В останню мить

[Цей репортаж був уперше опублікований у другому числі паперового журналу Reporters]

Міст, розташований на північному заході китайського міста Нанкін, простягається над величною річкою Янцзи майже на сім кілометрів. Але з тієї дороги, де мене висадив таксист, цей міст радше скидався на примарну з’яву, яка не мала кінця і просто розчинялася у тумані. Половина моста, який веде в нікуди, була міцно закріплена у землі, але мала химерний вигляд і нагадувала полотно художника-сюрреаліста, випромінюючи щось страхітливе, непередбачуване. Згодом я довідався, що на цей міст витратили 500 000 тонн цементу і мільйон тонн сталі, двоповерхова конструкція мала чотири смуги для автомобільного руху на верхньому поверсі і два залізничні тори на нижньому, усе це щодня заповнювали тисячі транспортних засобів і натовпи людей. Але зараз усе це проковтнули хмари, а у повітрі відчувався сильний сморід сірки і риби. Ішов дощ. Міст ще трохи померехтів у мене перед очима, а потім зник, наче його ніколи й не існувало. 

Міст використовували ще й по-іншому: щонайменше раз на тиждень хтось кидається з нього в обійми смерті. Але точної статистики самогубств не існує, можливо, через те, що китайські чиновники не враховують до неї тих, кому не вдається поцілити в річку, як і тих, кому не щастить долетіти до землі, і вони зависають на верхівках дерев або ж приземляються на бетонну доріжку під мостом, не потрапляють до статистики і бідолахи, яких виловлюють із мулу на відстані пів метра від води. Можливо, таке не надто ретельне ставлення до статистики пояснюється тим, що Китай і так відзначається надзвичайно високою кількістю самогубств — офіційно тут зводять порахунки з життям приблизно двісті тисяч людей щороку, а це приблизно п’ята частина усіх самогубств на планеті. Тутешні урядові інституції тривалий час просто ігнорували проблему, сподіваючись, що вона зникне сама собою, або ж вважали самогубства природним методом регуляції зростання кількості населення. Один нещодавній випадок проілюстрував, як саме тутешні чиновники уявляють собі методи, що мали би зменшити число суїцидів. У великому південно-китайському місті Кантон сталевий міст натерли маслом, щоб потенційним самогубцям було складніше вилізти нагору. «З обох боків моста ми встановили патрулі, — сказав один із чиновників у офіційному коментарі. — Ми поставили паркани і почепили на них таблички з проханнями не стрибати з моста. Але це не допомогло, натомість натирання маслом чудово працює». 

У Нанкіні моста не натирали маслом, хоча самогубць не бракує і тут. Це місто — одна із типових метрополій із населенням шість мільйонів, воно належить до славнозвісних китайських «трьох пічок», тобто міст, де влітку буває найспекотніше. Вдень температура тут сягає 33 і більше градусів — гаряче повітря збирається у горах, а також унизу долини Янцзи — але сонце тут світить лише зрідка. Місто постійно розростається. Усього, пов’язаного з минулим, тут намагаються якомога швидше позбутися, старі будинки витісняють новенькі хмарочоси і висотні будівлі. Усе і всіх можна замінити. Але завжди залишається міст. Втрата веде до розпачу, а розпач веде до Чена. 

Я пролетів через тринадцять часових поясів лише для того, щоби поговорити з ним. Вийшовши з таксі, я здолав пішки ще триста-чотириста метрів. Міст тремтів під вагою транспорту, переважно зелених таксі та старезних автобусів, іноді без бічних панелей чи глушників. Цей міст зовсім не схожий на завислий у повітрі чудо-міст у Брукліні чи романтичні мости Парижу, це солідна комуністична конструкція. Найвища точка моста розміщена на висоті приблизно сорока метрів над водою. З обох боків моста, на відстані приблизно півтора кілометра одна від одної, височіли вежі, схожі на велетенські факели і прикрашені двомастами рельєфами з написами на зразок: «Робітники очолюють державу» або «Хай живе великий китайський народ». У брошурі про цей міст було написано, що це не лише перший зразок такої конструкції, виконаної винятково китайськими інженерами, а й ідеальне місце для спостереження за птахами. Мостом в обидвох напрямках рухалося безліч людей. Я спостерігав за пішоходами, кожен із них крокував, опустивши очі додолу, і міг стати наступним, хто кинеться з моста.

І ось до Чена залишалося не так уже і далеко. Я зауважив це, прочитавши написане на розвішаних уздовж моста папірцях і прапорцях. «Будь вдячним за кожен день», — стверджувалося на одному з них. «Кожне життя цінне», — писалося на іншому. І всюди, навіть на тротуарі під ногами перехожих, можна було прочитати номер мобільного Чена. А потім я побачив і його самого. Він був єдиним, хто стояв нерухомо і дивився у свій бінокль у цьому морі пішоходів, єдиним, хто уважно спостерігав за людьми. Він стояв біля південної вежі. З одного боку вежі розмістився закритий оргсклом майданчик, щось на зразок капсули, з якої знуджені охоронці спостерігали за мостом із великої відстані, наче проводили соціологічні дослідження. Дуже молоді охоронці і наче на противагу до них — сорокарічний Чен, який стояв на тротуарі посеред людського потоку. У нього було помітне черевце, чорні зуби і сильний кашель курця, а його очі постійно бігали, навіть коли він курив одну зі своїх дешевих нанкінських цигарок. У нього на голові була бейсбольна кепка, козирок якої нагадував перебільшено театральний качиний дзьоб. На кепці було написано: «За тобою стежать шпигуни». 

Шість років тому він прочитав у газеті репортаж про міст, із якого постійно стрибають самогубці. І відтоді він проводить на цьому мості увесь свій вільний від основної роботи час.

Чен працює у транспортній компанії. Він не просто стоїть тут, а ще і стримує від стрибка тих, кому набридло жити. Якщо вірити його блогу, він врятував уже 174 людини, через це його почали називати добросердим самаритянином. Деякі з врятованих щороку зустрічають на мості Різдво, тут вони святкують ще і своє повернення до життя, а також дякують Чену. Одним із ритуалів цього святкування є відлік віку врятованих від моменту, коли вони не стрибнули. Жодному з них ще не виповнилося більше як шість років. 

Свого часу у США я побачив блог Чена, переклав його, як міг, за допомогою інтернет-перекладача, і захопився його життям на мості. Я прочитав про подружню пару, яка стрибнула донизу, взявшись за руки. Прочитав про чоловіка, якого Чену вдалося відтягнути від перил, але той зник у натовпі і, поки Чен кликав на допомогу, відкусив собі язика й мало не помер від втрати крові. Записи Чена у блозі іноді були схожі на крики відчаю: «Закохані без взаємності дівчатка з Генана, де ви?». Але частіше це були лаконічні і короткі протоколи страшних подій: …чоловік похилого віку стрибнув із моста, упав на квітник і миттю помер… Чоловік із північним акцентом дав мені цигарку і сказав: «Ось так, жінки і діти…» Одна жінка стрибнула з південно-східного крила моста в річку, померла на місці… Чоловік стрибнув на бетон, одна нога відірвалася, все залило чорною кров’ю. Життя позбавлене сенсу!

У тому, як Чен стояв у натовпі і спостерігав, було щось кумедне. Його місія здавалася вершиною абсурду. Як можна сподіватися розпізнати потенційних самогубць на мості завдовжки сім кілометрів? Невже всі вони вирізнялися у натовпі чимось, що міг побачити лише він? А оскільки ніхто не зважав на нього, то він змушений був сам ставитися до себе серйозно. Невже його героїчна самопосвята була лише витвором його уяви? Невже і він сам був настільки ж психічно нестійким, як ті, кого він зупиняв від стрибка? А бінокль, у який можна було роздивлятися усе на відстані п’ятдесяти метрів, невже він це серйозно? Коли я назвався, він відреагував роздратовано:

— Не зараз, я зайнятий.

А потім підніс бінокль до очей, підкрутив якийсь ґвинтик і втупився у людський натовп, наче шукав інфрачервону крапку зневіри, той момент, коли у нього був шанс героїчно втрутитися. 

Рішення стрибнути з моста завжди пов’язане з причинами, які належать до нашого таємного внутрішнього світу, але я ніколи не міг збагнути, як хтось може піти з життя саме таким чином — поволі падати додолу на очах у всіх або ж кинутися донизу стрімко, мов свічка. Невже це могло стати способом самовираження, який підсумовував усі приниження, усю монотонність щоденної рутини, усі втрати, повільний занепад і розпад, повну втрату амбіцій? І що саме відчуваєш, коли доводиш собі власну спроможність на такий крок? Одна лишень думка про це ризикована. Якщо допустити її, то можна мимоволі дозволити цій темній енергії поглинути себе? 

Стоїки виправдовували самогубство, християни — засуджували. Тому завжди існувала велетенська різниця між почесним сепуку самураїв та боягузливим ціанідом калію нацистів. А були ще й інші відомі самогубці — Вірджинія Вулф, яка зайшла в річку з важким каменем у кишені, Вальтер Беньямін, який прийняв надто велику дозу морфію у своєму готельному номері зі страху потрапити до рук нацистів, або ж Сильвія Плат, яка відкрила газовий кран. Мерівезер Льюїс вистрілив собі у груди, Курт Кобейн — у голову. А ще були іспанські матадори і пігмеї у Конґо. Тітонька Ем із «Чарівника країни Оз» і Тату з «Острова фантазій». І Вільям Джеймс, відомий філософ, який теж часто думав про самогубство. Він написав своєму батькові: «Думки про пістолет, ніж або чашу з отрутою займають непристойно велику частку моєї уваги». А згодом пояснив: «Думаю, кожна освічена людина рано чи пізно замислюється про самогубство». 

Ті, хто виходили на міст, уже не замислювалися. Вони з’являлися тут по черзі, щоб стрибнути у прірву. Їхні стрибки заглушали шум машин, а потім щоразу чутно було цей дивний звук, останній сплеск. Як одна-єдина людина може зупинити їх усіх?

Чен чатував тут завжди — коли було спекотно, коли дощило чи коли ішов сніг, Чен раз за разом виконував одні і ті ж дії. Він стояв на південній вежі, це та частина мосту, яка доходить до води. 

— Той, у кого всередині надто багато болю, — пояснив він мені, — стрибає у воду, щойно думає, наче вже опинився над водою, але багатьом із них так і не вдається поцілити у річку. 

Приблизно сорок хвилин Чен проводив на своєму посту, а потім сідав на старенький мопед, який, здавалося, от-от розвалиться, і їхав уздовж тротуару, оминаючи пішоходів, наче Джон Вейн на шетландському поні. Так він контролював ділянку мосту приблизно півтора кілометра завдовжки у напрямку північної вежі, а потім повертався назад. Якщо він зауважував щось незвичне, то затримувався у дорозі довше, іноді на кілька годин, але сьогодні він повернувся доволі швидко, спритно маневруючи у натовпі, зійшов зі свого Росинанта і подався назад, на свій спостережний пост, уважний, похмурий і зосереджений, постійно в одній позі, завжди у тій самій кепці з великим козирком. 

Небо затягнуло хмарами, у ньому скупчувалися якісь відьомські чари і погрожували втопити нас усіх. У повітрі знову смерділо дизелем і рибою. Незабаром у мене страшенно розболілася голова, але Чен продовжував стояти майже нерухомо і, не поворухнувши жодним м’язом, спостерігав за натовпом у свій бінокль. Життя цього чоловіка було страшенно монотонним, але у будь-який момент могла трапитися катастрофа, тому він був уважним і готовим до всього. 

У дитинстві його покинули, тому зараз він дбав про самогубць. Він описував це китайською приказкою про те, що йому завжди бракувало «маминих черевиків». Сказавши це, він вихилив чайне горнятко з горілкою. 

— Алкоголь розв’язує язик, — пояснив він і долив собі. 

Ми сиділи у невеличкому переповненому барі неподалік від моста. Цокнулися горнятками, і він знову спорожнив своє. Моє горло несамовито пекло, а відчуття у шлунку були такі, наче туди залили вулканічну магму. Ми зійшли з моста, щоб пообідати, Чен наполягав на тому, щоб випити зі мною. Спершу я погодився, щоб налагодити контакт, але потім спохопився, бо побачив, що мені з ним ніколи не зрівнятися у кількості випитого. Чен лише зневажливо посміхався, спостерігаючи за диваком-американцем. 

До нашого товариства долучилися обидва мої перекладачі, Сюзан і Ші, а також мовчазний чоловік, який виявився знайомим Чена. Нам принесли брудні кухлі з пивом і пляшку чистої горілки, тарілки з м’ясом, фаршировану паприку, зупу з тофу, макарони і якусь рибну страву. 

Чен і Ші курили нанкінські цигарки, і вже незабаром ми опинилися у густій хмарі диму. Здавалося, що вентилятор, який поволі крутився над нашими головами, за мить впаде зі стелі. Темні стіни були заклеєні плакатами зі зображенням Будди поряд із рекламою горілки. На пательнях шкварчав вог — цибуля з куркою і грибами мун. Усе це перемішувалося зі стукотом посуду та вигуками чоловіків, які їли за вісьмома столами і також не відмовляли собі в алкоголі. 

Чен почав пояснювати свої слова про «мамині черевики». Раніше, до «комуністичного визволення», одяг і взуття власного виробництва були предметом гордості як батьків, так і дітей. Черевики і шкарпетки символізували індивідуальну любов кожного до своєї країни, у якій цінувалося лише колективне. Коли Чену виповнилося вісім років, його батьки розлучилися, а мати, яка завжди була непередбачуваною, зникла з його життя на десять років, а разом із нею зникла і «материнська любов». Увесь цей час він прожив у бабусі, в селі. Його бабусі було вісімдесят, вона овдовіла ще у вісімнадцять, у селі бабуся виконувала важливу роль: до неї приходили, коли треба було розсудити посварених, а також коли хтось хворів, бо вона була цілителькою. Від неї Чен навчився мистецтва переконувати. Власне важке дитинство спонукало його у дорослому віці допомагати зневіреним. Це було завдання, яке вимагало самопожертви. 

— Я страшенно постарів за ці шість років на мості, — сказав Чен і вкотре цокнувся горнятком із Ші. — За вік!

Від постійного перебування надворі, навіть у погану погоду, і від стресу — на мості, на роботі, вдома, — у нього з’явилася сивина. А коли я показав на його густе чорне волосся, він лише сказав:

— Я вже багато років його фарбую. 

Він відхилився назад, поправив окуляри і потер очі кулаками. Потім знову долив собі, але перед тим, як випити, поклав до рота шматок м’яса, прожував і продовжив розповідь.

Існує три групи самогубць, і до кожної з них потрібен інший підхід: слід діяти рішуче або навпаки — запопадливо, вживати різкі слова або ж говорити обережно, наче закидаючи ласо.

Більшість самогубць добровільно йшла за Ченом, але іноді доводилося з ними поборотися. Перша група —психічно хворі. Ці здатні на все і можуть навіть інших потягнути за собою, як певний ерзац «материнської любові». З такими людьми він не церемонився, боровся з ними, бив їх і протидіяв усіма можливими способами. 

— Я вірю у свою силу, — сказав Чен. — Я не професійний психолог, але моє завдання — якомога швидше переконати людину зійти з моста. 

Він приводив усіх цих людей до психіатричного відділення університетської клініки Нанкіна. Це одне з небагатьох місць, де самогубці могли отримати допомогу фахівців. 

Другу групу становлять люди з нестійкою психікою, вони схожі на зів’ялі квіти. Ці люди, як правило, когось втратили — чоловіка, дитину, дружину, когось із батьків, або ж їх принизили настільки, що у них не залишилося сили жити далі. Якщо йдеться про жінку, Чен намагається довести її до плачу, це допомагає зняти напруження, а тоді можна взяти її за руку і відвести з моста. З чоловіками ж водночас і простіше, і складніше. Тут існує дві можливості: погрожувати побоями, якщо вони не відійдуть геть від перил моста, або ж навпаки — підійти до такого чоловіка і привітно запропонувати цигарку, а потім кудись запросити, наприклад, до цієї кнайпи. А тут уже можна випити горілки і поговорити, хоча це досить непросто, зважаючи на все ще закорінений у тутешній культурі конфуціанський ідеал стоїчного спокою і відповідної до цього поведінки. До третьої групи належать невдахи. Переважно це чоловіки, які втратили багато грошей, а разом із ними і почуття власної вартості, особливо у порівнянні з тими, хто у новому Китаї досягнув успіху, їздить на дорогих машинах і носить дизайнерські костюми, а також курить дорогі американські цигарки. Чен кивнув у бік Ші і сказав: 

— Він теж був таким. 

Ші був худорлявим чоловіком із ріденьким волоссям, він мовчки дивився на мене крізь цигарковий дим. У цей момент він міг би сам розповісти свою історію, сцена була готова, але він явно не хотів говорити. 

— Пізніше, — сказав Чен. 

Те, як він раптом перетворювався на неуважного і грубуватого, збивало з пантелику. Нам знову принесли миски з квасолею і макаронами, рибою і броколі, Чен поклав собі повну тарілку і став жадібно їсти, наче це була важко впольована здобич. Їжу він запивав горілкою. Щоразу, коли Чен і Ші вихиляли свої горнята, мені ставало незручно. Раптом я подумав про те, що сьогодні субота, тож на мості особливо багато людей, а ми тим часом сидимо тут, у кнайпі. Поки ми стояли на мості і виглядали серед пішоходів потенційних самогубць, це здавалося мені цілковито абсурдним заняттям, але ми пішли звідти, і тепер я хвилювався, наче від нашої уважності залежало щастя людства. Мені хотілося встати і піти геть. Але я не міг змінити того факту, що ні масло, ні Чен не можуть завадити людям стрибати з моста. Тоді навіщо ми взагалі тут? Навіщо я приїхав сюди? Я прагнув знайти тут якесь послання, щось, із чим я міг би погодитися або заперечити, можливо, я шукав тут навіть цей поволі зростаючий сумнів. Але я відчув лише тверду поверхню під підошвами — і я стояв на мості. 

Якщо шукати доволі довго і ретельно, то знайти самогубцю можна практично у кожній родині. Бабуся з материного боку розповідала мені про одну далеку родичку. Це було у XIX столітті, ця юна католичка, яка приїхала до США з Ірландії, вийшла заміж за протестанта. Вона з сім’єю жила у Нью-Йорку і почувалася ізольовано. Поступово їй стало здаватися, що її життя — це суцільна мука, з якої немає виходу, ситуація не покращилася навіть після народження дитини. Усі лише сміялися з її віри. Поступово вона втратила ґрунт під ногами. А одного дня напхала кишені камінням, зайшла до цистерни і втопилася. 

Але таке траплялося не лише у минулому і не лише у таємничих далеких країнах. Я пригадав собі милого і несміливого хлопця з мого рідного міста, мого ровесника, який не був схожим на того, хто здатний на демонстративні вчинки. Якось узимку він поїхав у гори Адірондак, купив дорогою мотузку і повісився на міцному дереві. Мені снилися жахіття про цього хлопця, який висів на дереві, немов снігова бурулька, аж поки батько знайшов його і зняв. А ще був сусід, який жив за кілька будинків від нашого, цього сусіда знайшли мертвим у ванні. І ще був хлопець, який в’їхав на мотоциклі у дерево. Це могло би бути випадковістю, якби не лист, у якому він попереджав про свої наміри. Навіть у респектабельних передмістях про самогубства не говорили, приховували їх, наче такого там трапитися не могло. 

Чен різко підвівся, щось пробурмотів і вийшов за двері, наче супермен, який відчув не помітний нікому іншому сигнал. За дверима він сів на свій мопед, баскетбольна кепка на голові, бінокль на шиї, і поїхав назад, на міст. Ми теж пішли слідом за ним. Було дуже приємно знову опинитися просто неба. Ші, худенький і згорблений, викликав бажання захистити його від життєвих труднощів і від усе сильнішого дощу. Було помітно, що йому важко з нами спілкуватися. У своїх бруднуватих штанях і світло-синій сорочці він видавався надто худим і поводився настільки невпевнено, наче давно змирився з тим, що ніхто ним не цікавиться. Але я цікавився ним і хотів знати, що мав на увазі Чен, коли сказав, що Ші належить до категорії невдах. 

Ші закурив цигарку, примружив очі і, затинаючись, почав розповідати. 

Багато років тому, сказав він, у його доньки діагностували лейкемію. Він позичив багато грошей на її лікування, через що опинився по вуха у боргах, звернувся навіть до місцевої мафії, що було великою помилкою. 

Того доленосного дня він так довго стояв на мості, тримаючись за поручні, що Чен зауважив його у свій бінокль. За мить Чен уже стояв поряд і сказав:

— Воно того не вартує, друже. 

Ще через якийсь час Чену вдалося переконати Ші закурити і піти з моста, вони випили у кнайпі і поговорили. І там Ші розповів Чену свою історію. 

Чен уважно його вислухав і почав складати план. Він спробує домовитися з мафіозі і усіма решта, хто зіграв таку сумну роль у цій історії. Вони ухвалять якесь компромісне рішення, відтермінують платежі і знайдуть для Ші роботу. Наступного дня Ші мав прийти до Чена в офіс транспортної фірми, куди Чен запрошував тих бідолашних, кого вдалося врятувати у вихідні. Через це шеф не раз погрожував Чену звільненням. Чен вселив у Ші надію і запропонував дружбу, і це дало Ші сили жити далі. 

У момент, коли Ші поволі ставав усе відвертішим — а він мав звичку поглянути на свого співрозмовника, а потім різко і розгублено відвести погляд, — я пригадав собі слова Чена:

«Люди, яких я врятував, дуже привітні. Вони нікому не хочуть зла, тому можуть показати свої темні почуття лише тоді, коли кривдять самі себе. У момент вибору між життям і смертю їхні думки стають дуже простими і невинними, наче порожня сторінка».

Можна сказати, що Ші певною мірою уособлював як людське горе, так і ту дрібку надії, яка змусила його зупинитися перед стрибком. Це було дивно, але мені знадобилося провести поряд із ним чимало часу, аж поки я збагнув доволі просту річ: глибші, старші верстви мозку вічно перебувають у діалозі зі смертю, і цей діалог час від часу проникає у свідомість, тоді як передня частина мозку відіграє важливу роль у питаннях саморегуляції. Які би прірви я не знаходив у собі, я завжди вірив у те, що самогубство можливе лише після того, як переходиш певну межу, на території тих, кого вже неможливо врятувати, тоді як усе довкола — і насамперед добряк Ші, що стояв переді мною, — вказувало на те, що насправді це не так. 

Ми піднялися до південної вежі мосту і побачили Чена на посту, він привітався з нами коротким кивком, точніше, натяком на кивок. Він видавався таким самотнім, коли стояв тут. Навіть дружина і донька мало що знали про його життя тут, на мості. Вони не знали, що хтось проколов йому ногу ножем, не знали, які непрості емоції охоплюють його, якщо не вдається врятувати самогубцю. 

Дощ ставав усе сильнішим, довкола більшало розкритих парасольок, які пересувалися з півдня на північ і з півночі на південь. Дощ завершився так само несподівано, як почався, і велетенська хмара накрила все, оточивши слабким світлом і млявою задухою. Цікаво, над Нанкіном колись буває голубе небо? Нижче за течією пливли кораблі, вони сунули тією ж річкою, яка несла вирвані з корінням дерева і клуби землі до далекого Шанхаю. Поки Чен спостерігав за натовпом, Ші став під дах і закурив. Повз нас проїздили легкові машини і вантажівки, вони сигналили, у повітрі смерділо дизелем і смогом. 

Тут на мості з’явилася юна жінка у мініспідниці і білих туфлях на високих підборах. У руці вона тримала пристрій завбільшки з олівець, який слугував їй фотокамерою і диктофоном. Це мало в собі щось шпигунське, але дівчина пояснила, що вона студентка з Шанхаю і пише курсову роботу про самогубства. Чен, який трохи подобрішав від алкоголю і вигляду дівчини, недбало відповідав на її запитання. Найчастіше самогубства скоюють поміж десятою і шістнадцятою, а його рятівні методи є радше інтуїтивними.

— Я звертаю увагу на вираз обличчя і на позу, але й на ауру людини. 

Потім він сів на свій мопед і поїхав звичним маршрутом, наче Джон Вейн на шетландському поні. Ми з дівчиною дивилися йому вслід, аж поки він зник у тумані. І знову мене охопило відчуття безглуздя, але вона усміхнулася мені і вигукнула: «Янгол!»

У мозку потенційного самогубці завжди борються між собою дві протилежності, наче різні течії у річці, яка тече під мостом: бажання покінчити з усім і слабка надія бути врятованим. Той, хто планує самогубство, всюди шукатиме знаків, які додадуть сміливості: темні хмари, бурхливе море, випадкова розмова. Листоноша, який не прийшов. Або ж факт, що у супермаркеті розпродали той чи інший товар. 

Коли рішення ухвалене і зроблені певні кроки, які урухомлюють незворотну послідовність подій, тоді самогубцю може врятувати лише чиєсь втручання, випадковість, жест.

Хтось покладе йому руку на плече. І той, хто уже приготувався до смерті, теоретично, може зупинитися і відволіктися, інколи навіть доволі швидко. Повторних спроб самогубства трапляється доволі небагато, хіба що серед людей із важкими формами депресії. Якщо вивести людину з моста, то дуже ймовірно, що вдруге вона не прийде, щоб із нього стрибнути.

І ось я стояв на мості, чекав на Чена і вдихав разом із повітрям шкідливі випари технічного прогресу. Під вечір час, здається, зупинився, я ще раз пройшовся уздовж моста, і раптом мені здалася цілковито неймовірною можливість побачити, як Чен рятує комусь життя. І саме в цей момент повз нас промчала чиясь зелена тінь. Я спершу не звернув уваги на цього чоловіка, аж поки він опинився на відстані приблизно двадцяти кроків від нас, там, де міст уперше піднімається над водою. Він зупинився, обома руками сперся об перила і виставив одну ногу нагору. Потім підтягнувся, і незабаром уже лежав на перилах. Люди проходили повз нього і дивилися собі під ноги, мабуть, не помічали. А зелений чоловік почав робити спроби перехилитися через поручні, тепер я вже не мав сумнівів, що мені це все не наснилося і що він от-от зістрибне у смерть. Я вигукнув йому щось і кинувся до нього, пробігаючи повз усі прапорці та папірці Чена. 

Зелений чоловік уже підсунувся далі, він був наче на гребені хвилі і от-от кинеться донизу. Я вперся у бетонну підпору і з усієї сили потягнув чоловіка назад, на міст. Застигле і безвладне тіло було схоже на мішок із дерев’яною стружкою, воно повернулося у реальний світ і знову набуло людських пропорцій. У чоловіка було засмагле обличчя і грубі долоні. Від нього смерділо алкоголем. Ще до того, як ми обоє опинилися на тротуарі, він сказав щось китайською. Поки я міцно тримав його, він усе повторював одну і ту ж фразу, я очікував спротиву, але чоловік не опирався. 

— Це був просто жарт, — сказав чоловік, схожий на безхатька. — Усе гаразд, дякую. — Він не чекав, поки у нього щось запитають, слова самі вирвалися. — Я хотів піти з життя, бо мій батько був у армії. 

Його історія була плутаною, до того ж Сюзан не так перекладала, як намагалася докликатися Чена і Ші, які не реагували, а лише стояли осторонь і курили. Перехожі зупинялися, і біля нас зібрався невеликий натовп цікавих. Чоловік продовжував белькотіти:

— Моєму батькові дев’яносто, і він дуже хворий. Його документи згоріли, і ми зовсім не маємо грошей на лікування. Усі установи вимагають довідку, що він служив у армії, але кожен із нашої сім’ї там був. Я також служив у армії.

Чен говорив, що люди на мості поводяться по-дитячому, стають беззахисними і відкритими, якими не бувають у реальному житті. І ось я стояв на цьому мості і міцно тримав вбраного у зелене чоловіка на ім’я Фан Пінґ. Він розмовляв зі мною серйозно, хоч я не розумів ні слова. Він і справді був, мов дитина, яка намагається щось пояснити. По його гладких і повних щоках котилися сльози. Це не було схоже на плач, а радше на якусь рефлекторну реакцію, ознаку стурбованості. Я відчув, як калатає його серце. Його смердючий подих досягав мені аж до самих легень. Коли я опустив очі додолу, то мої черевики нічим не відрізнялися від його і були такими ж брудними і зробленими з дешевої шкіри. 

Фан Пінґ сказав, що йому тридцять сім, а його мама померла три роки тому. Він працював на заправці «Сінопек» і заробляв чотириста доларів на місяць. Таких, як він тут називають «гола гілка», тобто неодружений і бездітний чоловік, жертва демографічної ситуації у країні, де двадцять мільйонів чоловіків не можуть знайти собі дружин. 

— Що мені тепер робити? — питав він. 

Люди, які зібралися довкола нього, давали поради, дехто навіть реготав, бо від розгубленості ніхто не знав, як реагувати. А мене охопила ірраціональна лють на цих людей, я би залюбки накричав на них, але зараз було найважливішим відвести Фан Пінґа якомога далі від перил моста. 

Врешті-решт з’явився Чен і зійшов зі свого мопеда. Натовп, наче за наказом, розступився. Фан Пінґ знову почав розповідати свою історію — армія… хворий батько… мати померла… заправка… мені шкода… І тоді Чен наказав мені відпустити цього чоловіка, але це мені зовсім не сподобалося. Чен витягнув фотоапарат і сфотографував Фан Пінґа, мені така поведінка здалася дивною, навіть жорстокою. Чен розлючено вигукнув до Фан Пінґа, який стояв навпроти нього із червоними очима і опущеними плечима:

— Я мав би дати вам ляпаса. Ви називаєте себе сімейним чоловіком, сином, китайцем. Якби ваш батько не служив у армії і якби ви щойно не спробували вчинити самогубство, я би вас відлупцював. Ви що, нічого не розумієте, чи просто не хочете брати на себе відповідальність? Я би вас побив, у мене аж руки чухаються. Покажіть свої документи. 

Фан Пінґ розгубився, він витягнув із кишені документи і показав. Чен вдавав, що уважно вивчає їх, а потім зневажливо віддав назад — невже це була якась така своєрідна терапевтична манера? — і продовжив питати все тим же зверхнім тоном: що собі думав Фан Пінґ, коли влаштував на мості таке неподобство? Фан Пінґ відповів, що нічого не думав, просто у нього немає грошей для хворого батька і через це його життя цілковито втратило зміст. Чен знову зневажливо подивився на бідолаху. Я побачив, як крізь дірку у зношеному черевикові просвічує синя шкарпетка Фан Пінґа. 

— Це правда, — поблажливо зауважив Чен. — У всіх нас є свої труднощі. 

Хоча Чен і поводився із Фан Пінґом украй зневажливо, вони мали вигляд близнюків, народжених двома різними матерями, обоє були невисокими і міцної статури. Чен запитав, де Фан Пінґ живе. У селі неподалік звідси. Як він потрапив на міст. Пішки, прийшов просто з роботи. Розмова тривала у такому стилі ще деякий час, і поволі у голосі Чена лють змінилася співчуттям. 

— Я гарантую вам, що не існує ситуацій, із яких ми не могли би знайти виходу, але спершу треба зійти з моста, — а потім додав: — Я тут, щоб допомогти вам.

Фан Пінґ, здавалося, не здатний був зробити ні кроку, і, можливо, він не до кінця ще позбувся ідеї стрибнути з моста. Чен відчув це. Він підійшов ближче, взяв Фан Пінґа за руку, потиснув її і не відпустив, аж поки довів його до автобусної зупинки під мостом. За ними спостерігав цілий натовп цікавих. Чен попросив Фан Пінґа прийти до нього на роботу в понеділок вранці. Написав адресу на шматку паперу, який запхнув Фан Пінґу до кишені, а номер телефону Фан Пінґа записав у свій мобільний. 

— Пообіцяйте мені, що ви прийдете!

— Обіцяю! — сказав Фан Пінґ. 

— Якщо до того часу ви знову не спробуєте стрибнути з моста, — пожартував Чен. 

Це був не надто вдалий жарт, але Фан Пінґ засміявся, як і всі, хто стояв довкола, це допомогло усім позбутися напруги. Останнім зареготав Чен. 

Врешті-решт до мене звернулася юна студентка з Шанхаю, яка і досі стояла тут на своїх високих підборах. Вона спитала, чи можна взяти у мене інтерв’ю. І не чекаючи моєї відповіді, почала закидати мене питаннями, компенсуючи моє незнання китайської своєю невмілою англійською:

— Чи американці також роблять, як це сказати… самогубство?… Міст дуже люблять, так?… Чи американці вирішили проблему?… Ви бачили також «Секс у великому місті»?

Мені не вдалося би приховати, як сильно тремтять у мене руки. Я наче вийшов за межі власного тіла, піднявся у повітрі і згори спостерігав за тим, як Чен садить Фан Пінґа в автобус, як той шкутильгає у своїх подертих черевиках до задніх дверей, сідає біля вікна і дивиться уперед застиглим поглядом. Автобус побуксував на місці, рушив і незабаром зник у сірій хмарі паливних випарів. У цей момент я знову опинився у реальності. Розвернувся і пішов до моста, на те місце, де зовсім нещодавно Фан Пінґ мало не зістрибнув донизу. Коли я сперся на поручні і подивився на темну бурхливу річку, мені до горла підступили макарони, які я їв на обід. 

Він би не вижив після такого падіння. І з невідомих мені причин я раптом відчув втрату, хоч ніхто і не помер. Я почувався так, наче спізнився, не встиг, хоч я і прийшов вчасно, у відповідний момент. Я думав не про Фан Пінґа, а про всіх інших — тих, про кого пам’ятав, і тих, хто був далеко від мене, — про всіх, хто скоїв самогубство. Те, що я відтягнув Фан Пінґа від поручнів моста, не заспокоїло мене, а навпаки, підвело ближче до смерті. Чен зовсім не був кумедним, він носив у собі стільки болю. Я відчував спорідненість із ним після того, як він у розмові зі мною пояснив, як це — після такого випадку знову опинитися на мості, поміж небом і землею — «серце зависло у повітрі». 

Після повернення додому я знову цілковито занурився у будні. Але ще через багато місяців я не міг позбутися думок про Чена, у моїй уяві постійно виникала картина, як він стоїть біля південної вежі, чатує і спостерігає за людським натовпом. А коли я розповідав друзям про випадок на мості, то, слухаючи себе збоку, відчував, наскільки сміховинно, навіть фальшиво звучить історія про Фан Пінґа. Моя розповідь звучала так, наче це я натягнув на голову кепку із написом «Шпигуни стежать за тобою» і вважаю себе через це дуже важливою особою. Потім я припинив про це розповідати. Коли того дня Фан Пінґ сів у автобус і поїхав геть, я жартома сказав Чену, що колись врятую не менше людей, ніж він. 

— Рахунок 174 проти 1, — сказав я. — Будьте обережні!

Він усміхнувся:

— За цей випадок призначається лише пів бала. 

Як виявилося, він мав рацію. Він знав наперед те, що я довідаюся лише згодом. А саме — якщо я вирішив, що мені вдалося втримати самогубцю від стрибка, то це була радше альтруїстична ілюзія. Потім я запідозрив: я зупинив Фан Пінґа лише для того, щоб потім не жити зі спогадом про його смертельний стрибок. Але тепер мене мучить думка про те, що друга спроба може стати для нього успішною. 

І я подзвонив Чену. А він розповів, що того понеділкового ранку, коли Фан Пінґ мав би прийти до нього на роботу, Чена звільнили. Він зібрав свої речі і відразу ж повернувся на міст. Не з відчаю, а тому, що там його місце. Він місяцями дзвонив Фан Пінґу, але ніхто не відповідав. 

— Тут нічого не вдієш, — сказав Чен. — Можна тільки чекати, поки він передзвонить сам.

Я впевнений, що Чен врятує Фан Пінґа. Так само, як він нещодавно врятував одного батька, кількох студентів і психічно неврівноважену жінку. Він знає, який Фан Пінґ на вигляд. Він чатує на мості у будь-яку погоду — у спеку і під дощем, шукає очима у натовпі Фан Пінґа і всіх інших, які, можливо, також планують грандіозне прощання з життям.

Він чекатиме на них усіх — і на вас, і на мене, — його бінокль скеровано на наші розмиті обличчя, на наші очі, які намагаються роздивитися поверхню води. Питання лише у тому, чи зможе він опинитися на своєму місці у потрібний момент. 

Переклад з німецької Наталки Сняданко