Цвинтар молодих

Вони сиділи над могилою так дружно, з обох боків, наче довкола багаття десь у горах. Якби не бачити хрестів, а лише тіні людей, та ще чути голоси здаля, то здавалося б: от-от озветься гітара. Вони тепло-тепло сміялися. 

Їх було троє. Юнка у шкірянці, з кучерями, з усмішкою богині. Старша жінка — стомлена, ніжна, та безмежно сильна навіть у голосі. І молодий чоловік. Його командир, друг, побратим. 

— Я зрозуміла, чому мені тут так добре. Ви знаєте, я йду сюди до молодих. У них там під землею свій всесвіт, такий молодий всесвіт. І мені від того спокійно. На інших цвинтарях — усе інакше, там — бабусі, дідусі, старість, минуле… Тут — ти наче прийшла до молоді. І ці всі хлопці діляться своїм всесвітом, — тихо казала красива жінка. 

Із портрета біля її колін усміхався її син, солдат 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Михайло Міхеєв. Для неї — Міша. Йому було 25, коли загинув на війні з Росією. На фронт повернувся вдруге після важкого поранення. 

Вона приходить до нього щодня.

*

Неділя. Лютий. Це поле посеред Львова, якщо не знати його призначення, здаля нагадує стадіон. Бетонні сходи ведуть на рівний плац трави під снігом. То — меморіал. Хоча ще доволі недавно львів’яни ходили сюди засмагати, влаштовували пікніки й позували для фотосесій з пледиком, кошиком та книжкою, не задумуючись, що роблять це на місці старого військового цвинтаря. Це було ще до того, як тут почали ховати перших полеглих у війні з Росією. 

У вихідні сюди невпинно йдуть люди. На парковці перед цвинтарем — вервечка автівок і рух. Іноді йдуть гуртами, іноді парами, часто хтось веде за руку дитину. 

Потік. Вулик. Мурашник. 

Насправді то земля болю. З одного краю поле стрімко заростає прапорами, за якими можна вчити історію українського сучасного війська. Здається, на цьому плацу триває якийсь безкінечний футбольний матч. Гра між життям і смертю на Марсовому полі біля Личаківського цвинтаря. 

Грають боги війни. Рахунок: 300 на безкінечність. Кількість поховань Героїв російсько-української війни уже майже сягає трьох сотень. 

А навпроти — міський пологовий будинок. На поле з могилами молодих дивляться вікна з наліпками лелек та немовлят. Часом у ті вікна виглядають жінки, які тримають на руках своїх щойно народжених дітей.

Ті, що народилися, бачать тих, які померли заради їхнього майбутнього.

І мертвим, і живим, і ненародженим — на вулиці Мечникова у Львові. 

Виходиш із Марсового поля, переходиш дорогу — і впираєшся у вивіску: «Приймальний покій акушерського відділення». Мимоволі думаєш про інший «покій».

Хтось тим часом пише коментар у фейсбуці: 

— Заберіть звідти пологовий! 

Кращого сусідства і бути не могло. 

Цигарка для тата

Дві жінки та молодий чоловік повільно ходять між двох могил. Дві чорні від горя рідні сестри, кожна з яких поховала тут чоловіка. І син одного з них, який воював пліч-о-пліч із батьком. 

— Вам не передати, яке то страшне горе в одній родині, — хитає головою Таня. 

Її чоловік Володимир Калитин служив в «Азові», син Юрій досі служить там само. На цвинтар вона часто приїздить із сестрою Анжелою, яка так само втратила на війні чоловіка — Тараса Худаша. У цій родині воювати пішли четверо: крім Володимира, Юрія і Тараса — ще молодший брат обох сестер Олексій Джабраїлов. Двох уже немає. 

Їхні могили в сусідніх рядах. Ховали з різницею в тиждень. Жінки в чорних хустках ходять від однієї до іншої і прибирають цю землю, мов квітники. 

— Чоловік повернувся з Польщі й у перший же день пішов у тероборону. Потім у Дніпро, потім у Лисичанськ, Сєверодонецьк — все. Загинув 2 січня, — каже Анжела. 

— А я всю країну об’їздила за ними двома, — Таня підводить очі на сина, який поки що лишається  на лікуванні у Львові. Він стоїть біля батькової могили й мовчить. — Чоловік був поранений, шість місяців з реанімації не виходив, місяць у комі. Мені все казали: говоріть з ним, говоріть… Ми розривалися між містами, їздили з меншим сином слідом. І він вийшов з коми. А потім — різко… Син теж увесь посічений. Їхні всі побратими уже знов у Бахмуті. 

Таня пережила уже два інфаркти. Зауважує: їй допомагає триматися віра. Віра в те, що всі ці смерті не є даремні. Її коханий якось казав, що «має зрештою настати момент, після якого буде жити краще». За це і тримається. Батько її чоловіка заради того моменту пішов в українські повстанці, за що потім був висланий у Сибір. А Володимир із сином пішли воювати з росіянами в рядах полку «Азов». 

Син Юрій тим часом підпалить цигарку, затягнеться. Підпаленою покладе її на батькову могилу. Поки дві сестри говоритимуть про свій біль, над могилою підніматиметься в небо тоненька цівочка цигаркового диму. 

Марсове поле вражає навіть не масштабами, ні. Кожна могила схожа на маленьку дому. На до щему інтимний простір, який вибудували тут рідні для загиблого. 

І цигарок тут на могилах дуже багато: так до воїнів ідуть покурити їхні сини чи побратими. Іноді цигарки просто застромлюють у лампадки. 

Одну скурив. Одну поклав. На Володимировій могилі під хрестом цигарка Marvel — такий чоловічий жест безмовної туги. 

«Отаке з нашим синочком»

Сивий, як молоко, чоловік мовчав. Дві старші жінки тихо вели розмову. Цієї неділі вони прийшли до сина. 

Одна з жінок — Ніна Воробйова, мати львів’янина Олега Воробйова. Інша — його хресна.

— Був фізиком, кандидатом фізико-математичних наук. Гарний, розумний, найкращий. Людина хороша. Займався громадською діяльністю при Українському католицькому університеті, там і вчився у ще одній аспірантурі. А далі отаке з нашим синочком сталося… — скаже мама. 

Із портрета буде усміхатися син — старший лейтенант 24 ОМБР. Батько не зронить і слова. Тільки хитатиме головою у відповідь на слова дружини. 

Вони йдуть сюди двічі на тиждень. 

Олег Воробйов пішов воювати вранці 24 лютого. Десь о 6-й йому зателефонували з військкомату, о 9-й він вийшов із хати. 

Війна йому не вперше. Точно так само одного ранку він вийшов із хати й пішов в АТО. А поміж тим — науковець, бізнесмен, засновник курсу психологічної допомоги для бійців антитерористичної операції «Щасливі разом». Працював в Інституті фізики конденсованих систем НАН України, грав у музичному гурті «Riasni Drova Consort», був учасником програми бізнес-школи УКУ.

Був у Гірському, коли втрапив під авіаудар, каже мама, і загинув за кілька днів після свого 45-річчя. 

Дружина і двоє Олегових дітей наразі за кордоном. Коли вони кликали його до себе, він відповідав: «А що я казатиму своєму синові?». 

Щоб на тому світі світило

Голими пальцями вона змітає сніг із дерев’яного бортика, який тримає світ його могили. Андрій Петров загинув під Авдіївкою. 

До його доми вона носить окопні свічки. Ставить їх тут поруч із лампадками. 

— Тепер щотижня стараюся робити окопні свічки на передову, йому одну принесла. Якщо є той світ, то щоб йому на тому світі світило. Чимось треба займатися. Свою енергію треба перетворювати в добро.

Це — Катя, дружина солдата Андрія Петрова. 

— Першого дня пішов у військкомат, йому сказали брати речі і їхати. Він відповів, що подумає. Сидів за комп’ютером, дивився ці перші страшні новини і повторював: «У мене дитина, у мене життя, а тут такі хлопці гинуть юні». Іноді знайомі говорять: «Чого він туди пішов?». Напевне, вони не усвідомлюють, що, якби не він, якби не всі ті, хто зараз там, то і нас, може, вже б не було, — каже вона плачучи. 

Сповіщення про загибель Андрія прийшло в її дім якраз у день його народження. 

— У п’ятницю ми дізнались про це, а в суботу в донечки саме було перше причастя. Я подзвонила учительці й кажу: не підемо, бо тато загинув. А вона: «Заведіть обов’язково». І я мусила піти з нею. Те, що ця вчителька була поряд у цей момент, і її, і мене врятувало. З часом я почала це усвідомлювати: кругом люди були, Бог не залишив мене в ту хвилину саму. 

Свою 9-річну доньку Маргариту Катя не бере на могилу до тата. Дитина дуже важко це переживає. 

Під чоловіковим портретом — іще одна рамка. У ній — на білому аркуші від руки написаний вірш, який починається словами: «Спи, мій любий, відпочинь від тяжкою бою. Спи, серденько, засинай, я поруч постою». 

Восьмеро своїх

Високий стрункий чоловік ходить поміж могилами і наче вибирає хрести. Знаходить потрібний і спирається на рамена хрестів так, мов зустрів друга і тримає його за плече: ну, привіт, ти як? 

Одні рамена, другі, треті. 

Йому ходити важко, з кожним хрестом він якось більше сутулиться. Плаче. 

Військового в ньому видає взуття, якесь надто типове. І годинник… 

— У мене восьмеро. Я вже нарахував вісім своїх, — скаже він.

Ростислав Антимис — пластун і засновник туристичної компанії. Поза війною він возив людей у Карпати, у війну пішов служити.  До Львова приїхав у відпустку, сходив до церкви, дорогою назад провідав Марсове поле.

— Тут мої пластуни. Чи побратими. Чи хтось із цивільного життя. Учора двох із мого підрозділу поховали. Я ходжу поміж цих хрестів і розумію, що життя — це тимчасовість. Але суто з егоїстичних міркувань думаю: ще так багато вони не сказали. Люди з’являються у твоєму житті — і… відходять.

Краще місце для цих поховань у Львові, каже Ростислав, навряд чи можна було знайти — тут могили воїнів і УГА, і УПА. 

— Хотілося б тільки, щоб це були останні поховання, — каже.  

Руф і Марс

Марсовим це поле назвали ще в радянські часи. Найвідоміше Марсове поле — в Римі. Марса вважають батьком засновників міста — Ромула й Рема, його покровителем, іноді його звуть «розширювачем імперій», за що цей міф уподобала ще одна імперія — Російська.

Назва добре прижилася в СРСР, бо вписалася в російські наративи. Ще за життя основоположника російської військової теорії Олександра Суворова придумали увічнити в монументі: втілили генералісімуса в образі Марса. Цей пам’ятник увінчав Марсове поле у Санкт-Петербурзі. 

Сіяти у Львові сліди «розширювача імперій» совєти взялися одразу після Другої світової. Знесли близько 4 тисяч могил австрійського військового цвинтаря часів Першої світової. Виклали поверх кілька рядів плит із червоного й чорного граніту (під колір георгіївської стрічки). Нині історики стверджують, що під плитами поховання не радянських солдатів Другої світової, а енкаведистів, які гинули у боях з УПА. Про це свідчать дати на деяких плитах: більшість із них померли уже після війни. 

На краю поля за СРСР знищили ще один цвинтар — оборонців Львова, стрільців, старшин УГА, учасників Листопадового чину 1918 року. У 1990-ті поруч із ним поставили пам’ятний хрест. У кінці 1990-х на цьому ж полі перепоховали знайдені останки понад 200 в’язнів Замарстинівської тюрми у Львові, замордованих комуністичним режимом у 1941-му. 

Два роки тому з меморіалу у Львові до музею «Територія терору» забрали «Орден Великої Вітчизняної війни». З цієї нагоди МЗС Росії спрямувало до Києва ноту протесту, а львівський поет і громадський активіст Юрій Руф читав на цьому полі свої вірші. Він був одним із тих, хто добився знесення цієї зірки. 

Тепер його могила — у перших рядах полеглих захисників України.

Грав навіть після Бучі

У нього на могилі — маленький баскетбольний м’ячик. Якби ви шукали, де його дома тут, то впізнали б її з цієї деталі.

Щодня до нього приходить мама. Носить сюди квіти, підпалює лампадки, прибирає і наводить красу. 

Часто йдуть друзі. Часто йде наречена. Вони навчилися сприймати це місце не тільки як місце великого горя, а як місце, де живе пам’ять про друга. Вони йдуть сюди як на світло. І люблять тут згадувати щось гарне й смішне. 

Поставили обабіч аж дві лавки: щоб усі вміщалися.

Війну контрактник 80-ї бригади Михайло Міхеєв зустрів у Чорнобильській зоні. Йшли ворожі колони. Небо двигтіло. Його поранило, коли підрозділ виходив із Бучі на Київ. 

Навіть по цьому, коли вже поранена нога трохи це «дозволяла», хоча лікарі й забороняли, він ішов грати у баскетбол, який дуже любив. 

— Це мій побратим, друг, підлеглий. Загинув у Богородичному. Мав осколкові множинні поранення. Ми дружили і поза війною, я був командиром підрозділу, в якому він служив. Міша навчався в політехнічному у Львові, потім пішов на строкову службу, а далі підписав контракт, — розповідає Владислав Ключка.

Найчастіше тут буває мама Михайла — Анна Карашецька. Часто вона прибирає не тільки могилу сина, а й поховання тих, до кого рідко приходять рідні або не приходять зовсім. 

— Хіба захворіла, то не прийду, а так — кожен день після роботи. Тут людно: вчителі приводять своїх шкільнят, викладачі студентів — щоб знали ціну. Коли Міша загинув, у нас на районі магазини позакривали, бо дехто поїхав на похорон. Його всі знали, бо він мав чудове почуття гумору і цим запам’ятовувався, — згадує мама. 

Поруч — кохана дівчина Михайла Валерія Шмідт. Розказує: він був особливим, красивим, струнким і справжнім. 

Біля портрета — шеврон 80-ї бригади. 

— Його шеврон загинув разом із ним, — кажуть рідні. 

Тому вони купили інший і принесли сюди, на цвинтар молодих. 

*

Місце непоєднуваних речей. Як смерть і молодість. Як останні вінки і дитячий іграшковий Бетмен біля портрета. 

Тут під хрестами лежать записки-зізнання від коханих і вірші від дружин. У рамках чи просто у файликах, прикріплені до дубових кремезних хрестів. 

Букет бавовни. Паперовий журавлик. Татів портрет, виведений дитячою рукою. Рибальський поплавець у лапах іграшкового ведмедика.

На дощечці чорним намальований танк, а під ним слова: «Я люблю папу». 

Пляшка кока-коли та віскі WIlliam Lawson’s. Пиво «Львівське. Різдвяне». Цукерки. Вербові котики. Шалик ФК «Карпати». Пояс від кімоно. 

Навряд чи яка інша земля тримає в собі більше історій, ніж цей цвинтар, поділений на рівні прямокутники, барвисті шматки ґрунту, між якими туди-сюди снують люди. І коли їх запитувати — вони говорять. А коли їх слухати — майже кожен потім каже: 

— Дякуємо, що ви це фіксуєте. Нам це дуже важливо.