Зона. Історія чеченського бойовика, який мандрував війнами

Війна з найбільшою в новітний історії терористичною організацією «Ісламська держава» в Сирії та Іраку забрала життя сотень тисяч людей і спровокувала рекордну хвилю вимушених мігрантів: близько шести мільйонів громадян втекли зі своїх домівок, шукаючи рятунку від смерті.

На боці ІДІЛ воювали вихідці з кількох десятків країн світу, від США до Філіппін. Значна частина бойовиків — це громадяни Росії, Казахстану, Узбекистану і Азербайджану. За різними даними, до лав цієї терористичної організації вступили до 20 тисяч осіб з цих країн.

Українська журналістка Катерина Сергацкова протягом п’яти років проводила інтерв’ю з людьми, що були бойовиками «Ісламської держави», їздила на війну з ІД в Ірак 2017 року й записувала свідчення членів сімей терористів, які по війні опинилися в тюрмах. На початку вересня у видавництві «Самміт-Книга» виходить друком книжка Катерини «Прощавай, Ісламська Державо: лишається тільки майбутнє».

Головне питання книжки — як війна в Сирії та Іраку перетворилась на таке велике міжнародне терористичне поле і чому в цьому брало участь так багато громадян з країн колишнього радянського простору.

У фокусі — процес виїзду терористів на війну на боці радикальних ісламістських організацій, їхнє розчарування й повернення. Авторка документувала трансформації, що відбувалися з бойовиками та членами їхніх сімей. Reporters. публікує уривок із книжки. 

Зоні було 15, коли він уперше взяв до рук автомат.

Точніше, так: його вперше помітили зі зброєю. Мабуть, раніше вже пробував. Його друзі кажуть, що Зонин батько був підривником, тобто Зона мусив уміти не менше за батька. Так прийнято у чеченців. А підривник — найшанованіша професія.

«Дядьку, дайте патрона», — якось промовив Зона до одного з бойовиків зі знаменитого загону Руслана Гелаєва. Той розсміявся.

Цей бойовик сидить навпроти мене в розтягнутій бузковій футболці з написом BOWIE на всі груди, у домі для гостей у селищі Джоколо. Представляється Рамзаном, хоча це не є його справжнє ім’я. У чеченців так прийнято — мати по кілька імен на різні життєві випадки.

У Зони теж було кілька імен: Тимур Махаурі, Руслан Папаскірі, Алі Дабуєв. Кажуть, що справжнім було Алі Тімаєв. Багато хто його називав Алі.

Йшла Перша чеченська війна. Загін, до якого долучився підліток, переховувався у горах Дагестану неподалік Панкісі. Рамзан погано пам’ятає довготелесого чорнявого хлопчину з чорними, як смола, очима, що попросив у нього патрон. Тепер Рамзану за п’ятдесят, він геть посивів і втратив інтерес до війни. Колись він був одним з головних бійців загону Гелаєва. Зараз живе в невеличкому домі на околиці ущелини біля підніжжя гори. Утримує коней і час від часу літає до сім’ї у Францію, де дружина з дітьми нещодавно отримала політичний притулок. 

Наступного разу Рамзан зустрівся із Зоною через кілька років, у 2001-му, коли той перейшов кордон Азербайджану з Грузією і зупинився в Панкісі — вже як цінний кадр гелаєвського загону.

«В нас були мобільні загони в лісах, — згадує Рамзан. — Алі був підривником. Працював у місті, в Грозному. Ми називали таких “пістолетниками”. Він був дуже зухвалим. Коли виходив з оточення — відстрілювався відважно. Провів багато спецоперацій у Чечні. Мабуть, через це його весь час і намагалися вбити…»

Зона тримався поряд з братами Ахмедовими. Формально брати належали до загону Гелаєва, але їхня зона впливу загалом стосувалася криміналу: торгівля зброєю та наркотиками, взяття заручників, шантаж. У Грузії Ахмедових не любили, вважали їх порушниками спокою в Панкіській ущелині. Коли настав час бойовикам покинути ущелину після теракту в Нью-Йорку 11 вересня, Ахмедови були першими, до кого на розмову прийшли грузинські спецслужби. Тодішній співробітник служби безпеки Грузії Л. згадує, що саме тоді познайомився з Зоною і завербував його. Відтоді, з моменту виходу частини чеченських бойовиків з Панкіської ущелини, Зона став інформатором грузинських спецслужб.

«Він був муджахедом [“учасник джихаду”, буквально — боєць — авт.],— каже Рамзан. — За його сміливість його поважали й робили гарні пропозиції. Отак він і став представником Ічкерії у Грузії».

Бути представником Ічкерії для чеченця означає бути найкориснішою та найповажнішою людиною за межами Чечні. Це наче бути послом, але в посольстві з особливими правилами та специфічними діловими стосунками. Зона відповідав за переправлення зброї та боєприпасів через Грузію до Чечні й за грошові потоки. Завдяки зв’язкам у спецслужбах він міг організувати переходи через кордони людям, яких офіційний кордон не любив: бойовикам, нелегальним торговцям, біженцям і всім, кому не можна «світитися». Зона ідеально давав собі раду з роллю бойовика-дипломата. Він був достатньо галантним, достатньо поступливим і достатньо принциповим, щоб балансувати між грузинськими силовиками, бандитами та релігійними фанатиками. 

Посольство Ічкерії в Грузії під керівництвом Зони працювало безперебійно, доки він випадково не вбив свого боса, Шаміля Басаєва…

Весна, 2017

Зона призначив мені зустріч у турецькому кафе DASH, помітній місцині на Бессарабській площі у центрі Києва. Тут готують найкращу в місті кефте на сковорідці та подають солодкий чай у вигнутих чашках з гартованого скла, як у чайних Стамбула. Кафе займає перший поверх Бессарабського ринку, і там ніколи не буває вільних місць: щоб отримати свою порцію кефте, кияни чекають у черзі біля входу. 

Мало кому відомо, що в кафе DASH є другий поверх — таємний. До нього ведуть сходи за кіоском обміну валют. На дверях таємної частини кафе немає ні вказівника, ні ручки. З того боку дверей чатує офіціант: спочатку він дивиться у вічко і, якщо відвідувач йому не знайомий, запитує — до кого. Якщо відповідь непереконлива, а в кафе на гостей ніхто не чекає, двері так і лишаться зачинені. 

«Почекаємо», — каже Зона. Чутно, як хтось наближається до дверей з того боку. 

Ми ніяково переминаємося з ноги на ногу — холодно, 1 березня. Зона як для зими досить легко вбраний: він у сорочці та шкірянці, на ногах чорні затерті берцаки. Ще два дні тому він стояв у крихітній залі районного київського суду в наручниках за спиною — в цій самій шкірянці, щетинистий і розгублений, як дитина, яку спіймали під час крадіжки цукерок. 

Зону затримали 15 січня 2017 року на Бессарабці, коли той повертався додому у своєму чорному «Мерседесі». Поліцейські знайшли при ньому зброю: пістолет Стєчкіна, що числився як крадений із зони бойових дій на Донбасі, і незареєстрований австрійський Glock. Також при ньому було посвідчення члена незареєстрованого чеченського добробату імені Шейха Мансура на ім’я Тимура Махаурі та грузинський паспорт.  За цим паспортом Зоні 38. У посвідченні у графі «посада» від руки написано: розвідник. 

Поліцейські відразу виклали його фото та відео затримання у мережу. В ЗМІ почали з’являтися повідомлення про те, що Махаурі — той самий чеченець, який убив героя чеченського спротиву Шаміля Басаєва. Ім’я Басаєва в Україні не таке широко відоме, як у Росії, Європі чи Штатах, де його знали як ідеолога терактів у Будьонновську та Беслані, — але чеченець із туманним минулим, несподівано заарештований в центрі Києва, зацікавив багатьох. У пресі міркували: проукраїнський чеченець чи кадирівець, агент Кремля чи свій? Одні писали, що він тут — на замовлення росіян, за іншою версією — нібито за наказом грузинських спецслужб він убив Шаміля Басаєва, а до цього на замовлення росіян убив чотирьох прибічників Доку Умарова, членів «Імарат Кавказ» у Туреччині. Інші — що вбив не він, а ув’язнили його за наводкою ворогів Ічкерії з «Імарату». Одні казали, що він зробив багато корисного для українського батальйону на Донбасі, інші натякали, що він працював під прикриттям росіян. Усі засуджували Зону. А от підтримати його у суді прийшло кілька десятків чеченців і кілька українських волонтерів. Суд призначив йому умовний строк і відпустив на волю. 

Відчиняються двері. Офіціант впускає нас із Зоною досередини. Простора зала у золотих відтінках. Кілька столиків зайняті кількома чеченцями. Вони усі встають і підходять до Зони, щоб привітатись. 

Один з них відрекомендовується Темірханом, сином Іси Мунаєва. Мунаєв був військовим комендантом Грозного в часи Першої чеченської війни і польовим командиром Ічкерії в Другій. Після поранення у 2005 він з родиною виїхав у Данію і отримав там статус біженця. З часом у Копенгагені він заснував громадський рух «Вільний Кавказ» для таких прихильників Ічкерії, як він сам, — змушених жити далеко від батьківщини, й організовував для них публічні акції на підтримку чеченських біженців. У 2014 році керівники Дніпропетровської обласної адміністрації запросили Мунаєва до України. На той час головою адміністрації був олігарх Ігор Коломойський. Саме Коломойському приписували фінансування добровольчих батальйонів. Так з’явився чеченський добробат імені Джохара Дудаєва під керівництвом Мунаєва, з базою у Дніпрі. Але незабаром, 1 лютого 2015, Іса Мунаєв загинув в одному з населених пунктів на Донеччині, де натоді точились найжорстокіші бої української армії з російськими бойовиками, які згодом назвали «дебальцевським котлом». Відтоді батальйон фактично припинив своє існування і перетворивсь у спільноту бойових побратимів з Чечні та України, об’єднаних ідеєю боротьби проти Росії на території Донбасу. 

Офіціант проводить нас до вільного столика і приносить солодкий чай. Темірхан Мунаєв підсідає до Зони.

«Буде вільною Україна — буде й Ічкерія, — випалює він. — Так казав Дудаєв у 1994-му. Він знав, що вони, — Темірхан киває головою кудись убік, — не зупиняться. А Алі, — вказуючи в сторону Зони, — він наш герой для молоді, як Басаєв…».

«Басаєв? Але ж як убивство Басаєва?» — запитую я.

«Це журналісти все перекрутили, — повільно та спокійно промовляє Зона. — Зараз розповім, як це було».

На початку 2006-го, каже Зона, йому надійшло завдання відправити чеченським підпільникам в Інгушетію вантажівку, нафаршировану зброєю та вибухівкою. Раніше таких завдань не було: зброю, вибухівку і гроші Зона зазвичай надсилав малими партіями, у спортивних сумках і валізах — так, щоб не помітили на кордоні.

«Схема працювала так: у мене була людина в Осетії, звали Хамзатом, — розповідає Зона. — Він працював з російськими спецслужбами, позаштатно чи типу того. Я перевозив вантаж через грузинський пост, далі — нейтральна територія, а потім на кордоні Росії з Осетією — російський пост. Хамзат перед цим постом забирав його і їхав далі, в Інгушетію, — там була база Басаєва, — його зустрічали наші хлопці й забирали вантаж. Я багато разів таким чином переправляв машини та сумки зі зброєю. Платиш кілька тисяч доларів — і жодних проблем».

Та з вантажівкою щось було не так, каже Зона. Це був КамАз, про який у Грузії знали всі. Його конфіскували 2001 року в представника «Аль-Каїди», коли у Панкіській ущелині проводили антитерористичну операцію проти чеченського підпілля, і, напіврозібраний, він кілька років простояв на задньому подвір’ї антитерористичного центру Грузинського МВС.

«Російські спецслужби, гадаю, знали, що рано чи пізно ми спробуємо його перевезти, — згадує Зона. — Це була велика, помітна машина, і я тоді сказав, що вести у ній зброю не варто, бо дорогою з нею спробують щось зробити. Проблема була в тому, що тоді у мене не було прямого зв’язку з Шамілем. Мені почали дзвонити його люди, навіть брат Доку Умарова дзвонив із Туреччини і казав: відправляй КамАз, так вимагає Шаміль. І мені довелося робити те, що вони просили».

Зона повністю полагодив КамАз і завантажив його зброєю. Зброя напередодні операції прибула до Грузії з Туреччини. Зона заплатив Хамзату 20 тисяч доларів за перегін машини. Але наступного дня після відправки вантажу Хамзат зник.

«Він повернувся на зв’язок лише за кілька діб, — каже Зона. — Пояснював, що у вантажівки за 100 кілометрів до цілі забарахлив двигун і довелося її тягнути на буксирі. А оскільки його буксирували, то спецслужбам було набагато простіше спостерігати за машиною на дорозі й щось із нею зробити. Стало зрозуміло, що все пішло не за планом».

Кажуть, на кордоні з Інгушетією вантажівку зустрів наближений до Басаєва лідер інгуського джамаату Алі Тазієв, відомий під позивним «Магас». Він повідомив Басаєву по телефону, що вантажівка наближається і він поїхав особисто її зустрічати. Вночі 10 липня КамАз заїхав на околицю інгуського села Екажево, де була резиденція Басаєва. Лідер Ічкерії вирішив першим перевірити вміст вантажівки.

«Коли відкрили контейнер, пролунав вибух. Шаміля розірвало на шматки, — каже Зона. — Як розповідав мені його двоюрідний брат, перед цим Шаміль сказав: якщо вибухне — буду шахідом. Так і сталося. Свої не звинувачували мене у його смерті. Це вони тільки зараз почали…»

Невдовзі по смерті Шаміля Басаєва головою Ічкерії став Доку Умані, а Зону на посту представника Ічкерії у Грузії замінив інший — однорукий чеченець Ахмед Чатаєв.

Продовження історії читайте у книжці «Прощавай, Ісламська Державо: лишається тільки майбутнє». Передзамовити її можна на сайті авторки.

Переклав з російської Остап Микитюк

Катерина Сергацкова (нар. 1987) — українська журналістка, телеведуча й дослідниця,  головна редакторка і співзасновниця видання Zaborona.com, а також членкиня правління організації «Громадське телебачення». 

Авторка фокусується на дослідженні радикальних рухів, тероризму та міграції, зумовленої війною та політичними переслідуваннями, а також вивчає мистецтво, що осмислює ці процеси. Її цікавить передусім людський масштаб: мотивація учасників таких процесів, їхні життєві умови, передумови конфліктів на рівні мікроспільнот. 

Репортажі Катерини Сергацкової входили в число фіналістів професійного журналістського конкурсу «Честь професії» (2015, 2017, 2019, 2020). 2018 року отримала премію «Честь професії» за серію мультимедійних репортажів «Майбутнє Донбасу». 

Лауреатка міжнародної премії Kurt Shork Award, яку дають за відвагу в журналістиці, за серію репортажів з окупованих територій Донбасу (2015). Лауреатка міжнародної премії FPA Thomson Foundation Young Journalism Award (2017) за серію розслідувань про бойовиків «Ісламського держави» з пострадянських територій.