Це наша війна так само

Того дня баскетбольна збірна відділку поліції міста Алітус програла колегам із сусіднього Маріямпалє. Зворотною дорогою 37-річний начальник відділу швидкого реагування та центровий гравець алітуської команди Мантас Струцкас багато думав про війну. Вона почалася зранку, і він, як решта, дізнався про це, щойно прокинувся. Прочитав у новинах, що Росія випустила ракети по території всієї України і почала широкий наступ військами. За кілька годин стало відомо про затори на виїздах з великих міст і на кордоні. «Ми поверталися додому і говорили з хлопцями про те, як почувалися б самі, якби довелося відправляти своїх дітей і дружин у невідомість за кордон, а самим залишатися захищати країну», — буде згадувати він згодом. У таких розмовах його і застав телефонний дзвінок від вищого керівництва. «Мантасе, вітаю, — почув у слухавці, — ти очолиш міський центр для біженців з України».

Рівно два місяці по тому він переповідає цю історію в холі Культурного центру міста Алітус. Під його керівництвом — руками співробітників мерії, місцевої поліції та численних волонтерів Червоного хреста, благодійної організації «Продовольчий банк» та Save the Children — простору будівлю на три поверхи за лічені години вдалося перетворити на перший у Литві центр прийому українців, що тікають від війни. Перших утікачів тут зустрічали вже 25 лютого. Дотепер через центр пройшло понад 7200 українців. Загалом Литва прийняла вже понад 44 тисячі біженців з України.

***

Українські прапори в Литві усюди: на флагштоках офіційних установ, у вікнах приватних будинків і квартир, у вітринах магазинів, у вуличному оздобленні та графіті, на рекламних площинах та в телеефірах. У дефіциті, розповідають місцеві, швидко стали не лише самі прапори, а й тканина та будь-що синього й жовтого кольорів — наприклад, сині квіти, аби комбінувати їх із жовтими в букетах. 

Ще більша підтримка відчувається у співчутливих поглядах, щойно люди дізнаються, що ти з України. Литовці прагнуть допомогти усім, чим можуть — зокрема житлом. Цілковито дивовижним для мене, але природним для литовців, з якими спілкувалася, виявився факт, що досі — принаймні у 50-тисячному Алітусі — для розселення людей з України не було потреби у жодному муніципальному чи державному приміщенні: усіх забирають до себе місцеві мешканці. Запропонувати житло або перевезення від кордону та всередині країни литовці можуть через сайт організації «Сильні разом» (Stiprūs kartu). Або ж безпосередньо у таких центрах, як тут.

43-річна Рамунє Ламсаргітє, менеджерка міжнародних замовлень на меблевій фабриці — одна з тих, хто не зміг залишатися осторонь. Переживши шок перших днів, вона заповнила заявку, щоби стати волонтером у центрі. За кілька днів, так і не отримавши відповіді, приїхала сюди особисто. «То вам потрібні волонтери чи ні?» — запитала з порога. І залишилася. Тепер кілька днів на тиждень у вільний від роботи час вона чергує у центрі по 4 години — у команді волонтерів Червоного хреста. 

— Що вами керувало? — запитую.

— Страх, — відповідає не замислюючись. Тоді пояснює: — Я дивилася новини і мені було дуже страшно. Не за нас, за українців. Було страшно, що таке взагалі можливо у наш час.

***

Зона відповідальності Рамунє — реєстрація новоприбулих. Усе в центрі влаштовано так, щоби втомлені з дороги люди мали якомога менше стресу. Хол поділений на окремі зони, кожен крок пронумерований і пояснений табличками українською мовою. Перший пункт — реєстрація. Українці заповнюють коротку форму, отримують талони на гігієнічний та продуктовий набір, які їм видають тут же.  Наступні кроки: реєстрація в міграційній службі, пошук житла і роботи за потреби. Аби бюрократичні питання вирішувалися швидше, в центрі облаштовано 30 робочих місць для представників міграційної служби і є навіть кілька апаратів для фіксації біометричних даних. Кожен зареєстрований отримує посвідку на проживання в Литві на рік часу, з можливим продовженням. 

У самому центрі українці можуть залишатися до 72 годин. На другому і третьому поверхах облаштовані спальні місця для 300 людей. Розкладачки, ковдри, рушники — все закупила держава з резервного фонду Литви.

— Зараз тут майже порожньо, але бували ночі, коли зайняті були ледь не всі ліжка, — розповідає координатор Центру Мантас Струцкас. І пригадує одну з таких ночей, коли алітусці приймали на ніч українців, що транзитом їхали у Фінляндію.

— Вони вибралися з місць, де були сильні бойові дії. Не пригадаю, звідки саме. Спершу евакуаційними поїздами по Україні, потім в Польщу, тоді до нас. Кілька діб вони були в дорозі, там були діти, які, думаю, могли би померти від втоми та зневоднення. Я виносив одного такого 4-річного хлопчика на руках. Він вже ледь рухався. 

Того дня Мантас повернувся додому і розплакався просто за вечерею. Вдома на нього чекали троє власних дітей. 

— Я сім років служу в поліції, всяке бачив. Але це просто вибило мене з колії.

Автобуси з України досі приходять щодня, хоча від середини березня потік біженців і зменшився. Першим до транспортування українців долучився один із найбільших литовських перевізників — пасажирська компанія Kautra, що обслуговує близько 6 мільйонів пасажирів на рік. Вони надали свої автобуси та водіїв, які безкоштовно забирали людей з України і везли сюди. Один рейс обходиться у 2500 євро. Наразі таких встигли здійснити понад 200, по 50 людей у кожному автобусі. Спершу ініціативу фінансувала неурядова організація Blue/Yellow, яка підтримує військовий опір України з 2014 року. Пізніше співфінансувати проєкт почали «Сильні разом» та Міністерство транспорту і зв’язку.

Таким автобусом приїхала до Литви і 60-річна Лариса з нині окупованого росіянами Скадовська, що на Херсонщині.

*** 

Вона нагадує мені мою маму. Вони однолітки, обидві — прості українські жінки з російськомовного півдня з підкресленою проукраїнською позицією. Лариса усміхається до мене щиро, мов до рідної доньки, — можливо, тому я так і почуваюся. Захоплено розповідає про своє рідне місто. 

— Скадовськ — курортне містечко. Нас літо зазвичай годує. А останніми роками важко було — через коронавірус туристів було мало, люди майже не заробляли, — каже. Сама вона годувала туристів пиріжками: з сиром, яблуками, сливами — з усім, що було. 

Коли почалася війна, Лариса не була вдома — поїхала зі старшою дочкою в Молдову робити операцію на очах. Може, й добре, що не довелося побачити, як у середині квітня окупанти зняли прапори України з будівлі Скадовської міської ради і підняли свої триколори.

— Деякий час ми лишалися в Молдові. А молодша донька з чоловіком постійно була у Скадовську. Вона розповідала, що росіяни влаштували позиції на Джарилгачі і пускали звідти ракети через наше місто в бік Херсона і Миколаєва. Донька виїхала кілька днів тому — бездоріжжям, в об’їзд якось. За ними, кажуть, вже нікого не випускають. Ходять хатами, шукають наших хлопців, — зітхає.

Дорога з Молдови до Литви зайняла у Лариси 34 години. В автобусі, пригадує, увесь цей час стояла тиша — люди їхали пригнічені і змучені. Тим більше раділи тутешній гостинності. 

— Я взагалі-то хотіла у Вільнюс їхати. Але тут доля мене звела з Рамунє, — усміхається до волонтерки, яка прихистила її у себе вдома. 

— Натоді у Вільнюсі вже майже не було вільного житла. Ми не могли знайти там для Лариси гарного варіанту, тож я вирішила поговорити з нею, щоби, можливо, знайти їй місце тут, у нас. Розговорилися, і я щось таке відчула, що вже не могла про неї не думати. Подзвонила доньці, кажу на емоціях: «Я сьогодні ледь не забрала до нас людину!». Думала, відмовлятиме, а вона навпаки питає: «То чого ж не забрала? Я ж поїхала, кімната вільна». Так і живемо тепер.

З наступного місяця Лариса має вийти на роботу у реабілітаційний центр — має освіту і досвід масажистки. А поки чекає з працевлаштуванням, інші волонтерки з Центру записуються до неї на масаж приватно. 

— Сумуєте за домом? — питаю. 

Дотепер з її обличчя не сходила усмішка, а голос звучав жваво, але Лариса раптом тихшає. Вона мовчить, тому продовжую я. Розповідаю про Київ, про свою квартиру на Татарці, де сама два місяці не була. Про те, як найбільше мені бракує скатертини на кухні, горняток, квітів на підвіконні.  

— І я… —  Лариса хотіла щось сказати, але не змогла. Зо хвилину мовчимо, обидві стримуючи сльози.

***

Цієї весни в Культурному центрі Алітусу були заплановані Дні культури різних народів. Натомість центр приймає українських біженців. «Ми подумали, що допомагати тим, хто в біді, — теж прояв культури», — говорить очільниця місцевого управління культури Вільма Ліайкувенє. 

Вона тут із перших хвилин — допомагає координувати роботу волонтерів як представниця самоуправління міста. 

— Мені тут легше, — зізнається. — В перші дні особливо. Я тут познайомилася з родинами з Миколаєва, Запоріжжя. Коли щось робиш руками, займаєш думки, допомагаєш, просто не лишається часу на безперервне гортання стрічки новин. Я хіба ввечері прийду вже додому, разом усе прогляну — і так міцніше сплю. 

Ми говоримо в коридорі другого поверху, дивлячись на великий простір дитячої зони, де бавляться кілька українських дітлахів. 

— Литовці, латвійці, естонці — ми добре знаємо, як це — жити по сусідству з Росією, — міркує Вільма, складно підбираючи слова російською. — Саме тому ми одразу прийшли на допомогу українцям. Народи, які живуть далі, — французи, італійці, інші, — просто не мають такого досвіду, як ми. Вони не знають, якими, на жаль, жорстокими можуть бути росіяни. 

Вільма пригадує розповіді мами про те, як під час Другої світової росіяни забирали у людей все, аж до останньої курки. Пригадує розповіді свого чоловіка, чиї батьки обоє провели свою молодість у таборах Сибіру. 

— Мій свекор народився у великій родині: там було 22 дитини. Один з його братів був литовським військовим високого чину. Коли прийшли совєти, усю родину через це визнали ворогами народу. Кілька братів втекли у ліс і стали партизанами, решта опинилася у засланні. Батько мого чоловіка 10 років провів на вугільній шахті в Сибіру.

Десять років,— повторює. — З 18 до 28. Це могли би бути найкращі роки його життя, а він провів їх фактично під землею. Мені дуже прикро про це думати. Це лише одна історія з тисяч. Ми всі зростали, знаючи такі історії. Наші батьки багато розповідали нам про цю жорстокість. 

Я добре розумію, про що говорить Вільма. Моя литовська родина теж має кілька схожих історій. 

— Я пишаюся своїм народом, — каже Вільма, — що ми, такі маленькі, змогли встояти. Але сьогодні я так само пишаюся українцями. Інколи буває так зле, але раптом хтось тут почне співати чи жартувати. Ваш здоровий глузд, гострий гумор, ваш патріотизм — все це врятує не лише Україну, а й усю Європу. 

***

Ольга та її 7-річна донька Марія прийшли до центру взяти картки на разову допомогу у 115 євро для придбання продуктів. До Литви вони приїхали з Рубіжного, що на Луганщині. Вдома родина місяць жила у підвалі багатоповерхівки. Коли виїжджали, у власній квартирі були вибиті всі вікна, а сусідній будинок — знищений повністю. Місто вже було окуповане. 

— Нас тут гарно прийняли, — говорить Ольга соромлячись. — Дали будиночок у селі. Його власник живе по сусідству, допомагає нам. Мій старший син залишився в Україні — він воює, і я дуже переживаю. Але принаймні донька у безпеці. Вона так раділа, що нарешті можна гуляти з собакою у дворі просто неба, а не у підвалі. Досі дивується цьому факту. 

Таких родин в Алітусі зустріли уже тисячі. Скільки їх ще буде і як довго їм доведеться залишатися тут — невідомо. Але місцеві мешканці не втрачають наснаги. 

— У нас щоденно працює від 40 до 200 волонтерів, — каже координатор центру, полісмен і баскетболіст Мантас Струцкас. — Це складно — у нас маленьке містечко і людей не так багато. Всі вони мають свою роботу, але щоразу йдуть сюди. Думаю, дехто з них уже втомився, але я вдячний їм, що вони досі приходять.  

— Це наша війна так само, — каже він. — І кожен з наших волонтерів, і сам я тут — на своєму фронті. Нам кажуть: «Ви наступні», і ми це розуміємо. Ми зобов’язані вам допомогти. 

Підтримати волонтерів у Литві можна на сайті організацій Сильні Разом або Blue/Yellow.
Підтримати наше медіа можна