Ніяких кордонів немає

    Ніяких кордонів немає

    Історія першого українця, який ходить на протезах, вживлених у кістки

    Якщо на війні в принципі можуть бути радісні дні, то цей час, мабуть, можна назвати саме таким. Тоді, восени 2022 року, українські військові прорвали російську оборону й почали стрімко рухатися на південь, повертаючи окуповані села та містечка Херсонщини під український стяг. 11 листопада ЗСУ звільнили Херсон.

    «У нас було відчуття ейфорії, коли відчуваєш причетнісь до Великої події», — згадує Ігор Крупнов. 

    Так починалася довга дорога офіцера, а тепер ветерана Збройних сил України Ігоря Крупнова до іншого відчуття — коли впевнено чуєшся на протезах обох ніг, вживлених у кістки, коли ходиш, їздиш, мандруєш до океану і просто живеш, то усвідомлюєш, що «ніяких кордонів немає» і бути не може. 

    Назавжди

    Того дня він, капітан ЗСУ, військовослужбовець 63-ї окремої механізованої бригади, отримав наказ зайняти новий рубіж на узбережжі Дніпро-Бузького лиману. Разом із командиром свого батальйону та начальником зв’язку вирушив оглянути місцевість, куди мав зайти його підрозділ. Виконавши роботу, офіцери сіли в джип і виїхали до своїх. А потім пролунав вибух. 

    Автівку підкинуло в повітрі й перевернуло, вона приземлилась на дах і загорілась. До неї підбігло кілька військових — дивом опинились неподалік, почули вибух і кинулись на допомогу. Саме вони витягли Ігоря Крупнова з палаючого джипа. Ще трохи — і від цієї автівки залишиться тільки згарище металу. Ігорю наклали турнікети, надали першу допомогу його побратиму, обох швидко повезли до лікарні в Миколаїв. Комбат загинув. Але про все це Ігор Крупнов дізнається згодом — одразу після підриву на міні він утратив свідомість. 

    Оговтається лише через три доби, в дорозі. В той момент, коли його перевозитимуть із Миколаєва до Львова. «Я прокинувся, відчув, що мені дуже зле і я не можу поворухнутись. Тоді зрозумів: сталося щось серйозне… Крім поранень, була ще важка контузія. Мене буквально витягли з того світу», — розповідає Ігор. 

    У Львові, окрім лікарів, на нього чекатиме дружина. Вона буде поряд із ним увесь час — і поки він боротиметься за життя в реанімації, і коли один за одним чутиме страшні вердикти лікарів. Спершу Ігорю повідомили: праву ногу врятувати не вдасться, потрібна ампутація. 

    «Було дуже складно сприйняти себе без ноги, але я розумів — іншого виходу немає. Це треба зробити, щоб вижити. Але коли постало питання про ампутацію другої ноги, це було ударом. Коли ампутували і другу — почались хвилі: бували дні, коли радів, що взагалі лишився живим, а бувало — накривало дуже сильно. Спершу було відчуття, що ось зараз перехворієш — і все буде як колись. А потім прийшло усвідомлення, що це назавжди». 

    У моменти відчаю, зізнається, його рятувала підтримка дружини. Якось, намагаючись підбадьорити чоловіка, вона сказала: мовляв, з таким швидким розвитком технологій лікарі неодмінно щось вигадають і років через десять відростять тобі нові ноги. Але Ігореві не довелося чекати так довго. 

    «Світячи іншим, згоряю сам»

    Такий напис латиною висів на стіні в кабінеті його мами — вона також була лікаркою. Пізніше, коли Андрій Андрош вирішив присвятити життя медицині — постійно згадував ці слова. За роки в операційній бачив різне, але зізнається: до травм можна звикнути, до людських страждань — ніколи. Він так і не навчився не пропускати крізь себе історії та біль своїх пацієнтів та не «нести роботу додому». 

    Ми зустрічаємось у національному реабілітаційному центрі Unbroken у Львові. Тут лікують і повертають до повноцінного життя українців із травмами війни. Андрій — ортопед-травматолог, сьогодні у нього щільний графік операцій, на інтерв’ю він знаходить час буквально в шпарині між ними. Доки я чекаю на нього,  коридором повз мене проходять кілька пацієнтів-військових — усі з ампутаціями. Хлопці йдуть на заняття до спортзалу. Один із пацієнтів не має очей — він рухається коридором із тростиною для незрячих. Дорогою Андрій вітається з кожним, перекидається кількома словами. Весь час усміхається. Його пацієнти — його біль і натхнення водночас. 

    «Вони всі особливі. Кожен із них віддав найдорожче — своє здоров’я, своє майбутнє заради життя і добра інших. Вони пройшли через пекло, вони зболені, але якби ви бачили, як вони стійко переживають те, що з ними сталось. Коли почалась війна і я став працювати з військовими, то переосмислив фразу “світячи іншим, згоряю сам”. Тепер я не згоряю, я від них заряджаюсь. Зробити для них максимум, усе, щоб повернути їх до попереднього життя, — це мій фронт», — каже лікар і не може стримати сліз. 

    Саме бажання зробити максимум змусило Андрія вчитись і освоювати нові методики. Тепер він — один із небагатьох українських лікарів, який проводить операції з остеоінтеграції. 

    Остеоінтеграція — новий для України метод протезування. Його винайшов шведський лікар Пер-Інгвар Бранемарк: перші операції з остеоінтеграції він провів іще на початку 90-х. За наступні 30 років у світі з’явилось уже кілька шкіл остеоінтеграційного протезування. 

    Простими словами, остеоінтеграція складається з двох етапів: під час першого — титановий імплант вживляють безпосередньо в кістку пацієнта. Якщо перший етап пройшов добре, через три-чотири місяці до імпланту кріплять металевий протез. Так протезують і верхні, і нижні кінцівки. 

    «Остеоінтеграція — передусім вихід для тих, для кого класичне протезування неможливе. Зокрема для пацієнтів із дуже високими ампутаціями. Ще одна перевага остеоінтеграції — те, що пацієнт може відчувати поверхню і краще контролювати свої рухи. Також тут немає проблем з натиранням, виразками, подразненнями шкіри, кукса не пітніє, від чого часто потерпають ті, хто має класичні протези», — розповідає лікар. 

    Попри переваги, цей метод підходить не всім. Остеоінтеграцію проводять, лише коли рана загоєна, культя сформована і пацієнт має ідеальні аналізи. В операції можуть відмовити тим, хто мав гнійно-септичні ускладнення після ампутації чи хронічні хвороби в стадії загострення. Протипоказами для остеоінтеграції є вік (не молодше 22-х  та не старше 65 років), вага тіла понад 100 кілограмів, остеопороз та цукровий діабет з ускладненнями. Людина, яка наважується пройти остеоінтеграцію, має усвідомлювати, що це за операція, та суворо дотримуватись приписів лікарів на етапі загоєння та реабілітації. Окрім прихильників, зараз в Україні є і противники остеоінтеграції. Їхні аргументи: операція дуже ризикована, адже після остеоінтеграції є високий ризик поверхневих та глибинних інфекцій, а також підвищується ризик захворювання на остеомієліт. Є обмеження на купання у водоймах та ризики переломів чи пошкодження протеза в разі навантажень або удару.

    Першу операцію з остеоінтеграції у центрі Unbroken провів австралійський лікар Муньєд Аль Мудеріс. Що таке війна, він знав не з книжок та новин. У своїй країні він — справжня зірка, і не лише завдяки своїм досягненням у медицині, а й через особисту історію. 

    Муньєд Аль Мудеріс народився в Іраку за режиму Саддама Хусейна, здобув медичну освіту та працював у лікарні в Багдаді. Одного дня до них у госпіталь привезли цілий автобус чоловіків та наказали лікарям ампутувати їм частину вух як покарання за ухилення від мобілізації в армію. Старшого хірурга, який відмовився виконувати наказ, застрелили на очах у медперсоналу, а сам Аль Мудеріс у той момент вирішив тікати з країни. З багатьма перипетіями він дістався Австралії, де одразу ж опинився у в’язниці як нелегальний іммігрант. Майже через рік отримав статус біженця й повернувся до медицини. Відтоді лікар присвятив себе остеоінтеграції. До Львова він уперше прибув у березні 2023-го, а вже за місяць разом з українськими медиками зробив першу в Україні операцію з остеоінтеграції. Його пацієнтом став Ігор Крупнов. 

    Одкровення

    Ця операція була для Ігоря Крупнова дев’ятою з моменту поранення.

    «Кожна з них забирала багато сил. Було багато болю, який треба перетерпіти. Часом гнітили сумніви, чи витримаю я ще одну. Але потім організм відновлювався, повертались сили, і разом з ними — віра: треба зібратись і дійти до фінішу. В день операції кожні пів години в палату заходив хтось з медиків і перепитував, чи я не передумав. Але якщо я вирішив — задню вже не вмикаю. Тільки вперед!» — каже він. 

    10 квітня 2023 року Ігоря Крупнова ще раз оглянули лікарі, поклали на каталку й повезли до операційної. Тоді в операційній був і Андрій Андрош — дивився, вчився, запам’ятовував.     

    Наступного дня в палату зайшов лікар Мудеріс і сказав вставати. Спершу Ігор подумав, що він жартує, але той повторив своє прохання. «Ще тече кров, ноги в такому страшному стані, але він сказав, що не жартує. Я став на імпланти і дуже здивувався: болю не було. А ще майже пів року до того я не стояв вертикально, тож це було дуже незвично», — згадує Ігор. 

    Перші шість тижнів, за приписом лікарів, пацієнт мав двічі на день вставати на імпланти на 20 хвилин. Це стало новим випробуванням, адже після багатьох місяців на лікарняному ліжку м’язи атрофувались і відвикли від навантажень. Після другого етапу — власне протезування — Ігор під наглядом лікарів та реабілітологів почав учитися ходити наново. Перші кроки давалися складно — дуже боліли коліна. Тоді лікарі підкоригували лікування — і біль почав минати. За тиждень Ігор ходив із милицями, але швидко від них відмовився. 

    «Він — особливий пацієнт і особлива людина. Людина з неабияким внутрішнім стрижнем. Він постійно робив подвиги над собою і вражав усю нашу команду своєю наполегливістю й результатами, — згадує Андрій Андрош. — Пам’ятаю, якось я побачив його зі спини, і ніщо не видавало, що ця людина рухається на протезах. Цей момент був для мене одкровенням».

    Усього у Львові за такою методикою протезували вже чотирьох військових.  Після Ігоря іншого пацієнта оперував уже Андрій Андрош з командою. Перед кожною операцією він намагається максимально налаштуватись на позитив. Коли миє руки перед входом в операційну, подумки ще раз «проходить» заздалегідь прописаний план. А коли наближається до операційного столу — забуває про все: є лише пацієнт, він як лікар і його команда.

    Повернення

    Коли я вперше його побачу, не одразу збагну, що це і є — він. По-перше, на вигляд значно молодший: зараз Ігореві Крупнову 58, але видається, що принаймні на десять років менше. По-друге, рухається упевнено й твердо, і складно повірити, що лише рік тому вперше після поранення став на ноги. З ним радісно вітається увесь персонал, який пробігає повз, — і не лише тому, що за місяці лікування та реабілітації встигли поріднитись. Коли дізнаєшся Ігореву непросту історію, очікуєш побачити змучену місяцями лікування та численними операціями людину, а натомість бачиш веселого енергійного чоловіка, який заражає всіх навколо своїм позитивом. 

    На кілька хвилин ми разом заходимо до спортзалу, де тренуються інші поранені ветерани, й Ігор розповідає їм про свій досвід. 

    «Я не знав, яким буде повернення в цивільне життя. Малював собі страшні картини, думав, що мені навіть каву вранці приготувати буде складно. А зараз — прокинувся, 20 секунд, аби прикрутити протези до імплантів, і пішов як на своїх ногах. Згадую це відчуття — я нарешті став самостійним! Така ж ейфорія була, коли я сів за кермо своєї автівки й поїхав. У той момент з’явилось усвідомлення, що ніяких кордонів немає», — так почалося його нове життя.  

    Уже після протезування Ігор здійснив давню мрію — побував у США. Жартує, що в дитинстві під впливом радянської пропаганди мріяв побачити, як живуть «вороги». Коли виріс, було цікаво потрапити на інший континент і побачити цю країну.  Разом з дружиною вони побували в Каліфорнії. А згодом поїхали до доньки в Бельгію, й Ігор із захватом згадує, як довго гуляли узбережжям Північного моря, і як здивувався, побачивши, що без складнощів пройшов вісім кілометрів. 

    У грудні 2023-го він офіційно звільнився з війська. До війни займався бізнесом — будівництвом басейнів, тож зараз потроху вертається до справ. Єдине з минулого життя, про що Ігореві довелося забути, — біг. І це один із недоліків остеоінтеграції, адже після протезування біг, важкі тренування та екстремальні види спорту — протипоказані. 

    «Але я перекваліфікуюся і знайду собі інший вид спорту! — сміється ветеран. —  Усе залежить від бажання і сили волі!».


    Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

    Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.


    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00