Чуєш, привези масло рози

Історія луцької сутенерки Нелі Дудкіної була написана на конкурс художнього репортажу «Самовидець», який до повномасштабної війни проводило видавництво «Темпора», та увійшла до трійки текстів-переможців. Тоді учасникам конкурсу запропонували написати репортажі на тему «Коли ми кохаємо». Цей — про найдешевше кохання, про кохання за гроші та його справжню ціну, про радянське життя в нелюбові та в епіцентрі злочинного світу. Героїні тексту вже немає серед нас. Вона часто любила повторювати авторці: «Напишеш про мене, коли я помру». І вмерла у розпал ковіду. 

Про таких на Волині кажуть: груба. Чи тому, що не церемониться і більше в ній чоловічого. Чи то просто товста і схожа на сільську грубу. 

Безліч людей у Луцьку знали її як Маму Чолі. Як не знали, то чули. Коли їй було 56, вона воліла б, аби всі забули про Маму Чолі і звали її просто Неля. Коли їй було 56, вона часто казала: «Напишеш про мене, коли я помру. А поки що просто слухай». 

Мама Чолі в минулому — луцька сутенерка (були в радянському Луцьку й такі професії, хоч сексу в СРСР — ні грама, ага). Вона знала усіх «ментів», які працювали тут років надцять тому. «Менти» (подекуди це назавше) навзаєм її впізнавали, усміхалися, підходили перекинутися словом-другим, а часом і гривню яку перекинуть. 

Неля — сутенерка, яка тричі сиділа. Неля любила котів і собак до безтями. І людей. Деяких. 

Хто-хто, а Неля знала ціну кохання. Радше — кохання за гроші. У перші пострадянські роки до неї за повіями (часто — студентками тодішнього педінституту зі скаліченими долями) йшли найвищі чини Волинської області, точніше — їхні посланці. Тільки міліції повій Неля вділяла безплатно. Формально. Бо на все таки була своя ціна. 

Сама ж вона клялася, що не кохала зроду. Зробила три ходки за ґрати, наламала життів — і чекала фіналу у стінах геріатричного пансіонату на одній з луцьких околиць. Його називала ніжно — «наш дурдом».

Ця історія варта, щоб її розказати, бодай для того, щоб не повторилася. 

1. «Сонечко»

Усі ключові події свого життя Неля пережила тоді, як СРСР переживав розквіт перед агонією, і коли агонія вже назрівала, то бубнявіла різними явищами. Як-от сплеск бандитизму, проституції чи перші бразильські й мексиканські серіали у ще совєтських телевізорах. 

Мама Чолі — одна з героїнь мексиканського серіалу «Багаті теж плачуть», який в СРСР показали в кінці 80-х. Латиноамериканська багатосерійна мелодрама, яка прорвалася в застінки Радянського Союзу, була скажено популярна. З тим серіалом жили, іменами з нього жартома називали сусідів і знайомих, у селах — навіть худобу. Мама Чолі (Чолі Лопес) багато років виховує сина головної героїні, зрештою життя зводить справжню маму і названу. Названа — відповідальна, сильна і милосердна.

У Нелі ж, яка потім носитиме це народне ймення, ніколи не було дітей. Вона чорнява, різка, гонорова і, можливо, саме тим схожа на мексиканку Чолі Лопес (акторку Аврору Клавель). А ще: вона не менш популярна у певних колах. 

Вона не груба — грубезна. В ній теж вогонь усередині. У її жилах точно є щось ромське. Чорне і, здається, колись трохи кучеряве волосся вона періодично фарбує у вогненно-рудий. Тепер збирає його у благеньку косичку на потилиці й недбало закручує. 

Товсті губи. Повіки густо змащені блискучими тінями. Нігті з рожевим лаком, трохи подерті. І каміння у вухах та на пальцях: вона до безтями любить прикраси з камінням. 

Носить розтягнуті футболки, щоб умістити своє важке, стомлене тюрмою й хворобами тіло. 

Тягне за собою грубезні ноги. Вони всі у виразках. Їх Мама Чолі лікує. 

— Чуєш, привези масло рози. Я капала б і не так їх дерла б, — просить. 

Я шукаю в аптеках «масло рози», купую в «Сільпо» трохи печеної картоплі з часником, курячу відбивну, томатний сік, як вона любить, і несу поміж сірі великі стіни, що прихистили Маму Чолі. Ще грізну, грубу, але вже немічну і самотню. 

Сидячи на ліжку в геріатричному, звісивши донизу грубі й аж сині від виразок ноги, Неля розказує мені про свої тату, про наркотики, повій, про міліцію і те, чому вона стала такою. 

Тут, у пансіонаті, вона пробує жити, як усі: грає у виставах, спілкується із сусідами, але не розриває взаємин із тими, хто був довкола неї раніше. Тут вона зважується розказати про себе, розуміючи, що це напишуть.

Ця її відважна спроба стала початком наших взаємин. Нам обом вони були вигідні однаково. Кожну зустріч із Нелею я сприймала як нагоду заглибитися у світ героїні, людини з дна. Вона ж — як шанс на таку незвичну сповідь, шанс виторгувати собі «масло рози», молоденької картоплі, куті на Різдво, «пару рублів на телефон», шніцеля і просто голос по той бік мобільного. 

Неля народилася у 60-х. Луцьк саме розбудовували по війні. Хтось із її батьків був ромської національності. У сім’ї мала ще троє братів і троє сестер. Якийсь час усі мешкали у квартирі на підвальному поверсі будинку 1920-х років на вулиці Ярощука, що одразу за тодішнім обкомом КПРС. Підвальному — це коли вікна мало не у землі. 

Нелю віддали в дитбудинок. І тоді, і тепер він зветься «Сонечко» й розташований у сусідньому містечку Ківерці. Каже, іноді «туди проривався тато, а мама зовсім чогось не приходила». Он вона, мала, сидить на паркані дитбудинку і чекає на тата… Із «Сонечка» Неля пішла в інтернати. Спершу в Головненський, згодом у Нововолинський. У другому спробувала наркотики. Їй тоді було 12. 

— Хлопці варили їх у котловані за спальним корпусом, — розказує, затягуючись цигаркою. 

Я часто слухаю історії з Нелиного дитинства в момент, коли вона курить на балконі своєї кімнати. На її думку, ці історії багато що пояснюють. Переконує: наркотики тоді були, але на тому — крапка. Єдине, від чого вона не може відмовитись тут і тепер, — цигарки. Тут, у геріатричному, потай торгує контрабандними цигарками вроздріб, які їй у торбі, на вагу, приносять знайомі з минулого життя: підробіток до тих 25% пенсії, що лишалися Нелі по тому, як решту залишав собі геріатричний за її утримання. 

…Свої дитячі мандри інтернатами, каже, закінчила несподівано. Відтоді одержима котами й собаками. 

Якось до їхнього корпусу прибився кіт. Мала Неля брала його у спальню, купала, чесала, носила на уроки. Щоразу за кота їй робили мерву: виховательки знаходили його й викидали. Вона йшла і повертала кота назад. А одного ранку просто його не знайшла. Тоді сталась істерика, після якої Нелю відправили у дитяче відділення психіатричної клініки в Олиці на Волині. Лікарня  — у стінах старого замку князів Радзивіллів. 

Вийшла звідти — і прямо додому. Двері квартири відкрила жінка. Неля до неї: «Ма-амо…». Але то була не мама. За роки та мати її не впізнала, бо бачила доньку надто рідко. 

У18-ть вперше сяде за ґрати. Як запевняє, «за драку». Її другий термін був «за те, що вкрала 50 рублів на шніцеля» в чоловіка, який повів Нелю в луцький готель «Україна» пригостити. Третій — за збут наркотиків. Вона ніколи не поставала перед судом за сутенерство. Доля підготувала їй за це іншу відповідальність.

2. «Лучеськ»

Заробляти сутенерством взялася на початку 2000-х. 

То був особливий час. Другий сплеск бандитського життя після 90-х. Організована злочинність поволі мігрувала в бізнес. Працівники міліції натхненно ліквідовували банду за бандою. Саме процвітали незаконні оборудки з розмитнення автівок. Гримів так званий «волинський автоклондайк». Місцева злочинна еліта активно нарощувала капітал.

На Волинь з Алушти відправляють працювати начальником луцького відділку міліції Сергія Швачку. Майбутня сутенерка Неля впізнає у ньому свого знайомого: коли якось відпочивала в Криму, випадково розговорилася спершу з його донькою (маленькою дівчинкою), а згодом і з її татом. Обоє мали собак, а отже, і спільні теми. Так зав’язалися товариські стосунки. Згодом кожен черпав із тих взаємин власну вигоду. 

— Як ви стали сутенеркою? — питаю Нелю (я до неї на ви, вона до мене — на ти й не інакше). 

— Колька все їздив до мене, водітєль з банку, ми зналися. Він тим і займався, з Оксаною все возився там одною. А якось приїхав — і понєслось… «Нелька, ти всьо равно всіх знаєш, бери Оксану і заробляй 10 відсотків собі», — каже. 

Тоді, на початку 2000-х, до стін колишнього радянського готелю «Лучеськ», який раніше називався «Росією», добудували офіс одного з банків, де працював водієм Колька. 

Готель-гігант на 11 поверхів стояв на в’їзді до Луцька зі сторони Рівного. Нині приміщення викупили і вже кілька років реконструюють. Тоді готель мав свої апартаменти для повій на двох поверхах: клієнтів чекали і в ресторані на другому, і в кафе на сьомому. Часто у ресторані за столиком сиділа сама Мама Чолі. Жінка чудово знала всю місцеву еліту: мера міста, банкірів, усе міліцейське начальство… Каже, легко могла зайти у найвищі кабінети, бо самому голові облдержадміністрації (а, ні, його гостям), було, споряджала найкращих дівчат. Сто разів чула ці історії від Нелі — і не мала підстав сумніватися у правдивості сказаного. Всі її історії легко накладалися на реальний життєпис того часу.

— Там хороші хлопці були, — прицмокувала вона, розказуючи, що постійними клієнтами були й «менти».

За іронією долі, тоді ж у стінах готелю «Лучеськ», на першому поверсі, перебував і один із підрозділів міліції — «Беркут». Отож, усе, чим грішили у номерах та ресторанах, було фактично під боком у правоохоронців. Навряд чи випадково. 

Самі ж дівчата мешкали в окремій квартирі. І Неля вважає, що вона була їм доброю «мамою»: бо водила до лікарів шкірвендиспансеру і нібито допомагала в житті. Коли Неля починала свою діяльність, ніч із луцькою повією вартувала 100 доларів, година — 25. 

Ким вони були, як ламалися їхні долі, що їх змушувало так заробляти, в цьому Мама Чолі ніколи «не сповідалася». Хоча з декотрими зі «своїх дівчат» спілкувалася все життя. Дехто її, немічну, навідує уже тут, в геріатричному. 

— Одна з моїх, — киває Неля, коли якось я перетинаюся у дверях її кімнати з не знайомою мені жінкою.

Жінка віку моєї мами. Звичайнісінька. Такі на повій не схожі. 

Ідилія закінчилася, коли в Луцьку вбили начальника міліції Швачку. Жінку допитували у міськвідділку не раз: на її очах той зустрічався з різними людьми… Про Швачку Неля говорить неохоче, але щоразу клянеться: через цю історію втрапила за ґрати утретє. Востаннє. Мовляв, комусь дуже не хотілося, аби вона проговорилася. 

Змушена була ставити крапку на сутенерстві. Почала торгувати «травою», легкими наркотиками. Якось до Мами Чолі прийшли з обшуком, знайшли пакетик із невідомою речовиною — і незадовго після вбивства Швачки вона на шість років знову загриміла за ґрати. 

Аж до останнього тюремного строку Неля мріяла про справжню сім’ю, де є затишок і любов, але не вміла таку створити. Перший її обранець родом із Донецька Ростовської області (Росія): приїхав до Луцька у справах, втрапив тут у якусь історію, де «попав на гроші», а вона допомагала йому з неї вибратися. Пив, тому шлюб тривав усього п’ять років. На другий вона покладала всі надії, але той проіснував літ сім. 

За роки в ув’язненні, з її слів, мала кілька інсультів і одну велику втрату: Неля втратила другого чоловіка, луцького таксиста. Той перебрав алкоголю і впав так, що більше не встав. Вийшла колишня сутенерка на свободу з нічим. І — в луцьке управління соцзахисту. Відтоді живе у стінах, які називає «наш дурдом». 

3. «Дурдом»

У кімнаті ліжок — аж два. На одному — вона, інше — застелене типовим радянським покривалом із зеленим візерунком. На подушці — тюлева накидка зі шляркою. Так у 80-х у кожній луцькій квартирі було заведено застеляти ліжка. Мама Чолі неодмінно робить це точно так само: щоб не вивітрилося відчуття дому. Вона його тут, у своєму  «дурдомі», тримає з останніх сил. 

Телевізор розривається. Неля тулить до вуха затерту «Нокію» і розривається ще дужче. То вона навмисне, щоб чули за стіною. 

— Альо! Альо-о-о! Чуєш? То Неля. Прівєт. А шо? Здихаю помалу. Сиджу он телевізора дивлюся, «Говорить Україна» йде. А перед тим була «Наречена зі Стамбула». Ти дивишся «Наречену зі Стамбула»? Нє?.. Та от ледь сиджу. Таке ліжко вузьке, але шо зробиш: тут інших нема.

На першому поверсі Луцького геріатричного пансіонату в одній з кімнат — щось на кшталт каплички: там і моляться, і відспівують, коли хто Богу душу віддасть. Каже мені: куди-куди, а в капличку втрапити найдужче не хоче. Ну, словом, хай чують, що Неля ще «тойво»: встати з ліжка не дуже ладна, але сокирою запустить. І справ іще он — не надзвонитися. 

Пальці у Нелі — грубі. Ніколи тендітними й не були. Але досі випещені кремами, досі в каблучках. На зап’ясті якісь незрозумілі крапки: і на візерунок не схоже. Пояснює: крапками у в’язниці позначали термін, який відсиділа. 

— Слухай, — телефонує якось, — я досі на обліку в наркодиспансері. Ти ж журналістка — не знаєш, як знятися? Просто тоді я мусила їм сказати, що сама ту траву й курила. А де я там її курила? Думала, так легше буде. Не було, єслі чесно. 

Неля завше дбайливо кладе «Нокію» під подушку. Давно вже купила б собі сенсорний, але з тих 300 гривень, які лишаються на руки в геріатричному, не назбираєш.

Якби їй сказав хто раніше, що вона отак доживатиме, розсміялася б. А вийшла з в’язниці — квартиру забрали, чоловік на тому світі, а в «собезі» кажуть: «Там як в гуртожитку». Ну й пішла. 

Три поверхи, альтанки, садок, кущі бузку і навіть хризантеми. Клуб, концерти, вистави. За кількасот метрів від геріатричного — Теремнівські ставки (теперішня околиця Луцька колись була райцентром Теремне). Поруч із водоймами в одній хаті у 50-х був відділок НКВД, і тіла бандерівців чи всіх, кого в ті ряди записали, звідти виносили просто в ставки. Але це таке… Я розповідаю Нелі цю історію, а вона її слухає як серіал.

У геріатричному — затишно настільки, наскільки це реально в таких установах. Тут більш як сто мешканців. Час від часу ремонти, пахне фарбою, вапном. Тут є килими, вазони і гарні фіранки. Але є тут іще одне: запах, який не перебити нічим. До нудоти солодкий запах людської безвиході, запах людського відчаю, який не встигають вимивати. Він в’їдається у цегляні стіни, щоб потім проникати у волосся та одяг випадкових відвідувачів, пробиратися у їхні кишені, в їхні халяви, в їхні душі — і виходити звідси у світ, щоб там нагадувати про людей тутешніх і про їхній відчай. 

Мама Чолі чимдуж «труїть» цей запах дезодорантом і цигарками. Якщо має силу вийти на балкон, іде й курить. Часом бере з собою на балкон «Нокію». 

— Альо-о! Прівєт. Альонка, приїдь. Чуєш, тут у нас нові правила: вихід в місто тільки до обіду і тільки з дозволу. Ти таке чула? Бо «ми за вас відповідаємо». Я розумію: то «шоб не бухали». Але я не бухаю, то раз. А два: коли я сюди вселялася, мені сказали, що це як гуртожиток. То який нахуй гуртожиток, якщо вийти не можна? — чую.

Тут, у «дурдомі», в Нелі була кицька Ася. Взяла якось її у кімнату просто з вулиці. Як та кошенят привела — всім пансіонатом притулок їм шукали. Одне Неля собі лишила. А коли злягла під Новий рік і мало не пішла до Бога, мусила віддати Асю в добрі руки. 

Крім Асі, вона часто згадує Чакі. У Нелі в її найкращі роки був пес, французький бульдог. Вона з ним і на курорти, і скрізь. І в «Лучеську» його знали, і в 10-му гастрономі, де по блату завше щось дефіцитне брала, і в райвідділку…

Якось у місто вийти зібралася: Чакі з квартири випустила, а сама забарилася. Аж тут сусідські діти кричать: «Тьотю Нелю, тьотю Нелю! Чакі!..». Вибігла: таксист у дворі назад машиною здавав і на Чакі випадково наїхав. Встигла добігти, на руки взяти. Пес глянув на неї, зітхнув — і… 

Мама Чолі зразу хлопців набрала. Довго й не думала. 

— І що ви йому, тому таксистові, зробили? — реагую на незрозумілу паузу. 

— Ет. Нічого такого. Не вбивати ж таксіста за таке, правда? Я вирішила: то хай йому, як тому Чакі, лапи переїдуть. І побачить. Просто переїхали. Є десь ше той таксіст.

Неля пересовує власні ноги з ліжка на підлогу, спирає їх на малесенький ослінчик. Не слухаються. Болять. Страшно сверблять рани без «масла рози». У нервах кидає свою «Нокію» під стіл. Та розлітається на всі боки. 

На столі, дбайливо застеленому блискучою клейонкою, її невеликий телевізор тим часом показує чергову наречену чергового султана. Під телевізором «мовчить» на те все «Біблія» із засмальцьованими сторінками й потріпаною закладинкою. 

Це — єдина книжка, яку вона тут читає. Прямісінько над столом промовисто висить плакат єдиного політика, за якого вона голосує. На плакаті написано: «Загризу за Україну».

4. «Мокрі носики»

Останні півтора року Неля живе то в лікарні, то в геріатричному. 

Якось її завезли в лікарню під саме Різдво. І якби сусіди з палати не забили на сполох — вмерла б іще тоді. Скинулися на такі-сякі ліки. Витягнули. 

Щоразу як тільки Неля зляже — дзвонить і просить приїхати. У списку того, що треба хутко везти, мусить бути чи яєчня, чи вареники зі шкварками, чи смажена картопля… Щось таке, чого не купиш і не знайдеш у її «казенних» їдальнях.

Я рихтую «слоїчки» та лоточки і їду рятувати, годувати і слухати чергові історії. 

Про те, як хтось із луцьких бандитів помер, а на похороні його спільники помітили немічну Нелю і наступного дня принесли їй кілька тисяч гривень. Як відпочивала на дачі в самої Пугачової. Як до Луцька приїздив Кіркоров. Про знайомих лікарів, які витягували її з того світу, а колись витягували з венеричних хвороб її дівчат. Як хочеться нормального телефона. І як вона нікому не потрібна. 

Хоча у Нелі в місті живуть родичі (сестра та її діти) й іноді таки навідуються, на публіку вона завше самотня. Ніколи й нікого з них у кімнаті в неї не застаю. 

Час від часу, зазвичай після лікування, з її великого тіла «сходить вода» —набряки стають меншими, рухи — вільнішими. В один із таких моментів Неля бере ходунці і виїжджає у місто. Вельми кортить потрапити на луцький фестиваль для бездомних собак та котів «Мокрі носики». Я знаходжу час і несу туди пиріжки з кавою на її замовлення. Неля сидить з ходунцями на лавці посеред площі з наметами і час від часу вітається із кимось з людей, що потоком ідуть повз. 

Позаминулої весни Неля дзвонить: знову в міській лікарні, задихається.

— Чуєш, прийди, провідай… То нічого, що коронавірус, до нас у палату ходять. Страшно? Понімаю… Але, може, прийдеш?

Її важкі ноги вчергове спухли. А тіло-гору ледве довезли до лікарні. Я обіцяю прийти, щойно випишуть, телефоную кожного дня. Тим часом мій чоловік на балконі мастить мастилом коліщатка до її нового візка, який ми забрали з геріатричного додому на профілактику. 

Так хочеться не підвести і прийти, попри ковід. Здається, головної історії про НЕкохання у Луцьку кінця 90-х — початку 2000-х Неля ще не розповіла. 

*

Колишня луцька сутенерка Мама Чолі народилася 8 березня. У день, коли в її епоху жінкам дарували квіти. Сама вона, часом казала, не любить безглуздих дарунків на кшталт квітів. Мовляв, принеси томатний сік, поїсти, хочеш — купи плед чи який одяг з гуманітарки на її велике, втомлене досвідом сутенерки та зечки тіло. Запевняла: ніколи не мала дітей. Ніколи не кохала по-справжньому.  

Померла тоді, коли цвіли вишні. 

Був травень 2020-го. Коронавірус примарно стишив ходу, але насправді лише починав збирати свої перші жертви. 

Пішла з життя несподівано, щойно повернулася з лікарні у «свій дурдом». Поховали її ті самі родичі, які, виявляється, були. Поховали тихо. Швидко. Я дізнаюся про все за днів два після похорону. 

«Напишеш про мене, коли помру», — любила казати Неля.

Сміялася. Пила томатний сік, смішно закручувала руде волосся на голові рожевою гумкою. Ховала щербаті фарбовані нігті, прикривала тюремні тату і завше трохи недоказувала про свої гріхи та злочини.

Я знайшла її могилу в 174-му секторі величезного міського цвинтаря. 

Могила як могила. Рудий пісок. Дві сухі троянди. Кілька вінків. На одному з них напис: «Бабусі від внуків».

Постфактум

Через життя Нелі я зріднилася з геріатричним. Утім, краще за неї навряд чи хто показав би мені його зсередини. Той світ жорстокий. Щоразу в пору, коли цвітуть вишні, я думаю, для чого мені трапилася ця історія і чи не купувала я за шніцелі з томатним соком потенційний сюжет. Це не дає спокою

Тоді я згадую, що Неля — звичайнісінька сутенерка. Вона багато років продавала чужу любов, а перед фіналом таким чином навзамін за тепло продала історію свого життя і часу, в якому була, щоб ми фактурніше його уявляли. Радянський Луцьк із готелем з амбітною назвою «Росія», який потім перехрещують в «Лучеськ» і де міліціянти ділять апартаменти з повіями. Луцьк, де у квартирах підвального поверху з вікнами ув асфальт народжуються діти, яких віддають у дитбудинки. Відтоді вони вже ніколи не повертаються додому повноцінно: суцільні інтернати й казенні оселі. І — пострадянський Луцьк, де ці діти стають героями злочинного світу, а потім розплачуються за це до скону й навряд чи заслуговують співчуття за скоєне. Але держава співчутливо селить їх у пансіонати й опікується. 

Ні-ні, в неї ніколи не було дітей, запевняють в геріатричному. Напис на вінку, швидше за все, лишили діти племінників, про яких вона воліла мовчати і вдавати із себе абсолютно самотню. Усе, що тут лишилося від Мами Чолі, — коти від її кішки. Одного прихистила директорка, він давно вже домашній, а не казенний. Інший бігає у дворі. 

Попри всю яскравість Нелі Дудкіної, колишні сусіди (і нібито подруги та друзі) її зовсім не згадують. Наче її не було. 

Вони ревнують до того, що її історія написана і стала такою публічною. А їхня — не стане.