Махов. На іншому березі річки

Четвертого травня у бою під Ізюмом на Харківщині загинув український воєнкор, 36-річний спеціальний кореспондент телеканалу ДОМ Олександр Махов. Він був вимушеним переселенцем із Луганська, ветераном АТО і журналістом, який міг уникнути мобілізації. Як спецкор державного телеканалу, Махов тепер міг узяти відтермінування від служби, але вирішив вдруге добровільно піти на війну. 

У день трагедії про Сашу, Саню з окупованого Луганська, розповів у своєму зверненні Президент України Володимир Зеленський. У журналіста залишилася наречена, якій він освідчився з передової за місяць до загибелі, і 13-річний син. 

Махов був амбасадором The Ukrainians і нашим другом. Напередодні повномасштабного вторгнення Росії він разом із іншими журналістами готував текст для збірки воєнних кореспондентів про події, які сформували їх за вісім років війни. Публікуємо уривок із книжки, друк якої відклався, і кілька останніх постів Саші з його сторінок у соцмережах.

2016 рік. На іншому березі річки 

— Ти готовий стріляти в людей?

Невиспаний і неголений кілька днів мужик у брудному «пікселі» з цигаркою в зубах і автоматом за плечима скептично розглядає мене. В руках тримає кружку з кавою. Він — мій командир.

Ми стоїмо на розбитому подвір’ї прифронтового селища на Донеччині. Стіни будинку за спиною командира роздовбані обстрілами. Вікна заставлені мішками з піском. На дворі стоїть сервант. Без скляних дверцят, звичайно, — вони розсипані осколками долі. На землі взагалі багато чого розсипано: тут кулі, гільзи, якесь шмаття, уламки від крупнокаліберних снарядів.

 «Ти готовий стріляти в людей?» — це, певно, найстрашніше питання, яке може отримати людина. Ще страшнішою є відповідь на нього:

— Я тут для цього.

Командир байдуже приймає мої слова. Затягується цигаркою і випускає дим у небо. Рація на його «броніку»  шумить докладами з позицій:  

— Пшшш. Пшшшш.

Попереднього кулеметника ранило осколком від гранати, і його евакуювали в шпиталь. Мене, цивільного журналіста, мобілізованого кілька місяців тому, прислали замість нього.

 — Нарешті у нас буде кулеметник, — каже командир.

 Я ніяковію — не знаю, як йому пояснити, що ніколи в житті не стріляв із кулемета.

З неба падає дощ. Такий дрібний, знаєте. Він ледь чутно стукає по одежі. Так само десь вдалечині стукотить «сєпарський» кулемет. Навкруги все в бруді. Бруд на ногах, на одежі. Бруд в’ївся в руки так сильно, що коли я дивлюся на них, то думаю, що ніколи їх не відмию. Вдивляюся у лінію долі на руці, а бачу лише чорну смужку.

***

Намагаюся зрозуміти, як міг опинитися в цій точці свого життя. Що пішло не так? Кілька місяців тому я вперше взяв в руки автомат.  

Ввечері кажу хлопцям, що взагалі не мав би бути тут. Я носив брюки, піджак і записував інтерв’ю з президентом. Мене возили на службовій автівці. Пацани ржуть, як коні. Я заходжуся сміхом разом із ними. Ми їмо виделками тушняк просто з банки. Там замість м’яса сама шкіра.

 —  У мене взагалі прописка на окупованій території і мені б не принесли повістку. Ладно — ви, а я то сам прийшов, — продовжую. 

 Пацани не припиняють ржати.

 — «Журналіст», — каже один із них, — а ти шо, і правда журналіст?

***

Група солдатів, пригнувши голови і на півзігнутих ногах, вискакує з двору сільської хати. Один за одним, на відстані витягнутої руки. Темряву навколо розрізають кулі. Солдати стрибають в окоп. Біжать по вузькій траншеї. Під ногами липка жижа — мокрий чорнозем, глина та пісок. Поруч розривається підствольна граната. Купно лягають снаряди з АГС (автоматичний гранатомет, — R.). Солдати біжать далі, вдаряючись плечима об стінки окопу. 

За лісом чуються залпи міномета. Один, потім другий. Лишається тільки бігти і чекати на приходи. Із «зеленки»  довгою чергою шумить кулемет. Стоп. Зупинились. Пригнулися до землі. Над головою розрізає повітря стріла РПГ (ручний протитанковий гранатомет, — R.). А ось і приходи мін. Раз та вдруге. На голову обсипається земля. Солдати знову біжать далі. Земляні ходи, повороти, зигзаги. Частина бійців відвалюється від основної групи — зміна постів. Частина біжить далі. Ще розрив підствольної гранати. Довга черга з автомата. Свист куль. І розриви, розриви, розриви.

У кишені штанів вібрує телефон. Десь у цій ділянці пекла апарату вдається зловити мережу. Це приходять смс-ки. У них: «Набери як зможеш», «Я вже вдома», «Як ти там?», «Абонент знову на зв’язку» і «Вам дзвонили».

***

Все це прочитається набагато пізніше. А зараз треба добігти до поста. Усередині укріплення бійці забивають стрічку, по ходу переповідаються орієнтири, види зброї та напрямки стрільби. Під ногами дзвенять гільзи.

— Ви поставили чайник?

— Поставили

— А піч горить?

— Горить.

На секунду все затихає. У темряві прояснюються контури предметів. Заспані очі сканують місцевість. Посічене уламками дерево, бетонний стовп, електроопора, зруйнований будинок, білий мішок. Десь за спиною починає стукати ДШК (великокаліберний кулемет, — R.). Чути клацання — вилетіла підствольна граната. І все починається знову. Шипить рація — «гасіть спалахи», у відповідь — «вже працюємо»…

***

Дзвонить телефон.

— Ти в якому карательному батальйоні служиш?

Це той самий голос, який мав питати про те, чи вечеряв я сьогодні, наприклад. Або чи тепло мені.

— Ви ж там заходите в село і ґвалтуєте жінок, да?

 Десь починає торохтіти одиночними автомат.

Один із моїх перших спогадів про маму — те, як вона натирає мені ноги горілкою. Мені сім і я тільки що загубив стадо корів.

Це було влітку. Мені було сім і я приїхав з міста в село на вихідні до родичів. Там було молоко, всюди — кури, мухи і пахло гноєм. В перший день я пробив руку іржавим цвяхом.

На ранок другого дня мене відправили випасати корів з місцевими, трохи старшими хлопцями. Ми йшли втрьох по селу і збирали корів по подвір’ях. Це все виглядало дивно. Раніше я корів ніколи не бачив. А тут вони виходили з подвір’їв — деякі самі, інших виводили господарі, і долучалися до нашої колони. Двоє хлопаків, я і безпородний пес.

Мені дали палицю. Вийшов — пастух. Тією палицею можна було лупити корів по сідницях. Корови мичали і випорожнювалися на ходу. Вся ця картина справляла на мене, міського хлопака, неабияке враження. Стадо було велике.  

Літнє сонце пекло із самого ранку. Ми лежали в траві. Пацани курили і пригощали мене цигарками. Навколо паслися корови. Пес гавкав і носився полем. Цвірінькали птахи. Лазили комахи. Мені здавалося, що я вмить подорослішав. Двоє старших пацанів явно з мене кепкували: містянин приїхав в село.

Не пам’ятаю, як так сталося, але мене відправили переганяти корів до річки на водопій. Я лупив засрані сраки корів палицею, пес лаяв, корови мичали. Пацани десь загубилися. Корови знали, куди йти — водопій був в тій частині річки, де був брід. Тож корови і люди могли спокійно перейти з одного берега на інший. Це й обернулося страшенною трагедією.

Літня спека виявилася літньою задухою — передвісницею дощу. Набігли хмари, почали падати перші краплі. Небо потемнішало, почала бити блискавка і бахати грім. Коли ми дісталися водопою, дощ уже стояв стіною. 

Мої чоботи тонули в бруді і коров’ячому лайні. І саме тоді з іншого боку річки з іншого села прийшло інше стадо корів. Нагадую: мені сім, річка, злива, блискавка, грім, темінь. Сто корів з одного боку і сто корів з іншого. Я пам’ятаю той день уривками. У підсумку — два стада змішалися і, напившись, пішли гуртом в інше село. А я лишився під зливою — геть мокрий і наляканий. Таким мене знайшли батьки.

Сільські канікули на цьому закінчилися — мене одразу повезли назад у місто. Там мама розтирала горілкою мої груди і ноги. Пам’ятаю, так жахливо смерділо алкоголем, що я думав, буду п’яним. Згодом дізнався, що господарі пішли в сусіднє село і розшукували по чужих подвір’ях своїх корів. 

Більше я в те село не повертався. А через двадцять років та річка стала лінією фронту…

І от тепер я дивлюся на інший берег річки через трубу розвідника. Там — на тому березі — лишився шрам від іржавого цвяха, дитинство і мама.

Ще за 8 років. 24 лютого 2022 

Я ветеран і резервіст, і я йду на війну. Настав час визвольної війни!

Буду битися і вбивати — скільки матиму сил.

Служу українському народові!

11 березня 2022

Притуляєшся до землі ще сильніше. Намагаєшся рити ногами промерзлу землю, щоб зробити хоч якесь углиблення. Хочеться жити. А кожен маленький пагорбик здається надійним укриттям.

Я тепер знаю цей нестерпний звук, коли літак заходить для удару. Смерть — ница тварюка. Втрачати побратимів, з якими їв один сухпай на двох, — важко.

Герої — вмирають. Ми помстимося, браття!

23 квітня. Ви питаєте мене: як ти?

Як ти?

— Добре, оце вийшов посцяти. Розвертаюся — танк, блядь! Я взяв цей американський РПГ (чи британський він, я хуй його знаю) і як уїбав йому в бочину. Він задимівся і почав назад відкочуватися.

— Як ти?

— Прилетів снаряд від танка. Я перевернув його, а у нього замість живота діра величезна. Там вже всьо.

— Як ти?

— Зі «Стугни» (український протитанковий ракетний комплекс, — R.), прикинь, підбив вєртушку! Ти поняв? З йобаної «Стугни»! Один впав. А другий поруч сів. І тут боєкомплект здетонував у першого. І другому пиздець.

— Як ти?

— Беха знов почала на нас накатуватися. Я кажу трьохсотому: «Допомагай тягнути себе, блядь, ногами. У тебе ж тільки руки поранені». А він тяжкий, просто пиздець. Бачу, наш БТР летить. Я кинув того, махаю руками: «Стій, блядь! І тут РПГ. Там всі згоріли».

— Як ти?

— Я побачив його у вікні. Бородатий. Мужик. Років 30-35. То я його поклав. Він — клац і назад.

— Як ти?

— Ти бачиш? Дивись. Бачиш? Магазинів нема ніхуя. Прикинь! Осколок зрізав — а я думаю, шо так легко йти стало. Дивлюся, а магазинів немає. Прикинь. На ногу, а там кров. Думав — моя. А вона його. Ти прикинь, магазини зрізало осколком. Отак. 

— Як ти?

— Єбать, Журналіст, як я радий тебе бачити! Живим. Як ти?

30 квітня 2022

Під Ізюмом мій впертий підрозділ ЗСУ відбив штурм російської армії. Росіяни штурмували після тривалої артпідготовки — танками в кількості як мінімум 10 штук. Бехами з піхотою. Вертольотами.

Селяни, прораби, кухарі гасять «другу армію світу».

Я хочу, щоб ви гордилися нашою армією.

Ми б’ємось за нашу країну. За наш дім.

Вірте в ЗСУ.

Колаж: Вадим Блонський