«Просто ти ще живий»

Зустрітися з Василем Статівкою ми не могли понад три місяці. Коли напередодні Дня Конституції України його, військовослужбовця, відправили на «нуль», під російський кордон, він скасував зустріч на невизначений термін. Зателефонував у серпні, як потрапив до лікарні. Після обіду, казав, від медиків «утікає» — сідає на велосипед і їде залагоджувати справи цивільного життя. Тож може зустрітися і з нами.

До нас теж приїхав велосипедом. Коли з нього встає, помітно шкутильгає. Хоч, говорить, то — пусте. Недоліковане з минулого разу. У лікарні він — з іншої причини.

Доки пояснює, як дістатися до його імпровізованої майстерні, робить коротку екскурсію центром Охтирки — єдиного на Сумщині міста-героя: ось тут був ракетний удар, тут — в перший день отримував зброю, і згодом сюди теж прилетіло…

На шляху — Охтирка

Торік 22 лютого Василь справив «срібне» весілля, 23-го — відсвяткував свій 52-ий день народження, а 24-го — прокинувся від вибухів у себе вдома, у Великій Писарівці, де городи місцевих та кілька крайніх вулиць закінчуються, упираючись в українсько-російський кордон. 

Василь узяв військовий квиток і тривожну валізу й разом з іншими, хто зібрався біля великописарівського військкомату, поїхав до Охтирки, районного центру на Сумщині. 

За пів години, прорвавши кордон, за ними на Охтирку вирушили й колони російської техніки.

Це місто було для росіян стратегічно важливим: захопивши його, вони б отримали контроль над шляхами на Полтаву, Київ та Харків. Через це протягом тридцяти днів Охтирка потерпала від обстрілів з усіх видів озброєння, зокрема забороненого міжнародним правом, і в перші ж дні залишилася без опалення й електроенергії.

Поки Сумщину не деокупували, росіяни продовжували обстрілювати Охтирку з околиць, врешті зруйнувавши всю критичну інфраструктуру міста: газогін, водопостачання, водовідведення та центральне теплопостачання. Через значне пошкодження мереж у деякі будинки тепло так і не вдалося повернути, тому в Охтирці запустили міську програму, яка б фінансово полегшила її мешканцям перехід на індивідуальне опалення.

Найбільшої шкоди від окупантів в Охтирці зазнав мікрорайон Дачний, в якому до великої війни проживало близько восьми тисяч людей і де була військова частина. Два дні поспіль росіяни обстрілювали її з артилерійського озброєння, а 26 лютого з літака на територію казарми та медчастини скинули дві вакуумні авіабомби. Точну кількість загиблих і поранених не озвучили. До того, як розібрали завали, йшлося про щонайменше сімдесят людей.

Волею випадку Василя на момент удару в казармі не було, але він був серед тих, хто відкопував тіла і знаходив серед загиблих своїх земляків.

Перший. Для ВайФая

Із 28 лютого наступні чотири місяці Василь простояв на блокпосту біля автозаправки на в’їзді в Охтирку. Саме тут російська техніка, яка їхала з кордону через Велику Писарівку, заїжджала в місто. 

До того, як він став до служби, тут уже встигли загинути хлопці з 93-ої ОМБр «Холодний Яр». Про їхні смерті Василеві з побратимами нагадувала вирва посеред дороги, в якій вони знайшли розгрузку і бронежилет Миколи Бабка — бійця з позивним ВайФай.

Вирва від снаряда, який забрав його життя, постійно спонукала мене до роздумів про те, яка це була людина.

«Згодом ми дізналися, що він був снайпером-корегувальником і що у перші дні разом з побратимами вони просто на цьому перехресті зупинили ворожу армаду, яка йшла на Охтирку. Тоді я вирішив, що треба увіковічити його пам’ять», — говорить Василь.

До повномасштабної війни 28 років цей чоловік був учителем трудового навчання у школі за 300 метрів від українсько-російського кордону — у Великій Писарівці. Очолював великописарівське козацтво, робив дерев’яні скульптури для Гетьманського національного природного парку, працював із каменем. Тож зробити пам’ятник видавалося для нього посильним завданням. Якби тільки не пошук матеріалу та обмаль вільного часу між нарядами.

Через службу Василя не пускали поїхати на каменоломню, хоча там йому пропонували будь-який камінь безплатно. І навіть обіцяли доставити, хоча вже тоді був великий дефіцит пального. Але забрати каменю не зміг. Тож довелося робити з того, що, як він сам говорить, — під ногами.

Робота над пам’ятником ішла доволі швидко, значно швидше, ніж пошук рідних бійця. Тут Василь заручився допомогою місцевої мешканки, а сам звернувся до командира 93-ої, щоб допоміг із пошуками. Той здивувався, що пам’ятник — одному бійцеві, адже загинуло їх там шестеро.

Так Василь зрозумів, що робитиме ще й другий пам’ятник, який подарує Охтирці, щоб поставили його у парку, на тому самому місці, де полягли ці хлопці, — неподалік перехрестя, де холодноярівці спинили ворога ціною власного життя. Щоправда, станеться це вже, мабуть, після перемоги, коли засиплять окопи й розмінують територію. Зафіксують ім’я кожного, аби подвиг не був безіменним. 

Рідних Миколи Бабка розшукала Василева помічниця — місцева мешканка Неоніла. До повномасштабної війни вона мала в Охтирці притулок для собак. У місті залишилася через 85-річну маму, яка відмовилася виїжджати, бо 24 лютого у неї покотилися кози. Не мала великих продуктових запасів, і купити їх не було де, тож жінка приходила на блокпост, де тероборонівці ділилися з нею своїми пайками. Неоніла теж хотіла бути корисною.

«Вона дізналася, що ВайФай родом із П’ятихаток Дніпропетровської області. Знайшла там його сестру. Ми зідзвонилися: хотіла їхати до нас, але так і не вийшло. А торік перед Покровою відправили пам’ятник їй додому. Його уже встановили біля школи, де навчався ВайФай», — говорить чоловік.

Другий. Між дровами й кролячими клітками

Василь майже завершив роботу над другим пам’ятником — бійцям 93-ої ОМБр «Холодний Яр». Він — з буту, який для доброї справи придбав йому місцевий підприємець. Камінь довго пролежав без діла на подвір’ї в одного чоловіка, тож люди підказали, що можна в нього запитати. Але той безплатно не віддав.

Зараз, коли вже багато людей знає, що я роблю пам’ятники, самі пропонують камінь. І взяти можна більший, солідніший. З таким, до речі, й працювати легше.

Більше зношуються інструменти, але робота йде швидше. На цьому ж камені багато природних тріщин, і бувало, лишається дві букви зробити, а воно — раз і посипалося. Зчищаю і набиваю увесь напис наново», — розповідає майстер.

Поки Василь воює, пам’ятник зберігається в його імпровізованій майстерні — у невеликому закутку біля фермерської контори, де з одного боку — стіна, з другого — кролячі клітки, тюки сіна та господарські інструменти, а з третього — запас дров на тяжку зиму, якої знову чекають  українці через російські атаки ракетами та безпілотниками на мирні села й міста. 

Той самий фермер Віктор Лебедюк, каже Василь, теж багато зробив для того, щоб відстояти Охтирку. Він із перших днів допомагає військовим та теробороні: годує, вдягає, дає пальне, купує автівки на фронт. І перший пам’ятник у П’ятихатки, на малу батьківщину загиблого Миколи Бабка, теж допоміг відвезти.

Приладдя для роботи з каменем Василеві дав підприємець, який має гранітний двір в Охтирці. Пізніше він почав купувати свої, бо стало незручно просити. А ще місцевий зубний технік привіз радянські алмазні інструменти — саме те, що треба для висікання дрібних деталей та літер.

«Коли бачиш, скільки твоїх товаришів уже загинуло, розумієш, що ти такий самий. Просто доля так розпорядилася, що ти ще живий. Мені хочеться увіковічити їхню пам’ять, бо що далі, то більше вона затирається. Тільки мало в мене часу між нарядами та на службі. Так би я, звісно, робив швидше і більше», — шкодує Василь.

А ще, бувало, прийде, розкладеться, починає щось робити — і вимикають світло. Встиг хоч годину поробити, вже добре. А не встиг — стягує все назад і ховає інструмент.

«У школу не повернуся»

Після чотирьох місяців на блокпосту Василя перевели на охорону об’єкта в селі неподалік, а тоді — ближче до кордону. Зараз він служить майже там, де викладав у школі. Її, до речі, цього літа росіяни обстріляли з вертольота. Тепер на місці вчительської — величезна діра зі сторони Росії.

На службі колишній вчитель зустрічає і своїх вихованців. Один потрапив під Бахмут. Через десять днів пошкодив ногу і втратив ліву руку. Другий втратив не всю руку, а лише її частину. Обидва готуються їхати за кордон на протезування. У багатьох інших — уже кілька контузій. Та, на щастя, всі живі.

Якщо доживу до перемоги, трохи відновлю здоров’я і буду далі робити пам’ятники. У школу вже не повернуся.

Може, когось підмінити, проконсультувати чи на гурткову роботу, але точно не на повну ставку. Після служби вже не зможу. Все-таки війна лишає на людині свій відбиток», — пояснює.

Василь сподівається, що після перемоги здобуде профільну освіту і зможе об’єднати зусилля зі своїм товаришем, професійним скульптором, Костянтином Гладченком, щоб робити складніші монументальні ансамблі. Для цього, впевнений, знайшли б і фінансування. Поки що ж його спонсори — небайдужі місцеві мешканці.

«Шкода мені молодих хлопців. Я вже пожив — мені за 50. А їм би ставати батьками, розбудовувати країну… Роблю пам’ятник і думаю: просто в ці хвилини десь гинуть наші хлопці. Нам треба знати їхні імена, повертати з полону, знаходити зниклих безвісти. А я, скільки стане життя, робитиму для них пам’ятники, вкладаючи в них усю свою душу», — обіцяє Василь.

Поки країна виборює перемогу кров’ю, на її звільнених землях не просто відбудовують оселі, лікарні, школи чи ремонтують мости. Тут водночас будують те, без чого не уявити вільного життя, без чого не бачать руху вперед — місця пам’яті про велику ціну. Перемоги. 

Після нетривалого лікування Василь знову на службі у лавах тероборони. Коли ж керівництво не відпускає до пам’ятника, Статівка має інший спосіб пам’ятати побратимів і тих, з ким перетинався на війні, — про них і для них він пише вірші.

***

Спецпроєкт «Healed Lands. Зцілені землі» ми втілюємо в межах проєкту «De-occupied: stories of the liberated territories» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. Проєкт покликаний показати, що українці не опускають рук, не чекають сторонньої допомоги, а повертають життя у свої локальні громади чи у свій дім. Хоча війна — триває.

Цим текстом ми розповідаємо про відновлення життя на тих українських територіях, які перебували під тимчасовою окупацією або в оточенні російської армії. Ми публікуємо історії на основі людських досвідів війни — про тих, хто не просто знаходить у собі сили жити далі, а й дає ці сили іншим. Показує приклад, надихає або ж своїми ініціативами допомагає оговтатися від війни селу, селищу чи місту.