Житиму. Історія Тайри

Цей текст продовжує спільний проєкт Українського ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародного благодійного фонду ІЗОЛЯЦІЯ. «Я тут — за тебе» — це серія есеїв українських письменниць, які поруч з нинішнім контекстом війни описують емоції й почуття українок, що змагаються за наше майбутнє. Ця боротьба може бути непублічною й непомітною, а може мати значно більше за медійний фасад. Вибір на користь майбутнього з увагою до минулого чутливо показує література, а голоси авторок запрошують стати гостями в історіях жінок з усієї країни.

«Жити ти не будеш». Їй не варто було цього повторювати, бо це логічно і зрозуміло — звідси не повертаються. Отже, можна це прийняти за даність. Людина смертна — рано чи пізно життя завершується. Гірше втратити глузд. Оце справді легко в умовах безумства концентраційного табору. 

Якесь дике реаліті-шоу, ще й з телекамерами час до часу. І треба витягнути із себе, зсередини свого до краю виснаженого тіла всі свої напрацьовані десятиліттями навички самурая. І якщо зберегти незатьмарену свідомість, то ніхто не позбавить тебе гідності. Ніхто. Навіть божевільний феесбешний садист, який поставив собі за мету тебе зламати, знищити, довести до самогубства. 

Вони не пробачають їй саме цього — вміння залишатись людиною. А ще її «хохляцької» впертості. У її темних очах вони бачать сконцентровану ненависть, а хочуть бачити страх. Хочуть, щоб вона зламалася, заістерила, злякалася. А насправді їм самим лячно бути поруч. Вона для них жінка-звір. 

Тайра. Хижачка. Героїня страшилок роспропаганди: впіймали «нацистку», легендарну парамедичку, яка — за їхньою збоченою версією — «намагалася втекти зі звільненого і розбомбленого українськими нацистами Маріуполя, прикриваючись викраденими дітьми». Недарма журналісти провідного телеканалу приїхали її побачити як новинку з кунсткамери. 

Вони знімають з її голови чорний смердючий мішок. Ліхтар для зйомок світить просто у вічі. 

А що це за зачіска така? Спеціальна укладочка, так? Під фюрера, знущаються, в найкращих традиціях рейху? А ще в неї на зап’ясті татуювання: «Слава Україні! Героям слава!» І це їм зриває дах: гасло Збройних Сил України? А звідки пішло? Пригадайте! Гасло УПА? Привид Української повстанської армії ходить за нащадками енкаведистів, не дає їхньому страху ні на мить склепити очі. Вона для них бандерівка, упівка, націоналістка, нацистка. Їм потрібні якомога яскравіші факти для фільму. Бо жінка-парамедик, яка вивозила людей з окупованого розбомбленого Маріуполя, — це для російського телевізійного шоу якось не та картинка. Краще так: «прикривалася дітьми, щоби врятувати власну шкуру, тоді як люті бандерівці із забороненого “Азову” вбили батьків дітей». У наративі російських медійників дійшло до того, що Тайра — і снайперка, і регулює вогонь, і радить верхівці країни, як вести війну, і… займається чорними справами трансплантації органів. Ого, яка всесильна і страшна жінка. 

Що більше абсурду, то менше надії вирватися звідси, з липкого жаху, зі смороду забитої ущерть камери, з підвалу тортур. 

*

Вона мала бути вдома, у Києві. Вона не їхала на війну. Вона просто збиралася завезти чергову партію ліків. Наприкінці лютого в повітрі уже вчувалась весна. Зрештою, вона не збиралася там залишатися. Тому не брала нічого зайвого. Нічого не станеться, говорила сама собі, це всього лише гігантський театр, масштабна демонстрація сили. «Буде велика біда», — шепотів на вухо внутрішній голос, який цього разу хотілось не чути. «Буде величезна катастрофа», — повторював цей голос наполегливо, раз у раз. І всередині починало млоїти. Ну нічого, заперечувала йому, я тільки катнуся в Марік туди-назад і все, відвезу в госпіталь оцю велику коробку, зрозумію, що їм треба. Це швидко. 

Вранці було так пронизливо холодно. Але десь ось-ось має потепліти, бо це 23 лютого, кілька днів — і березень. Навіщо їй їхати в Маріуполь? Це питання висіло в повітрі. Та можна було б і не їхати, а просто відправити «Новою поштою» ту важку коробку з медикаментами для госпіталю, як робила вже тисячу разів. Але Серж сказав, що в нього є місце і для неї, і для її коробки, а дорога з попутниками веселіша, ніж коли їдеш сам. Ну і хотілося побачити своїх, перевірити, чи все добре в її ангелів, заодно зібрати замовлення для госпіталю. 

Серж мав заїхати за кілька хвилин. Допивала каву на самоті, не хотілося будити чоловіка, він і так мало спить. Потім узяла пакет корму й пішла годувати собаку. Вона вже чекала, скімлячи, лизала руки, лащилася. Завжди було трохи важко їх залишати – своїх трьох котів і собаку. Але в них є чудовий господар, який завжди припильнує і не залишить без уваги. Хто ж знав, що розлука з чотирилапими «дітками» буде такою довгою і що всю війну її чоловік допомагатиме тваринам не тільки своїм, а й сотням чужих — буде евакуйовувати, рятувати, доставляти корми. 

Майже безшумно підкотила автівка, і вони з Сержем та Юрком Науменком, який був третім пасажиром,  увіпхнули велику коробку з госпітальними ліками й перев’язувальними матеріалами. Туди ж умостили рюкзак і ще трохи речей. Загалом її власного барахла було небагато на цю коротку поїздку, як вона себе переконувала. В машині тепло, і тіло, напружене від ранкового холоду, розслабляється, кайфує, жартує, сміється. Попереду траса, дорога на Маріуполь, місто біля моря. 

Маріуполь був першим у її списку улюблених міст після Києва. Улюблений Марік. І люди в ньому також улюблені. Хірурги в госпіталі, парамедики, її ангели, просто знайомі люди. Уже потім, коли все почнеться, коли небо впаде на землю шматками розжареного металу й бетону, коли російські ракети нищитимуть будинки, вбиватимуть міських жителів, а госпіталь переповниться важкими і дуже важкими пораненими, безпритульними і наляканими жінками, старими, дітьми, вона знову подумає, що тут, у Маріуполі, є люди, яких годі залишити напризволяще, бо вони свої. 

«Жити ти не будеш». Жити чи не жити — питання другорядне, а от у полоні вона, Тайра, більше не опиниться.

Коли робиш своєю професією порятунок людського життя, про власне якось не особливо багато думаєш. На це нема часу. І взагалі, у парамедиків на фронті з часом свої стосунки. Накласти турнікет — записати час. Виграти час — довести пораненого до першого пункту надання допомоги. Втратити час — втратити кінцівку. Або втратити життя. Парамедики — люди без професійної медичної освіти, вони не зможуть пришити відірвану кінцівку чи зшити розірвану артерію. Але це ті, хто з 2014-го на фронті мають шалений досвід із порятунку поранених. І цей досвід допомагає чітко розрізняти, скільки кому відведено часу — на те, щоби врятуватися чи померти. 

*

Того дня, коли вони з Сержем Марком виїхали з Києва і надвечір були в Маріуполі, ще ніхто не знав, що вночі почнеться новий відлік життя з позначки «повномасштабне вторгнення». Заночувала в готелі, та виспатись не вдалося, бо з п’ятої ранку стіни номера здригалися і гуділи, ніби почався Армагеддон. Маріуполь бомбили. Вдягнулася миттєво й автоматично. Усвідомлення того, що все почалося, наздоганяло рефлекси тіла, яке вже було готовим виходити, рухатися, ухвалювати рішення. На одній з автівок своїх ангелів, під канонаду артилерії, пробираючись крізь дим, вона дісталась до госпіталю. Навіть тоді думала, що зараз трохи допоможе й повернеться до Києва, розуміючи, що рівень небезпеки для столиці є дуже високим. Але командир госпіталю, де вона за контрактом два роки працювала в програмі евакуації поранених, попросив її допомогти із сортуванням. Поранені все прибували і прибували. Вона це вміє досконало — безпомильно розуміти, кому потрібна термінова реанімація, а хто може трішки зачекати, кому дати знеболювальне й загорнути в ковдри, а кому потрібна операція тут і вже. Під вечір першого дня зрозуміла, що залишається тут іще на кілька. Бо саме зараз тут вона потрібна найбільше. 

Однак за кілька днів ворог був уже в околицях Києва, а Маріуполь — в оточенні.

Госпіталь у Маріуполі став тим нестерпно тяжким, але рідним і своїм домом, який годі було покинути, поки тут були живі люди — дико втомлені, поранені, нажахані, але живі. Їх ставало дедалі більше. І не тільки військових, а також звичайних містян, які, втративши власну домівку, намагалися знайти прихисток у доволі надійних глибоких госпітальних підвалах. Діти, жінки, старі люди — із застиглим в очах страхом за життя, своє і своїх найближчих, — ховалися від російських ракетних ударів і авіабомб. Найважливіше — тут були вода і електроенергія. Госпіталь мав свій незалежний генератор, який постійно працював і давав струм цілій будівлі. З водою дуже допомагав Михайло Вершинін, начальник патрульної поліції Донецької області. Разом із водою він привозив паливо для генератора, щоб у госпіталі не припинялося енергопостачання. Він пів Маріуполя рятував із доставкою води. Привозив її у водовозах від водоканалу. І взагалі, стільком людям допомагав, витягував потерпілих з-під завалів, шукав зниклих родичів. Доки не потрапив у полон, разом з азовцями. 

Березень видався немилосердно холодним, у стінах госпіталю не було опалення, тепло не затримувалось. Усі страждали від студені — в оперуючих хірургів мерзли пальці, поранені тремтіли, не в змозі хоч якось зігрітися. Вона тисячу разів пошкодувала, що взяла так мало одягу, не прихопила теплої фліски, зимових берців. Треба було якось рятуватися від цього пронизливого холоду, добувати ковдри, пледи. Тим часом у місті, яке потрапило в оточення, люди в пошуках їжі та побутових речей розбивали замкнуті магазини, доводилося ходити і в такі розбиті крамниці і брати пораненим все, що могло зігріти. Місцеві допомагали, як могли, приносили у госпіталь їжу і ліки.

Тайра розуміла, що госпіталь може бути надійним місцем тільки до пори до часу, тому намагалася якомога швидше організувати відправлення поранених у тил.

10 березня вона допомагала керувати евакуацією поранених. Повністю скоординувала посадку авіації — попередньо зробила відео майданчиків, куди зможуть  здійснити посадку три гвинтокрили, відіслала пілотам. Поки вона координувала приземлення, цивільні та військові медики займалися завантаженням поранених. Потім, у полоні, не раз прокручувала собі в уяві цей момент. Так, це була блискуча операція, що вдалася і завдяки якій багато військових було врятовано. Це було правильне рішення. А евакуація цивільних крізь ворожі блокпости, яка закінчилася її полоном, — чи було це правильним рішенням? 

Тайра думала про це безнастанно в тісній смердючій камері, в якій не можна удень ні сісти, ані лягти — хіба що ходити або стояти. Так, вона все зробила правильно: вона мусила врятувати людей, особливо дітей. Особливо після двох обстрілів, коли госпіталь двигтів і здригався, коли падали пробиті стіни, коли вона сама втратила відчуття часу і простору від контузії. Коли на руках помер її друг. Коли в неї стався нервовий зрив. Коли вона інстинктивно вирішила збирати людей і прориватися крізь ворожі застави. Вона все зробила правильно. Відразу по тому, як вона вивезла людей, будівля пережила авіаудар. Бомба прошила операційну. Госпіталь опинивсь у ворожих руках. Її друзі — лікарі і поранені військові — також потрапили у полон.

*

Про полон не зрозуміє ніхто, окрім тих, хто там побував. Може, варто про це забути? Викреслити з пам’яті, висікти, випалити? Ні. Вона хоче все пам’ятати, кожну деталь, кожен момент, не забути жодної хвилини. Бо якщо вона за буде — то ніби все було даремно.  Три місяці не-життя, три місяці жаху, тортур, допитів, знущань, які мали зламати. Може, іншу і зламали б, але не Тайру, не її. Ворог не зміг інфікувати її страхом, хіба що відточив її затятість. «Жити ти не будеш». Але вона жива. Достатньо сильна, аби свідчити перед усім світом. «Вони катували мене, аби я зізналася у злочинах, яких навіть не можу собі уявити», — свідчила у Конгресі США Юля Паєвська, українська парамедик, Тайра, берегиня Ангелів Тайри, покликаних рятувати людські життя. Російські кати хотіли її примусити зізнатися у тих злочинах, які вони чинять самі, бо не мають жодних моральних пересторог. 

«Я парамедик. Моя місія — рятувати життя. 

Росіяни називають мене нацисткою. Так вони називають кожного в Україні, хто чинить їм спротив.

Перші 20 днів я провела в Маріуполі, який був пеклом. Після цього я провела 3 місяці в російському полоні — і це також було пекло. Я не політик і не роблю політичних заяв. Я лише розповідаю історії, свідком яких була сама.

Коли мої кати наказали мені вчинити самогубство, я сказала “ні”. Я хотіла побачити, як далеко вони зайдуть у своєму безумстві та злобі.

І ось одного дня, коли здавалося, що надії немає, хтось зазирнув у вічко камери і назвав моє ім’я».

*

Повернення з пекла не означає квиток до раю. Тут, в Україні, і там, за кордоном, вона людина, яка має свідчити, має повсякчас працювати, раз по раз згадуючи, напружуючи пам’ять, проходячи всі кола пекла у своїх спогадах. Заради тих, хто досі в полоні, і в пам’ять про тих, кого уже не повернеш.

І все ж — яким прекрасним є життя, коли можна просто вільно дихати, вигулювати свою собаку, плакати і сміятися з найріднішими, міцно стискати в обіймах друзів, танцювати на рок-концерті і свідчити про злочини, які мають бути покараними, бо непокаране зло породжує ще більше зло. А зла у світі і так предостатньо.

Проєкт «Я тут — за тебе» реалізується Українським ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародним благодійним фондом ІЗОЛЯЦІЯ підтримки The New Democracy Fund у рамках співпраці з Danish Cultural Institute.