Біжімо, мамо

І трирічний Марко, і десятирічний Дмитро часто їздять з мамою на тренування, на зйомки, на виступи. Уже сім років Оля долучається до ініціатив, пов’язаних з реабілітацією, підтримкою ветеранів та невійськових людей з ампутаціями. Ви могли бачити її на борді, де красива молода жінка у формі на протезі піднімає над головою свого малого сина.

Зрозумівши, що вона справляється з цим і живе на повну, Оля вирішила показувати іншим, що все можливо.

По тобі

Ворог почав пристрілюватися по їхніх позиціях біля Авдіївки з вечора суботи. Ольга, солдатка і старша кухарка батальйону, сиділа на стільчику й пила каву на літній кухні, де саме скінчила готувати вечерю для побратимів.

Їхні бойові позиції дещо попереду, а це покинуті будинки тих, хто тікав від війни, бо фронт уже під їхніми воротами, тож у теперішній околишній порожняві живуть військові, які цей фронт тримають.

Між Олею і свіжим травневим полем — сама лише стіна. Спершу падіння снарядів ледве чути. Раптово — ближче, хоча ще й не так близько. На руду веснянкувату дівчину сиплеться глина, якою помазана кухня.

Оце вже пристрілялися, скоро кудись попадуть, скаже хтось із хлопців. Попадуть завтра о шостій ранку 14 травня 2017 року.

Ще як не випала зі сну, Олі здалося, буцім вона проспала й не приготувала хлопцям сніданку, тож хтось жартома вдарив її подушкою.

Розплющивши очі, збагнула: вона долі, ліжко в іншому кутку кімнати, на місці вікна велетенська діра, десь чути, як витікає вода, мабуть, з батарей, чорно, пильно, душно, її права нога під нею, а ліва витягнута вперед. Дівчина починає кликати на допомогу й за мить чує ще один вихід.

Оля не має як пояснити те знання, що снаряд летить до неї, він влучить по ній. Може, такий летить повільніше, ніж насправді. Ольга падає на підлогу, щоб максимально зрівнятися із землею, тобто робить усе правильно. Крізь ту діру, де було вікно, жінка бачить снаряд. Він уже тут і повільно заривається, а земля вибухає чорнотою. Ольга закриває лице руками — уже майже вся вона впала на землю.

Оля йде, Оля біжить

Ольга Бенда з дитинства добре бігала на короткі дистанції.

У першому класі зламала ногу. Перелом був важкий, і, хоч кістка зрослася, нога й далі боліла, дівчинці важко було ступати, вона шкутильгала й підвертала стопу. Саме тоді Оля вперше побігла. Вона розігналася і зрозуміла, як їй легко бігти. Біль минав, ноги трималися міцно. Так дівчина «пробігла» через усю школу і увесь технікум. Можливо, подумала, цього разу їй потрібно те саме. Але передусім треба знову навчитися ходити.

Спершу ще навіть жаліла себе, мовляв, не дуже виходить, але ж їй 24 роки і це нелегко, коли ти втратила ногу. Так думала, доки один чоловік з ампутацією не сказав: «О, щось ти поганенько ходиш». Ольгу це страшенно зачепило: вирішила будь–що-будь навчитися робити це добре. Нині Олі 32 роки, і коли вона йде — йде прекрасно.

Коли Олі запропонували реабілітацію бігом, вона подумала, що це не просто збіг.

Спершу пів хвилини коридором харківського реабілітаційного центру. Затим три хвилини. Потім десять. Двічі на тиждень бігала на «Олімпійському» в Києві, у вихідні — під своїм будинком у Білогородці.

У юності Оля була спринтеркою, а тепер мала бігати марафони. Першим став «Ветеранська десятка» у столиці. Перші п’ятсот метрів бігла з болем, тримаючи за руку асистента, й навіть подумала, що не добіжить. Мала дві години на десять кілометрів, здолала їх за годину тридцять п’ять хвилин. І вже скоро вона бігла марафон морської піхоти у США на десять кілометрів, побивши власний часовий рекорд, серед сорока тисяч учасників — єдина жінка на протезі.

— Бігти з протезом навіть легше, ніж на двох ногах. Хіба треба більше зосередженості, щоб контролювати баланс. Коли мені видали перший протез, я вирішила робити все! Немає нічого неможливого. А якщо є, то я все одно маю це перевірити.

Комбінації ніг

Ольга живе на шостому поверсі багатоповерхівки у Білогородці. Це так близько до столиці, що з її вікон видно столичну телевежу. Двічі на тиждень вона їздить до Києва на тренування.

Із самою лише Ольгою під час розмови  не посидиш, її трирічний син Марк дереться на руки й просить дивитися з ним мультики про котів. Хлопець харизматичний, як мама.

В Олі є подруга Тетяна, з якою вона тренується. Таня приїздить із Вінниці, де Оля народилася. Тоді дівчата ночують разом. Марк обожнює мамину подругу.

— Мо’, його перша любов, — сміється Ольга. — Таня ніколи не любила блакитнооких блондинів, але твій, каже, неймовірний.

Марко залазить мамі на ноги й всідається на дві. Так само він залазить на ноги й Тані, і це вельми важливий момент, бо мала племінниця Тані сідає своїй тітці лише на одну. Маркові — байдуже.

У Марка і його старшого десятирічного брата Дмитра з дитинства безліч комбінацій: дві звичайні ноги, одна звичайна, одна залізна, дві залізні. Трохи складніше спочатку було з руками.

П’ять років тому Оля з Дімою зайшли в продуктовий магазин й зупинилися біля молочної полиці. Літо — Оля в легкій сукні до коліна, вона ніколи не ховає протеза, а ходить так, як їй зручно. Поки Оля обирала молоко, малий помітив поруч чоловіка і майже закричав від здивування.

— Мамо, мамо, дивися, що у нього з руками? У нього немає руки!

Оля аж почервоніла. Вона нахилилися до малого, мовляв, тихіше, ти що, все нормально, у мами теж немає ноги. Для Дмитра в тому віці мамина нога була цілком звичною — це нормально, коли в людини немає ноги, як у його мами. Але руки?

Відтак у сина виникає ще одне логічне запитання:

— Цей дядько теж був на війні?

Там, під Авдіївкою, коли Оля падала на землю, ліва нога пішла вгору й дівчина не встигла її опустити. Гучний удар став тишею, а за мить Ольгу знову викинуло ніби зі сну.

— Що болить? — питає побратим, якому дівчина міцно чіпляється в шию.

— Нога, — каже і непритомніє.

Знову приходить до тями, коли їй накладають турнікет. Вона боїться рухатися, щоб не зробити гірше. Піднімаючи голову, бачить свої дві стопи.

— Що там?

— Все добре, — відказують хлопці, але очі ховають. Стопа справді є, але вона ледве тримається. Оля вкотре непритомніє, а поки її евакуюють до Авдіївки на машині, поруч падає ще кілька снарядів. Той, що біля авто, не розірвався.

В Авдіївці Олю поклали на операційний стіл. Перш ніж наркоз подіяв, почула уривки розмов, майже уламки: коліно ціле, тут нічого, дивися ще раз, більше нічого. Можливо, крізь наркоз або через нього Оля відчула, як її перевертають, а затим звук такий, як застібки пакета. Вони помилилися, билася думками всередині чорноти сну — вони поклали її у чорний мішок, а вона ще жива й має якось поворухнутися, аби вони це зрозуміли.

Очі розплющила в лікарні Покровська. Притінено в кімнаті, у горлі — трубка. Поруч жінка — медсестра —  одягає дрібні бісерні намистинки на нитку — вишиває. Оля відчуває, що нога затерпла. Коли її клали на ноші, то бачила: ліва стопа лягла на праву ногу, і здавалося, буцім так досі й лежить.

— Вибачте, ви б могли, будь ласка, поправити мені ліву ногу? — мовила до жінки. Медсестра відклала вишивку, встала, припідняла ковдру.

— Так у тебе її немає.

Їй двадцять чотири роки. Оля почала кричати.

Нестрашний протез

— Чому він не кричить? — перше, що змучено спитала Оля, коли їй поклали малого на груди.

— Куди ти спішиш, ще ж навіть пуповини не перерізали. Встигне.

Другу вагітність Ольга носила на протезі. Дуже боялась, але не через протез. З протезом взагалі нічого не страшно, хіба водити машину на механічній коробці і тільки в столиці. Про протез Оля взагалі не думала, вона його відчуває частиною себе. Каже: «Мене звати Ольга, а мою залізну ногу — Сергіївна. Разом ми — Ольга Сергіївна».

Страшно було народжувати вдруге, бо вже знала, як усе це буде і що болітиме. Коли народжувала вперше, старшого сина, то мала 22 роки, нічого про пологи не чула, хіба, може, від мами. Тож лягла спокійно на ліжко й чекає. Лікарка просить надувати живота. Ольга думала, це для того, щоб їй менше боліло, бо біль нестерпний. Але біль не минав.

— Не можу, так теж боляче, — каже, тоді припіднімає голову і трохи здивовано додає: — Вибачте, а я що — народжую?

— Ти тільки здогадалася?

Про протез не питали нічого. Оля уявляла так: коли прийде до зали, то зніме протез, аби не натер, спокійно ляже, підготується.

Але все було, звісно, не так, а настільки стрімко, що вже коли її поклали на ліжко, медсестра така:

— А що з ногою робити?

— Та уберіть її кудись, бо я вже народжую!

Усе як у всіх, тільки раз медсестра спитала, чи могла б Оля вдягати штани, коли виходить з палати, — щоб протеза ніхто не бачив.

— А чого?

— Ну шоби мам не лякати…

— Лякати чим — що в країні війна? Я ходиму так, як мені зручно.

Коли Олі поклали на груди дитину і та злякалася, що вона не кричить, із кутка пологової зали вона почула свого чоловіка. Їй здалося, що він плаче.

Ітимемо тихше

Олексій, майбутній чоловік, приїхав одразу ж у лікарню. Він теж військовий, вони познайомилися, коли Оля привезла йому на позицію продукти.

Розплющила очі, а він вже сидів біля ліжка. Це була найскладніша для неї мить — що скаже Льоша.

— Мені двадцять чотири роки, і в мене немає ноги.

Льоша був усі дні поруч, вдягав, годував і читав казки. Це він одразу ж сказав їй, що нічого не змінилося, їй поставлять класний протез і все буде як завше, хіба їхні прогулянки стануть повільними і бігатиме не так швидко.

Тої ж миті страх минув і Оля почала чекати якомога швидшої реабілітації. Вона хотіла навчитися тримати рівновагу на одній нозі, вставати, сидіти, діставатися кухні, ванни, туалету й робити все і вже.

Та сама мама

Щойно Оля у липні отримала перший навчальний протез, вона одразу ж випросила у лікаря дозволу поїхати з госпіталю до Вінниці. Там з її мамою вже півтора року живе її син Дмитро. Він лишився з бабусею, коли Оля пішла на війну. Ось-ось Дмитрові виповниться три, а Оля обіцяла, що на кожен день народження вона буде поруч.

Це вперше після поранення вона мала побачити сина. Мама запропонувала привезти його в госпіталь ще раніше, але Оля не хотіла, щоб він бачив її утомленою чи такою, яка чогось не може. Не хотіла, щоб він, узявши її за руку, сказав: побігли, мамо, — а вона би не змогла встати, не змогла побігти.

Коли Оля нарешті обійняла Дмитра, хлопчика цікавила тільки мама, він навіть не помітив змін. У три роки, може, й не пам’ятав, як було до того. Менший син Марк теж не бачить нічого незвичайного. Куди хоче, туди й тягне:

— Побігли, мамо.

Дмитрові нині десять, він збирається до школи, обіймає маму й вилітає у двері. Ольга гадає, коли старший Дмитро й пам’ятає, що вона його залишила у бабусі й поїхала на війну, коли й сердиться всередині себе, то потім однаково зрозуміє. Вона ж це для нього й робила. У 2016 році, у 22 роки, Оля хотіла зробити так, щоб її син не мав бачити війну.

Вона прийшла до війська, щоби внести свою лепту в боротьбу. Не знаючи, як її виграти стратегічно, вона робила те, що вважала за потрібне. Її, молоду жінку, воліли, звісно, не брати, але вона ходила й таки підписала контракт із 72-ою окремою механізованою бригадою імені Чорних Запорожців, де стала старшою кухаркою в одному з батальйонів.

Спершу готувала для командирів в умовному тилу. Не тому, що боялась, а тому, що їй так наказали. Але коли спитали, чи не могла б вона поїхати готувати на позиції, погодилась і одразу ж поїхала. Можна було їздити на ротації, їздити то в тил, то знов на позиції, але  не хотіла  постійно змінювати підрозділи, знову знайомитися з людьми, дізнаватися, що вони люблять і ні, що їм можна й не можна їсти. Тож лишилася на позиціях зі «своїми хлопцями».

Дмитро пишається мамою вже. Нещодавно вони разом їздили на зйомку соціального проєкту в Міністерство у справах ветеранів України і Ольгу попросили вдягти форму для фото. Їдучи до Києва, жінка сфотографувалася з двома синами у ліфті. На знімку видно, як старший Дмитро з дитинним захопленням дивиться на Олю в дзеркало.

Біжи і бий

Після декрету Ольга  повернулася у спорт. Коли Маркові вже майже виповнилося три, їй запропонували спробувати ампфутбол — тобто футбол на милицях. В Україні нині лише почали формувати жіночу збірну, тоді як чоловіча давно й успішно існує. Оля з подругою Танею — одні з тих, хто цю жіночу команду нині творить. Вони почали працювати в Українській асоціації футболу, там Ольга менеджерка з розвитку соціальних проєктів. Їм усе ще бракує дівчат, тому інколи Оля вводить у пошуку фейсбуку слово «протез», шукає дівчат і просто пише: давай у команду з футболу. Одна дівчина відповіла їй, що має високу ампутацію ноги, тому не зможе бити у м’яч. Але річ у тім, що для ампфутболу досить і однієї ноги, бо бігають в ампфутболі на милицях.

Тож у вересні 2023 року Ольга приїхала до Золотоноші на табір «Максимум», де вона і ще дев’ять дівчат почали вчитися грати на милицях. Серед усіх жінок Ольга — єдина ветеранка.

— Я на милицях взагалі не ходжу, а тут стала, руки болять, все болить. Ми вчилися ходити на милицях, потім бігати на милицях, тоді бити по м’ячу. Розкачувалися чомусь довго, може, тому, що все ж нас тренувала людина на двох здорових ногах, хоч і підгинала одну. Це було смішно, ми зрозуміли, як бити, але не знали куди, бо якось забули вивчити правила футболу. Але нічого. Потім я побачила тренування польської жіночої команди і зрозуміла, як це може бути потужно, як це може бути красиво. Водночас, коли знімаєш протез і стаєш на милиці, щоби грати, ноги набагато більше відпочивають. Правда, руки болять, — сміється.

Тепер щочетверга Ольга та її подруга з Вінниці Таня ходять на тренування. Зараз вони вправляються з чоловічою збірною. 

— Іноді аж страшно, як вони б’ють м’яч. Але ми тренуємося з сильними, і це не дає розслаблятися. Я хочу говорити про цей футбол більше, щоб більше жінок дізналися про нього й ми створили суперкоманду.

Ольга — активна жінка і трохи втомлена мама. Старший десятирічний син побіг сходами перший, обурений тим, що його сьогодні не візьмуть на мамині футбольні тренування, бо він поводився недобре. Попросити вибачення — поки що для нього не варіант:  знає, що не повірять. Меншому три роки, він трохи сонний і буркотливий, бо нещодавно прокинувся й не дуже дається перевдягти футболку. Хоче їхати не на тренування й не до бабусі, а малим кулачком стукотить у двері сусідки. Ще й ліфт не працює, і він тягнеться мамі на руки. Мама скидає ручки сумок на лікті, кладе милиці під руки й бере малого. Якби ви бачили Олю вперше, вам би хотілося кинутися їй допомогти.

У дворі вона запаковує в багажник своєї невеликої автівки рюкзаки дітей, тортик і суші для свекрухи, яка лишиться з малими, свій рюкзак і милиці, на яких взагалі не ходить, але на яких бігає. Натискає газ і вже на в’їзді в Київ розганяється на проспекті — і я швидко втрачаю з виду її невеликого хечбека «Равона R2» з наклейкою робота із «Зоряних воєн» R2-D2.

Перш ніж вийти на поле, Оля знімає протез, стає на милиці й починає бігти, так само виходять хлопці. М’яч у полі, й Оля, як нападниця, чекає свого часу неподалік воріт. Деякі учасники команди, які теж на тренуванні, не мають ампутацій, Ольга жартує, що в них «повний комплект».

Команда розходиться, коли вже сутеніє. Ольга задоволена сьогоднішнім тренуванням. Вона  без Тані, бо Таня саме у відрядженнях на Сумщині. В цей вечір Оля блискавично забила гол. Вона спаковує милиці, й синій R2-D2 швидко зникає за рогом.

Мама все може

Подруга Таня не має ноги з народження. І перше, що вона зауважила: Оля завжди стає на ваги на протезі, тоді як інші його знімають. Оля його зняти не може, бо як вона без протеза, коли вони одне ціле — Ольга Сергіївна?

Друге, на що звернула увагу Таня: коли в людини навіть одна нога і один протез, Ольга завжди каже про них як про дві ноги. Миючи підлогу, Ольга попросила Таню підняти ноги.

— Гарний жарт, — засміялася подруга.

Але Оля не жартує — якщо ноги дві, то їх дві.

Таня помітила й різницю між дітьми Олі та власною племінницею — той самий важливий момент.

Племінниця сідає Тані тільки на одну ногу, ніби уникаючи протеза, ніби не хоче зробити зайвий рух. Натомість Марк завжди всідається на дві мамині ноги.

Коли Ольга вперше поїхала на табір тренуватися грати в ампфутбол, Маркові було два з половиною роки, і він іще не хотів залишатися без мами. Тож  попросила, щоб дозволили взяти із собою двох синів і свекруху. Малі засинали поруч із мамою, малі бачили маму на стадіоні, вони бачили її на зйомках. І коли отак просто виходять з дому, кажуть:

— Мамо, побігли.

Ні Дмитро, ні Марк не знають, чи мама чогось не може в цьому житті. Ну хіба  тільки Дмитро трохи сердиться, що мамі не виходить узяти його сьогодні на стадіон. А в іншому вони знають, що мама може все.

Якось сусід сказав Дмитрові, мовляв, допоможи мамі, бо їй важко з ногою.

Дмитро здивувався:

— А що не так з ногою?

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, але вони мотивують, спонукають відверто говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.