«Я родився на Миколаївщині, і тут, єслі шо, буду умірать»

    «Я родився на Миколаївщині, і тут, єслі шо, буду умірать»

    Як живуть понівечені Росією села на півдні і чому військові тут згадують 2014 рік

    «Дякуємо Богу за врожай», — напис, розтягнутий на тепер порожніх торгових контейнерах, виглядає як відлуння з минулого життя. На в’їзді у село Зелений Гай на Миколаївщині розкидані обгорілі уламки підбитої росіянами «мотолиги», в якій з тиждень тому загинули українські бійці. Трохи далі назавжди зупинилася цивільна автівка — люди потрапили під артилерійський обстріл, намагаючись дістатися дому. 

    Відколи Збройним Силам вдалося вибити окупантів з Київщини, місцями найбільших боїв стали схід та південь України. Росіяни рівняють із землею села на Миколаївщині і роблять із колись привітних місцин пустку. Втім область стійко тримає оборону, а серед місцевих продовжується життя: після авіаударів цивільні розбирають завали, бо ж «колись треба буде відбудувати і школу, і садок, і медпункт». Військові в той час ведуть дуже схожу на 2014 рік війну, коли боротися доводиться не тільки за територію, а й зі страхами місцевих людей: відходячи з тепер звільнених сіл, росіяни грозили цивільним долею Бучі та Ірпеня.  

    Сотня місцевих 

    38-річний мешканець Зеленого Гаю Гриша, кочегар у місцевій сільській школі, одразу просить не називати його Григорієм. Сам підходить до нас із колегою-фотографом і, випереджаючи запитання, каже: «Я родився на Миколаївщині, і тут, єслі шо, буду умірать». Я дивлюся на Грішу і ніяковію: на мені кевларовий шолом, тактичний одяг й полегшена плитоноска, як у спецпризначенців, тоді як на Гриші — розтягнуті часом і з’їдені міллю спортивні штані, затерта до дірок куртка та стареньке взуття. Від усвідомлення чоловікової беззахисності тягнуся руками до голови — соромно залишатися у шоломі. Вже відщіпаю ремінець — той самий, що «фіг його знає, чи защипати, — раптом голову відірве» — й завмираю перед схопленою очима сильно понівеченою будівлею. 

    — То школа була наша, — втручається у мої думки Гриша. — На нас впала 500-кілограмова бомба. Принаймні ваєнні так кажуть. Я не розбираюся, але жахнуло сильно. Спочатку звук літака був, а потім уже прильот. По нам, кстаті, не раз авіація працювала: он, і сільській раді дісталося, і фельдшерському пункту, і просто хатам. Скоти ті росіяни — що ще сказати. 

    У підвалі розтрощеної школи під час бомбардувань ховалися місцеві мешканці. В той самий день, як каже Гриша, люди теж були всередині, але їм пощастило: підвал витримав удар і всі вціліли.   

    Михайло, 26-річний командир роти піхотинців, які тримають оборону під Миколаєвом, підтверджує слова місцевого жителя про удар із повітря. Офіцер супроводжує нас у селищі і показує у величезній вирві рештки від ФАБ-500 — авіаційної бомби радянського зразка. 

    — Ондо, — веде військовий, — бачите, в ямі стропи стирчать? Ага, зверху. Бомба ця некерована, їй не вистачає маневреності — тому ФАБ-500, як і ФАБ-250, скидають на спеціальному парашуті. Такі авіабомби Росія застосовувала в Афганістані і Сирії. В Україні ними атакували ще Харків, Маріуполь, Ізюм та Чернігів. Це дуже серйозна зброя. Дуже. Може бути спущена з висоти максимум 12 тисяч метрів і має швидкість випуску від 500 до 1900 кілометрів на годину. 

    Одразу після удару ФАБ-500 військові, переживаючи за безпеку місцевих, забороняли їм наближатися до школи. Тепер же, коли всюди тут попрацювали сапери, цивільні мають вільний доступ — аби лиш на голови нічого не обвалилося. 

    Гриша не розуміє, чому росіяни вирішили вдарити саме по цій будівлі. Знизує плечима й підкреслює, що там ніколи не було ані військових, ані їхньої техніки. 

    — Місцеві, — усміхається гірко, — мріяли, що до червня, може, вщухне все. Хоча дітей, звісно, майже всіх вивезли. Із 600 осіб населення в селі, може, сотня залишилася — ті, кому немає куди тікати. Ми чогось дуже вірили, що бамбьожка нас не зачепить. Ну, кому треба Зелений Гай, скажіть? Ми ж мирне село, а не якась там військова база. 

    На власній шкурі

    За жорсткою іронією, залишки приміщення, куди найперше заходимо з тепер безробітним кочегаром, виявляються кабінетом російської мови та літератури. Судячи із зошитів учнів 3-А класу, перед нападом Росії тут писали диктант на тему примирення. Не України із ворогами, а взагалі — з людської точки зору. 

    Поки стоїмо у школі, десь поруч лунають вибухи: за звуком вони нагадують розриви ракет реактивного залпового вогню «Град». Ротному по рації передають: «Всі в укриття. Загроза ракетного удару».   

    Перед повномасштабним вторгненням Зелений Гай нічим не відрізнявся від десятків інших сіл в області. Місцеві працювали або у державних установах, як-от сільрада чи школа, або «робили на землі і по людях» — в сезон городів обробляли землю, щоб виростити, а потім зібрати та продати урожай. 

    Тепер селище існує в режимі виживання. Газу й світла немає: як тільки комунальники та армійці полагодять труби і електромережу, росіяни знову перебивають комунікації. Через це люди в Зеленому Гаю запалюють свічки та гасові лампи, а ще гуртуються з сусідами, щоби на спільному вогнищі готувати обід. 

    Селяни тут нагадують мені цивільних з-під Донецького аеропорту у 2014 році: геть поруч лупить російська артилерія, земля здригається від розривів так, що відчувається буквально всім тілом, а вони спокійно сунуть повз розбиті хати сусідів. Мають натруджені руки з ранами, в які в’їлася земля, і страшенно втомлені погляди. А ще кожен, хто вирішив залишитися у Зеленому Гаї, каже, що йому немає куди їхати або ж що воліє померти там, де народився. Слово-в-слово, буква-в-букву все те саме я вже сотні разів чула у Донецькій і Луганській областях. Війна однаково відлунює всім українцям. Всім, хто відчув її на власній шкурі. 

    Булат

    Натепер найактивніша хвиля боїв за Зорю, Котляреве, Шевченкове, Зелений Гай, Новогригорівку та інші села Миколаївського району точилася наприкінці березня. Селища звільняли кілька підрозділів ЗСУ, зокрема піхотинці, спецпризначенці та морпіхи. Щоб ворог не нищив населених пунктів, армійці закріплювалися за їхніми межами. І хоч окупанти все одно продовжують гатити по цивільному населенню, тепер Миколаївщина перекопана не тільки їхніми снарядами, а й руками наших армійців — тих, хто вгризається в землю, щоб вижити і продовжити боротьбу. 

    37-річний полковник із позивним Булат сидить за столом у глибокому бліндажі — одному з тих, що нещодавно з’явився під Миколаєвом. Схилився над картою з нанесеними пунктиром червоними лініями: водить пальцем по району, за який несе відповідальність, і щораз важко видихає, коли дістається вказівцем до населених пунктів. 

    — Ось це, — тицяє на село Зоря, — вже зрівняли із землею. Тут, — показує на сусіднє Шевченкове, — ще більш-менш, бо луплять переважно по околицях. Але теж пі*дєц. Росіяни бісяться, що ми змогли просунутися у Миколаївській області, й від того гатять тупо усе без розбору: цивільні, військові — їм по*бать. 

    Поки Булат говорить, я розглядаю карту, а його ад’ютант заварює у пластикових стаканчиках міцнющу каву, нагорі буквально не вщухають обстріли. Щойно закінчився один, одразу ж починається інший. За відчуттями, по нас «працює» крупнокаліберна артилерія — 120-мм міномети і 152-мм пушки «Гіацинти». По факту ж, на півдні росіяни застосовують чи не все своє озброєння. 

    Офіцер каже, так відбувається, тому що цей регіон та схід, ймовірно, будуть територіями, які ворог буде намагатися відрізати від основної частини країни. Оскільки Київ взяти не вдалося, наступними «великими цілями» росіян можуть бути, зокрема, Миколаїв, Одеса, Харків та Краматорськ. 

    — Війна на півдні, — Булат продовжує спокійно, наче зверху нічого не гупає, — відрізняється від того, що я бачив у Донецькій та Луганській областях, зокрема місцевістю. Тут суцільний степ, рівнина. А ще кляті бетонні канали для зрошення. Зараз в них немає води, і росіяни цим користуються — ховаються всередині. Але нічого. Виб’ємо їх звідусіль. 

    За словами Булата, за кілька тижнів, протягом яких ЗСУ вибивають окупантів з Миколаївщини, у росіян досить сильно змінилася тактика — здається, вони нарешті усвідомили, що українці не будуть відступати.

    — Раніше, — монотонно продовжує, — орки кидали власну техніку. Роз’ї*емо їхню колону — вони все лишають і розбігаються. Пачками брали полонених, техніки стягнули нємєряно: наприклад, тепер є чимало тройних БМД — бойових машин десанту. Трохи минуло часу, і росіяни вже не розкидаються майном: видно, у них все закінчується.

    Тепер почали ризикувати, щоб відтягнути й забрати все. Техніку стараються не залишати. А на людей, навіть своїх, їм завжди було плювати. 

    Як і я сама, Булат чимало порівнює 2022 рік із 2014-м. Тому що доводиться битися на рідній, але геть незвіданій території. Тому що позиційна війна змінилася наступальною: замість сидіти в окопах, ми щодня йдемо вперед. Й тому що тепер знову треба боротися не тільки за території, а й за свідомість місцевих людей. 

    Жахливі події в Бучі, Бородянці, Ірпені та інших містечках і селах під Києвом для багатьох жителів півдня стали вигідним для росіян психологічним потрясінням. Аж таким, що у звільнених селищах місцеві перекривали військовим дорогу й казали не зовсім логічне: нібито якщо десь навіть в полі поруч стоятиме українська армія, росіяни знайдуть шлях, щоб зайти і ґвалтувати жінок, а потім вирізати все їхнє село. Ніби для цього їм потрібні якісь додаткові причини. 

    — Я не засуджую за цей страх цивільних, — підсумовує полковник, поки на вулиці все так само не вщухає бій. — Цілком нормально боятися смерті, коли уже знаєш, якою вона може бути, коли бачив братські могили під Києвом і розумієш, що в них є діти. Але чого не поїхати, коли ще є можливість, — оце слабо розумію. Людям треба вижити, щоб потім повернутися додому і після перемоги мати сили відновлювати Україну.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00