Життя після смерті

Батьків у письменниці Ганни Осадко з Тернополя забрав ковід. Чоловіка — війна.  І зараз жінка вчиться.  Не існувати, не виживати — а жити. З радощами, сміхом, творчістю. І з болем,  який ніде не зникає.

Батьки: кохання до кінця

Ганна їхала на цвинтар ховати батька. Загудів мобільний. Мама. Вийшла з машини, глибоко вдихнула, з кам’яним обличчям взяла слухавку.

«Доцю, де ти? Що з татом?» — спитала. 

«З татом усе гаразд, от везу йому в лікарню гаряченьке: бараболю, котлетки», — відчайдушно вигадувала на ходу. Голос старалася тримати рівним.

Мама мовчала кілька секунд: «Ясно, брешете», — вимкнулася. 

За 45 років шлюбу стосунки між батьками дедалі кращали. Всі дивувалися: люди сваряться на старість, бурчать, а в них гармонія. Все разом, все вкупочці — на городі, вдома. Такі живчики: мама у 64 роки, а батько у 72 ходили на роботу, мали багато планів. Але кохання свого не виставляли. Обійнятися чи поцілуватися на людях — Боже збав. Коли мама захворіла на ковід і лікарка порадила лягти в лікарню, батько пригорнув її на секундочку в коридорі:

«Лесю, даю тобі два дні. Теж іще вигадала: хворіти».

Їй стало краще, але зліг із ковідом тато. В лікарню поклали і його. І коли здавалося, що найгірше, разом із пневмонією, вже позаду, і тато галасував, як велика дитина: «Чого мене тут тримають?!», у Ганниній квартирі зі столу впало фото з ним. У цей момент — байдужий дзвінок із лікарні: «Приїжджайте. Ваш батько вночі помер». Відірвався тромб, серце зупинилося. Швидка і безболісна смерть. І мама відразу відчула — вони вміли розумітися без слів. Діти пізніше перевірили телефони: жодних листувань між ними. Лише серце підказало. 

Вона відразу передзвонила доньці: «Де тато? Що тато?» — «Лікується, все добре», — натягла усмішку та. Не змогла сказати, що батька уже нема, — бо як? Це б її убило. Мама угукнула, а після похорону стала згасати. По хвилинах. Припинила їсти, ліки не діяли. До того хороші аналізи змінилися на паскудні. Лікар уперше бачив, щоб людина так відмовилася боротися. На дев’ятий день після смерті батька мама померла. Зробила свій вибір.

Ганна ревіла днями, тижнями, місяцями. Вила як ранений звір. Написалися рядки, вона з дитинства віршує: «На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без рук. Не обійняти вже — жодного —  хата пусткою. У кімнатах відлуння звук. Тільки у снах хочеш торкнутися — утікають, пливуть. Каламуть. На дев’ятий день прокинулася — обрубком тіла без ніг. Не наздогнати їх — жодного. Всі дороги позамітав сніг. І у горлі — від слів несказаних — німота. Ма і та».

Смерть і сни

Після смерті батьків дев’ять місяців жінка ще варилася у своєму горі. І тут сон: вони обоє мертві лежать у неї у квартирі на диванах. Тіла замотані у простирадла. І в неї все нема часу їх поховати. З дня на день відкладає і відкладає. І тут мама підводиться: «Аню! Та скільки можна! Та хоч мене поховай! А тата я вже за собою заберу! У тебе ж скоро в хаті вільного місця не лишиться!». 

Ганна прокинулася і збагнула: мусить їх відпустити. Розібрала імпровізований іконостас біля комп’ютера: портрети, свічки, біля яких щовечора молилася. Поплакала-попрощалася. 

А через три дні на війні загинув Сашко. Її чоловік. Одне горе змінило інше. Два заразом вона не стягла б.

Пізньої осені перед великою війною подружжя сиділо в дубовому лісі — майже голому. Цей ліс на Бережанщині, неподалік села, де вони щороку літували у своїй хатці. Там є дуб. Старий-престарий, товстий-претовстий. Удвох не обійняти. А от утрьох — Ганна, Сашко і його вже покійний батько Остап — виходило. Коли батька не стало дванадцять років тому, його замінили внуки: Юрій та Софійка. Часто ходили туди разом, а дуб так і назвали — обнімальний. 

І от останнього разу Ганна запитала, як чоловік уявляє свою смерть. 

«Це не страшно. Смерть — це заснути і опинитися в лісі. Дубовому, нашому, біля обнімального дерева. Тут мій покійний тато уже розпалив багаття і чекає на мене. Ми побачимо один одного і дуже зрадіємо, розмовлятимемо довго, а тоді підемо по гриби» — «А як же я?» — «А ти потім, тобі нічого поспішати. Ми дочекаємося. Я докину хмизу до вогню, він стане ще вищим, ще яскравішим».

У військкомат Сашко пішов 25 лютого, щойно почалася повномасштабна. Зробив свій вибір. Йому подзвонив родич, який жив за кордоном. Кричав у слухавку:

«Тобі що — більше за всіх треба!? Невже ти не розумієш, що ваші жінки залишаться вдовами?!»

А чоловік відповів: «Нехай краще вдовами… Але їх не вб’ють та не зґвалтують вороги! Бо ми не дамо! Бо ми будемо битися!».

9 липня Ганна зайшла до церкви поставити свічку за свого свекра, у нього якраз день народження. А трохи опісля передзвонив кум Ігор, вони з Сашком нищили ворогів під Слов’янськом. 

«Ань… Ань… Вибач! Будь ласка, вибач!!! Я нічого не міг зробити», — і заридав ридма. 

Пізніше розказав, як загинув найкращий друг. Був бій. Наші підбили кілька російських танків, але один посунув на них. Ближче і ближче. Хлопці застрибнули в різні окопи. І їх почали крити мінами. І одна — прямісінько в Сашків окоп. Той прикрив собою побратима, а сам загинув на місці. Ігор ніс понівечене тіло свого кума під обстрілами з поля бою три кілометри.

«А де, де саме це трапилося?» — випитувала крізь сльози Ганна. 

«У старому дубовому лісі, Ань… Ми тоді були у старому дубовому лісі».

46-річний Олександр Осадко загинув у день народження свого батька. Дружина аж побачила, як він миттю перенісся з одного дубового лісу в інший. До теплого багаття, де на нього чекали. Він довго їй не снився, але згодом таки прийшов. Лежала в їхній хаті, а у відчинені двері лилося літнє світло. І Сашко стояв там, лише силует виднівся, розмовляв з дітьми, сміявся. «Іди до мене», — покликала. — «Та в мене берці брудні, понасліджую тобі». — «Ходи, ходи». Він наблизився, став навколішки, обійняв міцно. «Що ж ти не приходив так довго?» — заплакала. — «Я дуже хотів, та не пускали, дуже багато роботи. Вирвався на секундочку. Ми ще воюємо», — і усміхнувся, обіцяючи прийти ще.

Танго як стосунки

Давним-давно після фільму «Запах жінки» у Сашка з’явилася мрія: танцювати танго. Років п’ять виносив мізки дружині: «Нумо танцювати танго!» — «Яке ще танго? Я на роботі від ранку до вечора, діти». Але він наполягав, знайшов у Тернополі приватні уроки. Ганна погодилася піти. Несподівано сподобалося. Спершу хореографка попрохала довго пообійматися, щоб відчути одне одного. Ох, як же довго вони насправді не обіймалися! Потім — заплющити очі й відчути в певний момент, куди тебе поведе партнер. 

«Танго для жінок — про вміння вестися. Про те, що потрібно довіритися моменту, людині — і відчути, і повірити, і піти слідом. Відважитися відпустити ситуацію. Для чоловіків — про вміння вести. Про те, що потрібно взяти на себе відповідальність, навчитися ухвалювати рішення, зрозуміло пояснювати, мати терпіння дочекатися відповіді — і щоби все це було зручно партнерці. Усе це важливо не лише в танго, а й у житті. У житті навіть більше. А ще танго — про повернення до себе, до своєї суті. Про прийняття інших», — пояснює Ганна.

Так танцювали рік. Потім хореографка повідомила: «Буде конкурс. Хочете взяти участь?» — «Ні, звичайно», — сказала жінка. — «Так, звичайно», — відповів чоловік. І вони вийшли на велику сцену. Згодом у Тернополі відкрилася школа танцю, ходили ще й туди. Допитувалася в Сашка: «Навіщо це тобі?» — «Як то навіщо? Уяви: приїдемо мотоциклом на весілля наших дітей і танцюватимемо танго. Краса».

«Цей танець став найкращим, що було в нас за майже 25 років разом. Такий окремий, лише для двох, світ. А після смерті батьків танго витягало до життя», — Ганна назвала це танготерапією.

Коли чоловік пішов на війну, взяв собі псевдо «Танго», а Ганна купила вишукану сріблясту сукню. Думала: от приїде, а вона в ній. А він загинув — і жбурнула її у смітник. Сіла і заридала біля того смітника. Донька Софійка кинулася на шию: «Мамо, не роби так». І Ганна сховала сукню в шафу. 

Сашка немає, але ж пам’ять є.

«Жити не можна померти»

У пам’ять про чоловіка Ганна Осадко видала його книжку. Вона — письменниця, поетеса, все життя працює у тернопільському видавництві  редакторкою й ілюстраторкою — словом, творча людина, — раптом на десятому році шлюбу виявила, що Олександр уміє писати. Та ще з яким хистом!

«Я читаю його тексти, а вони круті. Давай, кажу, надрукуємо на письменницькому сайті твої оповідання. Він відмахувався, мовляв, який з мене письменник, це ти письменниця. Але стали приходити такі схвальні рецензії, що його здивувало: а що, я чогось вартий? Вважав свою роботу на будові серйозною, а писання — забавкою», — згадує. 

Нещодавно книга Олександра Осадка «Жити не можна померти» вийшла у «Видавництві Старого Лева». Там сім оповідок. Вони про село: смішні й філософські. Цю книжку радять одне одному поранені у шпиталях, бо дає наснагу жити. Дружина каже: «Він писав легко і швидко, так само і жив. Назва книжки відкрита. Лише читач визначає, де саме ставити крапку чи кому. Як і все в житті, це питання вибору».

Колись давно, ще до 2014-го, коли війною і не пахло, Сашко скаржився дружині. Мовляв, от працює він на будові, а йому не подобається. Не його це. 

«А ким ти хотів бути?» — спитала. — «Не знаю, може, військовим». — «Яким ще військовим? Війни немає. А ти й в армії не служив». — «Уяви, щоб я оце був похований на військовому цвинтарі». — «Що ти мелеш дурне!»

2022-го він став військовим. А потім його поховали на військовому цвинтарі. Після перемоги жінка з дітьми хоче поїхати в ліс, де загинув чоловік, набрати там саджанців молодих дубків і посадити біля їхнього обнімального дуба.

Смс від Бога

Ми говоримо з Ганною про те, як жити після смерті найближчих. Не існувати, не виживати, а як навчитися — бо це важкий процес — жити. З радощами, сміхом, творчістю. І болем — він  же нікуди не зникає.

«Я довго до цього йшла, а потім зрозуміла, що наші страждання після смерті рідних — це егоїзм. Нам насамперед шкода самих себе: “Як же я?” — плаче дитина, забута в садку. “Як же я?” — дитиною стає кожен із нас, не готовий відпустити близьких. У мене було неймовірне дитинство, і ці теплі стосунки збереглися до смерті батьків. Мама взагалі стала найкращою подругою. Я роками вбирала їхню любов, як та лампа, яка збирає сонячну енергію. Щоб потім світити вночі. Так і я. Моя черга віддавати любов дітям, людям, світу», — ділиться Ганна. 

Подруга тоді їй написала: «Тепер ти мусиш стати мамою не лише для своїх дітей, а й для себе самої. Дбати про себе, жаліти себе, тішити себе так, як би це робила мама для тебе. Якщо перед тобою постане якийсь вибір у житті — подумай, як би порадила мама. Бо вона завжди-презавжди на твоєму боці».

Ці слова допомогли. Протверезили. 

«Батьків ми не вибираємо, дітей теж. Усе своє життя знаємо, що батьки підуть раніше, це очевидні речі. А от партнера вибираємо, з ним зростаємося в одне ціле. І тому це так боляче. Переважно люди скаржаться. Наповнені претензіями. Звинувачують себе, інших, Бога. Чи лише просять у нього: дай, дай!

Я усвідомила, що головне в ситуації, коли втратив пів життя, бути вдячною. Господу і людям. Щиро. За все.

За те, що вони були з тобою стільки років. За величезну любов, яку вони дали. За добре і за погане. Бо все це — моє життя і всі пазлики важливі. Бо завдяки всьому і всім ти опинилася тут і зараз у цьому життєвому пункті», — роздумує Ганна. 

Вона вважає, що свою рану горя не треба колупати, здирати шкірку. От вона має записаний на диктофон голос чоловіка, коли він дзвонив із фронту. Але не слухала ще. Не готова. А коли хочеться ридати, починає молитися.

Після смерті рідних в оселі Ганни стали з’являтися пір’їнки. Звідки вони у зачиненій квартирі на сьомому поверсі? А камінчик у вигляді сердечка, знайдений у їхньому улюбленому із Сашком парку? Жінка бачить у цьому знаки, такі собі смс від Бога: ти не сама. У неї виникло стійке відчуття, що коли близьких не стало, весь світ почав нею опікуватися. Що батьки й чоловік передають її з рук у руки хорошим людям. Звідкілясь взялися незнайомці, які творять для неї дива. У Польщі на творчій резиденції якийсь художник віддав їй ключ від майстерні, де щодня стала ліпити з глини. І писати картини з янголами. Там вона написала дитячу книжку. Тепер працює над книжкою для дорослих у Німеччині. Її запросили на кілька місяців просто творити. Вона нікуди не подавалася, нікого не просила. 

Ганна вагалася: їхати чи ні. І от наснився Сашко. Наче дзвонить, голос радісний, дзвінкий, теревенять, і тут вона сахається:

«Ти ж мертвий!» — «Та нуу, я живий, просто я не тут». — «А чого ж ти раніше не дзвонив? Я ж чекала, хвилювалася». — Сміється аж заходиться: «Не сварися, не дозволяли раніше. Але тепер все буде добре. У Бога на тебе ще багато планів, мала!»

І відтоді їй стало спокійніше.