Бджоли не люблять чужих

Кілька років тому про Воргол на Сумщині знали лише місцеві, науковці та відвідувачі автовокзалу, де час від часу оголошували відправлення автобуса «Суми — Кролевець, через Воргол». Село на 80 людей, віддалене від великих міст і добрих доріг, здавалося б, не мало шансу привернути до себе увагу. Якби не один із його мешканців, який, у прямому й переносному сенсі, не боїться розворушити вулик.

Сім поколінь на одному подвір’ї

35-річний Максим Конюх має одну з найбільших пасік на Сумщині. Свої перші вулики почав доглядати ще в 11, коли заледве міг втримати рамку, повну меду.

Пасіку мав Максимів прадід, Максимів дід, дідів брат і двоюрідний дядько, який досі плекає бджіл у сусідньому з Максимом дворі.

Ми сидимо за столом на першому поверсі просвітницько-рекреаційного простору «ЛокоМотив» — двоповерхової будівлі, яку Максим називає своєю базою. Одного разу, говорить, нагрішив — захотів жити у великому місті. Вивчився в університеті в Полтаві, відслужив і планував там залишитися. Та коли у 2011 році з’явилася можливість завести велику промислову пасіку, повернувся в село.

«Було важко. Я думав, якщо з 11 років працюю з бджолами, то вже бджолиний бог, а виявилося — тільки вчуся і зовсім нічого не знаю», — розповідає.

Максим — представник шостого, а його діти — сьомого покоління Конюхів, які живуть на одному подвір’ї у Ворглі. Саме Ворглі, наголошує він. Це унікальний український топонім, який відмінюється не за правилами. 

І саме завдяки особливому звучанню місцевих топонімів на третій день повномасштабного вторгнення росіян в Україну він вирахував у селі російського солдата.

У Ворглі

Уже другий рік Сумська область під прицільним російським вогнем. Регіон, який межує із Росією, затято бореться з ворогом і розбиває вщент російські сподівання на те, що окупантів місцеві тут стрічатимуть із хлібом та сіллю. Не зустріли. Нині жоден населений пункт області не окупований. Однак на Сумщині вже більше як 5,5 тисячі пошкоджених росіянами об’єктів, з яких понад 3,5 тисячі — будинки місцевих. Ця цифра росте щодня.

Віднедавна населені пункти області стали слугувати для росіян ще й за навчальний полігон. Тут російські  курсанти льотних училищ та випускники снайперських курсів відточують свою вправність на цивільних. Одні тренуються стріляти з вертольотів некерованими ракетами. Інші — складають снайперські іспити.

У липні 2023 року Сумська обласна військова адміністрація оголосила евакуацію мирних мешканців із п’ятикілометрової зони вздовж кордону з Росією, та деякі населені пункти після 24 лютого 2022 року, ще до оголошення евакуації, перетворилися на пустку.

…На Сумщину російські війська зайшли у перший день вторгнення. Колони техніки рухалися на Київ. І чого точно не чекали вороги — це впертого опору місцевого населення. Люди у Ворглі реагували на війну по-різному: хтось  поїхав у сусідній Кролевець по зброю, щоб стати в тероборону, хтось панікував, частина — завмерли, не розуміли, що далі. Пасічник Максим був поміж тих, хто взяв зброю.

26 лютого він вирішив відвезти рідних у Путивль, а сам повертався у Воргол. Перед ним саме пройшла колона російської техніки, а до того, вночі, щонайменше ще одна. Дорогу сильно «покришили», але блокпостів не виставляли. Максим їхав поволі й уже на під’їзді побачив чоловічу фігуру в мішкуватому плащі. Хтось ішов краєм дороги у напрямку села. 

«Місцевих я всіх знаю. А цей якийсь смаглявий, на свого не схожий. Думаю, треба запитати в нього щось, що не викличе підозри. Звернувся російською: що за село, де ми? Дорожніх знаків тоді ще не зняли, тож назву він прочитав, а от вимовив — неправильно», — пригадує Максим.

Став питати: хто такий і що тут робить. Каже: російський солдат і йде до своїх. 

«Свої» їхали так званою московською трасою на Київ. Біля Батурина бронетехніка, у якій перебували ці російські військовослужбовці, згоріла. Росіяни зібрали вцілілу зброю — і полями-лісами гайда втікати назад на Росію. З собою вели двох полонених українських військових. Ночували у сусідньому з Ворглом селі. Згодом один кинув групу та пішов сам, сподіваючись, що привертатиме менше уваги.

Максим уже бачив відео, як українці голіруч зупиняють російські танки й беруть у полон росіян, які прийшли вбивати та нищити. «Здавайся в полон!» — не роздумуючи запропонував смаглявому. Натхнений досвідом своїх краян, які в ті дні з усіх сил демонстрували окупантам, що не воліють їх бачити на своїй землі, виходили на протести, перекривали дороги, він теж вирішив вступити в переговори. Намагався переконати, що це для солдата найкращий варіант: точно лишиться живий. Росіянин відмовлявся.

«Хто знає, що в нього могло бути під тим плащем? Вирішив не ризикувати, а доїхати до села, взяти автомат і пару хлопців, щоб повернутися його в’язати», — розповідає пасічник.

Нині, з огляду на ті звірства та руйнації, які принесла російська армія на його землю, каже, що навряд чи ризикнув би бути таким відважним.

…Повернулися, а його нема. Максим — до чоловіка, який ішов кілометрів на два попереду росіянина. Той каже: не бачив, ніхто не обганяв ні пішки, ні машиною. А раз дорога одна — він десь у Ворглі.

«Росіяни йдуть»

«Телефонують мені з кролевецької тероборони. Кажуть: російський солдат може бути в одного місцевого. Набираю я того дядька з села — не зізнається, набираю вдруге і вже кажу, що ми зараз приїдемо. Говорить: він не в мене, але я знаю, де прив’язаний», — пригадує Максим.

Коли ж приїхали по російського солдата, аби брати його в полон, той уже сидів у чоловіка вдома. Відвезли в Яцине (село у цьому ж районі), де передали теробороні, і пасічник, щоб заспокоїтися, пішов тинькувати стіни на своїй базі.

Аж йому знову телефонують — це родич, дядько Сергій Конюх, каже: росіяни йдуть через Воргол. Селяни помітили і сполошилися. Тепер — група. 

Дім у Максима — на горі, а оскільки зима, то дорога проглядалася добре. Зиркнув: вдалині виднілися силуети, невідомі заходили на закинуту ферму край села. Порахував — дев’ятеро. Зателефонував Сергієві: мовляв, є вони. Той сказав: «Поїхали!».

На переговори з озброєними російськими солдатами дядько Сергій пішов сам. Говорив з годину. Максим став хвилюватися. Набрав його. Ті відмовлялися здаватися в полон, наслухані російської пропаганди, найдужче боялися, що їх катуватимуть. Зрештою поставили умову: не здадуться, поки не порозмовляють із військовим, що здався першим, і не переконаються, що він живий. 

За кілька хвилин їх з’єднали з російським полоненим. Ще за кілька — російський сержант першим відстібнув магазин від свого автомата — і всі семеро росіян здалися в полон. Двох українських військових, яких вели з собою, відпустили неушкодженими.

Усіх сімох до приїзду кролевецької тероборони Максим відвів до себе на базу. Там у кутку вони поскладали зброю й отримали обіцяну їжу та чай. Усі були з населених пунктів на Волзі. Найстаршому — 30, решті — 22-28. Контрактники. Кожен відслужив щонайменше три роки.

«Один із них, молодший сержант, розповідав, що дружина втретє вагітна, зарплатні бракує, родина — в кредитах, а війна з обіцяними за неї доплатами — шанс покращити матеріальне становище, — говорить Максим. — Про те, чого приїхали, всі як один говорили завченими фразами: навчання біля кордону, наказ прорватися через український пункт пропуску «Бачівськ» і їхати до Києва… Напевне, мали методичку на випадок полону».

Ці восьмеро були останніми окупантами у Ворглі. Невдовзі росіяни підірвали всі мости у цьому кутку Сумщини, і до початку квітня 2022 року, поки область не звільнили, село було в ізоляції. Але як тільки у Воргол стало повертатися життя, Максим Конюх  одним із перших узявся за справу.

Воргольський двіж

Не історія з полоненими зробила Максима відомим. У цій стороні його знають найперше як того, хто бачить у навколишніх теренах потенціал для туризму, завдяки чому можна розвивати і Воргол, і громади навколо. 

Понад два роки тому Максим об’єднав зусилля з громадськими активістами й науковцями та створив, як він сам його називає, воргольський двіж. 

Попри щоденні російські обстріли прикордонних громад, бої з російськими диверсійними групами, що намагаються проникнути через кордон на Сумщину, постійні удари некерованими ракетами по цивільних спорудах (хатах, церквах чи школах) задля відточування майстерності нищити та вбивати у російських курсантів, для яких цей регіон — полігон для складання іспитів, а люди у громадах — живі мішені, він продовжує проєкти, які започаткував: пошук та відновлення історичних пам’яток, організація фестивалів, дитячих екотаборів, створення піших туристичних маршрутів. А цьогоріч два місяці ще й приймав у себе на базі команду археологів, яка розкопувала тут городище VII—X століть.

Узимку цього року Максим провів фестиваль живої історії «Воргол» у скороченому форматі: були майстер-класи, поетичні читання та концерт. Провели його в укритті колишнього банку в Путивлі.

«Жити треба. Якщо ж нічого не робити рік-два чи три, потім дуже важко знову стартувати. А так ми потихеньку рухаємося вперед», — пояснює.

Це, звісно, не зрівняти з дводенним фестивалем живої історії, який він організовував до великої війни: з лицарськими боями, відомими музичними гуртами, дискотекою до ранку. Тоді по полудні першого дня на фудкорті закінчилася їжа й не вистачало місць для таборування, а відвідувачів було стільки, що почали ставити намети у людей на городах.

Ідея фестивалю виникла, коли Максимові друзі наприкінці 2020 року зацікавилися місцевою пірамідою-усипальницею поміщика Шечкова. Вичистили звідти тонну сміття, ще півтори — зібрали довкола. Потім до них приєднався ботанік Сергій Панченко і запропонував відновити панський парк навколо піраміди. На допомогу прийшло близько двох десятків місцевих мешканців.

Щоб парк не засмічували, поїхали до керівництва громади й попросили дати йому охоронний статус. А щоб пам’ятки популяризувати, вирішили організувати фестиваль.

Лісові маршрути, якими часто гуляв навесні із сім’єю, Максим перетворив у туристичні. Неподалік городища, де археологи проводили розкопки, ліс порізаний ярами на глибину до 40 метрів. Стежка між ними подекуди вужча за пів метра, тож ходити там доволі екстремально. Але між деякими переходами є острівці, де можна влаштувати пікнік.

П’ять кілометрів маршруту розчистили, промаркували й навіть випробували: через ліс — до городища, потім спуск до криниці, і назад у село через луг. Ним почали водити гостей фестивалю. 

«Людей треба виводити з депресії й підбадьорювати. Достатньо насиділися вдома і в підвалах. Мій друг Саша Мірошниченко, який боронить країну на фронті, сказав так: “Ми воюємо не лише за українську землю, а й за те, щоб на ній продовжувалося життя”», — пояснює Максим. 

22-кілометровий маршрут Максим із друзями протестував у 2022-му: вздовж річки, через городище, ліси, місцеві пам’ятки, джерела з великим вмістом срібла, які ніколи не замерзають. Закінчується він у селі Ярославець, біля руїн маєтку Кочубеїв, де є залишки парку з розарієм, який заснував Василь Кочубей, генеральний писар при гетьманові Мазепі.

Тому двіж триває. Подібний фестиваль, хай і з меншим розмахом, Максим затіяв і в серпні 2023-го.  Дивовижним чином мешканці Сумщини, прикордонні території якої досі щодня потерпають від російських обстрілів, знаходять не просто силу жити, а силу мандрувати, відкривати нове, розвивати громади і не спинятися.

Родина — теж на Максимовому боці. Дружина долучається до громадської діяльності. Син Іван захоплюється археологією і чекає на свій день народження у подарунок два вулики. Дочка Соломія любить приміряти бджолярський захисний комбінезон і вже багато знає про те, як влаштоване життя у вулику.

«Бджоли не люблять чужих, — говорить вона. — Тому об’єднуються і разом виганяють зайд із вулика».

Так само на початку повномасштабного вторгнення вчинив і її тато.

А своїм у Ворглі завше раді.

P.S. Росіян, яких селяни взяли у полон у Ворглі ще у лютому 2022 року, згодом обміняли на українських захисників. Про їхню долю майже нічого не відомо. Єдине дізналися: молодший сержант, який розповідав, що не має чим годувати сім’ю, недовго пробув удома. Після обміну повернувся воювати в Україну.

***

Спецпроєкт «Healed Lands. Зцілені землі» ми втілюємо в межах проєкту «De-occupied: stories of the liberated territories» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. Проєкт покликаний показати, що українці не опускають рук, не чекають сторонньої допомоги, а повертають життя у свої локальні громади чи у свій дім. Хоча війна — триває.

Цим текстом ми розповідаємо про відновлення життя на тих українських територіях, які перебували під тимчасовою окупацією або в оточенні російської армії. Ми публікуємо історії на основі людських досвідів війни — про тих, хто не просто знаходить у собі сили жити далі, а й дає ці сили іншим. Показує приклад, надихає або ж своїми ініціативами допомагає оговтатися від війни селу, селищу чи місту.