Дика Ванілька

4 квітня 2020 року Чорнобильська зона відчуження запалала. Десять днів пожежники, авіація та волонтери гасили масштабну лісову пожежу, яка знищила близько 5% заповідної території, стерла з лиця землі 12 колишніх сіл, спалила Рудий ліс та закрите військове місто Чорнобиль-2, дійшла до міста Чорнобиль. Точну причину загоряння з’ясувати не вдалося, як і не вдалося порахувати кількість потерпілих і загиблих у вогні тварин і рослин. 

Для однієї зі свідків подій вогонь став одним із перших спогадів життя, який назавжди закарбувався на обпалених кінцівках. Ванілька — лоша Пржевальського, якій було кілька днів від народження, коли вона втратила у пожежі матір і мусила самотужки тікати від вогню. Шансів на те, щоб вижити, не було. Але її врятували — справжнє диво, якого б не сталося, якби ланцюг учинків різних небайдужих людей на якомусь етапі обірвався. Чи не найважливішим із них стало знайомство з жінкою, яка з першої зустрічі вирішила: тепер за життя і щастя малої нестиме відповідальність завжди — як рідна мама.

Знайшли лоша

З вікна машини видніється натовп знервованих людей, що скупчилися біля одного з чорнобильських КПП. Волонтери, — одразу зрозуміла пані Марина, вгледівши багато знайомих облич. Коли вийшла привітатися, дізналася, що їх не пускають гасити вогонь — щось там з процедурою і пропусками, які не годяться. Мати бажання допомогти — недостатньо, коли йдеться про величезний стратегічний об’єкт.

Та Марина не планувала затримуватися тут надовго. На відміну від інших, жінка приїхала в зону не боротися з вогнем, а проводити польові дослідження на вцілілих територіях і випустити на волю привезених із Київського зоопарку чорнобильських кажанів, що там зимували й проходили реабілітацію. Марина Шквиря — кандидатка біологічних наук і головна зоологиня Київського зоопарку. Вона спеціалізується на великих хижаках і веде, окрім іншого, програму моніторингу коней Пржевальського. Тож не здивувалася, коли, приїхавши з кажанами на місце, почула від працівників заповідника: «Подивіться, тут знайшли лоша. Ледь живе». 

Від них же довідалася, що тварину знайшли військові, які допомагали пожежникам, — вона бігла по згарищу. Не знаючи, що робити, віддали лісникам, а ті, з бажання хоч якось допомогти лошаті, нагодували його кашею, хлібом і кефіром. Не знали, що така турбота може вбити звиклу лише до материнського молока дитину. Вже тоді про знахідку повідомили працівникам заповідника.

Коли зоологиня побачила лоша вперше, одразу зрозуміла: жити йому лишилося кілька годин.

Лоша лежало й дивилося порожнім поглядом, не зважаючи на людей, що стурбовано зібралися навколо нього. Обпечене і знесилене, не зреагувало навіть, коли його загорнули в ковдру й занесли в машину.

Жінка тривожилася: вивезти тварину із зони відчуження — складна процедура, яка потребує часу, і не факт, що буде успішною. 

Але спасінню лошати посприяли усі: поліція і Нацгвардія, працівники заповідника і КПП. Поки машина з лошам двадцять хвилин їхала до пропускного пункту — всі бюрократичні питання були вирішені.

Тоді пощастило знову — біля пункту залишилася одна автівка з волонтерами, які не поїхали гасити пожежу й погодилися відвезти потерпілу до Києва. Ковдру із загорнутим у неї життям передали волонтерам. На наступну зустріч з урятованою пані Марина не сподівалася — в дорозі їй погіршало.

Мов блоха мала

В останній день перед відпусткою Аніта мала багато роботи (зрештою, не тільки тоді). Саме поралася в конюшні, коли до неї зайшла керівниця — власниця кінноспортивного клубу «Магнат» Наталія Олегівна. «Ходімо, щось покажу», — усміхнулася.

Аніта вмить кинула усі справи — якщо так каже, дійсно йдеться про щось особливе. 

«Магнат» — не зовсім звичайний кінний клуб під Києвом. На його території розташована єдина в Україні кінна клініка — з операційним столом для коней, боксами, командою кінних ветеринарів. Тут заснували і благодійний притулок для диких тварин, де збирається на реабілітацію абсолютно різний контингент — від лисиць та оленів до тигрів і левів. Годують пожильців волонтери. 

До закритого відділення притулку, де перебувають тварини у складному стані, Наталія Олегівна пускає лише ветеринарів. Та зараз — інша ситуація. Туди повела Аніту. 

— Дивися, яка малеча. Стараємося її вичухати.

Аніта побачила і запищала. Дрібне лоша зі скуйовдженою шерстю й вухами, що стирчали в різні боки, хилиталося на тонких ногах. «Як блоха маленька», — подумала жінка. Не вагаючись, запропонувала свою допомогу, хоч і боялася, що до кінця її відпустки Ванілька — так назвали дівчинку — не доживе. 

У такій тривозі й нетерплячці провела увесь відпочинок. Чи зможуть вигодувати? Чи впорається з малою? Чи встигне урятувати? Адже виняньчити кволе налякане лоша, що залишилося без мами, — не те саме, що вчити поведінки і трюків, а Аніта добре зналася саме на цьому.

За фахом Аніта Крилова — ветеринарка, що спеціалізується на кінній психології. Її мати жартує, що слово «кінь» було одним з перших, які донька вимовила у дитинстві. Те, що коні — це щось більше, ніж захоплення, було зрозуміло ще тоді, коли у 13 років їздила через весь Харків на базу і по пів дня чистила там конюшні, щоб їй дозволили пів години покататись чи вивести коней в поля. Попри бажання батьків, щоб донька вчилася туризму, пішла до ветеринарної академії — «коровам хвости крутити», як в’їдливо казала мати. 

Під час навчання познайомилася з тренеркою — майстром кінного спорту, яка почала робити з Аніти спортсменку. Але відчуття, що взаємодіяти з кіньми можна якось інакше, не давало дівчині спокою. Коли наштовхнулася на відео, де один з метрів кінної психології казав, що спорт — це здебільшого експлуатація тварин, остаточно вирішила для себе, що обере інший шлях. Тренерка була приголомшена — Аніта подавала надії у спорті. Але її бажання займатися вихованням коней сприйняла з розумінням — бачила, що для дівчини, яка засиджувалася в конюшні до останнього автобуса додому, це не просто забавка. 

У конюшні була кобила з травмою ноги — через кульгавість твариною особливо ніхто не займався. Піклування про хвору доручили Аніті — вона лікувала її, робила уколи, доглядала, а одного дня врятувала свою підопічну від смерті. 

У харківській конюшні настали складні часи. Коней почали продавати, а тих, кого не встигли би продати найближчим часом, мали віддати на м’ясо. Дівчина злякалася: через проблеми зі здоров’ям її кобила стала би першою в черзі на забій. Тоді Аніта зробила єдине, що могла, — почала навчати тварину різних трюків — у конюшні був кінний театр, де було прийнято виступати з кіньми. Якби вона змогла виступати там, ніхто вже не посмів би її чіпати.

Через деякий час із тремкими руками Аніта вже показувала тренерці й директору бази їхній спільний номер. Кобила, якою багато років ніхто не займався, сідала і вклонялася за командою, як собака, приносила кинуту палицю. Тренерка дивувалась. Директор сказав: «Будете виступати».

Після закінчення академії Аніта викупить підопічну — гроші збиратимуть усією сім’єю. Підтримали всі — навіть ті, хто досі вважав, що майбутнє дівчини — крутити хвости коровам. Вони ще не знали, що колись любитимуть як рідних і знатимуть поіменно всіх вісім її коней. А Аніта ще не здогадувалась, що це не останнє врятоване нею життя.

Упертість Овна

До її повернення з відпустки Ванілька дожила, але радіти було зарано. Коли реанімували майже знищений кишківник, вилікували опіки — помітили, що лоша має обгорілі копита. Копитний черевик — те найголовніше, завдяки чому тварина може пересуватися, — відшаровувався як мертва тканина. Для коня це означає повну відсутність руху, як наслідок — неминучу смерть. Ванільку рятували цілодобово. Найбільшими ворогами для Аніти й ветеринарів відтепер стали зараження, запалення і гноїння. Єдиною метою — запобігти швидкому відпаданню копита.

— Ми просто надіялися на Бога: а раптом цей молодий організм зрозуміє, що йому потрібно боротися і ростити нове копито. У природі в неї не було жодних шансів — якби вона не загинула від відсутності мами та молока, то загинула б від хвороби, — каже Аніта.

Команда щодня корегувала стратегію лікування: знезаражували, взували її в черевички з мазями. Іноді проводили маніпуляції вночі під ліхтарями, коли ставало зрозуміло, що до ранку Ванільці може погіршати. Це був найскладніший період, коли ніхто не знав, що хвороба принесе сьогодні.

— А вона боролася: вставала, намагалася ходити. Часом їй було дуже погано — вуха висіли, морда була змарніла. Було видно, що їй болить. Повільно піднімала по черзі ноги, бо боліли всі одночасно. Але вона мовчала — коні завжди переживають біль мовчки. У нас була сильна команда лікарів, яка давала їй надію на порятунок, — і вона за неї схопилася. Вона ще й Овен за гороскопом — упертий баран. 

Та було дещо, чого Ванілька потребувала навіть більше за лікарську допомогу, — материнської турботи. 

— Вона була маленька, їй потрібна була мама поряд — а мами не було, і ніхто не знав, де вона і що з нею сталося. 

Так Аніта стала мамою. Відходила од Ванільки лише в кормову — зробити молочну суміш із ліками, і лише тоді, коли мала спала, бо недремною Ванілька без своєї доглядачки починала панікувати й метатися боксом. Аніта годувала її з миски і обробляла копита. Годинами сиділа поряд із нею, чухала і просила боротися далі. Іноді обіймала і плакала. 

Ніхто такої прив’язаності не розумів — це ж не людська дитина, щоб так над нею трястися.

Рідна донька трохи ображалася, що з Ванількою Аніта проводила більше часу, ніж із нею. Учні, яких вона тренувала з дитинства, в якийсь момент розійшлися, бо їм бракувало уваги, а своїх коней Аніта на цей період повністю довірила іншим кінникам. Людині з власним графіком і постійною зайнятістю історія з лошам була незручна і невчасна. Але тоді зрозуміла — особисте життя вирівняється, а зараз вона має бути тут.

Аналізуючи з часом свою поведінку, з подивом помітила, що поводилася з Ванількою точно як мати. Спершу нікого до неї не підпускала, не дозволяла гладити. Заспокоїлася, коли відчула, що в них із лошам є зв’язок. Так зазвичай роблять кобили — привчають дитину до себе та свого запаху, щоб у випадку небезпеки вона знала, за ким бігти. 

На щастя, тікати Ванільці вже ніколи не доведеться.

Табун

Минали місяці. Старання лікарів принесли плоди — Ванілька відростила нове копито. Втім, про те, щоб відпустити її назад у чорнобильські ліси, не йшлося — там би вона не вижила. Нове копито, що росло у старій капсулі, було вужчим за нормальне, і попереду у ветеринарів та ковалів іще багато роботи, щоб привести її ноги в нормальний стан. До того ж через те, що у свій найважливіший період росту Ванілька боролася за виживання, вона виросла низенькою та дрібною. Відпускати її на волю небезпечно, а отже — треба вчитися комунікувати з іншим світом — світом людей і вихованих домашніх коней. 

Спершу Аніта придбала для лошати подружку — поні Няшу. З позиції мами пояснила їй, що Ванілька ще маленька, ображати її не можна. Згодом стала по черзі знайомити дівчину з кожним табунним конем — підводила на мотузку понюхатися. А тоді вже пустила в табун. Няша, як старша товаришка, захищала подругу від усіх, спершу навіть нікого до неї не підпускала. Маленька, але з характером поні керувала всім табуном. Зараз усі вони стали однією командою — зі своїми законами та проявами дружби.

З людьми виявилося складніше. Аніта, з якою Ванілька завжди була максимально контактною, боязливо-ворожого ставлення лошати до інших людей довго не помічала. Аж поки не прийшов коваль — робити форму копит. Злякана присутністю чужої людини, Ванілька повернулась до нього задом і намагалася брикнути. Тоді Аніта зрозуміла, що її соціалізацією треба зайнятися всерйоз — поряд з людьми вже молода кобила поводиться як несоціалізоване лоша, що одночасно остерігається і проявляє агресію, почувається маленькою та беззахисною. Величезний шматок уваги, що досі приділяла роботі з конями та навчанню дітей, проведенню онлайн-тренінгів і написанню статей, Аніта знову віддаватиме вихованню Ванільки.

Як мама, дає своїй дитині найкраще — на базі Ванільці зробили власний будиночок, гроші на який збирали всією Україною — Ванілька знайшла своїх прихильників у соцмережах. У будиночку живе з Няшею, в інший час — гуляє левадою та вчиться бути вихованою домашньою кобилою, та навряд чи цілком утратить свою дику природу — вона, врешті, Овен, а отже — уперта.

Чесність

— Коні класні тим, що вони дуже чесні, — роздумує Аніта, спостерігаючи, як Ванілька вибрикує левадою. — Це щось середнє між собакою та кішкою: собака може десь стерпіти, десь прислужити, він дуже вірний. Кота пресонути не вийде, він мстивий. А кінь дуже чесний.

Коли йому щось не подобається — він не буде ані мстити й хитрити, ані прислужувати. Коли він хоче чогось — намагається це взяти. Коли не хоче спілкуватись, іде від тебе. 

Для коня треба стати справедливим лідером — ані наказом, ані задобрюванням ти свого не доб’єшся. А цього лідера в собі треба віднайти, відкопати, виховати, прибрати будь-які блоки, агресію. Робота з кіньми — це робота над собою. Кінь — це дзеркало, він показує, чи ти на правильному шляху свого розвитку. Їм ми теж даємо якийсь розвиток, але нам, людям, вони дають значно більше, — усміхається Аніта. 

Усі складнощі, які переживає з Ванількою та всіма іншими своїми конями, забуває в моменти, коли на світанку йде зі своєю улюбленицею до манежу і дозволяє тій робити все, чого кортить, — бігати, стрибати, дуркувати. А тоді обидві, знесилені, падають на землю, і вона чухає її, як домашнього кота, щаслива від того, що тварина цілковито їй довіряє. В пилюці та шерсті, відчуваючи поряд теплий бік, дякує подумки за те, що вона на своєму місці. 

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]