Його депортація

[Цей текст був опублікований у друкованому журналі Reporters за два місяці до повномасштабного вторгнення РФ. Придбати журнал можна тут].

27 березня 2019 року.
Затримання в кафе «Макдональдс» між 22:00 і 23:00.
«Щоденник. Частина перша»

Осман підняв очі від різкого: «Не рухатися!» Навпроти столика у глибині зали Макдональдс, де сиділи також Ремзі Бекіров і Владлен Абдулкадиров, вишикувалися клином чоловіки у чорному. Вирячивши очі з прорізу балаклави, найближчий націлив пістолет на Османа. Витребували паспорти, далі коротке: «Це наші. Ведемо». 

Одягли кайданки, завели в мікроавтобус, поставили на коліна між сидіннями й зігнули, притиснувши лобами до підлоги. Як довго їхали — не пам’ятає. Дорогою терпіли знущання й матюки вперемішку з побиттям кийками. Спецпризначенці ходили по їхніх згорблених спинах, порпалися в кишенях і сумках. Один, знайшовши в Османовій барсетці дорожній килимок для намазу, показав іншому: «Дивись, прапор якийсь».

Зупинилися на асфальтованій ділянці з деревами на краю. Подумав: «Ну все, тут нас і “загублять”» [з 2014 року викрадених російськими спецслужбами людей  називають у Криму «потеряшками» (рос.) — R.]. Виволокли з мікроавтобуса, лупцювали черевиками по ногах, поклали долілиць на асфальт. Осман відчув удар кийка по спині, краєм той зачепив потилицю. По тому підняли й повели назад до авто. 

Приїхала інша група спецпризначенців. Нарешті зняли кайданки. Лицем до мікроавтобуса, руки на машину, ноги широко. У цей момент Осман заточився й упав. Отямився від різкого запаху нашатирю. Почув розмову: «Що ви робите? Він зараз знепритомніє». — «Десять років йому світить, от і непритомніє».

Приблизно так Осман Аріфмеметов запам’ятав і описав той вечір у репортажі «Моя депортація» для Другого літературного конкурсу «Кримський інжир / Qırım inciri» . 

Далі — дорога з Ростова-на-Дону в Сімферополь. «На Франка, 13», кажуть місцеві — і всім усе ясно. Ця будівля пожирає людей десятиліттями, змінюючи лише абревіатуру з трьох літер на вході — КДБ, СБУ, ФСБ.

Тумблер

Осман Аріфмеметов, як майже всі кримські татари його віку, народився у депортації, куди сталінська влада у травні 1944-го вивезла у вагонах для худоби весь його народ. З Узбекистану до Криму сім’я повернулась у 1990-му — хлопчикові тоді було п’ять. Закінчив школу в Бахчисараї, математичний факультет Таврійського національного університету в Сімферополі, далі заробляв програмуванням і підпрацьовував репетитором, бо любить спілкуватися з дітьми.

Після університету Осман зустрів Аліє, вони одружилися й побудували дім у Строгановці — передмісті Сімферополя, де живуть багато кримськотатарських сімей. По сусідству з Османом — домівки Ремзі Бекірова та Руслана Сулейманова, його давніх і найкращих друзів іще з ТНУ. 

Ремзі за освітою — історик, Руслан — фізик. Усі троє невдовзі після анексії та початку системних арештів ФСБ долучилися до «Кримської солідарності» — громадського об’єднання родичів політв’язнів, адвокатів та активістів, метою якого є інформувати про політично та релігійно вмотивовані переслідування в окупованому Криму, а також юридично, морально й фінансово підтримувати сім’ї арештованих. Руслан більше займався освітніми проєктами для дітей, а Ремзі й Осман стали громадянськими журналістами — свідомими громадянами, що левову частку свого часу безкоштовно витрачали на збір і поширення суспільно важливої інформації.

Далі на їхній вулиці у Строгановці — будинки братів Теймура та Узеїра Абдуллаєвих. Саме їхні арешти у жовтні 2016-го спрацювали як спусковий гачок, змусивши Османа та його друзів податись у громадянську журналістику та активізм. «Побачивши, що до Абдуллаєвих приїхали з обшуком, Осман просто взяв телефон і пішов знімати. Тому що ці люди йому дуже близькі. Він розумів, що ніякі вони не злочинці чи терористи і що все це — велика несправедливість. І саме ця несправедливість підштовхнула його висвітлювати переслідування», — розповідає дружина Османа Аліє Нежмедінова.

Натоді за «терористичною» статтею 205.5 Кримінального кодексу РФ за ґратами перебувало вже 19 чоловіків-мусульман із Криму. Нині таких 85 — арештованих, засуджених або тих, які вже відсиділи. Їх звинуватили у причетності до міжнародної ісламської політичної партії Хізб ут-Тахрір, визнаної в Росії терористичною організацією, але абсолютно легальної в Україні й більшості держав світу. І цього досить, щоб запроторити кожного з них до колонії суворого режиму на довгі роки.

Збираюся на суд щодо продовження [строку утримання в СІЗО]. Вночі інспектор повідомив, що вранці о восьмій годині я поїду. Неоднозначне почуття. З одного боку, немає бажання змінювати обстановку, за понад рік у чотирьох стінах звикаєш. З іншого, мучить туга за сім’єю та друзями. Швидше за все, суд буде закритий, отже, рідних не пустять і побачитися не вдасться. Зате побачу друзів. Дасть Бог. […] Зміни мені підуть на користь.

Почистив зуби, дістав із сумок сорочку, джинси, взуття без шнурівок. Джинси спадають — сильно схуд, кілограмів десять, напевно, скинув. Знайшов пасмо ниток, яке розпустили хлопці зі старого светра. Перетягнув між собою дві лямки ременя. Зібрав пакет: молитовний килимок, який відправила посилкою дружина, коли я був у Ростові, стос клопотань, чисті аркуші, дві ручки, пакетик чаю, пластикову пляшку. Голодний, апетиту немає.

«Міра запобіжного заходу» (опубліковано в Крим.Реалії)

«Події 2014-го не викликали в Османа, скажімо так, бурхливої радості й симпатії», — почасти з іронією відзначає Лутфіє Зудієва. Публічні люди з Криму за ці роки наловчилися говорити правду у такий спосіб, щоб не загриміти за ґрати за сепаратизм чи отримати адмінштраф за екстремізм або розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Лутфіє — одна з них: правозахисниця, активістка, важлива людина у структурі «Кримської солідарності».

«Він розповідав, що, побачивши танки у Сімферополі, коли все стало змінюватися на очах, передчував, що далі підуть арешти. Морально готував себе до такого», — згадує Лутфіє. Наживо правозахисниця зустріла Османа й Ремзі просто під судом. До того вони зналися лише в соцмережах, де кожен у міру своїх сил розповідав про переслідування у Криму. «Вони тоді здалися мені абсолютно протилежними. Незважаючи на те, що у житті й роботі Осман і Ремзі практично нерозлучні, вони зовсім різні за характером люди». Ремзі — плечистий, могутній, здалеку помітний рудобородий чоловік, при цьому «товариський та м’який за темпераментом». Осман, на противагу, — присадкуватий, темноволосий, з карими спостережливими очима, попервах стриманий і «вкрай лаконічний». Коли говорить про щось, то це завжди предметна розмова. Проте не без влучних жартів — Осман має тонке почуття гумору, кажуть його друзі.

У роботі він теж максимально чіткий і зібраний. Яка б ситуація не виникла, під судом чи на обшуку, навіть якщо всі навколо губляться, в Османа наче перемикається тумблер і він працює як машина. «При цьому всі особисті переживання — а я знаю, що йому боліло багато арештів друзів, — Осман ніби закупорює у внутрішню капсулу, поки не зробить справу», — розповідає Лутфіє.

Найважливіше для нього — фіксувати дійсність у реальному режимі, такою, якою вона є. Тому до СІЗО Осман працював переважно у форматі стрімів — на обшуках, під час арештів, під судами. «Він завжди старався вийти саме у прямий ефір. Казав, краще втратити якість картинки, ніж урізати час і дійсність», — підкреслює правозахисниця. Прямий ефір від початку до кінця дозволяє людям бути поряд із безпосередніми учасниками історії. Крім того, навесні 2017-го у Криму ризики викрадення людей були вищими, ніж зараз. Прямий ефір дозволяв не загубити людину, гарантувати, що вона не зникне безслідно.

Яскравий приклад на Османовому рахунку — викрадення силовиками у березні 2017-го імама Біляла Аділова посеред білого дня з-під Верховного суду Криму. До будівлі під’їхав уже знайомий активістам синій мікроавтобус «Фольксваген» з автопарку ФСБ, звідти вискочили четверо у балаклавах і військовому одязі без розпізнавальних знаків, взяли під руки Біляла Аділова та без жодних пояснень потягли в машину. Поки більшість свідків просто застигла на місці, Осман увімкнув камеру, запустив прямий ефір і побіг за силовиками до авто, коментуючи події.

«Ще одного нашого брата невідомі люди в масках… Відрекомендуйтеся, хто ви», — наздоганяє. Один із викрадачів розвертається: «ФСБ» — і вибиває телефон з Османових рук. Той піднімає його і біжить далі за чоловіками. Не припиняє трансляції, аж поки авто не від’їжджає з парковки.

«Він працював з абсолютною відсутністю інстинкту самозбереження. Що заважало їм і Османа запхати у той набитий силовиками мікроавтобус, за яким він біг? Проте йому було вкрай важливо підсвітити цю історію, не дати батькові вісьмох дітей зникнути так само безслідно, як свого часу зник Ервін Ібрагімов, чия мати й донині не може ані попрощатися з сином, ані дізнатися, чи він іще живий», — розмірковує Лутфіє.

Тоді Біляла Аділова звинуватили у погрозах співробітнику правоохоронних органів і оштрафували на 10 тисяч рублів. А те, що сталося під судом, назвали приводом до слідчого. Два роки по тому ФСБ заарештувала Біляла Аділова. В той самий день і у тій самій кримінальній справі вона заарештувала й Османа Аріфмеметова.

Зачистка

27 березня 2019-го — чорна дата в календарі «Кримської солідарності». У цей день силовики провели наймасовіші від початку російської окупації півострова обшуки та затримання в домівках корінного народу Криму. ФСБ, поліція та Росгвардія. 30 спецоперацій на околицях Сімферополя й у Білогірському районі. Надвечір — 20 арештованих чоловіків, ще троє — наступного дня, ще двоє — у найближчі тижні й місяці, ще чотирьох розшукують і досі.

Ці люди — різного віку й фаху: наймолодшим тоді було 25, найстаршим — під 60; підприємці, вчителі, будівельники, автомеханіки, правозахисники. Усі вони — кримські татари за національністю, мусульмани за віросповіданням, незгодні з анексією за політичними поглядами. Більшість — активісти та громадянські журналісти «Кримської солідарності», які допомагали сім’ям політв’язнів і розповідали світові про те, що насправді коїться на півострові. 

Того дня почалася «Справа 25» — найбільший та найгучніший кримінальний процес над політв’язнями у Криму за «терористичною» статтею 205.5 за причетність до Хізб ут-Тахрір. Одним із цих 25 став Осман Аріфмеметов.

Обводжу поглядом залу, аби за щось вхопитися та заспокоїтися. Від суддів — на спини адвокатів, з них — на окуляри зануреного в папери прокурора. Погляд ковзає далі, на відвідувачів. Вони усміхаються. Сум минає, у такий момент головне — володіти собою. Леман, мій сусід у Кам’янці, піднімає руку і показує обручку на пальці. Я знаю про його одруження і киваю йому. Приклавши праву долоню до лівих грудей, мовчки його вітаю. Я уявляю всіх, хто стояв у цьому «акваріумі» до мене і хто стоятиме після. Вони самотні, їм нема за що вхопитися. Уся тюрма така — охоплена безсиллям іти далі.

«Розмова про мужність» (опубліковано в Ґрати)

Поки чоловік із друзями був у Ростові, Аліє гостювала з дітьми в батьків. «Якраз ішли суди у справі Абдуллаєвих, тож Осман часто їздив у Ростов, практично не бував удома. Вони везли передачі в СІЗО, а наступного дня йшли на судові засідання  — висвітлити й підтримати», — розповідає. Десь о 6 ранку прокинувся син, вона за звичкою відкрила фейсбук. Звідти й дізналася про обшук удома. До сусідів, звісно, вже не додзвонилася — до них теж прийшли силовики.

За кілька днів перед тим Лутфіє розмовляла з дружиною одного з майбутніх політв’язнів. Та сказала, що вони з чоловіком помітили стеження за будинком, і вже не вперше. «Та розмова лишила по собі осад, я почала морально готуватися до можливих арештів у найближчі тижні», — каже Лутфіє. Тож коли 27 березня о 4 ранку завібрував телефон, вона розплющила очі з чітким усвідомленням: почалося.

«Повідомлення сипались у неймовірних обсягах. Щойно відкрила месенджер, побачила просто величезну кількість прізвищ перших затриманих. На той момент їх уже було п’ятеро чи шестеро по Сімферополю», — згадує правозахисниця. Паралельно у соцмережах з’являлися пости від сусідів, у месенджер «Кримської солідарності» прилітали десятки повідомлень, гаряча лінія розривалася: «Пішов одномоментний шквал повідомлень звідусіль. Хто де що встигав побачити, зафіксувати, відреагувати — всі намагалися передати».

Відразу стало зрозуміло, що місцевими силами не впоратися, — у Сімферополь виїхали громадянські журналісти з інших регіонів окупованого півострова. «Коли вранці прокинувся й почув, що тривають обшуки, було відомо про три. Поки одягався, вмивався, готував штатив і все решта — вже було п’ять. Поки вийшов із дому — сім. Коли їхав у машині десь поблизу Білогорська — уже 12. Поки ми дісталися Сімферополя — понад 25», — згадує кореспондент «Кримської солідарності» зі селища  Ічкі (Совєтського) Зідан Аджикелямов.

Але проблема була не лише у безпрецедентній кількості затриманих, а й у тому, хто ці люди. Добра половина тих, хто мав би висвітлювати обшуки, були тими, по кого і прийшли силовики. «В якийсь момент, коли кількість досягла 20… Не знаю, як це назвати — не паніка, я просто на кілька хвилин заклякла. Сиділа перед монітором, не розуміючи, як працювати з такою кількістю водночас. Ми звикли до обшуків у п’яти-шести людей, а тут такі цифри. І це люди, на яких багато в чому трималася наша робота, особливо по Сімферополю і району», — пояснює Лутфіє. 

Після арештів координатора «Кримської солідарності» Сервера Мустафаєва та її медійного керівника Нарімана Мемедімінова і аж до свого затримання Осман Аріфмеметов та Ремзі Бекіров були ключовими громадянськими журналістами об’єднання. Вони стрімили з обшуків і висвітлювали основні судові процеси над українськими політв’язнями в Криму й Ростові-на-Дону. Руслан Сулейманов, окрім громадянської журналістики, займався дітьми політв’язнів в об’єднанні «Кримське дитинство». Владлен Абдулкадиров безкінечно возив передачі у ростовські СІЗО й закривав волонтерський напрям. Різа Ізетов був одним із ключових громадянських захисників в адміністративних процесах проти кримських татар. Цей список можна продовжувати й продовжувати.

«Це те відчуття, коли ти будуєш дім на палях і точно знаєш, що ця конструкція тримається на конкретних визначених опорах. І ось ти бачиш, як ці палі одну за одною швидко прибирають, роблячи все для того, щоб твій дім завалився просто на очах, — наводить Лутфіє аналогію і веде далі: — А твоє завдання як людини, котру оминула біда і яка несе відповідальність за збереження цього дому, — тут і зараз на місце опорних паль підставляти будь-що, аби не дати йому впасти».

Каже, до життя її досить швидко повернуло повідомлення від сусідки одного із затриманих. Жінка написала, що взагалі не вміє знімати, але зараз  фотографуватиме усе, що зможе. «Абсолютно не причетна до нашої роботи людина побачила цю лавину обшуків і кинулась допомагати. Тоді ми через активістів поширили спеціальний контактний номер для збору інформації. Відразу ж почали надходити дані й картинка стала чіткішою», — розповідає Лутфіє. Водночас за цією оперативною інформацією Еміль Курбедінов — приватний адвокат, який від першої справи допомагає обвинуваченим і дотепер координує колег у подібних ситуаціях, — розподіляв захисників, котрі виїжджали на місця обшуків. Втім, до підзахисних жодного з них так і не допустили.

Затриманих після обшуків вивезли в управління ФСБ, де допитували до пізнього вечора. П’ятьом із них оголосили підозру в організації терористичного осередку, що передбачає від десяти років аж до довічного ув’язнення, а решті двадцяти, серед яких і Осман, — підозру в участі у терористичній організації, а це від десяти до двадцяти років колонії суворого режиму.

Опісля їх повезли до Київського райсуду обирати міру запобіжного заходу. Засідання тривали два дні. Слідчі ФСБ вимагали відправити кожного під арешт у СІЗО, хоча й не мали жодного обґрунтування. Усі чоловіки — соціалізовані, без судимостей, мають сім’ю, роботу, житло та дохід, більшість — багатодітні батьки, у кількох на той час були вагітні дружини та батьки літнього віку, які потребували догляду, решта — самі вже не молоді та з хронічними захворюваннями. Проте жодні аргументи на суддів не подіяли.

При цьому на засідання не допустили ані родичів фігурантів «Справи 25», ані репортерів. Сотні людей під будівлею суду почувалися страшенно роздратованими. У натовпі з’являлися ті, хто на знак солідарності з арештованими громадянськими журналістами піднімав телефони та стрімив.

«У соцмережах вони писали: ми тут і продовжимо справу тих, кого за це судять. Студенти, молоді хлопці, яких я навіть ніколи раніше не бачила. Згодом багато з них допомагали нам далі. Такого емоційного кипіння в Криму давно не було. Протягом одного дня ми відчули і найбільше потрясіння, і велику надію на майбутнє. З’явилося суто людське бажання вистояти попри все. Зло в цій історії несподівано для себе зіграло роль творця», — розмірковує Лутфіє.

Уперше після затримання Аліє побачила Османа аж через місяць у Ростові-на-Дону. Це було засідання щодо продовження строку арешту в СІЗО. Дружин і матерів пустили до зали лише на п’ять хвилин, поки суддя оголошував рішення. «Пам’ятаю, що клітка, де їх тримали, була за нашими спинами. Ні повертатися, ні розмовляти — взагалі нічого не можна. Ми мали дивитися на суддю, поки він зачитував постанову. І все-таки на виході Осман просунув руку крізь віконечко акваріума, і я змогла, встигла торкнутись його», — згадує Аліє.

Ростов

Досудове слідство у «Справі 25» тривало півтора року. Слідча група кримського ФСБ збирала докази й формувала матеріали справи. Всього назбирала 56 томів по щонайменше 200 сторінок А4 у кожному, і це без урахування аудіо– та відеоматеріалів.

Адвокати стверджують, що «Справа 25» побудована аналогічно до інших кримських «справ Хізб ут-Тахрір». За десятком із них уже є вироки, максимальний — 19 років колонії суворого режиму. Усі вони, за орвеллівською новомовою, — мислезлочини. Слідство не мусить доводити, що підсудні готували або принаймні замислювали теракт, — досить назвати їх прихильниками ідеології Хізб ут-Тахрір. Але навіть таке завдання ФСБ дається непросто.

У кожній справі слідчі будують обвинувачення на обмеженому наборі доказів. Османів адвокат Олексій Ладін називає їх «трьома китами». Перший — висновок комплексної психолого-лінгвістичної та релігієзнавчої експертизи, підготований «кишеньковими» експертами ФСБ на основі прихованої аудіо– чи відеозйомки фігурантів справи. Переважно йдеться про особисті розмови чоловіків у вузькому колі на теми побуту, релігії чи політики з точки зору ісламу. Другий — обвинувальні показання засекречених свідків. Часто фігуранти справи впізнають у них своїх давніх недругів, заляканих силовиками знайомих або й самих оперативників ФСБ. Третій — ісламська література й нотатки, вилучені або підкинуті під час обшуку. Більшість із них — не заборонені й нічого не доводять, окрім віросповідання власника.

«Тероризм — це особливо тяжкий злочин, який посягає на конституційні засади суспільного устрою держави, робить замах на життя людей. Це акт насильства проти представників влади чи народу з метою залякати, просунути свою ідеологію. Кримські татари, яких звинуватили у цих справах, — абсолютно мирні соціалізовані люди, які займаються підприємництвом, меценатством, виховують дітей, заробляють гроші. Це люди, яким абсолютно чужа ідеологія тероризму», — наголошує Ладін.

Після закінчення досудового слідства матеріали справи передали до суду. За російським законодавством, справи за терористичними статтями можуть слухати лише у військових судах. Найближчий до Криму — Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону. Він і розглядає більшість справ кримських політв’язнів, зокрема за причетність до Хізб ут-Тахрір. Кримські татари вкрай болісно сприймають етапування політв’язнів за межі півострова й називають це «гібридною депортацією» — за аналогією з депортацією 1944 року. 

З березня 2021-го Південний окружний суд розпочав розгляд «Справи 25» по суті.

У кайданках, із заведеними за спину руками, в напівзігнутому стані, в супроводі двох конвоїрів я входжу в залу. Мене проводять повз кафедру й місця для слухачів. Кайданки знімають уже всередині «акваріуму», через маленьке віконце у скляних дверях. Я випростуюсь, проходжу у центр камери і озираюся навсібіч. Перед очима — спогади.

У 2019-му я вже був у цій залі — слухачем на суді в «інгуської шістки». Ось тут, на цьому ж кріслі у першому ряду, я сидів. Поруч — Владлен Абдулкадиров. Місце для адвокатів, суддів, прокурора — все знайоме. Хто б міг подумати, що за два роки я опинюся на місці тих інгушів — не у кріслі слухача зі смартфоном у руках, а на лаві підсудних в «акваріумі». У тих, хто опиняється всередині скляної клітки, перспективи печальні.

«День перший» (опубліковано в Ґрати)

Вибір

В Османа та Аліє двоє дітей: Фатімі — шість, Мустафі — чотири. Ще у день обшуку дівчинка зрозуміла, що відбувається. Коли побачила фотографії у фейсбуку, почала показувати дорослим: «Це наш дім, наш дім!» Вона часто грається з дітьми Теймура та Узеїра Абдуллаєвих, тож знала: «буває так, що у дітей забирають батьків».

Мустафі ж було менше як півтора року, тому пояснювати доводиться зараз. Аліє згадує, як у перші тижні після арешту Османа хлопчик увечері підходив до дверей і гукав: «Баба! Баба!» (з кримськотатарської «батько») — саме в той час, коли чоловік мав би повернутися з роботи: «У дитини залишалося відчуття, що тато ось-ось повернеться». Зараз Мустафі більше розповідає Фатіма: ми ось те робили з бабашкою, туди ходили. Осман любив бавитися з донькою, вони багато часу проводили разом. «Мустафа каже на Османа “баба”, але усвідомлення батьківської теплоти й турботи, швидше за все, у нього немає. Коли до нас приходять чоловіки з кола родини та друзів, він біжить до них, обіймає, хоче гратися. Синові бракує чоловічої опіки й турботи», — ділиться Аліє.

Ту частину Строгановки, де живе Османова сім’я, називають «жіночими вулицями». Майже всіх чоловіків звідти вже пересадили. Останній обшук був у серпні 2021-го, тоді арештували місцевого імама Раїфа Февзієва. «Тут узагалі спорожніло. Саме наше поле, якщо роззирнутися довкола, дійсно залишилося без чоловіків. Сусідка, старша вже жінка, нещодавно приходила до мене в ательє і каже: “Раніше, було, гукнеш, що треба допомога, то всі вмить прибіжать. А зараз вийдеш і не знаєш, до кого звернутися”», — розповідає. 

Разом з тим, ані Осман, ані його дружина жодного разу не пошкодували про свій вибір. Вони не раз обговорювали можливі ризики й дуже добре усвідомлювали, що обшук і арешт — питання часу, а не ймовірності: «Осман постійно запитував мою думку. І завжди вона була у нас спільною. Він знав внутрішньо, чим це може закінчитися. Але страх не зупинив ані його, ані мене. Як дружина, я підтримувала його у цій справі й ніколи не казала: “Та не треба, зупинись, ти ж теж там опинишся”. Бо знала, як важливо для Османа висвітлювати, розповідати про це. І не суто для нього — для всього нашого народу».

Лутфіє Зудієва додає, що такі розмови — звична історія у «Кримській солідарності». Коли почалися послідовні удари по об’єднанню — у березні 2018-го заарештували його медійного керівника Нарімана Мемедімінова, у травні — координатора Сервера Мустафаєва, — стало зрозуміло, що йде цілеспрямована робота зі знищення «Кримської солідарності». «Еміль жартував: таке відчуття, що є план і список. Вибрали найяскравіших і викреслюють по черзі. Осман казав: я майже певний, що до нас із Ремзі теж дійдуть, їм явно не подобається те, чим ми займаємося», — згадує Лутфіє. Співробітники Центру «Е» та переодягнені в цивільне оперативники ФСБ не раз знімали його великим планом, коли він вів стріми з місця подій. Правозахисниця додає: «Осман точно прорахував усі можливі перспективи і зробив вибір працювати далі».

Мене хвилювало одне питання, яке я й поставив: «Ти співробітник правоохоронних органів. Ти захищаєш Конституцію РФ. Правильно?».
Опер: «Так».
Я: «Отже, ти маєш любити Конституцію. Ти любиш її?»
Опер: «Люблю».
«Отже, маєш любити і цю статтю. І радіти, коли громадянин діє відповідно до Конституції», — кажу, відкриваючи статтю 51 [яка дозволяє не свідчити проти себе].
Опер: «Все так».
Я: «Ти любиш статтю 51?».
Опер: «Чесно? Вона мене дратує».
Я посміхнувся й подумав: як можна любити ціле й не любити частину цілого?
«Тобі скільки років?» — поцікавився опер.
Я: «33».
Опер: «А мені 30. І я у свої роки для цієї країни зробив у 500 разів більше, ніж ти. Що ти зробив?».
Я вчив дітей, а ти саджав невинних, і ще й, мабуть, переметнувся, — подумав я.

«Моя депортація»

«Чому він пише? — перепитує Османів адвокат Олексій Ладін, головний натепер його співрозмовник із волі. Саме через захисника Осман передає з ізолятора свої рукописи для публікації. — Адже тут усе просто. Як сказав колись хтось із великих: “Якщо можеш не писати — не пиши”. Мабуть, у якийсь момент математик не зміг не писати, і якщо він не зміг не писати на волі, якщо знайшов у собі сили писати в неволі — це дуже круто».

У СІЗО Осман міг би розклеїтися, обізлитися, замкнутися. Ніхто би й слова не сказав у такій ситуації. Але він намацав свою точку опори й понад два з половиною роки чіпко тримається за неї. Для Османа це — щоденники з ізолятора й судові репортажі.

Велика жага до текстів у нього з’явилася саме за ґратами. Осман надзвичайно цінував роботу репортера на волі і в неволі хотів і далі займатися нею. Але, окрім текстів, іншого інструменту в’язень не має. Ти або пишеш, або виступаєш у залі суду, коли колегія надає тобі таку можливість, — і більше жодної комунікації з зовнішнім світом.

«Осман — математик, в його текстах мало води й дуже багато конкретики. Він описує, як проживає усе це, але не дозволяє своїм емоціям стати головною лінією тексту, працює над описом дійсності, деталями, фактурою», — розмірковує Лутфіє про Османові репортажі. 

Його ніхто не вчив, як треба писати, він підходить до справи суто інтуїтивно і тижнями-місяцями випрацьовує майстерність. Османові тексти публікували Суспільне, Крим.Реалії, його судові репортажі регулярно виходять на Ґратах, а «Моя депортація» ввійшла у фінал конкурсу «Кримський інжир / Qırım inciri» і опублікована в однойменній антології.

«Мені імпонує, що він не пафосний, не конструює якусь фальшиву дійсність, а розповідає так, як є. І якщо сьогодні, повернувшись до камери з зали суду, йому не вдалося змусити себе працювати, то він так і каже: «Вчора я не зміг писати, бо не зміг знайти в собі для цього сили». Або не зміг усміхатися друзям у залі, бо в той момент відчув разючу прірву між людьми свободи й людьми неволі й ці переживання були такими глибокими, що не вдалося їх приховати», — розповідає Лутфіє.

Тексти для Османа — це зв’язок зі спільнотою, власний внесок у боротьбу проти несправедливості. Він упевнений, що публічність, розголос — це єдине, що зараз доступне вільній духом людині в Криму, і що, окрім чесної фіксації хроніки подій, іншого способу вплинути на ситуацію просто не існує.

Аліє додає: «І він там, і я тут — ми обоє знаємо: наша боротьба — розповідати про те, що відбувається у Криму. І цей шлях обов’язково приведе до перемоги. Людина настільки вірить у це, що навіть за таких жахливих умов пише далі, розповідає, знаючи, що все недарма. Уся ця брехня, фальшиві обвинувачення коли-небудь зникнуть і правда переможе».

Мою увагу привернув цегляний виступ на даху найближчої висотки. Вдень не так виразно, але зараз, коли останні промені сонця відбиваються у вікнах і не загорілися ще вогні у будинках, на чорному тлі видно червоного кольору літери: «БЕ ЧЕКАЮТЬ». Мабуть, хтось передав послання у в’язницю: тебе чекають. Мене чекають. Чекають мої батьки, дружина, діти, друзі й близькі.

«П’ятниця в одиночці»

Оновлення від березня 2023:

24 листопада 2022 року Південний окружний військовий суд в російському Ростові засудив Османа до 14 років колонії суворого режиму. Останнє слово обвинуваченого він планував сказати кримськотатарською, але судді цього не дозволили.

Після оголошення вироку Османа етапували з Ростова в слідчий ізолятор Новочеркаська. Там він чекає, поки суд вже наступної інстанції почне розгляд його апеляційної скарги на вирок. Статистика показує, що сподіватися на позитивне рішення марно. Проте Осман мусить пройти апеляційний процес, інакше не зможе позиватися до Росії у Європейський суд з прав людини.

«Нам пропонують жити в країні погроз та залякувань, приниження і тортур, викрадень і незаконних арештів, агресії та утисків. Але ми не хочемо такого життя. […] Росії не погасити наше прагнення захищати себе й не мовчати перед несправедливістю, нашу готовність втратити комфорт заради доброго, правильного й справедливого — навіть ціною власної свободи та життя. Ні в минулому, ні сьогодні ми не станемо рабами».

Після вироку. Лист на свободу.

Фото на кавері: Кримська солідарність