Потяги, напаковані розбитими серцями
    6 Березня 2022

    Потяги, напаковані розбитими серцями

    Що відбувається на вокзалі в Ужгороді. Волонтери тамують сльози тих, хто втратив дім

    Відколи почалася війна, вокзали великих міст на заході України перетворилися на перевальні пункти. Евакуаційні потяги щодня привозять сотні і тисячі людей, які втратили домівки і часто не знають, куди рухатися далі. Місцева журналістка Аня Семенюк провела кілька годин на вокзалі в Ужгороді і розповіла для Reporters про атмосферу, яка там панує.

    «Поїзд, поїзд! Дівчата, поїзд!» — кричить одна волонтерка іншим. Через кілька хвилин зал перетворюється на мурашник.  І стає перевальним пунктом у цьому безкінечному потоці сліз, болю і дитячих криків. Тут стільки руху, а здається, що життя зависло, зупинилося, зачепилося за страшні картинки розстріляних домівок і стоїть у ступорі. 

    Так само в ступорі, з болем і зі сльозами на очах, у черзі по чай із пакетиків стоять різні-різні люди. І ті, які звикли чекати допомоги від інших, і ті, які ніколи нічого не просили і ні в чому не відчували потреби.

    Мама з дитиною, яка плаче на весь вокзал. Її намагаються заспокоїти всі, хто поряд. Потім починає плакати вже сама жінка. Чоловік, який точно ще тиждень тому у себе вдома, у своєму місті, був «кимось», зараз мнеться біля прилавка і не знає, що відповісти на питання: «Кава чи чай?». Пані із собачкою, для якої солодкий «вокзальний» чай, може, є першим у житті, але вона йому страшенно рада. Літня жінка з очима, повними сліз, просто підходить до стійки волонтерів і не може вимовити ні слова.

    Хтось у метушні кидається з одного кутка вокзалу в інший, тягнучи за собою саморобні валізи з клейонок, дитину, маму і собачку. Волонтери намагаються зупинити, заспокоїти, пояснити, що від десяти хвилин, витрачених на гарячий суп чи чай з бутербродом, гірше точно не стане. Хтось прислухається, хтось — не дуже. 

    «Can I have some water? How much?» — питає вже далеко не перший іноземець і з квадратними очима отримує пляшку води за «просто так». Чоловік, який пробув на вокзалі вже не одну годину, підходить по ще один чай, дякує дівчатам за роботу і лишає на стійці 100 гривень: «Я не нуждаюсь, поверьте. Просто сейчас ситуация такая. Спасибо вам, девочки. Вы не представляете, насколько это важно». 

    Залою біжить жінка з дитиною років шести-семи і маленьким йорком. Зупиняється і починає плакати. Витирає долонями сльози, не може перестати. Волонтери обіймають, заспокоюють. Ситуацію рятує пес: починає гавкати так голосно, що не віриться, що оце мале тільце може видавати такі звуки. Йому приносять води і корму. Жінка вже не плаче. 

    «А куда на границу? Ребята, куда на границу?» — питає літня пасажирка, тягнучи за собою дівчинку, котра явно не встигає за такими великими нервовими кроками. Внучка, напевно. Люди думають, що в Ужгороді вийшов з поїзда — і кордон буде «наліво» або «направо». У гіршому випадку — «15 хвилин пішки». 

    У звичайній старій дорожній сумці біля каси вокзалу зустрічаю кота. Із тих, знаєте, найпородистіших — сірих смугастих. Налякане таке, з велетенськими очима. Але не кинуте під розбомбленими будинками, а в теплі, зі своїм найкрутішим, найдобрішим і найвеселішим на весь вокзал хазяїном — хлопчиком років п’яти. Я не знаю, куди він їде: у Словаччину, в Угорщину чи лишається тут. Я не знаю, чи повернеться він колись в Україну. Але на сто відсотків впевнена: цей хлопчик виросте Людиною.   

    Кожен поїзд привозить сотні історій, сотні скалічених душ. Вирішую зробити перерву — до наступного потяга, який знову буде напакований розбитими серцями. Дорогою з вокзалу зустрічаю жінку.  Йде, нікого перед собою не бачить. Сльози градом котяться з очей. Мовчить. Просто йде і мовчки ридає. Питаю, чим допомогти. «Спасибо, ничего не нужно». Через пару кроків уже не витримують і мої очі. 


    Читайте також: Херсон — це Україна! Як херсонці героїчно відстоюють місто та Україну. Репортаж місцевої журналістки

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00