Батькові прапори

Цей репортаж був опублікований у четвертому числі друкованого журналу Reporters.

Окуляри з чорними скельцями ховають дві пари очей — чоловіка і жінки, вбраних у темне. На зеленій, залитій сонцем галявині вони — наче дві чорні краплі. Стоять рука в руку, та водночас далекі одне від одного. Батько й мати. Видивляються на дорогу, звідки мають привезти їхнього сина. 

Поряд снують люди. Зі свічками, прапорами, квітами. У військовій формі з мідними трубами у руках прибувають учасники духового оркестру. В чорних рясах — священники. Біля пам’ятників полеглому воїну в Афганістані та Герою сучасної війни генералу Кульчицькому, що загинув 2014-го, чекають на тіло Василя Мармуса, загиблого 11 вересня 2022 року. 

— Мало тобі було просто мати сина, тобі потрібен був герой, — раптом тихо, але твердо починає жінка у чорній хустці. Українською вона розмовляє добре, та відчутний акцент видає рідну російську. 

Чоловік мовчить. Горда постава, високо піднята голова, розправлені плечі. Здається, таких ніщо не може притиснути до землі. Навіть страшне горе. 

— Ти сам був героєм, і сина хотів такого ж, — веде далі жінка. — Віддав 11 років, здоров’я та око за свою Україну, а потім ще й сина. Ти міг сказати два слова — і його б не взяли на війну, бо мав поганий зір. Ти все життя робив для України, і що вона тобі дала, твоя Україна? 

Горе жінки-матері вихлюпується назовні. Може, вона й не хотіла б ранити чоловіка, та горе більше за неї саму. Він слухає, не перебиває. Дає горю вилитись тут, серед натовпу, осяяного теплим осіннім сонцем. А потім твердо відповідає: 

— Спокійно, Іро. Не кажи так. Тисячі гинуть на фронті, таких, як наш син. 

— Що мені тисячі? Мій син загинув. Мій. А винен ти. Ти!

— Винна Росія, Іро, в усьому винна Росія. Не Путін, а всі вони, росіяни. Ворог у нас той самий — що тоді, що тепер. 

*

Скільки Володимир Мармус себе пам’ятав, на Лисій горі у його рідному Росохачі на Тернопільщині стояла символічна могила на честь загиблих за волю України. Її нищили всі зайди — то поляки, то німці. А в 1942-му рознесли совєти: землю зрівняли, дерев’яний хрест спиляли. Ту могилу насипав його батько. 

1959-го Мармусів сусід Євстахій відновив насип і поставив хреста. Про Євстахія у селі казали, що хлопця поламали в совєцьких таборах — ще малолітнім його заарештували за співпрацю з ОУН. Додому він повернувся, а до розуму — ні. Та Володя любив свого сусіда, а надто його розповіді про сміливих повстанців. 

Переполох із відновленою могилою в Росохачі був знатний. З району приїхало начальство. Рівняти її з землею відправили вчителів. Хто відмовився, звільнили з роботи. Пригнали трактор. 10-річний Володимир Мармус спостерігав із татом, як нищать святе для них місце. Й тоді вирішив — якщо не потрібна стрілецька могила, то зайвий і пам’ятник радянському солдату. 

Але спочатку помстився Леніну. Його білосніжний бюст стояв у холі школи. Учень Мармус узяв і забризкав його фарбою. Добре, що класна керівничка була родичкою, — скандал не вийшов за межі школи: вона відтерла лисину Леніна власноруч. А Мармус тим часом продовжував — на шкільних дошках малював тризуби, на сторінках бібліотечних книжок писав «Слава Україні».  

1963-го завів собі зошит, де записував спогади людей про УПА. З кожним словом хлопцева ненависть до Росії зростала. А пам’ять про знищену могилу не відпускала. На початку 1970-х дорослий Мармус згадав, як 10-річним вирішив: у селі не має бути пам’ятника полеглим радянським солдатам. Зібрав друзів, узяли сокири й вночі зробили з пам’ятника мумію — відбили автомат, ніс, вуха. То була їхня перша акція. 

Після того старший з компанії Василь Лотоцький сказав, що час створювати організацію, яка продовжить діяльність УПА. До неї ввійшли десятеро товаришів. Головою обрали Володимира Мармуса. Восени 1971-го, перед річницею «Жовтневої революції», з іконами, хрестом і свічками вони подалися до лісу — на галявину, де, за переказами, в 40-х збирались повстанці. Там склали присягу: «Перед образом Святої Богородиці, перед лицем своїх товаришів урочисто присягаюся вірно служити Україні, боротися за її незалежність. Якщо я зраджу, то хай рука друга зітре мене з лиця землі».

А тоді взялись партизанити. Зняли червоні прапори, що до річниці революції розвісили селом. Створили самвидав: писали й розповсюджували інформацію, яку чули на заборонених хвилях «Радіо Свобода». Роздобули зброю — в селі було чимало ще упівських схронів — і вчилися стріляти. 

*

«Ми козаки, мусимо вміти користуватися зброєю», — повчав протягом 30 років Володимир Мармус свого молодшого сина Василька. Брав його на полювання, вчив стріляти по цілях. Василеві було цікаво, от тільки вбивати дичину не хотів. Щойно вистрибував заєць, син стримував батька — не чіпай, хай живе.

11 вересня 2022 року куля прошила Василеві Мармусу шию. Так він загинув. Російський снайпер цілився вправно — туди, де не було захисту, бо голову захищала каска, а тіло — бронежилет. Тоді на Харківщині українські військові звільняли село за селом. Військовослужбовець 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Василь Мармус був серед них. Українці тріумфували від перемоги. А в Чортків до родини Мармуса з трагічною новиною подзвонили волонтери. Дружина ще сподівалася — може, не він, може, однофамілець. Але батько відчув — загинув його Василько. Та й прізвище Мармус не таке вже й поширене.

Духовий оркестр видуває тужливу «Пливе кача». Кортеж зупиняється там, де на нього чекає натовп. Із машини дістають дерев’яну труну з вирізьбленим тризубом. Військові несуть її в місто. Поряд із родичами, що прямують за труною, всю дорогу йде жінка, високо здіймаючи руку з двома синьо-жовтими прапорцями. 

*

У 1972-му дістати український прапор було ще тим завданням. Підпільники з Росохача розробили план: у ніч на 22 січня (22 січня 1918 року Центральна Рада видала Четвертий універсал, яким проголосила самостійність УНР) розвісити в Чорткові синьо-жовті стяги й патріотичні гасла. Готувалися кілька місяців. Синю тканину Володимир Мармус купив у Львові, жовту його брат Микола роздобув у Чорткові. Один з їхніх товаришів — Микола Слободян — мав швейну машинку, і вночі, поки родичі спали, вони зшивали шматки тканини докупи.

Ще складніше було написати листівки. Купили шпалери й плакатні пера. Рукописну друкарню влаштували у літній кухні одного з росохацької групи, Петра Вітіва. Усі листівки писали чорнилом від руки на зворотному боці шпалер. 

За кілька днів до 22 січня 1973 року росохацькі «партизани» вирушили до Чорткова. Розробили маршрут і обрали конкретні точки, де будуть вішати прапори й розклеювати гасла. Чортків був військовим містечком, вечорами ходив караул, тому хлопці хотіли передбачити все до дрібниць, щоб у вечір операції діяти чітко, прогнозовано й злагоджено. 

*

Від місця зустрічі тіло Василя Мармуса несуть через міст до центрального храму Чорткова. Тією дорогою, якою він ходив-їздив усі свої 30 років. Тією самою, якою пів століття тому йшов його батько, щоб підняти над містом заборонені стяги.

Труну ставлять на подвір’ї церкви, накривають синьо-жовтим прапором. Так тепер роблять на похоронах усіх загиблих на війні.

А місцевий священник пригадує історію півстолітньої давності: «50 років тому кілька юнаків у Чорткові розвісили синьо-жовті прапори. Ті прапори не провисіли довго, їх швидко зняли, а юнаків вирахували і зрештою посадили. І сьогодні ті прапори так численно розвіваються над сином пана Володимира. Бо ніщо в житті не минає безслідно. Були в тому юнакові і батькова наука, і материна любов, і любов до Батьківщини. Він міг би не служити у війську, бо мав неналежний зовнішній зір, але добре бачив душею. Побачив, що Україна потребує його молодечої звитяги. І був там, де мусив бути у визначений час, — так само, як ті хлопці, яких не розуміли і яким, можливо, казали: ну нащо ви це робите, вже десяток років, як загинула остання криївка воїнів УПА. Подивіться-но, яка машина топче цей український християнський народ. Що ви, кілька юнаків, можете зробити своїми прапорами й закликами до святкування 55-ї річниці УНР? Але то була звитяга. І сьогодні ми бачимо: без неї не було б України. Як не буде великої перемоги без того, щоби хтось віддав своє життя. Василь своє віддав».

*

Увечері 21 січня 1973 року було нестерпно холодно. Снігу намело по коліна. Сімка юнаків вервечкою рушила із села. Перший протоптував захурделену стежку, інші йшли слідом. Адреналін і те, що вони несли під куртками, гріли тіло більше за верхній одяг. У когось були складені транспаранти, хтось ніс прапори. 

У Чорткові, щоб не привертати уваги, вони розділились на групи. Хотіли встигнути до 23-ї години: щоб молодь, яка виходитиме з кінотеатру, побачила й прочитала написане ними до приїзду КДБ.

Того вечора над Чортковом замайоріли чотири стяги: жовтий колір — угорі, синій — внизу. А на стінах школи, кінотеатру, центрального ринку, лісгоспу, суду з’явилися написи: «Хай живе вільна Україна», «Хай живе зростаючий український патріотизм!», «Ганьба політиці русифікації», «Свободу — слову», «Свободу — українським патріотам!», а також інформація про події 22 січня 1918 року.

Останнім пунктом їхнього маршруту був лісгосп. На флагштоку там червонів радянський прапор, його замінили на жовто-синій і вже звідти повернулись додому. Вранці сторожа лісгоспу Олексу допитував КДБ: «Ти ж мусив щось бачити?». На що той відповів: «Приходжу — висить ваш прапор, а рано дивлюся — вже наш».

Їхня акція не лишилася непоміченою. Гомонів увесь район. КДБ шукав свідків. Люди шепотілися — що то за сміливці таке зробили? А ті залягли на дно. Брати Мармуси, ніби нічого не сталося, працювали далі на Чортківському м’ясокомбінаті. 

19 лютого на своїй вулиці Володимир побачив, як із подвір’я учасника їхньої групи Степана Сапеляка виходять незнайомці. Він усе зрозумів. 24-го прийшли вже по нього. Володимир якраз порався по господарству. Він зумів утекти, але ввечері повернувся по речі, й тоді його взяли. Спершу відвезли в Тернопільський слідчий ізолятор КДБ (нині там Музей політв’язнів та репресованих, а в камері Мармуса — експозиція, присвячена Степану Бандері).

Сапеляк уже був там. За його наводкою дев’ятьох із десятки їхньої групи затримали. Навіть Володимира Сеньківа, який в акції вивішування прапорів участі не брав, бо на той момент служив в армії. Помилували тільки Петра Вітіва, бо натоді йому було лише 16. 

Миколу Лисого після року утримання в СІЗО відпустили. Василя Лотоцького засудили «за зберігання зброї». А сімом із групи інкримінували 62-гу статтю: «Антирадянська агітація та пропаганда». Володимир Мармус цьому дуже зрадів, бо за цією статтею судили всіх достойників, незгодних із радянським режимом. 

Йому дали найбільший термін — 6 років таборів та 5 років заслання. Іншим — на рік-два менше. Відбувати покарання відправили в Пермську область. У столипінському вагонзаці на шляху до табору у конвоїра він побачив папку зі своєю справою. На ній було написано: «Особо опасный государственный преступник».

*

9 серпня 2022 року я написала Василеві Мармусу, що хочу зробити про нього матеріал. Його історія здавалась мені більш ніж символічною: син продовжує справу батька, тільки тепер, майже за пів століття, змушений взяти до рук зброю. В голові крутилися слова вже загиблого натоді активіста й розвідника 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Романа Ратушного: «Що більше росіян ми вб’ємо зараз, то менше доведеться вбивати нашим дітям». Я думала — оце ж про Мармусів. Батько не вбивав, борючись лише акціями, аж от довелося синові.

Василь погодився зі мною зустрітись, коли з’явиться така нагода. Тоді він був у Пісках на Донеччині, там добряче насипали росіяни, зі зв’язком були проблеми. Я мріяла зустрітися з ним у Чорткові — мусять же відпустити додому бодай на кілька днів! Уявляла, як Василь і Володимир Мармуси сидять на дивані в їхній квартирі, де я колись бувала. В кутку кімнати — синьо-жовтий прапор. На полицях — десятки томів Франка й літописи УПА. На одній стіні — старовинні ікони, на іншій — родинні фото. Пан Володимир на всіх статечний і гідний: чи то на фото із заслання, чи на пізніших, уже в Україні. Його дружина Ірина — красива, завжди з широкою усмішкою. Такий самий і Василь — усміхнений, щасливий на всіх світлинах. 

11 вересня 2022 року мені повідомлять, що Василь Мармус загинув. Ми не встигли зустрітись. 13 вересня я поїду у Чортків, щоб зустріти його у труні. 

*

Дівчинка з чорною стрічкою у довгому волоссі бігає ритуальною залою. Софійці не страшно — зараз вона ще може доторкнутись до тата. Але мама розповіла їй, що він тепер янгол і разом з Богом уже з неба воює з росіянами. Мала зазирає в труну, рукою гладить татове обличчя.  

«І ото Росії легше від того, що ми нашого Василька хоронимо?» — питає хрещений батько Василя у його рідного батька. Вони сидять на лавці біля загиблого і спостерігають за дівчинкою.  

«Може, й легше. Вони вурдалаки, не можуть без крові». 

*

Після табору Володимира Мармуса заслали у село Шорохово Тюменської області — ще п’ять років мусив відпрацьовувати на свинокомплексі вину перед Радянським Союзом. 

В цей час у Шороховську школу направили після інституту молоду вчительку російської літератури Ірину. Її попередили, щоб стереглась особливо небезпечних злочинців, які можуть трапитися тут просто посеред вулиці. А вона — донька директора школи і вчительки історії зі Свердловської області — взяла і закохалася у такого. 

Кадебісти приходили до неї, радили розірвати стосунки. Батьки, як уміли, відмовляли від небажаної партії зі зрадником батьківщини. А коли заслання Мармуса закінчилось і він зібрався додому, сховали Іринині документи, аби вона не змогла поїхати з ним. Та Ірина позичила подружчин паспорт і з Тюменської області переїхала в Тернопільську назавжди. У Чорткові в українця Володимира і росіянки Ірини народилося двоє синів. 

*

Надворі тепла осінь. Молода вдова Наталя виходить із ритуальної кімнати і сідає на вулиці під стіною трохи відпочити. Забираючи сьогодні на базарі квіти для свого Васі, вона усвідомила: раніше він дарував букети їй, а нині — вона йому, і відтепер буде тільки так. 

Василь завжди хотів бути військовим. Та десять років тому вона поставила його перед вибором: або ми одружуємось, або ти йдеш у своє військове училище. 20-річний Василь обрав її. Його життя не було обділеним — грав на багатьох музичних інструментах, писав музику, знімався у фільмі, сам зробив фільм про «Росохацьку групу». Любив дружину та доньку, але й далі мріяв про кар’єру військового. Цікавився зброєю і займавсь боротьбою, щоб тримати себе у формі. 

2021-го Наталя вже не противилась. Василь підписав контракт і подався до війська. «Він хотів бути героєм. Офіцером. Хотів бити москалів», — каже вона. 

Пригадує одну з їхніх останніх розмов телефоном. Вася просив не шукати його, якщо повідомлять, що зник безвісти. Казав: це означатиме, що загинув. Пояснював — не всі тіла можливо забрати з поля бою. І Наталя дякує Богові, що таке не спіткало ні його, ні її. Що вона має змогу його побачити. Хай у труні. Має змогу востаннє обійняти і попрощатися. А ще — поховати так, як він заслуговує.

На цвинтарі плакатимуть усі — і рідні, і чужі, й небо. Українець у Мармусі-старшому поступиться батькові. Труну опустять у яму, синьо-жовтий саван знімуть, обережно складуть і передадуть Володимиру Мармусу. Стяг, за який віддав 11 років свого життя, він триматиме в одній руці, а іншою кидатиме грудки мокрої чорної землі у могилу свого Василя. Його плечі опустяться, Володимир Мармус змаліє і гірко заплаче. Ціна буває завелика навіть для великої людини.