Спірін

[Цей текст був опублікований у третьому числі друкованого журналу Reporters у червні 2022-го року. Придбати журнал можна тут].

34-річний головний редактор онлайн-видання «Бабель» Євген Спірін — людина-швейцарський ніж: філософ за освітою, сьогодні він керує редакцією і редагує тексти, а у перервах чистить картоплю для військових. Завтра може написати вірш про Київ, який візьме за живе тисячі людей. А післязавтра — буде розвантажувати тіла убитих росіянами українців і допомагатиме живим знайти своїх мертвих — бо наша небайдужість до загиблих, вірить він, і робить із нас людей.

Не стидайся: якщо боляче — плач

Сідаю в крісло-гойдалку, що стоїть спиною до прочинених дверей балкону. За вікном травень 2022 року: вітер з вулиці підіймає легку фіранку і загортає її до кухні-студії. Навпроти крісла — табуретка з купою книг та моїм джин-тоніком. Ледь-ледь розгойдуюся туди-сюди і, хоч іще тільки пообідній час, — п’ю коктейль великими ковтками. 

— Не стидайся, — каже Спірін, — тут можна бути собою. Боляче — плач. Хочеш пити — пий. Їсти будеш? Тобі дитячу порцію чи нормальну? Поїж давай. У нас сьогодні кролик і салат зі свіжих овочів. 

Днями у мене забрали частину життя — у бою під Ізюмом на Харківщині загинув близький друг. Останні п’ять років ми завжди були на зв’язку. 

— Як от скажи, — запитую, поки Женя готує вечерю, — змінити своє ставлення до смерті? Щоб після втрати хоч якось дихати.

— А так не вийде, — не відволікається від нарізання овочів. — Смерть близьких — це ж не просто про біль. Це ще й нагадування про неминучість: що не роби, а фінал буде однаковим для кожного. Тому нам боляче і страшно водночас. Тому й не дихається. 

Чисті бокали на дерев’яній поличці біля умивальника — пузаті для червоного вина, шампаньєрки і грубі, без ніжок, для міцного алкоголю — по-різному відбивають промені сонця. Алкоголь не рятує, але тимчасово притуплює емоції: за третім бокалом із джином я перестаю відчувати вібрацію тривоги у грудях. 

На софі біля балкону в невеликій квартирі Спіріна вмощується ще троє. Юля волонтерить і працює разом із Женею у редакції «Бабеля». Вовка — товариш Спіріна ще з університетських часів. І Надя — лікарка лабораторії одного зі столичних пологових. Юля п’є ром-колу, не відриваючи очей від монітора ноутбука. Вовка розповідає, як збирався передати приціли й коптери на фронт до знайомих, але тепер уже не треба — «загинули ті пацани». Надя час від часу поправляє екстремально коротку спідницю: у неї колготки у велику крапку, червона помада і рана в душі. Кілька днів тому вона разом із хлопцями вперше побачила на власні очі, що лишає по собі війна. Як волонтери вони допомагали в бучанському морзі: говорили з родичами закатованих місцевих, робили світлини понівечених до невпізнання тіл, розвантажували чорні пакети з рефрижераторів, збирали ДНК і плакали. Плакав навіть Женя: п’ятирічний досвід роботи санітаром у морзі в Луганську не підготував його до сотень загиблих у братських могилах під Києвом. 

— Не тому, що я боюся вигляду тіл, — пояснює. — Гниль, кров і жижа з чорних пакетів, яка колись була живою, — не страшать. Мені паскудно від усвідомлення масштабів того, що сталося. Раніше тіла після насильницької смерті я бачив, може, раз на місяць. А тут сотні таких: із зав’язаними руками, застрелені у потилицю та у спину. А спалені? Це піздєц, блядь. Тікаючи, росіяни палили закатованих людей: обливали тіла бензином і думали, що заметуть так сліди. 

Той самий вірш 

Женя розкладає салат по тарілках і пригадує кінець березня. Тоді в центрі Києва було добре чутно вибухи. Місто спорожніло. Спірін ішов Подолом разом з другом із позивним Шаміль. Ветеран війни ще з 2014-го, Шаміль тепер виконував точкові задачі на Київщині. Він приїхав у бар Pink Freud, чий підвал став прихистком для редакції «Бабеля», щоб трохи перепочити і побачитися з дружиною — волонтеркою та колегою Жені Юлею. 

— А ще, — сміється Спірін, — щоб дати мені тлумаків. Пам’ятаю, зайшов, глянув на мене і сказав: «Братан, ти заїбав постійно сидіти в підвалі. Йди хоч на вулицю вийди — вітамін D отримай, бо ще рахіт буде». 

Повз Житній ринок, серед гулу й рокоту снарядів, Шаміль і Женя йшли неспішно. Перший — бо звик до бойовища, другий — від страху. 

— От уяви собі: я весь блідий, іду на автоматі. Тим часом перед порожнім ринком стоїть ятка. В ній мужик — продавець. В асортименті якісь мийні засоби, побутова хімія і чомусь білокачанна капуста. Простягає мені обома руками шампунь, типу, тримай. Усміхається. Я в шоці. Кажу: «Ні, дякую, мені не треба». Повзу далі. 

Чоловік із шампунем міг бути першою ластівкою повернення мешканців в українську столицю, та став складовою Жениного усвідомлення, що, попри все, життя триває. Вночі після прогулянки Подолом Спірін запише у блокнот віршовані рядки: 

Шо ти там? Скучила?
В мене дохуя ракет влучило.
Знаю, шо ти б з радістю прогулялась моїми вулицями
І може зайшла б до Софії молиться ///

Він запостить повний вірш у фейсбук, і той несподівано розлетиться мережею — отримає понад п’ять тисяч репостів лише із Жениної сторінки. І ще незліченну кількість на власних сторінках користувачів.

/// Будь там, де спокійно і якась безпека
Коли на моїх вулицях почнеться спека
Обіцяю тобі, я не завию.
Цілую тебе, обіймаю, кохаю.
Твій рідний Київ.

Надя, яка уважно слухає нашу розмову, простягає мені праву руку — на ній татуювання зі столичним пішохідним мостом, прапором України в ніжній акварельній техніці і останніми рядками Жениного вірша: «Цілую тебе, обіймаю, кохаю. Твій рідний Київ». 

Спірін не розраховував, що вірш стане популярним. Написав його, бо так відчував. Каже, місто, в якому хотів жити ще до 2014-го і в яке переїхав через російську окупацію Луганська, швидко його прийняло і стало рідним. 

— І саме тому, — запитую, — ти не поїхав 24 лютого? 

— Та я їбав, — усміхається. — Я вже раз тікав зі свого міста, вдруге вирішив залишитися. Вояка з мене ніякий, тому почав, точніше, продовжив, рубатися в інформаційному просторі. «Бабель» жодного дня не припиняв роботу. Ми робили тупо все, що могли. 

У десять разів більше новин

У Pink Freud, закладі, який одним із перших почав розвивати у Києві барну культуру і де не просто наливають, а й цікавляться, що ти пив до того, в якому ти настрої та чи хочеш поговорити за баром, Спірін потрапив завдяки Саші Тангелову — тамтешньому головному бармену. За день до початку повномасштабної війни Женя дивом умовив дружину виїхати за кордон. Зранку 24 лютого він прокинувся від вибухів: узяв на руки таксу й закрився разом із собакою у гардеробній — імпровізованій кімнаті з гіпсокартону. 

— Сиджу, — розповідає через два з половиною місяці, — тримаю собаку і ні про що не думаю. Мені просто страшно. А потім набирає Тангелов і каже, мовляв, давай до нас у Пінк: тут алкоголь і хороше підвальне приміщення. Я одразу ж зібрав свої дві шкарпетки, ноут, повний рюкзак усяких приколів для такси й поїхав. 

Згодом у приміщення бару підтягнулися й інші співробітники «Бабеля» — ті, хто залишився в Києві і хотів триматися купи. Поміж роботою вони допомагали команді Pink Freud готувати їжу військовим. У підвалі, де колись відбувалися круті столичні тусівки, розгорнулася велика волонтерська кухня: одні привозили продукти й займалися логістикою, інші — готували і складали все у судки. 

— У Pink Freud було бінго: готували не абикому, а Генштабові ЗСУ. Тобто тим, хто всім цим керував і керує. Щодня віддавали по 300 порцій. Логістикою займалися волонтери, а продукти надавав, як я пам’ятаю, Столичний ринок. А ще у нашому підвалі був склад «волонтерки»: одяг і медикаменти. Інколи бар також ставав перевальним пунктом для іншої допомоги — наприклад, хтось привозив «на перетримку» корм для тварин, а потім хтось його забирав. Ми були таким собі вуликом. І це тримало на плаву. 

Разом зі Спіріним у бар переїхала частина редакції «Бабеля», де вони працювали цілодобово — під вибухами, сиреною і внутрішньою тривогою. 

— Але це був наш свідомий вибір. Ми хотіли воювати на інформаційному фронті, тому максимально зібралися. На якийсь період закрили розділ «Новини» — замість нього запустили онлайн: матеріал, у який давали все найважливіше. У першу добу онлайн прочитали понад 400 тисяч осіб. Скільки там було новин, не згадаю, але раніше ми за добу видавали приблизно 50. Тепер стало разів у десять більше. 

Після початку повномасштабної війни частина українських видань пережила скорочення, тим часом «Бабель», за ініціативи Спіріна, почав набирати нових людей. За два місяці працевлаштували більше як десять журналістів, сім із них — у нову англомовну редакцію видання. 

— Ці всі людські речі, як-то волонтерство і допомога колегам, дуже втішали, але, коли цілодобово сидиш у новинах про те, як сволота намагається окупувати твою країну, а людей вбивають просто за те, що вони українці, тебе починає плавити психологічно.

Потрібно якось перемикатися. Наприклад, на фізичну роботу. У Пінку я міг, наприклад, картоплю почистити, і це дуже допомагало. 

Санітар 

Уперше про смерть Женя задумався років у п’ять. Батько, відомий у Луганську судмедексперт, якось узяв його з собою на кладовище — провідати родичів, прибрати на могилах. Малий ставав біля численних надгробків, вдивлявся у портрети померлих людей, читав їхні імена. 

— А хто там під плитами? — запитував у батька. 

— Люди, — відрізав чоловік.  

— А що вони там роблять? 

— Гниють. Померли — і тепер лежать у землі. 

Звиклий до роботи зі смертю, Женин тато не надто переймався поясненням екзистенційних речей. Він мріяв, щоб син вивчився на правоохоронця та навіть не думав іти сімейним шляхом і не пов’язував життя з медициною. 

— А я, — сміється Спірін, потягуючи джин, — з дитинства піздєц як мріяв стати саме лікарем. Батя, звісно, знав про це і час від часу повторював: «Подивися на мене, на маму, на бабусю. Вчишся бозна-скільки років, потім чесно працюєш, а отримуєш за це три копійки. Хіба це життя?».    

На початку нульових, коли Спірін був підлітком, Україна, зокрема й Луганськ, переживали чергову кризу в економіці, культурі, політиці. Це було таке собі фінальне відшарування від «совка» — справжній перехід до нових цінностей та можливостей. 

Приблизно в той самий період, все ще плекаючи мрію про лíкарство, Женя опинився на татовій роботі. Раніше він часто ходив у лікарню разом із мамою-цитологом: жінка показувала йому в лабораторії «всяке різне»: наприклад, як під мікроскопом виглядають кров, частини шкіри, волосся. Це дивувало Спіріна, але не захоплювало.

Тим часом батькова справа здавалася в рази крутішою: хоч і дальша від життя, вона все ж була ближча до медицини: на розтинах можна було побачити будову м’язів, розташування органів і причину смерті — те, без розуміння чого неможливо рятувати людські життя. 

— Серед іншого, мені доручили допомагати перевантажувати тіла. А ще просили прибирати у морзі — змивати кров шлангом. Це були зрозумілі задачі. Як там про таке кажуть? «До всього звикаєш»? От і я звик. Прибираючи там, я міркував про те, що без розтинів не знайшлися б ліки від купи смертельних хвороб. Тому в патологоанатомічному бюро теж є життя — просто потрібно дивитися на це під іншим кутом.

Після закінчення школи й нетривалого стажування у морзі, яке, втім, не відбило бажання стати лікарем, Спірін таки послухався батька: кремезний судмедексперт, ветеран Афгану, який запросто міг устрягнути у бійку посеред вулиці і завжди мав власну точку зору, прилаштував сина у «мєнтовку». 

— Коли я подавав документи, то запитав, який напрям самий всратий, — мені сказали, що слєдаки. Туди й пішов. Старався спочатку, але зрештою не довчився: казарма і силові методи, коли спочатку пиздять, а потім пояснюють, — не моя тема. Я хотів іншого. Наступного року вступив на філософський факультет. Сам-то був радий, але батько за це попросив від них з’їхати, мовляв, дорослий приймати рішення — будь дорослим і утримувати себе. 

Нормальний підробіток у Луганську знайти було непросто, і Женя спробував ходити «по точках» і продавати шахтарям подарункові книжки із золотими літерами. Це було ще те завдання — чималі енциклопедії у твердих обкладинках коштували приблизно як третина місячної зарплати трудяг. 

— Мужик щойно з забою, чорний весь, втомлений, а я йому: «Не хочете книжку купити?». Ну піздєц же. Посидів-подумав, і все-таки знову прийшов до батька — попросився не просто постажуватися, а на роботу. До себе він мене не взяв, але домовився, щоби взяли на «паточку» — в патологоанатомічне відділення, у звичайний морг, а не в бюро судово-медичної експертизи. 

Спірін пропрацював там п’ять років. У його обов’язки входило, серед іншого, виїжджати на місця смертей та убивств, зашивати тіла після розтинів. Весь цей час він записував історії: часом страшні, але здебільшого смішні — смерть йому вдавалося бачити крізь призму чорного гумору. Публікував короткі нотатки спершу у фейсбуці, а згодом видав книжкою, що так і називається «Морг». Книжка складається з трьох частин: робота у морзі, робота у відділенні перевезення трупів та період, коли до Луганська прийшла війна. 

У 2014 році аспіранта Женю, який на той час уже почав викладати філософію у Східноукраїнському національному університеті ім. Володимира Даля, намагалися залякати — за проукраїнську позицію та відкриту підтримку Майдану. Його здав не хто-небудь, а тепер уже колишній друг, який вирішив розібратися з «бандерівцем». Спіріна заштовхали в автівку, вивезли у лісосмугу, «дали підсрачників» і наказали виїхати з міста. 

— Коли мене відпустили, — знову підносить джин, — я одразу взяв квиток на потяг, тоді ще було сполучення. І все, поїхав у Київ. Більше я в Луганськ не повертався. 

Утім, досвід, здобутий у морзі рідного міста, згодився Спіріну через вісім років вже у столиці. «Привіт, — отримав таке повідомлення від військового медика після того, як українські військові у квітні 2022-го звільнили Київщину. — Знаю, ти працював у морзі й не будеш блювати перед пакетами. У Бучі треба руки».

Буча

Росіяни окупували Ірпінь, Бучу, Гостомель та села навкола них у перші дні великої війни, наприкінці лютого. Тоді ж почали вбивати місцевих мешканців: стріляли по перехожих, катували людей, а потім зав’язували руки і стріляли в потилицю. Грабували домівки жертв, а тіла лишали посеред вулиць чи ховали у братських могилах, найбільшу з яких пізніше виявили поблизу церкви Андрія Первозванного. Як каже Спірін, на кінець квітня, місяць по тому, як росіяни вийшли з області, у Бучі вийняли із землі 416 тіл убитих українців. Загалом на Київщині за цей період ексгумували понад 1300 тіл, із них 1080 — у Бучанському районі. 

Страшні цифри, за кожною з яких стоять утрачені всесвіти, Спірін дізнався у бучанському морзі. Отримавши повідомлення з проханням допомогти від військового лікаря Всеволода Стеблюка, Женя одразу погодився. Каже, не тільки тому, що вмів працювати у морзі, а й тому, що шанобливе ставлення до мертвих вирізняє людей серед живих.

— Мене батько навчив такого.   

Це зараз Женя  розкинувся на дивані: каже, дуже втомився, і жартує, що «будемо грати у психолога: я лежу, ти — ставиш запитання». А в дні, що провів у морзі в Бучі, він був геть в іншому настрої. 

— От уяви, — складає руки на груди і каже у стелю, — з одного боку стоїть натовп: люди, які прийшли в морг шукати рідних, а з іншого — рефрижератор. І ти розумієш, що в ньому чиясь мама. Або застрелений у потилицю батько. З тілами не важко працювати, важко — з родичами загиблих. 

Служби мирного часу, які діють у разі смерті, опинилися перед викликом: що робити з такою кількістю тіл і як правильно організувати їхню ідентифікацію та захоронення. До вирішення проблеми долучилися люди, які раніше справ із таким не мали. Ексгумацію до поховання в Бучанському районі організувала радниця голови Ірпінської міськради Михайлина Скорик — людина, яка, за збігом обставин, ще у 2014-му прихистила геть незнайомого їй тоді Спіріна, він щойно приїхав з Луганська. Тепер вона побачила допис Жені у фейсбуці й запропонувала свою допомогу. Разом із місцевим депутатом Тарасом В’язовченком, правоохоронцями, представниками Генпрокуратури, волонтерами і криміналістами із Франції Скорик почала формувати на Київщині базу загиблих. 

— Наша робота, — веде далі Спірін, — полягала у двох моментах: перший — допомога з описом загиблих. Це і розвантаження тіл, і фотографування, і робота з родичами, яким треба впізнати на знімках у планшеті рідних. Другий — забір ДНК на базі мобільної ДНК-лабораторії. Зараз якраз збирається велика база зі зразками мертвих та живих. Далі її зіставлять: якщо будуть збіги — люди зможуть поховати своїх рідних. 

У квітні й травні місцеві мешканці сотнями впізнавали близьких, наприклад, за зубами, татуюваннями чи формою вух. Але були також тіла, спотворені часом або тортурами, яких не впізнати ніяк. У таких випадках єдиним шансом дізнатися ім’я загиблого чи загиблої є ДНК-тест. За словами Спіріна, у мертвих забір решток тканин робили одразу ж, а от із живими процес триває досі. 

— Пропрацювавши у морзі все життя, батя завжди казав мені, що найстрашніше — робити розтини дітям. Мені пощастило не бачити в Бучі загиблих дітей, але я бачив живих малюків, які прийшли здавати ДНК-тести, — розповідає, наливаючи собі та мені джину. 

Найбільше Спіріну запам’ятався 5-річний Ваня. Дорослі вели його на забір слини для аналізу, а малий підстрибував і казав: «Мій тато приїде з війни і навчить мене кататися на велосипеді».   

— А тато, — веде далі Женя, — найімовірніше, лежить поруч. У пакеті з рештками, які можна впізнати хіба за експертизою ДНК. 

Пекельні дні у бучанському морзі, коловорот зі смерті й життя поруч із ним, Спірін вирішив трансформувати у важливу місію — зробити так, щоб кожен українець знайшов та поховав свого вбитого Росією родича. Заради неї готовий навіть закинути лекції з журналістики, які зараз читає онлайн, відкласти написання ще однієї книжки й поставити управління командою на дистанційні рейки. 

— Колись Україну, — каже Спірін, —  повністю звільнять. Звільнять Херсон, Запоріжжя, Луганщину і Донеччину. І ми будемо діставати із землі тіла наших людей. Їх усіх потрібно буде повернути до своїх. 

Оновлення від березня 2023-го: 

Цей текст був опублікований у друкованому журналі Reporters влітку 2022 року. Через кілька місяців після виходу матеріалу Сили оборони звільнили Херсон і села поблизу міста, а також здійснили блискавичний контрнаступ на Харківщині та повернули під контроль офіційної української влади, зокрема, Ізюм, Куп’янськ і Балаклею. 

На деокупованих територіях, як і казав Спірін, знайшли сотні могил військових та цивільних українців. В одному тільки Ізюмі ексгумували понад 450 тіл закатованих, загиблих від бомбардувань і тих, хто помер в окупації власною смертю. Станом на лютий 2023 року імена 143 людей, знайдених в ізюмських могилах, залишалися невідомими. Між тим на Київщині, звільненій майже рік тому, продовжують знаходити братські та поодинокі поховання. 

— У Бородянці, — розповідає Женя, — нещодавно ексгумували три тіла чоловіків. Одне ідентифікували, інші два — поки лишаються «тимчасово невпізнаними особами». Люди, які після звільнення виїхали з того ж Бучанського району, потроху повертаються додому: згадують, як ховали під обстрілами вбитих росіянами сусідів чи й просто незнайомців, звертаються у поліцію і показують місця захоронень. Ще якусь частину могил знаходять випадково. Словом, я переконаний, що навіть на Київщині буде ще далеко не одна ексгумація. 

Спираючись на досвід у Бучі, досвід роботи у морзі й взаємодію з іноземними спеціалістами, Спірін, щойно побачивши новину про знайдення нового захоронення, зв’язується з поліцією і пропонує допомогу — власні «зайві руки», а ще спеціальні костюми, респіратори, мішки для загиблих. 

— Й поки щоразу, — зітхає, — чую відмову. Мовляв, у нас усе є, приходьте просто як журналіст. І, якщо з самою процедурою ексгумації може й немає проблем, то з ідентифікацією тіл, як мені здається, можна і треба працювати. Зараз у мене на ноутбуці є здоровенний Excel-файл про захоронення у Бучі: вісім вкладок, купа повторів імен, багацько перемішаних номерів. Ідентифікація невпізнаних — це тривалий та друже кропіткий процес. Сподіваюся, колись таки зможу достукатися до тих, хто за нього відповідає, й в Україні з’являться притомні бази із даними, які будуть зберігаються, поки кожен загиблих не знайде спокій вдома.

Друкований журнал виходить за підтримки Спільноти The Ukrainians раз на пів року. Першими нові примірники гарантовано отримують амбасадори та амбасадорки. Долучайтеся до Спільноти.

Попередні випуски можна придбати у вільному продажу.

ПРИДБАТИ ЖУРНАЛ