Провідники
    9 Вересня 2023

    Провідники

    Які сенси ховаються по той бік знімального майданчика

    [Цей текст був написаний для четвертого числа друкованого журналу Reporters, присвяченого культурі пам’яті].


    Зима, схожа на справжню. Та ні, дійсно справжня зима 22-го, січень. Дві жіночки біля магазину в селі Мала Обухівка сідають на старенький мотоцикл із коляскою. Обидві напідпитку. Та, що крупніша, рішуче наказує: «Полетіли!». 

    Дрібніша слухняно заводить, і мотоцикл злітає в нічне небо, каркаючи, як ворона. 

    — Йоб, Нінка, без бензина полетіли! — дивується та, що за кермом. 

    І летять вони, здивовані, нічним небом над Великими Сорочинцями, Диканькою, Миргородом і Шишаками. Бо де ж іще політати на мотоциклі двом цікавим жіночкам, як не гоголівським космосом. Вони пролітають над хатками і кладовищами, над блискучими елеваторами і газовими станціями, звідки самотні газовщики проводжають їх спраглими поглядами, пролітають над курортами Миргорода, над Пслом і Хоролом. Церкви вони оминають, бо якось не дуже по-християнськи літати отак без бензину. Сніг летить їм в мордяки (так безжально називають вони свої прекрасні обличчя) і заліплює очі. Але вони знають, куди вони летять. В них є мета, і та мета — помста за зраду. Але то вже буде інша сцена. А цю — стоп, знято. 

    Я не буду розказувати, що ми знімаємо цей політ дуже умовно, частину сцени — на «зеленці» (фон, на який потім можна накласти будь-яке зображення), вітродув розвиває волосся і одяг актрис; іншу частину сцени — на лафеті (спецмашина везе мотоцикл, який ніби їде, а потім летить у кадрі). Якщо ви про це дізнаєтесь, то втратиться магія кіно, а магію не можна втрачати. Кіно називається «Демони». В ньому багато кінофокусів та ілюзій, крім головного — воно (кіно) знімається на Полтавщині під Миргородом, в автентичних селах, як і задумано у сценарії. 

    Зйомки в експедиції — це запорука… ні, не успіху, про це ми ще нічого не знаємо. Це запорука, що до процесу обов’язково долучаться місцеві боги й демони. Вони допомагатимуть і заважатимуть, диктуватимуть свої умови. Створення фільму стане спільною з ними справою. І одним із найвідоміших богодемонів цих місць, звісно, є Гоголь. Надихач і провокатор. Він позначає свою присутність у всьому. Починаючи з жартів і закінчуючи трагічною і величною смертю актриси. 

    Зв’язавшись із ним, ми погодилися не тільки на подарунки, а й на фатальний перебіг подій, на дискомфорт і складні питання. І ми сповна отримали весь його складний усесвіт — із містицизмом, впливом російської культури, іронією, безумством і самоспаленням. Він спілкувався з нами за допомогою провідників — людей і явищ, які з’являлися як у кадрі, так і поза кадром фільму. Дехто з’явився давно, а дехто — під час зйомок. Розповім про кількох із них. 

    «Єрмаков слушаєт», або «Мухі любві»

    Справжнє літо 16-го року в селі на Пслі. З купаннями і комарями, родичами і шашликами, похміллями й прозріннями. Одного дня, знесилені відпочинком, вирішили покататися районом. Спочатку їхали дорогами «асвальтірованими», на яких випадають пломби з зубів через провалля в тому асфальті, потім завернули на щебінку, потім — піски, стежки, бездоріжжя. Їхали напів закинутими хуторами й селами — Мала Обухівка, Сакалівка, Олефірівка, Панасівка… Десь я була вперше і не могла уявити, що за п’ять років повернусь туди знімати кіно. А тоді ми їхали і дивувалися відкриттям. Хутори майже порожні, незаселені. Тільки пам’ятники Невідомому солдату досі стоять у кожному з них перед розваленим клубом або сільрадою і ніби свідчать, що тут колись хтось жив і що когось не забуто. Здається, всі мешканці загинули у якійсь невідомій війні, і пам’ятник — саме їм. А тепер природа бере своє, швидко поглинає ознаки людського світу. Піски і сосни, краса і сум. 

    Раптом на виїзді з Панасівки на горизонті з’являється щось дуже дивне, я навіть думаю, що глюк. Якісь постаті завмерли вздовж дороги і зараз будуть перевіряти документи. А може, Невідомі солдати Полтавщини зібралися на вишкіл?

    Під’їжджаємо — а то парк скульптур, неповний, але вражаючий набір гоголівських персонажів та їхніх попередників із грецької міфології. Пан грає на пан-флейті, Вакула приборкує переляканого чорта, оголені русалки зваблюють, панночка скоро втопиться, а Венера вже покупалась. І все це — по коліна в некошених бур’янах. 

    Зупиняємось, виходимо. Навкруги ліс і тиша. Поруч подвір’я з розмальованими воротами. Подвір’я пусте — ні курей, ні свиней, ні грядки. Але хата ціла, на хаті український прапор. Якесь дране собача привітно шкіриться здалеку. Мабуть, ми для нього просто живі скульптури. Наважилися подзвонити в на диво проведений дзвінок на умовній хвірточці. З будинку вийшов маленький худорлявий чоловік. Знайомимося. Валерій Миколайович. Володар і автор парку скульптур. Родом з Росії, російськомовний. Але все життя працював у Полтаві інженером. Але то колись, а зараз — тут. Малювання і скульптура — хобі. Художником себе не вважає. Картини, боже збав, не продає. Допомогу не приймає. Гордий, як індик.

    Впустив у хату. Справжня келія. Дружина рік як померла, залишивши по собі кімнатні рослини, в основі яких — величезна монстера, що витіснила художника в кут кімнати з його розкладачкою. Білені стіни завішані його картинами. Переважно алюзії на грецьку міфологію, але все на фоні рідних верб. На веранді маленькі скульптури: Амур, Наташа Ростова, Демон, інші. З ознак цивілізації — радіо. За кілька років з’явиться телевізор. Валерій Миколайович перемикатиме його за допомогою палиці і клястиме водночас — бо той забиратиме його дорогоцінний час. 

    Це знайомство продовжується і посьогодні. Телефоном («Єрмаков слушаєт») та нашими літніми візитами. Я випросила написати мені картину. Він назвав її «Мукі любві». Моїй мамі вчулося «мухи любві». Так ми її тепер і називаємо. «Мухи» знялися в серіалі «Спіймати Кайдаша», і художнику доповіли про це уважні односельці (телевізора він тоді не мав). Картина написана на звичайному простирадлі з китайського комплекту, що продають на наших базарах. На ній шість жінок у туніках, по центру — Венера. Обличчя в них наші, полтавські. 

    У 21-му я розпочала роботу над «Демонами» і — коли придумувала сцену літнього сільського базару — відразу уявила там нашого художника з його роботами. Камера швидко проходить повз нього, але можна поставити на паузу і роздивитись. Пана посадили на постамент від Леніна, картинами підперли обеліск пам’яті жертв ВВВ. У центрі, замість Невідомого солдата, сидить Єрмаков.  

    Якщо ви сьогодні заїдете до нього в гості — візьміть фарби й полотна в подарунок. І червоного напівсухого. На жаль, ви не побачите більшості його скульптур і картин — він усе роздарував місцевим школам і санаторіям, тож для зйомок ми збирали його роботи усіма районами.

    Ніхто не взяв тільки одну з жіночих скульптур, бо завелика. Коли він її ліпив, то надихався образом Джулії Робертс із фільму «Красуня». Зараз Джулія сидить на лавці у Панасівці з оголеною груддю та пляшкою горілочки і терпляче жде вас. 

    Ідоли й повії

    Крім пам’ятників Невідомому солдату в кожному селі був пам’ятник усім відомому Леніну. Одного разу вони всі кудись пішли. Я не дуже замислювалась куди, поки не придумалось мені, що в моєму фільмі про 90-ті має бути такий дрейфуючий Ленін. То стоїть на постаменті, то злякався й кудись втік. Потім повернувся, постояв у надії. Знову зліз, пішов. Кинулися шукати — і ось що знайшли. В одному з сіл того Леніна надійно приховують і сторожать на дуже віддаленій від села фермі. Він, правда, перефарбований у жовто-блакитний колір, ну, про всяк. Сторож Леніна, чорний від горілки мужчина, похмуро сказав: «І кому він мішав біля клубу?!». 

    Хотіли ми того Леніна привезти на зйомку. Але він виявився непідйомним. Це підтверджує мою теорію, що вони самі тікали з тих постаментів. Тому довелося його робити з пап’є-маше. В ньому потім завелися миші і з’їли ліву руку й пів голови. 

    А для сцени в клубі мені були потрібні різні портрети Гоголя. І згадалося мені, що у частково окупованих Шишаках є дивний божевільний художник. Він малює переважно оголених жінок на фанері, а потім вирізає їх, як у дитинстві ми вирізали ляльок з паперу. Жінки мають пишні форми, великі вії, цікаві пози і промальовані деталі. Також він створив із фанери Гоголя, вдягненого, у чудернацькій шляпі, але дуже жіночного і спокусливого (пробачте, Миколо Васильовичу). Він пройшов кастинг, але мав умову — тільки разом із повіями. Довелося знімати всіх. 

    Чому частково окуповані Шишаки? Ну тому що це давно модне серед московської богеми місце. Вони поскупляли там хати за безцінь, набудували дач і дачок і кожне літо панували там, навіть після 14-го року. Єдине, після 14-го вони по приїзді одягали на шию кулончики з тризубом, ну, про всяк. Українські селяни зустрічали їх хлібом-сіллю, охоче варили їм, будували, прибирали і сторожували. Зараз богема, мабуть, співає популярної «так нє хочється уєзжать» із Шишаків. 

    Відьми й дяки

    Українська селянка — це феномен, ясно. Типу, не феміністка, боже збав, просто все буде по-моєму і я так сказала. Але тільки нещодавно вона наблизилася до справжньої незалежності. І звільнили українську селянку не політика, не революція, навіть не інтернет. Звільнив селянку — скутер. Віками жінки потерпали, залежачи від Толька, Юрка чи Миколи, які їх кудись відвезуть. А в тих завжди важливіші справи. І ось нарешті з’явилася та сама недорога мітла, на яку не треба мати права, купила — полетіла. І носяться тепер селами на сучасних мітлах незалежні відьми, і співають народної «не треба мені більше той алкоголік». 

    Я придумала, що моя героїня мріє про скутер. Є сцена, як три колоритні фактурні жіночки їдуть скутерами на базарь (на Полтавщині так кажуть). А вона проводжає їх заздрісним поглядом. Важко було вибрати цих трьох, бо кожна друга жінка в селі — колоритна відьма на скутері. Врешті-решт зупинилася на своїй однокласниці Ніні, жінці мого племінника Даші і трактористці Галі. Галя знаменита на весь район тим, що водить усі види транспорту від скутера до танка. Але танків вона не діждалась. Ковід обірвав її життя у лютому. Радію, що зафіксували її яскравий сильний образ. 

    А якось років п’ять тому, втомившись від одноманітних літніх днів у селі, я вирішила відвідати місцеву культурну програму. Місцем зустрічі була автобусна зупинка, на якій зо десяток урочисто вбраних жінок 45-60 років зібралися на культуру. Жодного чоловіка. Автобус привіз у Сорочинці. Програма складалася з відвідування знаменитої сорочинської церкви, в якій хрестили Гоголя і яку збудував Данило Апостол, а також музею Гоголя і фінальної улюбленої частини — вечорниць у шинку . У церкві розповідали про підземні переходи під річкою Псьол, про скарби гетьмана, про врятований від лаврських рвачів унікальний іконостас. 

    У музеї Гоголя водили пустими кімнатами, бо там майже нема експозиції. Але це компенсувалося театральними сценками з творів Гоголя у виконанні місцевих акторів-аматорів. У кожній кімнаті нова сценка. Запам’ятала Дяка з Солохою і сценку з «Ревізора», де дружину городничого у кринолінах грала моя далека родичка, а Хлєстакова дуже завзято грав сорочинський тракторист Гриша. Все виконується російською, але з таким щирим полтавським акцентом, що схоже на тролінг. Жінки реготали і аплодували. Я вперше за багато років згадала, що люблю театр. Не експериментальний, сучасний, актуальний, яким займаюся усе життя, а ось такий — базовий, справжній.

    У шинку пили самогон, їли вареники і голубці, кров’янку і сальтісон, співали пісень — журливих і сороміцьких. Я усіх цих жінок пам’ятаю з дитинства, і вони так непомітно змінилися, що не змінилися взагалі.

    Було відрадно опинитися з ними в цьому колі і відчути тимчасове безсмертя. Я запросила деяких із них потім у масовку в кіно. Ті, кого не запросила, — образилися. Ховаюся тепер в кущах, як бачу. 

    А минулого року під час пошуку акторів для фільму ми натрапили ще на один театр-скарб у Миргороді. Актора Руслана Гармаша взяли на велику другорядну роль, більшість задіяли в епізодах, і вони наповнили картину такими життям і органікою, що годі було й мріяти. Руслан грає в нас справжнього демона-спокусника, в житті він добрий, веселий, працьовитий, навіть не п’є. А на Сорочинському ярмарку щороку незмінно грає гоголівського дяка. Скоро за нього будуть битися наші режисери. Як і за Алку-Катастрофу, що зіграла продавщицю ножів.

    Миргородщина щиро і глибоко відкрилася на наші запити під час зйомок, я відчуваю велику до неї вдячність. Цього літа я вперше за своє життя туди не поїхала. Ніби заслужила під час того занурення цю незаплановану й небажану відпустку від свого місця сили. 

    Баба Мелашка, або «Навіщо я вас впустила?»

    Несправжня зима на початку 21-го року, бо ми тільки те й робимо, що працюємо, нервуємо, не проживаючи цих днів як треба. Де прогулянки на лижах, де глінтвейн на катку, де вечірні спогади про літо, де Єгипет, врешті-решт? Ніде, бо скоро зйомки. Шукаємо локації для фільму на Полтавщині. Потрібне живописне подвір’я. Три. Але одне має бути надзвичайним. Як завжди, все не те. Але раптом, о чудо! У тій самій Малій Обухівці зазирнули у вуличку і опинились в іншому вимірі. Стара велика хата, мазана, обкладена очеретом. На подвір’ї жодних ознак часу, жодних. Правда, і хазяйства ніякого теж не спостерігається. Але хата топиться. Значить, є там жива душа. Двір на пагорбі прямо над Пслом. За річкою — луги до краю. У дворі старі явори і сливи.

    Зайшли глибше у вуличку, а там чоловік дрова рубає. Справжній такий, у куфайці і шапці з піднятим вухом. Кажемо: «Добрий день, ми кіношники». А він каже: «Пішли в хату, Наташа рибу смажить». Ваня з Наташею стали нашими провідниками і познайомили з Меланією Григорівною, хазяйкою живописного подвір’я. Ну як познайомили. Впустили в її портал. 

    Меланії Григорівні якраз недавно сто виповнилося. Живе сама, сім’ї не має. Це, поки йшли, нам розказали. Відкрили старовинні двері — одні, другі, зі скрипом. А в хаті баби Мелашки — як сто років тому.

    Жодного пластикового предмета. Навіть радіо немає. Не бачила я ані таблеток, ані баночок із корвалолом — незмінних друзів старості. І напівлежить баба Мелашка в ліжку біля протопленої печі, і дріма, бо зима. На зиму баба впадає у сплячку — нас попередили. А на весну оживає. Минулого літа ще саджала грядку. 

    В хаті чисто, світло, рушники, ікони і фотографії, на яких вже вицвіли й живі, і мертві. Старовинні скриня, ліжко, стіл. Та оце і всі меблі, власне. Високі, нетипові стелі. «Де ми, боже праведний? Хіба так буває?!» — думала я. Та хіба можна порушити цю абсолютну гармонію і вдертися своїми гучними і брудними кінопроцесами, так питала моя людська сторона. А підла режисерська перебивала — ти шо, дура, бери, це удача, кращого не знайдеш. Хто переміг, спитаєте? Воно (кіно). Тактовність, повага до чужого життя і простору закінчується, здається, в мистецтві. 

    Влітку ми повернулися сюди з кінотабором. Наставили техніки, побудували на подвір’ї веранду і сарай, заповнили реквізитом і живністю. Посадили собаку Москву на ціпок. Камера, мотор, почали. 

    Баба Мелашка того літа вже не садила город, але зі сплячки вийшла, ожила і виходила кожного дня на пагорб дивитись на свій город, свій Псьол, на нас. Була повністю при пам’яті. Я в перервах підходила до неї і розпитувала. Ну як розпитувала — кричала на все село, бо бабуся недочувала. Так-от, чоловіка забрали після весілля на війну і відразу вбили. Каже, потім жила сама. Але сусіди кажуть, що жила після війни з іншим чоловіком років п’ятдесят до самої його смерті. Але про нього вона якось забула. А того, кого забрали після весілля на третій день, запам’ятала на все життя. Таке буває. 

    Все життя тяжко працювала у колгоспі. Після роботи влітку йшла і падала у Псьол, відмокала. А потім вдома падала на один бік у ліжко і на тому ж боці прокидалася. І знову на каторгу. Може, тому й чоловіка забула, може, тому і дітей не було. 

    Про будинок — не знає, скільки років. Старший за неї, ясно. Попереднього хазяїна, каже, вбили якісь червоні чи білі, коли ховалися у лісі. Але він перед тим одного з них встиг зарубать. 

    Одну сцену я наважилася знімати в її хаті. Розкішна Руслана Писанка лежала на лаві в білій сорочці. Знімальна група стояла у масках, бо ковід же ж. А за спинами операторської групи тихенько сиділа Меланія Григорівна, дивилася те кіно і хто зна шо про нас думала. Її тінь час від часу потрапляла у кадр.  

    Або, буває, знімаємо нічну сцену. Весь двір залитий штучним світлом. Тридцять чоловік групи, все несеться. А з віконця виглядає древнє обличчя баби Мелашки. І все, що відбувається, набагато цікавіше за будь-яке кіно. Хтось каже, а що як вона у кадр попаде? Кажу, то буде щастя. 

    А зранку вона каже беззлобно: і навіщо я вас пустила, знала б, не пускала б, надоїли ви мені. Але з радістю брала гроші за локацію і зі спритністю 17-річної дівчини ховала кудись в себе.

    Або приходимо на зміну, а хтось вишню спиляв. Учора вона була у кадрі. І сьогодні має бути. Насварили художній департамент, насварили освітлювачів. А то баба Мелашка подумала, що вишня нам заважає, і наказала сусідові спиляти. Ну нічого, прив’язали якось назад до стовбура, зняли. 

    Правдами і неправдами я таки змусила Меланію Григорівну посидіти на лавці під час зйомок однієї сцени. І тепер вона частина нашого кінокосмосу. 

    Востаннє я її бачила цієї зими — вона з апетитом їла борщ, з якого стирчала велика півняча нога. Пічка була добре протоплена. Мене й досі гріє ця картинка. Також гріє, що вона не прив’язалась ні до кого з нас і нікого не зненавиділа. Ми для неї були частиною краєвиду. 

    Цього лихого березня вона померла у віці 101 року. Не знаю, чи знала вона про повномасштабну війну. В неї, як я вже казала, не було ані радіо, ані телевізора, ані близьких родичів. Та ще й чула вона тільки те, що хотіла. 

    Кісточка від вишні

    Якщо згадувати своє життя від початку, то, здається, зйомки «Демонів» були однією з цільових точок мого маршруту. І почався він справжнього, спекотного, безвідповідального літа, коли мені було років десять і, набігавшись, накупавшись, ховалась я у прохолодній хаті з чашкою обіднього молока і пиріжком із вишнями, залягала у глибокому сітчатому ліжку і читала запоєм  історії дядька зі смішною фамілією Гоголь. І не одна кісточка пірнала кудись між ковдрами, а на осінь її витрушували з порогу і вона проростала новою вишнею. Я читала й перечитувала твори з рідними назвами «Миргород», «Сорочинський ярмарок», «Вечори на хуторі»… І згадувала, як мама мені розказувала про синьороту відьму у віконечку, а бабуся — про канадського шпіона, переодягненого в жінку, що збирав на селі продукти, а потім викидав їх разом зі своїм парашутом, а дідусь — про людожерку, яку в зоопарку показували. І як хтось у селі вкрав місяць…  Прочитане співпадало з підслуханим і побаченим, співпадало з місцем і краєвидами. 

    І що б там не казали про Гоголя. Що він створив українську міфологію. Що вигадав шароварщину. Що він зрадник-малорос.

    Мене він навчив літати, іронізувати, грати з потойбіччям, мислити ширше. Я бачу його профіль на своїх шпалерах у квартирі, він тримає моє місце сили — Миргородщину. 

    Наше кіно ще не знято. Зйомки мали відбутися у квітні. Але в той час Миргородом літали не відьми і Вакула, а російські ракети, і падали на аеродром. Гоголь у цьому теж трохи винен, але і ми разом із ним. Бо він — це ми. Ну принаймні я.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00