Україна відзначає День захисника. Молиться за живих, тужить за загиблими. На сьомому році війни ми встигли звикнути до неї, але там — у зоні бойових дій — все ще тримають кордони, все ще вірять у справедливу перемогу. Серед військових багато хто не застав іншої, невільної, України, адже народилися вже у незалежній, нерадянській. Ці молоді люди захищають єдину країну, яку знають і в якій жили.
Їхні портрети представив у своєму фотопроєкті Анатолій Степанов — київський фотограф-документаліст, що знімає війну на сході від самого початку. Анатолій співпрацював із Reuters, Der Spiegel, The Daily Telegraph, знімає для France-Presseта Радіо Свобода.Має медаль «За сприяння Збройним силам України» від Міністерства оборони.
«Ця війна пройшла крізь мене. 12 квітня 2014 року я був у Донецьку. Зранку в інтернеті промайнуло повідомленя про захоплення райвідділу міліції у Слав’янську. Було ясно, що починається щось геть нове, інакше. За чотири години ми вже спостерігали, як біля міліції Слов’янська ходили люди з автоматами. Ого, думав, це вже не мітинги. Тут усе по-дорослому. Небезпеку було чути шкірою.
Наступного дня повернувся знімати вже заблоковане місто. На блокпостах палили шини. На виїзді мені крикнули прибрати машину з лінії вогню. Обертаюся, а там лежить мужик у камуфляжі, наставив автомат. Машину я прибрав, але сам залишився. Поспілкувався, попросив дозволити знімати. Виявилося, що вони росіяни. Приїхали “допомогти слов’янам”, “захистити православних від греко-католиків”. Сказали: “Зараз через міст піде Нацгвардія, будемо їх кришити”.
Війна змінює, це очевидно. Остаточно повернутися з неї неможливо. Війна затягує. До неї звикаєш. У 2014-15 роках Авдіївка була чорна від злості, а нині, здається, багато хто змирився. Війна брудна. Думаєш лише про те, як зробити свою справу. Війна брутальна. Попервах цивільні гинули лише тому, що не вміли ховатися або не знали, що доведеться.
Якось у 2016-му один солдат за 40 сказав мені таке: “Ми маємо захищати країну, а молоді нехай залишаються вдома. Їх треба берегти, вони — майбутнє країни”. Втім, я весь час зустрічав на фронті багато молоді. Їм немає ще і 30-ти, але вони захищають право України йти власним шляхом, не питаючи дозволу у «старшого брата».
У боротьбі за свободу і честь рідної землі ще вчора безтурботна молодь перетворилася на дорослих чоловіків та жінок, які чітко усвідомлюють, чому і за що вони воюють. Російська агресія для цих людей — по-справжньому вітчизняна, визвольна війна.
Пам’ятаю 2014 рік, батальйон “Донбас”. Щойно звільнили Попасну, жили у школі. Тієї ночі було спекотно, і я ночував із ними на даху. До світанку весь дах гудів. Там було таке піднесення… Вони відбивають у ворога свою землю! У них виходить! Зараз цього вже немає. Але наша молодь і далі воює за мрії своїх однолітків тут, у мирному житті. І коли в мене виникає відчуття, ніби спопелений усередині, я згадую, що ці хлопці й дівчата бачили набагато більше, ніж я. Втратили набагато більше, ніж я. Зробили набагато більше, ніж я. А тоді шукаю в собі сили та їду знову».
[Серію опубліковано за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.