Знову вагітна

[Цей репортаж був уперше опублікований у другому числі паперового журналу Reporters]

Вересень 2019

Щоранку прокидалася з одним і тим самим відчуттям: не хочу йти на роботу. Вісім років я будувала кар’єру в журналістиці, щоб тепер зрозуміти: наші з професією стосунки охололи. І я уявлення не маю, що робити далі. Дипломи й посади більше не мотивують. Мої сили наче висмоктали дементори. Єдиний порятунок — сім’я.  

Ми з Артемом одружилися й наважилися на важливий крок — дитину. Чоловік кинув курити, а я нарешті звільнилася, бо до того вже рік вирівнювала гормональний фон через стресову роботу. 

Нарешті аналізи хороші. Здається, це ідеальний час, щоб завагітніти. Відчуваю багато любові, яку хочеться віддавати.

Цікаво, що принесе мені ця осінь?

Листопад 2019

Почалася кровотеча. Лікарка не бере слухавки. Байдуже, що вечір! В інтернеті стільки варіантів того, що може спровокувати кровотечу. Це може бути дрібниця. Усе минеться. Зараз я поговорю з лікаркою, і вона скаже мені: «таке буває» і «ембріон на місці». Тільки слід дочекатися її відповіді. 

Але вона не відповідає.

У мене стався викидень. Кого я обманюю, усе зрозуміла, коли побачила багряні згустки. Хоча усвідомила остаточно, лише коли отримала результати аналізу: «гормон вагітності» почав падати. Термін невеликий — шість тижнів. Напевно, і засмучуватись не варто. Сама винна, що вже думала над іменами. Ніхто не казав цього робити.

Таке трапляється часто, і це нормально — не всі ембріони здорові, спрацював генетичний відбір. Щонайменше кожна п’ята жінка переживала схожі чи значно гірші викидні. Хм… «Гірші» викидні… Хіба бувають «кращі» викидні?

Так, зібралися! Пам’ятаєш? Все буде добре.

Січень 2020

Лікарка сказала, що «вийшло не все», треба, щоб ендометрій на стінках матки «очистився». Простими словами — треба позбутися залишків ембріона. Що ж, комфортний медичний термін. Краще так, аніж «залишків дитини».

Аналізи знову зажили своїм життям, гормони перевищують верхні норми в 3-4 рази. На руках нова схема лікування на два місяці. Причеплю її на холодильник над попередньою — зручно. Особливо якщо захочеться запити смуток вином. Підходиш — а нагадування ось, просто перед обличчям.

Ми відсвяткували мамин день народження. Їй за методичкою бажали «внуків пошвидше». Наче й не 2020-й надворі. Я молодець — втрималася і навіть нікого не послала. Проковтнула, змовчала, сховала десь у підсвідомості поміж «коли заміж» і «коли дітки». Господи, коли ж люди усвідомлять, які недоречні ці запитання?

Квітень 2020

Гугл — «другий викидень як часто» — жіночий форум. Боже, скільки вас! Чому ви мовчите? 

Чому я не знала, що це трапляється так часто? А скільки тих, які вагітніють лише за п’ять років спроб? Яким вдається лише на п’ятій спробі штучного запліднення? Які більше не можуть мати дітей через ускладнення від позаматкової вагітності? Чия вагітність завмирала? Чиї діти народжувалися зарано і їхні легені не відкривалися?

Що ж, ковтну образу за безрезультатні місяці лікувань і спишу на збіг. Здається, мій шлях лише починається і він поки що порівняно легкий.

Краще відволіктися.

О, у колишнього народилася донька. Дуже рада. Йому пощастило — у нього дружина не бракована.

Травень 2020

Сьогодні ми мали бути у Португалії. Я боялася купувати квитки, бо думала, що буду вагітна, матиму токсикоз і поїздка буде не в кайф. Тепер у світі пандемія, кордони закриті, а у мене третій викидень. 

Третій викидень. Три. Спроби. Три. Викидні.

«Налаштуйся на позитив» — радили вони.

«Чого знову сумна?» — питали вони.

Як пояснити, що жодна клітинка тіла не має у собі сил, щоб сформулювати відповідь? Мовчання всередині настільки гучне, що глушить будь-які думки. Я не сумна. Гірше — я нічого не відчуваю. Ні щастя, ні печалі. Здається, я не відчула б нічого, навіть якби мене не стало. Мені просто однаково. Сьогодні сказала про це Артему. Він образився. Але я знову нічого не відчула. 

З мене вкотре виходять шматки того, що могло стати нашою дитиною. Але тепер це лише червоні згустки на прокладці. Кривавлю не тільки я, кривавлять мої мрії та плани.

Плани… не більше, ніж імітація роботи наївних нейронів.

Червень 2020

Нарешті отримала результати генетичного тесту. Це була якась грьобана вічність. Ви знали, що він робиться місяць? Це аби познущатися? 

Коли лікарка сказала, що проблема може бути генетична, я увесь день просиділа на веранді будинку, залипала в одну точку та уявляла, що не зможу народити дитину своєму чоловіку. Потім добряче винесла йому мозок своїми страхами і навіть сказала щось на зразок «мене треба кинути і знайти нормальну».

«Не треба було брати так близько до серця!» — думаю тепер. Як же легко так мислити, знаючи результат.

Я звернулася до психолога. Думала, сидітиму з кислим обличчям, як в американських комедіях. Натомість розридалася на першій же зустрічі. Напевно, це добре — слізні залози давно були в стані повної бойової готовності. Аж вилиці зводило, а сил розплакатися не було. Тепер вдалося! Бодай щось у мене виходить.

Після звільнення я пробувала працювати у різних напрямах, але кожна задача була понад силу. Наче жила не своїм життям. Колись проактивна й цілеспрямована — згасала на очах.

Психологиня питала, чи не заміщую я почуття порожнечі бажанням мати дітей. Чи не накладаю завеликі очікування на материнство. Десь на півтори секунди я навіть устигла засумніватися. А потім згадала відро таблеток, кровотечі, гінекологічні крісла всіх кольорів і форм, гори професійної літератури та історії сотень жінок. Ні, не заміщую! Терпіти усе це можна, лише свідомо орієнтуючись на результат.

Серпень 2020

Дитина, ще одна дитина, ще дві дитини. Всі такі щасливі, усміхаються, хизуються цим так старанно, що й не підкопаєшся… Блін, я ж обіцяла собі більше не заходити у соцмережі!

Днями була друга аспіраційна біопсія. Лікування тривало ціле літо. Так іронічно, що наступна овуляція у мене на день народження — 10 вересня. Класний був би подарунок — здорова вагітність.

Лікарі сказали не пробувати. Треба час на загоєння, та і я не встигаю отримати результати аналізу. Тому ризики нового викидня дуже високі.

Але я все одно хочу спробувати. Може, я садомазохістка? Чи після понад 300 днів спроб і лікувань я маю право побути нераціональною?

Сьогодні вперше з часів студентства ворожила на таро. Потім — кидала монетку й трусила магічну кулю. Усі троє, на відміну від лікарів, радять ризикнути. Складний вибір, погодьтеся. Та що там — таро навіть пророкує мені Близнюка за гороскопом!

А ще чек із «Сільпо» повідомив, що «фортуна на моєму боці». Напевно, десь так виглядає відчай.

Долучайтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримайте незалежні українські медіа та станьте співвидавцем друкованого Reporters

Вересень 2020

Нова осінь. 

У день народження я озвучила публічно, що запустила новий проєкт. Розповіла про викидні і депресію — стало легше. Провела останній сеанс із психологом — нам немає більше що обговорювати. Далі треба імплементувати. Відчуваю, що перегортаю сторінку.

Сиджу в лікаря з результатами біопсії і нервово кручу обручку — то стягую її з пальця наполовину, то знімаю і вдягаю на іншу руку. Врешті — повертаю на місце, але починаю знову крутити. Відчуття, наче цей шматок золота — єдина річ в усьому світі, яку я зараз здатна контролювати.

Результати аналізу неоднозначні. Частково запалення залишилося. 

— У нас порвався презерватив десь у числах овуляції, — збрехала я лікарці. Мені майже соромно. Якщо знову станеться викидень — є відмовка, якою можна притлумити докори сумління. 

— Якщо я завагітнію — все знову зірветься?

Лікарка толерантно промовчала, а в очах читалось одне — «скільки вже вас було в мене з порваним презервативом».

— Можливо — так, можливо — ні. Завагітнієш — говоритимемо.

Жовтень 2020

Я вагітна. Я знову вагітна!

Але чому не радію?

Статистика не на моєму боці: три вагітності обірвалися на початку, одна лише почалася. Просто рано радіти. На УЗД знову тихо. Треба дожити до наступного УЗД і почути серцебиття.

Грудень 2020

Знову сталася кровотеча. Думала, в мене зупиниться серце. Лікарка сказала, усе тому, що ембріон прикріпився дуже низько. Ще виявилося, було дві овуляції, організм певний час виділяв більше прогестерону, а в якийсь момент це мало різко спинитися. Тому довелося вже традиційно сидіти на гормонах, щоб його обманути. Паралельно — мінімізувати навантаження (читати — невідворотно жиріти і розкисати).

Є і хороша новина — закінчився токсикоз, мене більше не нудить 24/7. Живота майже немає, але я дедалі чіткіше чую рухи всередині. 

Іронічно, що за гороскопом вийде Близнюк. Ні, не так. «Може бути» Близнюк за гороскопом.

І я досі не радію. Рано радіти — треба побачити живіт.

Лютий 2021

Уже вдруге в басейні мені сильно схопило «внизу». Якщо минулого разу відпустило швидко, цього — різонуло так, що я прикинулася буйком і конвульсивно згадувала, які там існують молитви. На цьому мій активний спорт закінчився, не встигнувши розпочатися.

Усі кажуть, що мені треба насолоджуватись вагітністю. Бо потім почнуться «безсонні ночі, годування, зригування». А я вже не можу дочекатися — то коли вже, чорт забирай, почнуться ті безсонні ночі, годування і зригування? Бо я досі не радію.

Травень 2021

Я страшно втомлена увесь час. Болять, здається, навіть кості. +15, +20, +24. Це не температура — за вікном дощі й холод. Це кілограми нестримно додаються на терезах. 

Уперше я потрапила у лікарню із загрозою передчасних пологів на 33-му тижні. Лікарі робили усе, щоб «дотягнула бодай до 37-го». Добіг 40-й, а я все ще не поповнила лави матерів.

Чоловік весь час говорить із животом. Може співати йому, гладити. Я — ні. Кілька разів спробувала — почуваюся божевільною. Зате моя історія браузера забита статтями про вагітність і материнство. На полиці — прочитані книжки. У закладках — пройдені курси. У кімнаті—  свіжий ремонт і дитяче ліжечко. Деколи накриває легке тремтіння, яке швидко душить раціональність. То коли там нарешті з’явиться те «магічне відчуття», про яке всі кажуть? Коли я нарешті зрадію?

Червень 2021

Мені на живіт кладуть зморщений вимазаний комочок, який несамовито кричить і дриґається. Статті залишилися у браузері, книжки — на полиці. У голові — шум, на очах — сльози. Він народився. Здоровий. Я більше не боюся. Можна радіти.

Але що мені тепер із ним робити? Як правильно взяти його на руки? Як заспокоїти, як погодувати? У голові мільйон сумнівів. Знаю лише одне. Я ще ніколи й нікого так сильно не любила за замовчуванням. За сам факт існування. Його звуть Лев, і від сьогодні я — Левова мама, а він — моя найяскравіша емоція.

Дитина копіює усе, що ти робиш, вона наче твоє відображення. Тому виходу немає —

За один день ти стаєш найкращою версією себе. Принаймні, намагаєшся стати.

Вересень 2021

Обручка на мене все ще не налазить — попереду ще дорога у мінус 7 кг. Але я почуваюся чудово. Малому вже три місяці, і жоден мій проєкт, жодна винагорода чи диплом не приносили мені такого задоволення, як синова усмішка і «агу-ка-гу».

За це літо я пізнала сотні нових відтінків. Не можу — і не хочу — уявляти життя без цих фарб. Можна списати все на окситоцин, який блаженно розвивається у материнських венах. Але тут моя раціональність дає збій. Це більше, ніж гормони. Якщо йому боляче — мені боляче. Якщо він сміється, то сміюся і я.

Колись я зверхньо дивилася на жінок, які безкінечно постять дитячі фото й говорять лише про дітей. Мені соромно за цей підлітковий максималізм. Пройти вагітність і пологи для жінки — величезна самовіддача. Роздивляюсь дитячі очі, які невблаганно змінюють відтінок з блакитного на карий, і розумію: я для Лева — найпотрібніша людина у світі. Це моя найбільша відповідальність і найглибша любов.

Любов бажана й вистраждана, а тому легко переважує всі недосипи, біль і втому. Вдячна за те, що цей зморщений комок не дався мені легко. Від того він іще більше люблений.

Часто жартую, що народила Лева завдяки монетці й чекові з «Сільпо». Проте Лев — це результат того, що я два роки свідомо починала ранок із таблеток. Що не здалася у моменти, коли так хотілося просто забити. Що пішла до психолога й розібралася з хаосом у голові. Врешті, прийняла складне рішення спробувати, незважаючи на ризики, і взяла за нього відповідальність. А вже потім — так. Сталося диво, мені пощастило. Я отримала найкращий подарунок на день народження. 

Тепер радію щодня.

Фото: Проєкт «Перший подих»