Зрозуміти майя

Він сидить за столом між Будинком Дев’яти Трофеїв з археологічного міста Палéнке і пірамідою Кукулькана з Чичен-Іци. Кількаярусні стоси книг і справді схожі на східчасті кам’яні споруди майя. Він їхній ахав, тобто володар. Із символів влади — кішка Соня. 

Максим Стюфляєв — один із трьох в Україні дослідників культури стародавніх майя. Щоб його почути, треба їхати в селище Козача Лопань на Харківщині. Портал у світ майяської цивілізації виник тут півроку тому. Він прихований за непримітною зеленою брамою на вулиці Центральній, що на вказівниках досі лишається вулицею Червоних Партизанів. Якщо читати написи.

Коли написи заговорили 

«На одшибі» — так він каже про свою теперішню домівку, де йому в 31 рік доводиться наново пускати коріння. Козача Лопань розташована за два кілометри від кордону з Росією. Уздовж селища хвилею рухаються блакитна смуга річки Лопань і чорні колії залізниці. Від Харкова трохи більше як годину електричкою. Навряд чи Максим мріяв перебратися саме сюди. 

Компактні одноповерхові будинки — здебільшого з червоної цегли, з дахом-трапецією і димарем на маківці — туляться один до одного. Тим боком, де три вікна, вони дивляться на довжелезну заметену вулицю, якій кінця-краю не видно, бо сніг засліплює очі. Над вікнами цеглини іншого кольору утворюють візерунок, наче підняті у здивуванні брови. Хата родини Стюфляєвих вирізняється між сусідськими хіба що кольором. На її стіні стародавні майя зробили б напис — «білошкірий», тобто білий будинок. 

— У майя була манія до підписувань, — усміхається Максим. — Приміром, в одному з найбільших розкопаних міст майя Калакмулі археологи знайшли стіну з ієрогліфами, прочитали — «чіікнахбська стіна». Чіікнахб — давня назва Калакмуля. Або табакерки. На них писали «оселя для тютюну». До речі, це майя навчили людство курити сигари.

Сидячи на дивані, він тримається прямо. Темні очі, ніс із легкою горбинкою. Рух головою — і сонце висвічує його профіль на тлі світлих фіранок. Він подібний до зображень на майяських фресках. 

Письмо — священнодійство, приступне невеликому колу втаємничених. Воно додає духовної сили речам. Ваза, вкрита сакральними написами, одразу набувала статусності, до якої прагнули. 

Стародавнім майя не було рівних на американському континенті у зацикленості на письмі. Текстами вкриті кам’яні стели, одвірки, панелі, трони, кераміка. Максим бере одну з «плит» книжкової піраміди, гортає сторінки, поки знаходить потрібну. Обводить пальцем шість малюнків на ній. 

— Усі ці ієрогліфи — варіанти запису одного слова, терміна «володар», «цар», — пояснює він. — Бачите, його можна намалювати, наприклад, як голову у пов’язці-короні. А можна по складах. Це робить писемність майя красивою і водночас складною для вивчення. Навіть той самий знак, намальований як логограма, може мати одне значення, а як склад — інше. Наприклад, є знак, що читається як «ку», якщо це склад, і «туун», тобто «камінь», — якщо це слово.

Це справжнє мистецтво. Недарма в мові майя не розрізняють слів «писати» й «малювати». Є тільки «малювати». Максим відкладає важку, як брила, книгу. 

Стародавнім майя не було рівних на американському континенті у зацикленості на письмі. Текстами вкриті кам’яні стели, одвірки, панелі, трони, кераміка

Ієрогліфи тривалий час мовчали. Дослідникам зміст текстів майя, а отже, і їхня історія, почали відкриватися тільки у другій половині ХХ ст. Ключ до письма знайшов харків’янин Юрій Кнорозов. Максим тепер як ніколи близько до місця, де той народився. Нещодавно в Харкові на хвилі декомунізації з’явилася вулиця з іменем відомого вченого. Місто віднаходить власну історію. 

— Це тішить, — розмірковує Максим. — Росіяни розкручують Кнорозова як свого. Відкрили йому пам’ятник у Мексиці. Я не знаю, ким він себе вважав, але факт такий, що людина виросла і сформувалася в Україні. Він тут жив понад 20 років. А те, що виїхав до Ленінграда, так то часи такі були. Метрополія все забирала собі. Хто б йому дозволив в Україні займатися майя. Він навіть виїхати з Радянського Союзу не міг.

Саме Кнорозову належить фраза, яка в потрібну мить надихне Максима: «Я — кабінетний учений. Щоби працювати з текстами, немає необхідності лазити по пірамідах». Головні відкриття з дешифрування написів майя він зробить на початку 1950-х років, а потрапить до стародавніх міст тільки у 1990-х у віці 68 років. 

— Раніше ті, хто хотів вивчати світову історію, виїжджали у Москву або Ленінград. Там формувалися певні осередки. Наприклад, у Москві є Мезоамериканський навчально-науковий центр. У нас такого немає, — каже Максим. — Логіка примітивна: ніколи не було, то навіщо воно треба. Подібне мислення є нашою постколоніальною спадщиною. Але ж часи змінюються. Україна перетворюється на центр тяжіння. З’являються дослідники, проекти, які популяризують історичне знання. І в цьому я теж бачу свою місію — відкривати Україну для світу, а світ майя для України.

Безперечно яскравий світ, враховуючи кількість міст-держав, що існували на території сучасних Мексики, Ґватемали, Белізу й сягнули розквіту у III-IX ст. 

— Вони воювали, мирилися, утворювали союзи, влаштовували політичні шлюби, конкурували. Події були бурхливі. Навряд чи це було добре для людей, але дослідникам тепер зовсім не нудно, — усміхається Максим.

За його спиною вікна — наче постійно ввімкнений телевізор, що транслює події паралельної реальності. Зараз вони сяють блакитним морозним небом, нагадуючи, що ззовні все ж таки не піраміди, а кучугури снігу. Іноді у поле зору чотирикутних прозорих очей потрапляють перехожі. Темні шапки рухаються, м’яко підстрибуючи, наче під ногами у їхніх власників батут. Відкривати світ Козачої Лопані сам для себе Максим зможе тільки навесні. А поки що жартує: «Ви, напевне, бачили тут більше за мене». 

Перша зустріч

— Надо же, так далеко к нам приехали, — не перестає дивуватися Валентина Миколаївна, Максимова мати. Вона хвилювалася — раптом я заблукаю, тож зустріла мене ще на станції. 

— Мы тут с сентября, но я уже со многими раззнакомилась. 

Люди з електрички, яка щойно поїхала, вервечкою переходять через колії. Ми за ними.

— Муж шутит, что у меня язык как помело, — сміється Валентина Миколаївна. Усмішка залишається на її обличчі навіть тоді, коли вона додає: «Но все равно сложно в нашем возрасте начинать с нуля».

До переїзду в Козачу Лопань родина півроку жила в Харкові у Максимової сестри, ще три місяці в гуртожитку, потім якийсь час у Цупівці за кілька зупинок звідси. Але, як каже Валентина Миколаївна, то зовсім глухе село, навіть аптеки немає. 

Життя на валізах почалось у липні 2014-го. Увесь час до того вони жили у місті Лутугине на Луганщині. Там і народився Максим, четверта дитина у родині Стюфляєвих. Це сталось у 1987 році. Тоді ж, коли історичне поселення майя — Паленке — внесли до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. 

У молодших класах Максим навчався без особливого ентузіазму, та все змінилося з першим уроком історії, яка його захопила. Він швидко проковтнув свій перший підручник. До наступного залишався цілий рік, несила стільки чекати. Тож хлопець провів удома ревізію всього, що йому перепало у спадок від старших братів і сестри. Так до рук потрапив підручник з історії середніх віків за сьомий клас. На останніх сторінках Максим знайшов розділ про народи доколумбової Америки і побачив дещо геть дивовижне — фотографію піраміди Кукулькана. У голові замиготіло питання: «Як вона пов’язана з єгипетськими пірамідами?» Таким був його перший контакт із цивілізацією майя. До вогню докинув хмизу батько, розповівши про Тура Геєрдала, який плавав папірусним човном через Атлантику, щоб довести зв’язок між Старим і Новим світом. 

— У бібліотеці я взяв книжку, в якій Геєрдал наводив купу паралелей, — згадує Максим. — Але одразу кажу: вони не надто коректні. Це я вже потім зрозумів. Він порівнює з Єгиптом величезний і строкатий американський континент. Пише: там муміфікації і там муміфікації, там піраміди і там піраміди, там ієрогліфи і там ієрогліфи. Але ж муміфікація була в андських цивілізацій, що на території сучасного Перу. Однак її не було в Мексиці з її пірамідами та ієрогліфами. До того ж майяські піраміди інакші. 

Максим знову звертається по допомогу до книжок, щоб показати Храм написів у Паленке: 

— Піраміда східчаста, з храмом нагорі, бо у майя був культ предків. Син чи онук померлого правителя міг піднятися туди і помолитись. Там навіть робили спеціальний канал, що з’єднував храм і гробницю, тож можна було поговорити з душею предка. Це зовсім інший світогляд. 

Очі Максима горять, йому важко всидіти на місці. Після книжки Геєрдала він вирішив перечитати все, що було в лутугинській бібліотеці про майя. Максим знову бере «плиту» — на цей раз найтоншу з книжкової піраміди. Книжка археолога Валерія Гуляєва — перша, яку він прочитав з історії майя, і єдина на цю тему, яка знайшлася в Лутугиному. На титульній сторінці підпис ручкою: «З цією книгою все почалося у тебе…». Цей екземпляр багато років потому йому подарує інший український майяніст Юрій Полюхович.

Максим зачитує уривок: «Іронія долі у тому, що про цю видатну стародавню цивілізацію, про яку написано стільки книжок і статей, досі відомо вкрай мало. Ми не знаємо імен правителів, воєначальників, жерців майяських міст, досі не до кінця прочитані ієрогліфи, висічені на численних стелах, рельєфах і вівтарях». — Уявіть, книжка видана у 1983 році. Мене вразило, що це культура без історії. Що ж тоді вивчати? Я завжди цікавився політичною історією, складав списки королів, виписував дати війн. Цивілізація ж майя тривалий час була як каліка на одній нозі, саме через те, що писемну спадщину не могли прочитати. Ми бачили величні руїни міст, однак напрочуд мало знали про людей, котрі їх побудували.

Якщо єгипетські ієрогліфи дешифрували у XIX столітті, то дослідники майя на той час змогли зрозуміти лиш майяський календар та рахунок. Крапка — то одиниця, риска — п’ятірка, мушля — нуль. Написи на стелах, не пов’язані з датами, довго не привертали уваги. Що зрозуміли, на тому й застрягли. Навколо майя утворився містичний ореол. Як писав Гуляєв, «культура-феномен», «культура-загадка», яку так хотілося розгадати підліткові. 

Максим поглинав книжки з історії України — праці Грушевського, Яворницького, Полонської-Василенко, які, на відміну від книжок про майя, можна було взяти у місцевій бібліотеці. Але у 17 років, коли, за всією логікою, хлопець мав би піти навчатися на історичний факультет, він обрав юридичний фах. 

— А що б я робив істориком у Лутугиному? — дивиться на мене Максим. 

— Сумуєте за домівкою? — запитую натомість я.

— Хіба що за комфортом квартири. Переїзд — це завжди стрес, — чесно відповідає. 

У новому старому будинку вони тільки-но облаштовуються. Нещодавно тут був справжній гармидер із речей, ремонт і чавунна ванна надворі. «Дом маленький, какой смогли себе позволить. Зато теплый», — каже Валентина Миколаївна. Попередню зиму вони весь час мерзли.

— Лутугиного я майже не знав, вулицями його майже не ходив, — пояснює Максим. — То й сумувати немає за чим. 

Тільки за старшим братом, який там залишився.

Паралельні світи

Як людина уявляє дослідника стародавніх майя? 

— Навряд чи людиною, яка живе в Козачій Лопані або в Лутугиному, — сміється Максим. 

Мабуть, таким собі Індіаною Джонсом із кількаденною неголеністю, в капелюсі та із сумкою через плече, який вправно бігає ліановими заростями. За тисячоліття вони добряче обплели кам’яні руїни. Упродовж кількох останніх років ці нетрі, насамперед регіон Петен, колиску цивілізації майя, просвічують спеціальним приладом LiDAR. Він уже «побачив» ширшу картину — зрошувальні канали, землеробські тераси, де майя вирощували кукурудзу, дороги, що пов’язували міста, оборонні стіни й фортеці.

Кішка Соня, якій набридли людські теревені, почала голосно нявчати, натякаючи, що їй терміново слід вийти. Максим просить, щоб я її випустила з кімнати. 

— Максим родился совсем маленьким — 2100 грамм. Роды были сложными. Может быть, потому и начались проблемы с ножками. Вы же знаете? — Валентина Миколаївна обережно дивиться на мене. — Мы и дом у дороги выбрали, чтобы ему удобнее ходить было. 

На жаль, наразі через снігові замети тут нема де йти, крім як проїзним шляхом.

Від лікарів Максим отримав діагноз: дитячий церебральний параліч. До садочка не ходив, але його не відвідували і брати з сестрою. Поки батьки працювали — мати на кондитерській фабриці, батько на заводі, — дітей доглядали бабуся з дідусем. Коли настав час школи, батьки вирішили, що для молодшого сина кращим буде домашнє навчання. За все своє життя він бачив однокласників зо два рази. 

— Не знаю, правильно це було чи ні. Але я не шкодую, що навчався саме так. Для навчання воно краще, — каже Максим. — Щодо браку соціалізації, то з різних боків можна подивитися на цю ситуацію. Напевно, те, що я такий закритий, — недобре. Мені тепер складно виходити в люди. Мені було би непросто поїхати в Київ і жити самостійно. З іншого боку, посадили б мене в клас до дітей. Як би вони до мене поставилися? Діти жорстокі. 

Це він знає з власного досвіду. 

— Пам’ятаю, як їздив відпочивати в Євпаторію. У мене крали речі, багато чого було… травматичного, — згадує Максим. — Якби довелося з цим стикатися кожного дня, не знаю, чи витримав би. 

Учителі займалися з хлопцем не більше як вісім годин на тиждень. Решту часу він належав сам собі і, звичайно, книжкам. Комп’ютер, а разом із ним інтернет, з’явиться у Максима досить пізно — лише на старших курсах університету, коли йому виповниться 20. Іншу частину життя займала реабілітація. По півроку вони з мамою проводили у Львові, Одесі, Коломиї, куди їздили на масажі, уколи, гіпсування. Батьки робили все, аби поставити сина на ноги. А він малим не дуже замислювався про те, чи зможе ходити. 

— Я був фанатом футболу, хотів грати, — сміється Максим. — Бачите, це теж пов’язує мене з майя. Вони ж стадіони будували для гри в м’яч. Правда, для них вона мала ритуальне значення. В анімістичному світі майя, де дух мали і кукурудза, і вода, і навіть хвороба, яку насилали на ворогів, ритуал важливий. Він дозволяє домовитися. 

Максим не втримується і знову прочиняє двері в інші світи — туди, де воїни Караколя і Кануля разом розбивають воїнів Наранхо. І, доки триває битва, верховний правитель Кануля грає у м’яч на Майданчику Трьох Завоювань, забезпечуючи війську прихильність богів. Потім майя так і запишуть: військова перемога — його заслуга.

Я був фанатом футболу, хотів грати. Бачите, це теж пов’язує мене з майя. Вони ж стадіони будували для гри в м’яч. Правда, для них вона мала ритуальне значення. В анімістичному світі майя, де дух мали і кукурудза, і вода, і навіть хвороба, яку насилали на ворогів, ритуал важливий. Він дозволяє домовитися.

Малим він не думав про власну недугу, а як подорослішав, прийняв усе як є. 

— У мене не було досвіду життя без хвороби, тож простіше до неї ставлюся, — пояснює Максим. — Багато хто ламається на цьому, ображається на цілий світ. Нарікає на несправедливість. Я ж думаю, неправильно так ставити питання.

— А як правильно?

— Чому одні народжуються білявими, а інші чорнявими, одні — у родині з великими статками, а інші у бідності? Це теж добрі питання. Важливо, як ти сам себе налаштовуєш. Треба прийняти стартові умови і дивитися, що ти можеш. Сьогодні навіть для людей з інвалідністю можливості значно розширилися. Звісно, перешкоди очевидні, але ж, з іншого боку, можливо, я би з дитинства так із книжками не дружив. Бо ж мені нíчого було робити. Усі граються на вулиці, а я вдома. 

Відсутність вибору подарувала іншу свободу, а окремішність маленького хлопця зробила його інакшим за більшість однолітків. Наприклад, у цілком російськомовному місті він розмовляв українською. І коли у Львові з ним спілкувалися російською, «потому что мальчик приехал из Луганска», Максим дуже сердився: «Чи я з Місяця до вас прилетів?». Ще в 11 років визначився з тим, що він український націоналіст «не за аналізом крові, а у сенсі, що Україна — моя батьківщина і я пов’язую з нею своє майбутнє». Стежив за парламентською виборчою кампанією, вболіваючи за Народний рух В’ячеслава Чорновола. Бо якщо ти любиш політичну історію, цікавишся королями, імператорами, війнами, природно зацікавитися теперішнім часом навіть у дитячих літах. 

Із Лутугиним він наче кружляв в паралельних реальностях. Жив своїм життям, а навколишній світ — своїм. Як не парадоксально звучить, але саме відокремленість від довколишніх зробила його згодом вільнішим за багатьох, хто був поруч. 

— Розумієте, Лутугине — типове містечко Донбасу, — каже Максим. — Усе його життя будується навколо заводу і шахти. Люди закріпачені. По-різному до цього можна ставитися. Он, Західна Україна. Всі патріоти, а роз’їхалися хто куди. А ми тут, на своїй землі. Та, з іншого боку, тут у людини з часом примітивізується світогляд, звужується, і в певну мить за заводом вона вже нічого не бачить. Осілість ще й виховувалась. Усі ці незручні потяги, які в дорозі по 36 годин. За часів СРСР ще й мусили довго стояти на зупинці, чекали поїзда з Москви. Ми їдемо з Луганська до Одеси, мені три роки, зима, і треба добу десь перебути — чи на вокзалі, чи в холодному потязі, поки перечеплять вагони. Хто буде без нагальної потреби це терпіти? Звідти і «Донбасс кормит Украину». Люди опинилися в центрі свого малого світу, навколо якого все крутиться, за межами якого порожньо.

Якщо війна

Спочатку була ідея пересидіти стрілянину в підвалі. І декілька днів вони там провели, спостерігаючи, як блискавично війна вдирається у звичний ритм життя. У перший день обстрілів одні сусіди гуляли весілля, у другий день в інших народилося немовля. А потім хазяйнувати почала війна. 

— Чомусь запам’яталось, як сусідка дивиться на годинник і каже: «У мене серіал». Пішла нагору, а за п’ять хвилин примчала назад, бо знову почали обстрілювати. На третій день про ті серіали вже ніхто не згадував, — розповідає Максим про літо 2014 року, коли почалися бої за Лутугине. 

Спочатку в підвалі, де зібралися люди з багатьох будинків, зростало напруження. Кілька разів доходило до бійок. 

— Але потім увімкнулося самозбереження. Хтось щось починає казати, а йому: «Ви не кажіть цього». Факти можна, а оцінок не треба, — згадує Максим головне правило виживання їхнього притулку.

— Паралелі з історією майя тоді проводили для себе?

— Такі думки, звісно, виникали, — Максим сумно всміхається. — Наприклад, однією з причин занепаду класичної цивілізації майя називають неадекватність політичної еліти. І це очевидна паралель. Я сподіваюся, що ми так зле не скінчимо. 

Тим часом простір кімнати знову поступово відвойовують майя. Їхні обличчя, вирізьблені на камені, проступають з усіх книжок. Профіль, горбатий ніс, на голові пишний убір. Майя вірили, що їхніми першими царями були боги. Наприклад, у Паленке шанували одну з іпостасей бога кукурудзи, прабатька трьох богів-заступників міста. Із богом кукурудзи царі майя пов’язували власні сподівання на посмертне буття — поховальні маски володарів із зеленого жадеїту символізували відродження, як насіння кукурудзи, яке знову проростає.

У першій половині XX століття навіть провідні майяністи жили у полоні ними ж створених міфів. Тоді вважали, що всі цивілізації Старого світу подібні, оскільки контактують одна з одною, а ось із майя все інакше. Вони відірвані, на окремому континенті, а отже, їхнє суспільство не схоже — у них не було воєн. Нібито майя — мирні люди, які не жили звичним життям, а тільки молилися зіркам, постійно перебуваючи у своєму календарному космосі. 

— Нібито міста — це ритуальні центри, — розповідає Максим. — Вони наповнювалися людьми лише на час великих церемоній, коли всі йшли до храму. А потім знову розходилися невідомо куди. Абсурдно звучить, але так вважали серйозні фахівці. І вже смішно читати, що у майя не було воєн. Там війна на війні. 

Історію майя і досі збирають фрагментами, наче склеюють глек, що розбився на дрібні друзки. Візьмімо, наприклад, історію канульських царів. Нещодавно їх вважали скромною династією з Калакмуля. Але ж віднайдені в різних містах ієрогліфи склалися в геть інакшу картину. І ось вони вже творці наймогутнішого царства з незвичними для майя апетитами до розширення володінь. За правління Йукноом-Ч’еєна ІІ їм корилися і скромна за розмірами, зате відома прегарними написами Ла-Корона, і розташований на перехресті торговельних шляхів багатий Канкуен, і бунтівний Тікаль. І називали вони себе калоомте — царі над царями.

— Де ще такі речі можна відкрити! — щиро захоплюється Максим. — Ви уявляєте людину, яка знаходить новий текст, читає його і фактично воскрешає з минулого невідому раніше постать? Це ж посередник між культурами, різними епохами. 

Коли постало питання, їхати з Лутугиного чи перечекати обстріли у підвалі, Максим наполіг на «їхати». Батьки, хоч і не одразу, але погодилися. 

— Я места себе не находила, когда Максим уходил домой наверх. Пока поднимется в квартиру, пока спустится обратно в подвал, — згадує Валентина Миколаївна. 

У наступні три місяці Максим випав із роботи. Комп’ютер лишився вдома і доступу до робочих матеріалів та книг не було. Ніхто ж не думав, що їхати доведеться надовго, збиралися похапцем. Час від часу Максима охоплювала паніка: доки він бездіяльний, майяська наука летить уперед. І він знову все пропустить, як колись.

Почати спочатку

Через три місяці батьки прийняли важке рішення не повертатися в окуповане Лутугине. Переїзд розділив їхні життя на до та після. Один період закінчився, інший почався. Як у календарі майя.

— Майя жили циклами: 10 років, 20 років, довгий період у 20 двадцятиріч, — розповідає Максим. І знову ієрогліфи починають проступати крізь квітчастий візерунок шпалер на стінах. 

— Саме тому в них немає такого поняття, як кінець світу. У християн час рухається лінійно від створення світу і до Страшного суду. А якщо час циклічний, то цикл треба пережити й буде новий. Коли певний період завершується, треба провести обряди, принести жертви. 

Це була одна з функцій царя. У текстах він так і зветься — священний володар, тобто посередник між Богом і людьми, він упорядковує за допомогою календаря і ритуалів світ і не дає хаосу захопити його. З нагоди завершення певних циклів майя споруджували монументи, будували храми. Як, наприклад, Розаліла — улюблений храм Максима, розташований у Копані. Він уцілів, оскільки був накритий згори новішою спорудою. 

— Нова епоха починається, треба нове робити, — пояснює дослідник.

Свою жертву родина Максима теж принесла. 

— Весной буду заниматься огородом. И шелковицы, наверное, нужно убрать, а то от них много мух, — тепер будує плани Валентина Миколаївна.

У Максима власні переламні дати в календарі. Він саме закінчив університет у Луганську. Рішення про навчання на юридичному факультеті було самостійним, дорослим і раціональним. Юриспруденції Максим не любив, але цей фах мав забезпечити його матеріально. «Притерпиться, то й пригорнеться», — міркував він. Майя геть зникли з його життя, було не до того. А потім знову не до них — почалися пошуки роботи. І виявилося, що сидяча робота для юриста — це лише уявлення, а насправді молодого юриста ноги годують. Врешті-решт знайомий у Лутугиному взяв його на стажування. Щодня Максим їздив до офісу машиною, в надії, що йому заплатять і він компенсує хоча б витрати на паливо. Але не заплатили. 

— Хочу подякувати тій людині, — сміється Максим. — Бо він дав мені підставу здійняти бучу в родині і сказати, що більше я туди не поїду. Насправді, якби хотів у нього працювати, зовсім інакше поводився б. Але я не хотів, і це ключове. 

Остаточно він зрозумів це під час стажування. Психологічно тиснули цивільні справи, які доводилося вести, заглиблюючись в особисті історії людей. І так справа за справою. Колись йому казали: «Знайди собі грошовитий фах, а у вільний час займайся тим, що цікаво». Але то була ілюзія, що залишатиметься вільний час.

Коли думки про юридичне майбутнє почали потроху вивітрюватися з голови, Максим раптово згадав про давнє захоплення. Це трапилося серпневим днем 2009 року. Він вирішив пошукати в мережі відомості про майя — і натрапив на сайт, присвячений Мезоамериці, де провідні російські майяністи викладали свої статті. Це був його другий контакт із древньою цивілізацією.

 — У мене був культурний шок, — розповідає Максим. — Я зрозумів, що за два десятки років відбувся прорив у науці. У 1983 році ми не знали навіть імен правителів, а у 2000-му вийшла книжка епіграфістів британця Саймона Мартіна та німця Ніколая Ґрюбе, побудована на хроніках майяських царів і цариць, їхніх біографіях. Відкрилась історія цілого народу, ніби навмисно для мене, щоб я міг її вивчати.

Ту книжку Максим бережко тримає в руках, як найкоштовніший скарб. Куточок обкладинки пошкоджений, наче кілька разів прокомпостований квиток. 

— Це вона. — Максим, посміхаючись, зиркає на Соню, яка мирно дрімає на підвіконні. 

— Колись нагримав на неї, а вона мені помстилася. Знала, що обрати для цього. 

Купити друковане видання Максим зможе не одразу, спочатку вивчатиме його в електронному вигляді. Примірником на його прохання поділиться російський майяніст Дмітрій Бєляєв. Англійською мовою Максим тоді не читав зовсім. Але, озброївшися словником, слово за словом витягав із книжки. Сьогодні він вільно читає англійською та іспанською — основними мовами наукових праць із майяністики. 

— Такими речами добре займатися, оскільки ти одразу виходиш на контакт з усім світом, — пояснює Максим. — Вивчаючи історію України, можна десятиріччями варитися тільки в українських публікаціях і не прагнути більшого. У випадку з майя в одну мить потрапляєш в інше мовне середовище. Це суттєво розширює світ довкола. 

Первинне накопичення інформації відбувалося без жодного плану стосовно того, що робити з цим далі. Читав, надолужував згаяний час, а потім і сам почав писати. Перші статті створив для української Вікіпедії. 

— Був такий правитель Баахлах-Чан-К’авііль. У нього цікава історія. Брат на брата пішов, стали ворогами, шекспірівський сюжет. Я написав про нього величезну статтю. У Вікіпедії англійською мовою про нього ж стаття на кілька речень, — сміється Максим. 

Допис побачив Самір Діда, засновник російського сайту «Мир индейцев», присвяченого популяризації історії доколумбової Америки. «Максиме, нащо вам та Вікіпедія. Ніхто не знатиме, що це ви підготували матеріал. Ніхто вам за це грошей не дасть. У мене є сайт, пишіть. А я вам ще й платитиму». І Максим долучився до редакторської команди порталу. У 2014-му свої матеріали він почав дублювати українською мовою. Побачив, що на тематичних форумах його називають російським автором, а від цього хотілося дистанціюватися. Згодом завдяки співпраці з «Миром индейцев» у Максима вийшло кілька книжок. 

Багато років поспіль він співпрацює і з двома українськими майяністами — Віктором Талахом і тим самим Юрієм Полюховичем, який колись дешифрував напис «чіікнахбська стіна». Максим навіть спеціально приїхав до Києва на захист кандидатської дисертації Полюховича. З ним він пише українською історію стародавніх майя.

— У нас гарний тандем, — каже Максим. — Юрій має доступ до першоджерел, проводить дослідження безпосередньо в майяських городищах. А я маю час на писання. Разом ми можемо більше, ніж кожен з нас окремо. Навіть у Росії, де є цілий мезоамериканський центр, досі немає видання, подібного тому, що ми готуємо. Я ж не тільки для себе знання накопичую — найцікавіше мені ним ділитися. 

У такий спосіб замкнений у собі хлопець знайшов можливість спілкуватися з іншими. 

— Крок за кроком що намітив, те й роблю, — каже Максим. — Але скромно, не беру собі регалій, яких не маю.

Істориком себе не називає, адже формально юрист. А статті підписує так: дослідник, автор публікацій з політичної історії майя класичного періоду.

— Я не уявляв, як інтернет змінить життя. Якби знав, що зможу займатися чим хочу і контактувати з ким завгодно, не пішов би на юридичний факультет, — зізнається Максим. — Я не прорахував технологічного прориву. Вибудовував картину життя, виходячи з того, що знав. Що знав, те й наклав на майбутнє. Але ж специфіка нашого життя така, що його важко прорахувати.

Але іноді все обертається на краще.

Неоране поле 

Наступного дня мій ритуал повторюється. Відшукую зелені ворота, Валентина Миколаївна відчиняє двері, видає капці, щоб ноги не мерзли. Взуваю, вітаюся з Максимовим батьком і заходжу до кімнати, де вже чекає Максим. Сьогодні на столі, окрім книжок, з’явився ще один артефакт — чашка із зображенням майяської фрески. 

— Думав, ми її залишили в Лутугиному, але мама забрала, — пояснює Максим. На його обличчі тепла усмішка. Саме мама п’ять років поспіль їздила з ним на сесії в Луганськ, і вона ж перевозила його книжкові піраміди до Харкова, боячися, що відберуть на пропускному пункті. На щастя, не відібрали. 

Максим розгортає книжку на сторінці з мапою. Майяська територія з десятками крапочок-міст поділена на північну, центральну та південну області. Він обводить пальцем Калакмуль, Паленке, Тікаль, Копан — серце класичної цивілізації майя. Коли у XVI столітті на континент висадились іспанці, то ці класичні міста вже давно вкрили джунглі. Культура перемістилася на північ, але і форми, і мова її змінилися.

Майя не писали на монументах про економіку чи право і майже не згадували про свої поразки. Археологи й досі сперечаються з епіграфістами, чи то не звичайна пропаганда.

 — У Чичен-Іці в IX столітті за класичною майяською традицією ще створювали монументи з ієрогліфами, а потім раптом припинили. Звідтоді й до XV сторіччя про історію майя ми майже нічого не знаємо, бо немає текстів, — каже Максим. — Схоже, ідея священного володаря більше їм не подобалась. Напевно, була криза, через яку вони вирішили: ця форма не спрацювала, шукаємо інші. 

Причини падіння класичної майяської цивілізації лишаються загадкою. Одна з основних гіпотез — екологічна. Тривалий час її підтверджував Копан. Дослідники говорили, що майя знищували ліси навколо, через що сталася ерозія ґрунту і були постійні неврожаї. Та коли на те саме місце згодом прийшли інші фахівці та взяли нові проби, виявилося, що майя, навпаки, ліс захищали. Точніше, знеліснення і справді колись відбулося, але майя побачили, до яких наслідків це призводить, і почали його відновлювати. 

На такому хиткому фундаменті важко будувати концепції. Але їх чимало. Наприклад, данський дослідник Кристофер Хельмке, проаналізувавши пізні тексти майя IX століття, помітив цікаву особливість. Якщо раніше вони писали про царя та війни, то цей лейтмотив зникає і натомість з’являються тексти про різні церемонії та ритуали викликання дощу. Бог дощу і грози завжди був важливим для землеробів майя. 

— Напевно, вони відчували зміни клімату і намагалися на це відреагувати як розуміли, — розповідає Максим. — Можливо, через те, що царі не впоралися з цією проблемою, система й почала занепадати. Розумієте, про майя нам багато відомо, але то все одно дещиця від цілого. 

Коричнева меблева стінка і квіткові вазони – цю кімнату, що насправді належить Валентині Миколаївні і яку Максим обрав для зустрічі, бо вона просторіша, вже важко сприймати як звичайне житлове приміщення. За два дні вона перетворилася на невеличкий кабінет Індіани Джонса. 

— Наприклад, міф про створення людини, — веде далі Максим. — У різних частинах Центральної Америки він має свої варіації. Є міф про те, що людину зробили з глини, а є — що з кукурудзи. Коли сучасні дослідники почали це вивчати, то вони вирішили, що міф про людину з глини — то біблійне нашарування, яке треба відкинути. А ось про кукурудзу — це автентичне. Але тепер ми вже знаємо, що ідея майя про людину з глини датується ще першим тисячоліттям. І біблійні сюжети тут ні до чого. Білих плям у майяській науці вистачає. А створюючи гіпотези, іноді важко відкинути власні уявлення про світ. 

 — А що хотілося б знайти у джунглях? — запитую в Максима. 

— Рукописи! Це мрія всіх майяністів, — відповідає він. 

Тексти на камені — специфічне джерело інформації. По-перше, її там вміщується небагато і стосується вона переважно царя — коли народився, зійшов на трон, коли помер, титули, родичі, війни. Майя не писали на монументах про економіку чи право і майже не згадували про свої поразки. Археологи й досі сперечаються з епіграфістами, чи то не звичайна пропаганда. Тим цікавіше знаходити «неканонічні» речі. Як-от так звана «комкомська ваза». Зазвичай на кераміці зображували міфологічні або історичні сцени, а в підписі йшлося про те, кому належав предмет. Але ця ваза — унікальна. 

— На ній виявили текст із докладною хронікою війни. Ми про неї знали кілька подій, а на вазі вона описана по днях. Це тільки доводить, наскільки монументальні написи куці порівняно з тими, які могли бути у паперових хроніках — кодексах, — пояснює Максим. 

Та збереглися лише три рукописи майя, в автентичності четвертого вчені й досі сумніваються. Інші знищив клімат, та й іспанці доклали рук. А ті, що залишились, описують ритуали й не пов’язані з історією. Ще є майяський епос «Пополь Вух» — найдокладніший текст із міфології майя-кіче, але створений він був у XVI столітті, коли його автора від класичної цивілізації віддаляли кілометри і століття. 

Час від часу я зиркаю у вікно, що навпроти мене, і щоразу відчуття — як у ту мить, коли людина щойно прокидається, але ще не зрозуміла, де вона. Стіл із книжковими пірамідами, за яким ми сидимо, стоїть у центрі кімнати. Здається, що і майя посіли схоже місце у житті Максима.

— Напевно, це як із любов’ю, — розмірковує він. — Вона проходить певні етапи. Є момент палкої пристрасті. І таке в сенсі майя я теж пережив. Прокидався, снідав, сідав за комп’ютер і читав до ночі. Роки три-чотири в такому ритмі. Зараз книжка пишеться інакше. Я можу зробити паузу, перепочити. Працюю до восьмої вечора, а після того слухаю музику або читаю щось для себе. Стосунки виходять на інший рівень. Замість палкої закоханості — сімейний затишок, коли знаєш, що сьогодні ми це робимо разом, а потім я належу сам собі. 

Максим задоволено усміхається вдалій метафорі. Майя не жадібні, відпускають його і в імперський Китай, і в Середньовічну Європу. Але планів, пов’язаних із мезоамериканською цивілізацією, в нього вистачає. 

— От, наприклад, цікаво було б створити на університетському рівні школу майяністики, — мріє він. — Тут, як казав Воланд: «Что же это у вас, чего ни хватишься, ничего нет!» З одного боку, важко, що нічого немає, а з іншого — поле неоране. Якби я поїхав в Америку — а там уже тусовка сформована, книжки написані. Хоча в майяністиці вистачає роботи, але все одно там вписуєшся у великий гурт і стаєш одним із багатьох. А в Україні — закладаєш фундамент. 

Валентина Миколаївна заглядає в кімнату, аби спитати, чи ми не втомилися. Цієї миті у прочинені двері залітають звуки телевізора, який дивиться Максимів батько. Він як практична людина і досі шкодує, що син закинув юридичну справу. 

— А мати? — запитую в Максима.

— Для мами як? Аби дитина була щаслива, — сміється він. 

— А ви — щасливі? 

— Так, — говорить. — Звісно, завжди прагнеш більшого. Але ж щастя — це процес.

[Текст створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні.Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]