Як потрапити в музей

[Цей текст був написаний для четвертого числа друкованого журналу Reporters, присвяченого культурі пам’яті].

Завжди вважав, що література пробуває десь поміж літерами, що саме там її слід шукати. Самодостатність тексту є неочевидною, його магістральність та непомильність — ілюзорними. Зрозуміло, що речі ці максимально суб’єктивні й кожен сам визначає для себе фронтири розуміння й маркери відчуття, проте, якщо вже почав говорити про свої стосунки з літературою, то про них і продовжу. Контекст мені завжди видавався точнішим, показовішим, він давав значно цікавішу оптику, точку відчитування, шифр для розуміння. Контекст поєднував авторське письмо з авторським диханням. В цьому випадку ти бачив, що діється з поетичним рядком чи прозовим абзацом, коли від них відривається авторська рука, коли вони остигають і набувають самостійного звучання та значення, коли з’являється проміжок для світла поміж письмом та читанням, коли простір поміж літерами й знаками набуває певної сталості, певної рівноваги. Одне слово, автор мені завжди був цікавий не менше за своє письмо. Мені подобається спроєктовувати прочитане на того, хто, власне, й витворював усі ці химерні поєднання смислів та значень. Більше того — у випадку, коли автор не викликав жодного зацікавлення, написане ним так само не мало жодного інтересу. Такі собі сумнівні практики, за якими, втім, завжди стояла щира закоханість у все, що має стосунок до літератури. Інша річ — що до літератури стосунок має все.

1991 року я потрапив до Харківського літературного музею, на виставку, присвячену «Розстріляному відродженню». На той час я все ще був радянським школярем, проте охоче читав антирадянську літературу. Поетів «Розстріляного відродження» теж читав, тож, потрапивши на ту виставку, ніби опинився всередині книжки, яка недочитаною лежала вдома. Мені сподобалося бути всередині цієї книжки. Тож там я і залишився. Того ж року переїхав до Харкова, знову прийшов до музею й залишився там працювати, молодшим науковим співробітником. Перша офіційна робота, між іншим.

Але йшлося, звісно, не про роботу. Йшлося про літературу. Літературу, яка раптом стала близькою, відкритою. Так, ніби у тебе в руках опинився ключ від кімнати, яка завжди стояла зачиненою. Був у цьому всьому момент певного заступання за межу, зазирання за лаштунки, максимального й інтенсивного занурення в контекст, розчинення в часі. Прижиттєві видання Семенка, Хвильового та Йогансена, з їхніми вибляклими присвятами на перших сторінках, періодика 20-х, віддзеркалення й суголосність — та література, література червоного столичного спалаху, трагічного й суперечливого, але такого п’янкого в своїх, кажучи за тим-таки Семенком, дерзаннях — все це перестало бути просто історією літератури, за всім цим чутно було кроки молодих і голодних авангардистів, що бажали вибудувати з нуля, з чистого повітря складну конструкцію нової естетики, виступали будівничими нової вежі, з якої можна було розгледіти вогні майбутнього. Щоправда, вогні ці виявилися вбивчими, конструкція лівого українського мистецтва виявилася кліткою, в якій опинилися і перші сміливі, і ті, хто йшов слідом. Але контури цієї конструкції, розчинені в повітрі, означені в просторі, зачаровували навіть шістдесят років по тому. Особливо коли ти готовий був зачаровуватись.

І ще про кроки. Тоді ж, на початку 90-х, ми — студенти-філологи Харківського педагогічного, навчалися в корпусі на Артема, де свого часу, за «столичного періоду», містився наркомат освіти. За переказами, в читальному залі нашої бібліотеки, де ми прогулювали пари за вивченням чужих поезій та писанням своїх, був кабінет наркома Скрипника. Себто коридорами, якими ми запізнювалися на заняття, свого часу легко чи розважливо могли ступати Сосюра, Тичина чи Шкурупій.

Оскільки паркету від двадцятих років, схоже, не перекладали, відлуння кроків великих поетів — і загиблих, і тих, хто вижив, — майже переставало бути метафорою, майже ставало реальністю.

Реальність набувала глибини, об’ємності, історія розчахувалася, наче вікна аудиторій, можна було відчути протяг часу, можна було простягнути руку й наткнутися пальцями на обшивку минулого століття, відчути його, дослівно, на дотик, можна було навіть об нього поранитись. 

Відтоді Харків для мене таким і лишається — містом із десятками таємних коридорів та невидимих переходів, точок перетину та дотику, перехресть, на яких трамваї з минулого перекочуються в сьогодення. Харків виявився катеринкою, в якій звучали сотні голосів. Деякі з них звучали трагічно й урочисто, деякі — гротескно й блазнювато, але всі вони так чи інакше перебували в тілі міста, в його силовому полі, в його історичній тяглості. Варто було прочинити двері першої-ліпшої комуналки в старому центрі — як звідти вилітали демони пам’яті й ангели неспокою. Ти дивився на їхній химерний політ понад бляшаними дахами пошарпаних модернових будинків і розумів, якими щедрими дарами наділив тебе бог філології. 

Тому мене, скажімо, завжди дивували скептики — ті, хто не відчував за містом цього подвійного звучання, поетичної спадковості, яка озвучувала вулиці химерною й ламаною футуристичною ритмікою, додавала вивіскам та фасадам особливої глибини, тієї глибини, якою наділені будівлі та предмети, що потрапили були свого часу у віршовані рядки, стали частиною поезії, себто частиною історії. Дивували, оскільки незрозуміло було — як можна не помічати цього спадку: щедрого, гіркого, печального, але передусім усе-таки щедрого, позаяк за метатекстом 20-х проглядала передусім спроба вділити хліб поезії всім спраглим, наситити всіх, не оминути нікого, змінити все, скористатися цим примарним шансом і переписати всі можливі підручники літератури. 

Це особливо гостре й приватне відчуття літератури, коли ти відчитуєш у міській топоніміці адреси, за якими поети жили й працювали, розпізнаєш будинки, де вони читали свої вірші, колишні кав’ярні та ресторани, приміщення редакцій та урядових установ, забуті адреси, перебудовані під’їзди, переплановані кімнати, аварійні балкони, всю цю плутанину в адресах та свідченнях, розбіжності в бібліографії та стосунках — типовий український безлад та неузгодженості, зумовлені роботою спецслужб та іншими прикрощами історії, — так ось, саме ця приватність, суперечливість і легка необов’язковість геніальності прив’язує поетів до міста, робить їх — навіть по їхній смерті — частиною міського простору, робить їх духівниками вулиць та провулків, митарями, що приходять із темряви, чогось вимагаючи і на щось посилаючись.

Історична спадщина в моєму розумінні полягає саме в особистій дотичності, в приватній долученості, у відчутті історії як чогось такого, що зовсім не завершилося, що триває до сьогодні. Історія — це як старі віконні рами: можна, звісно, їх поміняти, проте панорама за вікном буде така ж, як і раніше.

Мене краєвиди за харківськими вікнами завжди заворожували. І харківська історія не так відлякувала, як притягувала. Можливо тому, що мені все-таки — хай короткий час, а проте — випало бути музейним працівником.

Хоча, здавалося б, сама українська історія не надто сприяє музейній праці, оскільки музей — це про ту ж таки тяглість: часову, спадкову, присутню в колективній та індивідуальній пам’яті, не надто помічену травмами, не надто начинену білими плямами.

Натомість що з українською історією? Нас якось ненав’язливо, проте послідовно, було навернено на думку, що її, себто українську історію, без брому краще не споживати.

Багато хто й звик підходити до вітчизняних історичних студій саме так, після споживання своєї порції брому. Натомість, якщо все ж таки спробувати обійтися без брому, в нашій історії можна відчути за гіркуватим присмаком утрат і поразок ще й п’янке піднесення від рішучості й відваги, від політичних ризиків та мистецьких проривів, від шалених, відчайдушних спроб зламати хід несприятливих обставин та подиву гідної вкоріненості у власний ґрунт, власний контекст, власну тожсамість. 

Для мене особисто 20-ті роки саме про це — про спробу поєднати важкопоєднуване, про ризик та відвагу, про візіонерство та прагматизм, про трагічну приреченість, але й про коштовний спадок, який залишився по цілому поколінню. Власне, його — цього спадку, його позачасового відлуння — виявилося цілком достатньо, аби через десятиліття міф червоного Харкова, Харкова авангардового, вийшов на поверхню, знову захоплюючи уяву неофітів, які за імпресіями Хвильового та Семенка пробували розгледіти щось більше за емоцію, щось значиміше за сюжет: можливо загалом — обриси модерного українства, нової естетики, національно вкоріненої, але разом із тим універсальної, загальновідчитуваної, вітальної. Поети минулого втягували у вирву часу, в провалля історії, проговорювали з темряви, наповнюючи її, темряву, теплом і значимістю. Місто звучало, ніби зал очікування, до якого з дощової вулиці забігали натхненні пасажири — лунко й високо, дзвінко й нерозбірливо. Але сама ця нерозбірливість, недописаність багатьох сторінок, обірваність багатьох голосів лишали простір для домислення, для писання. Виявилося, що історія культури зовсім не потребує брому. Вона потребує сміливості. І відданості.

Що далі? Далі було тривання історії, частиною якої всім нам випало бути. Час сприяв змінам — змінам докорінним, базовим, системним. Великою мірою, ми пройшли (та й далі проходимо, якщо вже говорити точно) настільки спресований проміжок часу, що мали б просто не упізнавати одне одного по роках змін і трансформацій. Іноді ми одне одного таки і не впізнаємо. А ось що лишилося незмінним — це лектура, добір улюблених поетів, поетів головних, поетів важливих. Вони, ті, чиї голоси вперше ловились, наче метелики на старих вулицях Харкова, продовжують нашіптувати, продовжують натякати, дають підказки, лишають привідчиненими двері історії. Варто прийти до музею, де зберігаються їхні збірники, їхні часописи, і все стає на місце — розламується простір, відчиняється небо, запалюється сутінь, починається вапліте.