Із того, що не згадується у його щоденнику

[Цей текст був написаний для четвертого числа друкованого журналу Reporters, присвяченого культурі пам’яті].

Михайло Флис побудував свою хату у 1934 році. В одному з кутів страшенно розлогого, багатокутного і рівнокутного містечка Делятин.

Делятин був одним із найдавніших міст Гуцульщини. Віддавна славився солоними водами і ропою. Крім того, став одним із найважливіших центрів пошиття кептарів. Є навіть таке поняття — кептар делятинського типу. Місто мало ратушу, герб і всі містові привілеї. Справжні гори тільки починаються, але вони вже справжні, хоч і не надто високі. Тут закінчується карпатська долина Пруту. Далі Прут завертає на схід, вирівнюючись до Коломиї. 

Походження Флисів не цілком ясне. Те, що це слово означає тих, хто сплавляють ліс, однаково може вказувати і на тирольців, і на італійців, і на сілезців. У кожному разі, тато Михайла Юрко Флис був уже цілком українізованим. До того ж мав за собою якісь школи, бо на початку двадцятого століття працював при колії і на єдиній знимці вбраний у якийсь мундир. Видно, що трохи їздив краєм, бо за жінку взяв собі чистокровну гуцулку аж з Устерік. 

Юрко був активістом радикальної партії. В одному з чисел газети «Діло» інформують, що велике віче партії відбулося у Делятині на землі Юрка Флиса. Були присутні посол Лагодинський з Делятина, Трильовський, Стефаник та інші. 

Також Юрко був членом і діячем усіх українських організацій. А у нього вдома жив приручений яструб. Дім Юрка стояв на горбі над яром, який тут називають шкарпом. У дев’яностих роках тим шкарпом проклали фрагмент залізниці Станиславів-Вороненко. Так життя на віддаленій від міста і гостинця горі перетворилося на життя при поїздах. Врешті хата згоріла від іскри, яка вилетіла з комина потяга на дерев’яний дах. 

Михайло народився у 1902 році. Був занадто молодий, щоби потрапити на світову війну. Натомість війна прийшла на їхнє подвір’я. На краю горганської пущі, яка починалася за триста метрів від дому, облаштували складні системи окопів, траншей і бліндажів, які мали прикривати прорив на єдину дорогу через ці дикі гори вздовж гірської річки Любіжні. Юрко Флис помер своєю смертю у своїй хаті у 1916 році, встигнувши призначити дітям кусники землі, на які розділив увесь свій грунт. 

Така передісторія. Та, куди сягає пам’ять. 

І аж у 1934 році Михайло дозрів до того, щоби самому зробити власну хату. Перед тим вчився, грав у театрі, танцював козацькі танці, належав до пожежно-руханкового товариства. Їздив із братом на роботи у Голландію. 

Місто процвітало. На зміну великому соляному виробництву прийшов курорт. Десятки вілл і пансіонатів. Курація, купелі, вода, аналогічна марієнбадській. Прутські пляжі, терени для лижних прогульок і санних спусків. 

Хату він побудував таку, яку можна назвати модерною. Чи містовою. Хоч невелику, але вже не традиційну гуцульську. З верандою і ганком, подібними на балкони. Робив майже все сам. Брат, який вже мав свою хату на клаптику поруч — ближче до вулиці, але далі від краю гори, з якої відкривалася панорама на три сторони світу, — був столяром і поміг з вікнами, дверима і меблями. Хата була дерев’яною. Порізані бруси, оббиті навскіс тонкими планками. На них накладався шар глини, вимішаної із соломою і кінським послідом. Зверху поштукатурена і побілена. Дах із гонти. До криниці двадцять метрів від ганку. 

Оскільки Делятин — місто, то в ньому жило кілька тисяч євреїв і поляків. Михайло Флис полюбив Кароліну. Вони зажили разом. 

Потім почалися часи, про які в Делятині ніхто не говорить ще дотепер. Надто все заплутано. Надто всі, хто залишився, були втягнені у різні речі, принесені новим витком історії. Надто багато хтось комусь щось вдіяв. У кожному разі, першими перестали існувати чисельні євреї. Потім на місто напали ковпаківці. Тим часом формувалися загони української самооборони. І німці, і українці мали претензії до поляків. 

Казали, що однією з причин, чому сорокарічний Михайло Флис пішов добровольцем у дивізію «Галичина», було якраз убезпечити свою дружину від можливих репресій. 

Все, що відбувалося далі, Флис зумів настільки засекретити, що згодом факт перебування у дивізії не фігурував у жодній слідчій справі.

Тільки найближчі знали, що він був призначений у підрозділ польової розвідки. Що відбував дуже інтенсивний вишкіл десь у Німеччині. Що з оточення під Бродами вибрався наодинці. Що виміняв усе, що мав, на найпростіший селянський одяг. Що був затриманий мобілізаційним відділом. І призначений у будівельний батальйон, опинившись на вугільних шахтах у Казахстані.

Після війни якимось чином добрався до рідного краю і перебував на нелегальному становищі у лісах недалеко Делятина. Під час тайного візиту додому його побачив випадковий перехожий, який негайно доповів у відділення. Михайла взяли і відвезли до тюрми у Яремчому. І знову дивовижним чином інкримінували тільки те, що він з власної волі кілька років перебував на роботах у Німеччині. Михайло Флис опинився на безтерміновому висланні у Читі. Працював на будівництвах, щотижня відзначався у відділі міліції, перебував під наглядом. 

Вся його кореспонденція проходила цензуру. А писав він тоді багато, намагаючись різними способами встановити контакт із дружиною. Після першого листа, яким він дав знати про себе, цензор, який ним займався, зробив усе, щоби зв’язок став одностороннім. Кароліна писала і писала, а відповіді не отримувала. З того всього вона скористалася останньою можливістю виїзду поляків і опинилася разом з їхньою донькою на нових землях Польщі. 

У 1953 році Михайло Флис цивільно одружився з Софією, яка разом із десятилітнім сином Богданом три роки тому була виселена до Чити з Моршина. У 1956 році висланців звільнили і вони втрьох повернулися до Галичини. Спочатку спробували спинитися у Моршині. Але нічого з того не вийшло, бо колишній дім Софії був націоналізований і заселений іншими людьми. І тоді Михайло забрав нову сім’ю до Делятина. В його хаті теж жили інші, але свої. Хоч вони не сподівалися, що господар може повернутися, за короткий час звільнили хату. 

Вона була понищеною і запущеною. І Михайло постановив, що відновить її і зробить ще зручнішою. Михайлові Флису було тоді п’ятдесят шість років. Софія була на два роки молодшою. 

А через тринадцять років Богдан привіз мене до тієї хати, щоби вперше на коротко залишити з бабцею (Зонею) і дзядзем (Михасем). Через різні обставини сталося так, що я залишився надовго. І той дім, те місце стали для мене еталонними. Все там було простим, елегантним і сенсовним. 

***

У хаті було дві кімнати. І вона мала два входи. До однієї — тої, що називалася власне кімнатою, покоєм, — з маленького ґанку. А до другої — вона слугувала теж кухнею — з веранди на протилежному боці. Між кімнатами високі двері. Покій дзядзьо віддав бабці. З Моршина їй вдалося забрати деякі речі з родинної вілли, які надавали простій хаті під лісом нетипового вигляду. Два подвійні вікна на різні сторони. Взимку між вікнами накладали вати. Одне вікно виходить на стежку, яка провадить від вулиці. З нього завжди видно, коли хтось наближається. Дерев’яне ліжко у куті. На стіні біля ліжка великий килим з геометричними узорами тридцятих років, подібний на ті, що проєктувала Кульчицька. Над килимом репродукція знаменитого італійського художника зі святою родиною, вписаною у круг. Її привіз у тридцятих з Риму тодішній бабцин кавалєр Михайло Островерха, журналіст і письменник, який захоплювався Італією. Між ліжком і другим вікном висить на гаку довгий і вузький стародавній годинник з маятником. Потемнілий латунний циферблат видно крізь засклені дверцята годинникової шафки. Над головою над ліжком лампа, бо бабця не може заснути без читання. В іншому куті стара вишукана шафа на два відділи із дзеркалом посередині. Дзеркало місцями вицвіле, а одна його лінія смішно деформує зображення. У шафі вміщаються усі речі бабці, усі обруси, серветки, вся постіль. 

Посеред кімнати досить великий овальний стіл. Чотири крісла з гнутого дерева. Саморобна канапа: стародавній матрац із пружинами і валком під голову, покладений на зроблену дзядзем дощану раму на низьких ніжках. Канапа накрита класичним гуцульським ліжником. Над канапою ще один килимок, арт-деко, рослинні мотиви. І найголовніша деталь, яка є акцентом. Великий пастельний портрет химерно гарної жінки з оголеними плечима. Колись давно його залишив після вакацій у Моршині невідомий викладач краківської художньої академії. 

В куті біля дверей кількаповерхова етажерка з книжками. Тут тільки найголовніші. Серед них великий «Кобзар», кілька томів «Українського календаря» (річний додаток газети польських українців «Наше слово»), два томи «Червоного і чорного» польською. Татові книжки з Чити: ремонт годинників, греко-римська боротьба. Найповажніша — ілюстрована сучасна кухня варшавсько-львівська з 1936-го. Найулюбленіша — альбом найкращої чеської фотографії з 1968-го.

На стіні навпроти дверей портрет молодого Шевченка. А над бабциною головою над ліжком два майстерно виготовлені срібні горельєфи. «Тайна вечеря» і голова Ісуса у терновому вінці. Вікна завішують тільки до половини тонкими і цупкими фіранками. 

Головне, чим ця кімната — якби вона була порожньою — відрізняється від другої, це піч. Високий кахляний п’єц. Неймовірно добре зроблений дзядзем, який знався на печах. Дощана підлога не пофарбована, а просякнута оліфою. Попри ліжко і попри канапу постелені довгі хідники. 

Натомість дзядзьо живе у кухні. Він спить і сидить на вузькому розкладному залізному ліжку, вкритому кількома коцами. Всі меблі тут прості, функціональні і помальовані білою фарбою. Великий стіл, присунений до одного з вікон, зроблений як простацьке бюрко. З двох боків по три шуфляди одна над іншою, посередині буда для ніг. Ті три шуфляди, що біля ліжка, належать дзядзеві. Ті, що до шафи, в одній переділці якої висить увесь дзядзів одяг, а в другій на полицях поскладані різні харчі, належать бабці. Одна з шуфляд і одного, і другої віддана канцелярії: листи, поштівки, фотографії, записники. 

І знову головне — піч. Ця вже зовсім інакша. Це кухня. З блятом, в якому відкривається більша або менша діра безпосередньо до вогню. З братрурою для дрібного печення. Вмурованим котелком для нагрівання води. З ще одними дверима, за якими можна пекти хліб, паски, сушити фрукти. Ця піч не для того, щоби тримати тепло. Блят однаково швидко нагрівається і вистигає. Тож тепло тільки тоді, коли щось вариться або печеться.

На низькій лавочці стоять два відра з водою. Поруч алюмінієва кварта, щоб воду набирати. Є ще спеціальний столик із вирізом для великої мидниці. Тут можна митися, якщо зливати воду з горнятка. Бо чавунний умивальник, теж над мидницею, є аж на веранді. 

Між кухнею і верандою є ще сіни з вікном у сад і спіжарка з полицями на усіх стінах. З неї можна перейти через дверцята до комірки-дровітні, не виходячи надвір. Це буває потрібно, коли за ніч все так замете снігом, що неможливо відчинити ні одні, ні другі двері. 

У хаті три пивниці. Одна велика, обмурована камінням. До неї веде солідна драбина, якою можна йти, як дерев’яними сходами. Дві інші маленькі і таємні. Люки до них замасковані. Над цілою хатою стрих. Стежку навколо хати дзядзьо ще перед моєю з’явою виклав плитами, які сам виливав. Він страшенно не любив болота коло самої хати. 

Крім невеликого саду, в якому є кілька угорок, кілька вишень, багато декоративних рослин. Калина і бузок утворюють склепіння при вході на подвір’я. Кілька жасминів, китайська яблуня з рожевим цвітом. Вздовж межі — а подвір’я зовсім не обгороджене — порічки, форзиція. Крім того бабця мала олеандр у великій пачці. Коли було тепло, олеандр стояв просто перед сходами ганку. 

Вся задня стіна закладена у два шари акуратно порубаними полінами дров. 

У ті перші роки мені цікаво було споглядати і запам’ятовувати, якими ритмами і циклами керуються люди у щоденному житті. І я дивився і запам’ятовував. І намагався зрозуміти, як хата, дім спокійно диктує — що робити, як рухатися, що коли говорити.

Зимовими вечорами бабця йде до сусідів. Вони також повернулися з Сибіру. Щоправда, опинилися в Делятині випадково. Їх поселили у кількох кімнатах націоналізованої санаторійної вілли, чий вкритий кольоровою черепицею дах видно з нашого вікна. Вони там будуть грати у бриджа і говорити на всілякі теми з минувшини. Дзядзьо залишається зі мною. Ми сидимо у напівтемряві коло відкритих дверей печі. Напалюємо, щоби було тепло аж до ранку. Дзядзьо малює мені якісь в’язничні карти, і ми вдаємо, що граємо і розмовляємо про щось дуже далеке. Дзядзьо виймає грубий зошит у дермантиновій обкладинці і записує у щоденник, що сьогодні було, і я намагаюся докинути чогось зі своїх спогадів про день. Дзядзьо почав регулярні записи ще у 1956 році. Приходить бабця, через двері заходить чарівний запах темного морозу. Гріємо бабцину перину, притуливши її до печі. Я помагаю дзядзеві постелити його ліжко.

Він цілує бабцину руку, дякуючи за день, і йде у свій холод. Я засинаю, бачачи бабцю з книжкою. Вранці дзядзьо будить нас звуками розпалювання у печі. Із закритими очима я слухаю кожний звук, впізнаючи, від чого він походить. Дверцята, букове поліно, смерекова тріска, запалений сірник, тріск полум’я.

***

Михайло Флис помер у вересні 1983 року. Мені було п’ятнадцять років. На зиму бабця приїхала до Франківська. А ціле наступне літо я пробув із нею. Їй незвично було не бути вдома. І незвично було бути вдома самій. 

Вони прожили разом тридцять років. Хоч запізналися, коли мали по п’ятдесят. Того літа бабця казала мені, що ці тридцять років були найкращим часом її життя. 

До речі, те саме вона повторила ще через десять років. 

Переглядаючи їхні чисельні фотографії, де зображені випадкові і блискавичні секунди довгого життя, я їй охоче вірю.