Вальс для життя

Невисокого молодого хлопця у чорній сорочці тримає під руку жінка в елегантній приталеній бежево-чорній сукні. Жінка на вигляд не набагато старша за нього й усміхається лагідно. Разом вони роблять крок на сцену. І під пісню «Тримай мене міцно» Христини Соловій починають повільний вальс.

До хлопця прикуті очі — як біонічним протезом правої руки він упевнено тримає й веде напарницю. Вальс повільний, але не одноманітний, кроки вперед і назад, і хто би знав, що ці кроки назад ще деякий час тому давалися парубкові важко.

Хлопець і жінка — це 22-річний Георгій Раскалєй та його мама Марина. Повільним танцем вони відкривають національні змагання з адаптивних видів спорту «Ігри нескорених» для ветеранів та військових. Георгій тут свій серед своїх. Він пішов до війська у 19 років, ще до повномасштабної війни, відклавши на потім навчання та мрію стати масажистом. Рік тому у боях на сході втратив руку. Він майже помер. Його дихання спинилося, а серце припинило битися — перш ніж його знову витягли із чорноти. За тим іще три інсульти. Лікарі казали — не ходитимеш і, можливо, вже не бачитимеш. Про танці теж, звісно, варто забути.

Але Георгій танцює.

Усього навчитися

Єдина книга, якої так і не дочитав Георгій, це збірник з’їздів КПРС. Він знайшов її на полицях дідуся — подолав лише дві сторінки. Хлопець так любив читати, що хапався за всі книги, які йому траплялися. З дитинства їздив на конях, веслував і плавав. Мама намагалася навчити своїх дітей всього — старшому Георгію водночас вистачало запалу на всі захоплення, на всі заняття.

У шістнадцять років пішки пройшов від Коростеня до рідного Ірпеня. У поході не мав мети, просто йому так захотілося. Спершу до Коростеня дістався потягом, а назад пішов. Він і нині пишається собою шістнадцятирічним. Дорогою на нього хлинула злива, і хотів уже кинути затію, сісти в автобус й повернутися додому, але зрозумів, що не має з собою грошей, — тож продовжив іти.

«Було весело, — каже. — А ще веселіше вдома отримувати від мами». Проте його мама завжди дуже тонко розуміє, коли треба сваритися, а коли ні. Ця жінка — його друг, вона завжди його надихає, вона спонукає його до нового, і це вона була поруч із ним у найскладніший час.

Хлопець виростав у бальних танцях і сьогодні вальси називає своєю великою любовʼю. Саме Марина привела ще тоді семирічного сина до танцювальної школи у підвалі податкової академії в Ірпені. 

Це було мамине захоплення — танці. І вона розділила його із сином — так, що й він закохався у вальси. Георгію важко пояснити, за що він любить саме повільні вальси, коли сам — людина активна й енергійна. 

З танцями в житті було різне. Інколи займався мало, часом — полишав зовсім. У ті дні він не знав ані про війни, ані про те, що танець може стати для нього чимось більшим, ніж просто захопленням.

Дорослий Георгій визначився з професією й хотів стати масажистом. Йому це не лише подобалося, а й вдавалося. Але рішення йти до війська ухвалив протягом години. Тривала пандемія ковіду, коли люди зачинилися у своїх будинках. Георгій подумав, що колись дуже хотів служити, то чому б не зараз? Він саме вчився у Поліському національному університеті в Житомирі, тож сів в автобус, поїхав додому, пішов у військкомат — взяв відношення. Справу зроблено. Тепер він навідник реактивної системи «Град» у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді ЗСУ.

Мама все чула

У лютому 2022 року він уже рахував дні до ротації. Навіть бачив собі, як із Донеччини їде до Житомира, а тоді в Ірпінь, до свого дому і до родини.

У ніч на 24 лютого Георгій стояв на посту, охороняв склад із боєприпасами. Раптом прибіг побратим: «Через 15 хвилин бойовий виїзд! Ти що, нічого не знаєш? Звісно, ти нічого не знаєш, ти ж на посту. Наступ почався, росіяни сунуть і обстрілюють всю країну!».

Георгій не міг повірити, здавалося, це все хлопцю ввижається: яка ж війна, коли ось-ось всі їдуть на ротацію? На ротацію, до Житомира, до рідних в Ірпінь. А що в Ірпені?

Що відбувається в його місті, дізнався лише через три тижні. Він нарешті зміг додзвонитися мамі й поговорити з нею цілу хвилину. І мама, і батько, двоє менших братів та сестра лишалися в місті, де увесь березень тривали бої.

— Я добре памʼятаю, що хотів помститися. Водночас розумів: доки в мене у руках зброя — моя гармата, — я можу зробити це там, де я нині є. Кинути все і побігти додому дуже хотілося, — згадує. — Але без зброї і побратимів — це дурість. Усвідомлював: поки я воюю на Луганщині, хтось так само воює на Київщині.

Хтось так само має захисти його рідних, як і він тут.

Мамі, звісно, довго казав, що він не на самім нулю. Уперше видав себе, коли говорив із нею по відеозв’язку. Тоді підрозділ хлопця стояв і бився у Серебрянському лісі — до росіян не більш як 80 метрів. І ось отут, коли на нього через екран дивиться мама, починається штурм. Георгій мусив просто закінчити розмову, але забув. І після бою він зрозумів: мама чула все.

Над прірвою

Він отямився у госпіталі вночі посеред теплого травня 2023 року. Одна рука привʼязана до ліжка, іншу відчував, та не міг нею поворухнути. Розплющив очі, а поруч — дві медсестри, хтось із них просить назвати номер частини. Крізь марево в голові хлопець подумав про найстрашніше: він у російському полоні? Іншої думки, крім тієї, не мав.

Вранці до палати увійшла жінка. Мама. Вона сіла поруч і сказала, що він, її син, уже в Києві.

День поранення в його голові — це реконструкція з розповідей побратимів. Хлопці говорять, що він вийшов сам із поля бою. Георгій же не памʼятає нічого.

— Закриваєш очі — Донецьк. Відкриваєш — Київ. І я без руки. 

Насправді між позиціями й Києвом минуло кілька тижнів. Спершу стабпункт на Донеччині, тоді шпиталь у Дніпрі. Міна ж прилетіла, коли хлопець у розпал бою побіг у бліндаж по нові патрони до кулемета. Георгій не помер, але пережив смерть клінічну, від якої до реальної — кілька хвилин. Коли його стабілізували, лікарі давали лише 10 % на те, що він, рухливий і завзятий, як і в 16 років, коли йшов з Коростеня до Ірпеня, тепер ходитиме.

— Ти все життя активний, а тут 20 секунд сидиш і втрачаєш свідомість, руки немає, ходити навряд чи будеш. У такі моменти дуже важливо, щоб хтось був поряд.

Георгій починав із того, що намагався поворухнути пальцями на нозі. Відчував приреченість. І думав навіть про смерть.

Але мама тримала його над прірвою. Її підтримку хлопець вважає вирішальною. Це вона просила молодших дітей малювати для брата малюнки, а Георгія змушувала повертати голову і дивитися на них, переказувати, що бачить,  лічити намальованих курочок і котиків. Це вона планувала, допомагала і скерувала. А молодші брати і сестра приносили свої дитячі ігри в лікарню братові ніби просто, щоб він із ними погрався, бо скучили за ним і переймалися його самопочуттям. Насправді ж ці ігри були рятівними для Георгія. Для малечі, але рятівні.

Водночас його надихали побратими поруч та поранені хлопці з реабілітаційного центру «Незламні» у Львові, де Георгія ставили на ноги.

— Коли заходиш до спортзали у реабілітаційному центрі, бачиш хлопця після високої ампутації обох ніг і руки до плеча, розумієш: у тебе немає лише пів руки, ти що — не зможеш, як він? Коли бачиш людину, яка постраждала більше за тебе, не маєш морального права здатися.

Вальс порятунку

Син іще ледь підіймався з ліжка, а мама вже складала плани. Вона знову, як у дитинстві, повела його на танці, чи радше — до танцю. Домовилася з тренерами — займатися, щоб випрацьовувати координацію. Так дитяче захоплення стало для Георгія порятунком.

Спершу працювали над поворотами. Георгій міг іти вперед, але кроки назад не давалися. Дуже боявся, що впаде, але крокував. Поволі рухи ставали чіткішими, і він навіть пишався собою — вдається.

Через півтора місяця Георгій із мамою вперше танцювали разом повільний вальс. Сьогодні хлопець тренується танцювати близько 40 хвилин на день. Довше — ще складно.

Реабілітація — справа не одного дня, так само Георгій говорить про книжку, яку пише. Він прагне розповісти про своє життя, про початок війни, побратимів і як бойові дії вплинули на людей — його спостереження і враження. З масажем довелося спинитися. Руки пам’ятають, але не все так просто.

— Я знаю, що робити, знаю як, але не можу це втілити в життя. Як би це не звучало — рук не вистачає.

До війська Георгій не повернеться, бо не хоче обтяжувати побратимів.

— У мене три інсульти. Один приліт поруч — і буде четвертий, — говорить ветеран.

Втім Георгій має жагу — мама вчила його всього з дитинства. Нині він створює власний ветеранський клуб в Ірпені, щоб допомагати хлопцям та дівчатам, які повертаються з війни. Зараз це лише перші кроки: хлопець знайшов приміщення й приводить його до ладу. Георгій горить ідеєю допомагати людям, які вже знають, чого прагнуть тепер, і тим, хто в пошуках себе, і кому треба підказка.

— До війни кожен солдат має власний досвід. Коли людина йде воювати, це не означає, що вона перетворюється на машину, яка вміє лише воювати. Люди повертаюся, бажання зміняться, але додадуться нові вміння, щоби втілити те, чого справді хочеться, — переконаний він.

А уявляє він клуб так: зранку в цих стінах буде дитяча кімната, про роботу якої він ще багато не говорить, а вечорами тут збиратимуться побратими, ділитимуться новинами, сміятимуться, розповідатимуть історії.

Музика сповільнюється й наближається до фіналу. Переживання — чи впораються, бо готувалися лише кілька днів, а сцена замала для такого танцю, — розвіюються. Мама і син зупиняються у своєму вальсі. І люди заходяться оплесками.

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, а також людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.