Батькові прапори

    Батькові прапори

    Історія однієї з родин, на яких стоїть Україна

    50 років тому — у ніч на 22 січня —  група молодих партизанів, продовжувачів діяльності УПА, розвісила у Чорткові на Тернопільщині саморобні синьо-жовті стяги й патріотичні гасла, написані на шпалерах. Їх швидко вичислили і ув’язнили. Однак їхня боротьба не була даремною. У четвертому числі друкованого журналу Reporters вийшов репортаж Христини Коціри та Данила Павлова про долю лідера цієї групи спротиву Володимира Мармуса та його сина Василя, котрий у 2022-му загинув у новій війні за незалежність України. Публікуємо уривок з тексту.

    Окуляри з чорними скельцями ховають дві пари очей — чоловіка і жінки, вбраних у темне. На зеленій, залитій сонцем галявині вони — наче дві чорні краплі. Стоять рука в руку, та водночас далекі одне від одного. Батько й мати. Видивляються на дорогу, звідки мають привезти їхнього сина. 

    Поряд снують люди. Зі свічками, прапорами, квітами. У військовій формі з мідними трубами у руках прибувають учасники духового оркестру. В чорних рясах — священники. Біля пам’ятників полеглому воїну в Афганістані та Герою сучасної війни генералу Кульчицькому, що загинув 2014-го, чекають на тіло Василя Мармуса, загиблого 11 вересня 2022 року. 

    — Мало тобі було просто мати сина, тобі потрібен був герой, — раптом тихо, але твердо починає жінка у чорній хустці. Українською вона розмовляє добре, та відчутний акцент видає рідну російську. 

    Чоловік мовчить. Горда постава, високо піднята голова, розправлені плечі. Здається, таких ніщо не може притиснути до землі. Навіть страшне горе. 

    — Ти сам був героєм, і сина хотів такого ж, — веде далі жінка. — Віддав 11 років, здоров’я та око за свою Україну, а потім ще й сина. Ти міг сказати два слова — і його б не взяли на війну, бо мав поганий зір. Ти все життя робив для України, і що вона тобі дала, твоя Україна? 

    Горе жінки-матері вихлюпується назовні. Може, вона й не хотіла б ранити чоловіка, та горе більше за неї саму. Він слухає, не перебиває. Дає горю вилитись тут, серед натовпу, осяяного теплим осіннім сонцем. А потім твердо відповідає: 

    — Спокійно, Іро. Не кажи так. Тисячі гинуть на фронті, таких, як наш син. 

    — Що мені тисячі? Мій син загинув. Мій. А винен ти. Ти!

    — Винна Росія, Іро, в усьому винна Росія. Не Путін, а всі вони, росіяни. Ворог у нас той самий — що тоді, що тепер. 

    *

    Скільки Володимир Мармус себе пам’ятав, на Лисій горі у його рідному Росохачі на Тернопільщині стояла символічна могила на честь загиблих за волю України. Її нищили всі зайди — то поляки, то німці. А в 1942-му рознесли совєти: землю зрівняли, дерев’яний хрест спиляли. Ту могилу насипав його батько. 

    1959-го Мармусів сусід Євстахій відновив насип і поставив хреста. Про Євстахія у селі казали, що хлопця поламали в совєцьких таборах — ще малолітнім його заарештували за співпрацю з ОУН. Додому він повернувся, а до розуму — ні. Та Володя любив свого сусіда, а надто його розповіді про сміливих повстанців. 

    Переполох із відновленою могилою в Росохачі був знатний. З району приїхало начальство. Рівняти її з землею відправили вчителів. Хто відмовився, звільнили з роботи. Пригнали трактор. 10-річний Володимир Мармус спостерігав із татом, як нищать святе для них місце. Й тоді вирішив — якщо не потрібна стрілецька могила, то зайвий і пам’ятник радянському солдату. 

    Але спочатку помстився Леніну. Його білосніжний бюст стояв у холі школи. Учень Мармус узяв і забризкав його фарбою. Добре, що класна керівничка була родичкою, — скандал не вийшов за межі школи: вона відтерла лисину Леніна власноруч. А Мармус тим часом продовжував — на шкільних дошках малював тризуби, на сторінках бібліотечних книжок писав «Слава Україні».  

    1963-го завів собі зошит, де записував спогади людей про УПА. З кожним словом хлопцева ненависть до Росії зростала. А пам’ять про знищену могилу не відпускала. На початку 1970-х дорослий Мармус згадав, як 10-річним вирішив: у селі не має бути пам’ятника полеглим радянським солдатам. Зібрав друзів, узяли сокири й вночі зробили з пам’ятника мумію — відбили автомат, ніс, вуха. То була їхня перша акція. 

    Після того старший з компанії Василь Лотоцький сказав, що час створювати організацію, яка продовжить діяльність УПА. До неї ввійшли десятеро товаришів. Головою обрали Володимира Мармуса. Восени 1971-го, перед річницею «Жовтневої революції», з іконами, хрестом і свічками вони подалися до лісу — на галявину, де, за переказами, в 40-х збирались повстанці. Там склали присягу: «Перед образом Святої Богородиці, перед лицем своїх товаришів урочисто присягаюся вірно служити Україні, боротися за її незалежність. Якщо я зраджу, то хай рука друга зітре мене з лиця землі».

    А тоді взялись партизанити. Зняли червоні прапори, що до річниці революції розвісили селом. Створили самвидав: писали й розповсюджували інформацію, яку чули на заборонених хвилях «Радіо Свобода». Роздобули зброю — в селі було чимало ще упівських схронів — і вчилися стріляти. 

    *

    «Ми козаки, мусимо вміти користуватися зброєю», — повчав протягом 30 років Володимир Мармус свого молодшого сина Василька. Брав його на полювання, вчив стріляти по цілях. Василеві було цікаво, от тільки вбивати дичину не хотів. Щойно вистрибував заєць, син стримував батька — не чіпай, хай живе.

    11 вересня 2022 року куля прошила Василеві Мармусу шию. Так він загинув. Російський снайпер цілився вправно — туди, де не було захисту, бо голову захищала каска, а тіло — бронежилет. Тоді на Харківщині українські військові звільняли село за селом. Військовослужбовець 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Василь Мармус був серед них. Українці тріумфували від перемоги. А в Чортків до родини Мармуса з трагічною новиною подзвонили волонтери. Дружина ще сподівалася — може, не він, може, однофамілець. Але батько відчув — загинув його Василько. Та й прізвище Мармус не таке вже й поширене.

    Духовий оркестр видуває тужливу «Пливе кача». Кортеж зупиняється там, де на нього чекає натовп. Із машини дістають дерев’яну труну з вирізьбленим тризубом. Військові несуть її в місто. Поряд із родичами, що прямують за труною, всю дорогу йде жінка, високо здіймаючи руку з двома синьо-жовтими прапорцями. 

    *

    У 1972-му дістати український прапор було ще тим завданням. Підпільники з Росохача розробили план: у ніч на 22 січня (22 січня 1918 року Центральна Рада видала Четвертий універсал, яким проголосила самостійність УНР) розвісити в Чорткові синьо-жовті стяги й патріотичні гасла. Готувалися кілька місяців. Синю тканину Володимир Мармус купив у Львові, жовту його брат Микола роздобув у Чорткові. Один з їхніх товаришів — Микола Слободян — мав швейну машинку, і вночі, поки родичі спали, вони зшивали шматки тканини докупи.

    Ще складніше було написати листівки. Купили шпалери й плакатні пера. Рукописну друкарню влаштували у літній кухні одного з росохацької групи, Петра Вітіва. Усі листівки писали чорнилом від руки на зворотному боці шпалер. 

    За кілька днів до 22 січня 1973 року росохацькі «партизани» вирушили до Чорткова. Розробили маршрут і обрали конкретні точки, де будуть вішати прапори й розклеювати гасла. Чортків був військовим містечком, вечорами ходив караул, тому хлопці хотіли передбачити все до дрібниць, щоб у вечір операції діяти чітко, прогнозовано й злагоджено. 

    *

    Від місця зустрічі тіло Василя Мармуса несуть через міст до центрального храму Чорткова. Тією дорогою, якою він ходив-їздив усі свої 30 років. Тією самою, якою пів століття тому йшов його батько, щоб підняти над містом заборонені стяги.

    Труну ставлять на подвір’ї церкви, накривають синьо-жовтим прапором. Так тепер роблять на похоронах усіх загиблих на війні.

    А місцевий священник пригадує історію півстолітньої давності: «50 років тому кілька юнаків у Чорткові розвісили синьо-жовті прапори. Ті прапори не провисіли довго, їх швидко зняли, а юнаків вирахували і зрештою посадили. І сьогодні ті прапори так численно розвіваються над сином пана Володимира. Бо ніщо в житті не минає безслідно. Були в тому юнакові і батькова наука, і материна любов, і любов до Батьківщини. Він міг би не служити у війську, бо мав неналежний зовнішній зір, але добре бачив душею. Побачив, що Україна потребує його молодечої звитяги. І був там, де мусив бути у визначений час, — так само, як ті хлопці, яких не розуміли і яким, можливо, казали: ну нащо ви це робите, вже десяток років, як загинула остання криївка воїнів УПА. Подивіться-но, яка машина топче цей український християнський народ. Що ви, кілька юнаків, можете зробити своїми прапорами й закликами до святкування 55-ї річниці УНР? Але то була звитяга. І сьогодні ми бачимо: без неї не було б України. Як не буде великої перемоги без того, щоби хтось віддав своє життя. Василь своє віддав».


    Повний текст репортажу читайте у паперовому журналі Reporters, присвяченому культурі пам’яті. Щоб отримати журнал, долучайтеся до Спільноти The Ukrainians.


    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00