміє адекватно сприймати ветеранів, реагувати на людей з ампутаціями. Ці люди дорослішали в той час, коли про таке не говорили. 

— Проблеми в нашому місті є. Як у кожному. Є моменти, проблемні для візочників, для незрячих людей. Навіть якщо я впевнено можу йти сходами, бувають сходинки, якими йти важко, вони незручні. Часто це сходи до установ. Елементарне — немає поручня: це ускладнює життя. Але все зробиться, просто не одразу. Хочеться, щоб усвідомили: це колись ветерани були — сиві діди, які ходили у школи й розказували «байки». А тепер ветерани — пацани, яким по 20 років. У мене воює двоє старших двоюрідних братів і двоє племінників. Племінники — майже дітвора, а вже зламані психологічно. Зараз найважливіше їм — повернутися і побачити, що життя до них адаптувалося. 

У роковини

Тарас везе нас побачити місце того самого потенційного ветеранського хабу в Луцьку, над створенням якого нині працює місто, зокрема й він сам. 

«Мерседес», за кермо якого він сів уже з протезами, прямує нешвидко, але впевнено. Тарас минає автівки, обганяє тролейбуси, зрештою припарковується під стінами будівлі.

Частина споруди — жива. Частина — чимдуж намагається вижити. На ній подекуди ростуть берези. 

Це — колишній дитячий садок, який перестав бути садком іще в 90-ті. Збоку лікарська амбулаторія, тут же є трудовий архів, один із департаментів міської ради та невеликий поліцейський відділок для дільничного. Посередині — ґанок центрального входу, в який ніхто не входить. Зарослий плющем. На вицвілих дерев’яних панелях, типових для колишніх інтер’єрів дитячих садків, хтось намалював крейдою низку сердечок. 

Навколо — простір. 

— Тут могла б бути локація для заходів просто неба. Якісь бесідки поставити… — каже Тарас, минаючи двір із деревами.

Ці стіни підкупили його площею, яка дозволяє зробити все, що є в планах. А місце — зручним доїздом і можливістю мати велику парковку. Частини, яку віддають під хаб, не використовували багато років. Потрібен капітальний ремонт, заміна комунікацій, вікон, дверей, утеплення фасаду, перекриття даху — на все передбачили 50 млн грн. Нині готуються до реконструкції. 

— Планую поїхати в міста, де діють такі центри: подивитися, поспілкуватися. Це має бути комплекс, де ветеран отримує відповіді на свої питання по максимуму. Там має бути психолог, юрист, а можливо, кілька. Там буде вікно з ЦНАПу, щоб люди отримували довідки на місці. Буде представник служби зайнятості: багато хлопців шукають роботу. Там має бути зала з адаптивними тренажерами. Там треба реабілітологів, аби хлопці могли приїхати і скористатися цією залою. Воно ж має бути живе! Має реагувати на потреби. Це точно не місце сидіння фахівців за штатним розписом. Це так не працюватиме, — емоційно каже ветеран. 

Щоб робота стартувала раніше, ніж ці стіни набудуть вигляду, хаб для ветеранів тимчасово готуються відкрити в іншому приміщенні. Війна триває, а час такий, що біда випереджає реконструкції.

Кремезний Тарас, воїн, ветеран, спортсмен-важкоатлет, повільно рухається доріжкою, на якій трава давно окупувала асфальт. На двох протезах упевнено тримає своє дуже тіло. 

Світлий погожий травневий ранок. Навколо багато дерев і квітів. 

Ми йдемо саме в той день, коли рік тому під Бахмутом, 15 травня, Тарас дістав важке поранення. Пізніше загинув його побратим із позивним Банкір, який прикривав Тарасову евакуацію. Словак вбраний у чорне. І час від часу курить.

— Це ж сьогодні той день, коли роко… чи-то правильно річниця, як мене поранило, як те все сталося, — затягується димом, мало не сказавши: «роковини». 

Тарас згадує ранки на Донбасі. Там весна — така ж сонячна і зелена, каже. 

— Усе побите, посічене, але зелень перемагає. Життя бере своє, природа нам це показує. Знаєте, що мене дивувало там навесні? Тільки стихає бій — і чуєш, як співають пташки. От як зараз тут…

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — й не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати відправною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.