Позивний «Азія»
    18 Жовтня 2022

    Позивний «Азія»

    Наша Анька — військовий парамедик. Есей Ірени Карпи у проєкті «Я тут — за тебе»

    Цей текст продовжує спільний проєкт Українського ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародного благодійного фонду ІЗОЛЯЦІЯ. «Я тут — за тебе» — це серія есеїв українських письменниць, які поруч з нинішнім контекстом війни описують емоції й почуття українок, що змагаються за наше майбутнє. Ця боротьба може бути непублічною й непомітною, а може мати значно більше за медійний фасад. Вибір на користь майбутнього з увагою до минулого чутливо показує література, а голоси авторок запрошують стати гостями в історіях жінок з усієї країни.

    Ми з нею колись їздили в Непал. Я витягла її в гори після розриву з хлопцем. Гори помогли. Непал засів у серці. Але його не дуже переробиш на жіночий позивний — «непалка» так собі звучить. А Азія — це завжди добре.

    Я знаю Аньку так давно, що аж страшно сказати. З Помаранчевої революції. 

    «Коли ми познайомились, я була чорті-шо, — сміється вона. — Хто би сказав тоді, що колись піду в Деснянський військкомат записуватися у десантуру?!»

    Ні, Анька не була чорті-шо. Анька була екзотичною і вразливою. Круглою і м’якою, як панда, з хвостиками-ріжками на манер аніме по боках. Ми її звали японською принцесою в екзилі. Дивні довгі пальта з об’ємними рукавами і роздвоєним хвостом, червоні тіні — все як належить художниці. Анька дуже любила колажі: міксувала газетні вирізки, стару рекламу, яскраві кольори. Інколи вони ставали відеокліпами, інколи обкладинками книжок чи дисків. Дитячий світ наївних образів. Мило, завжди іронічно. Деколи — сумно й пронизливо. Як і належить тим із нас на цій планеті, кого вибрав в офіційні представники Маленький принц.

    Я дивлюся на Аньку зараз, через майже двадцять років. Чорна футболка, чорні штани, високі берці. «Де твоя форма? — жартома гніваюсь я. — Я вже всім похвалилася, що в мене подруга з армії прийшла (а в більшості ж там друзі, в чоловічому роді, ха!), ну і як тепер з тобою знімеш сторі?!

    Анька худа, мускулиста й серйозна. Від колишньої м’якої панди залишилися тільки очі. Цей глибокий смуток, притаманний тим із нас, хто зрозумів про світ людей трохи більше. Японська принцеса й досі тут — але вже не в екзилі, а бойова, принцеса-воїн, та ще й із суперсилою рятувати людські життя. Наша Анька — військовий парамедик.

    Липневий вечір. Ми сидимо на моєму київському балконі, п’ємо біле вино з льодом, заїдаємо теплими від сонця полуницями. «Якесь зовсім інше життя», — каже вона, роздивляючись світло крізь тонке скло.

    Мені не хочеться питати про війну. Мені хочеться питати про те, що їй зараз хочеться творити, в час війни. Як воно — перестрибнути цю прірву між мистецтвом і потворністю війни?..

    — О, та чого потворністю? Насправді всі об’єкти тактичної медицини настільки досконалі в сенсі дизайну, що самі по собі вже мистецтво. Хочеться малювати їх. От мій супертріп до вас, наприклад… Цілий сюжет, як я їхала до Києва в салоні кейсевака…

    — Чого-чого?..

    — Кейсевака. Автомобіля для евакуації поранених. Прямо на фанері їхала. А вона в бруді, солярі і крові. І я там, як кіт, вмістилася  межи каністр із солярою і оцим-от усім прекрасним такмедом. І проспала всю дорогу. То десь так би зараз все й намалювала.

    — Із тим рівнем втоми, який у тебе, це й не дивно. Заснути можеш стоячи і вдягнена.

    — Тю, вдягнена — це взагалі норм. Ну от уяви, коли дзвінок вночі на евакуацію. І в тебе кілька секунд на те, щоби сісти в машину. Ясно, що вигідніше спати в одязі! Професіонали наважуються знімати черевики, бо вміють швидко їх взувати…

    Анька сміється. А я згадую нашу гімалайську ночівлю на висоті 4800 м. Перед останнім підйомом на 5500 — перевал, звідки видно ліловий Тибет. Надворі мінус двадцять, виходити о другій ночі. Ми тоді спали в одязі, в куртках, термоштанах, черевиках, запхані в спальники й накриті місцевими ковдрами. Щоб не мерзнути, ми ще міцно тулилися одні до одних на тих дерев’яних настилах, що слугували за ліжка. Звідси, де ми тепер, це все здається розвагою. Чи навіть дурницею — всі ті гірські хвороби з браком кисню, пошук безкоштовних гострих відчуттів, тестування лімітів. Все таке сміховинне порівняно з Аньчиним сьогоденням. 

    — Та ну, не треба нічого порівнювати, — каже вона комусь іншому, заодно читаючи мої думки. — І то життя, і то. Давайте краще вип’ємо. Так рада вас всіх бачити. 

    «Нас всіх» не так багато: троє її подруг і випадковий сусід. Двоє друзів, що були з нами тоді в Непалі, зараз на фронті. Десантник і піхотинець. Донбас і Волинь.

    — Ага, славнозвісний Волинський котел, — сміється Анька. 

    Вона вже в тому стані, що може «перебирати харчами»: їхати туди, де нічого не відбувається, їй немає сенсу.

    Мене до болю цікавить, як це — тонкій людині мистецтва лишатися стійкою в умовах, де від тебе залежить чиєсь життя. Коли серед моря крові — рахунок на секунди.

    — Ну от власне, що немає часу чухатися. Рефлексія і меланхолія відключаються. Все просто. Бачиш травми — дієш. Тут вже не до своїх переживань.

    Ми розрізаємо невеличкий київський торт. Для мене це — предмет ностальгії номер один. Смішно, яких речей бракує, коли живеш за кордоном: вівсяне печиво, заправка на шляху до Рівного, деруни чи ось кольорові трояндочки на київському торті, які традиційно згортаєш ложкою набік, аби не було надто жирно. Якими ж символічними стають ці речі в час війни: привітами з нормального життя. 

    Ніхто з моїх друзів не може достоту сказати, чому вони опинились на війні: настільки це само собою зрозуміло. На рівні ДНК. Ти просто не можеш не долучитися, якщо ти українець.

    Не можеш не долучитися, якщо ти іноземець і в тебе є серце. Чи просто кодекс честі й цінностей. Чи мінімальне розуміння екзистенційного поділу добра і зла. Підлості і честі. Боягузтва і сміливості. 

    — Ну так, ми тут такі динозаври, з 2004-го року, що явно не вам пояснювати, що таке проєкт «Україна» і чого я за нього готова рвати жили.

    — Ой, та поменше пафосу! — лоскоче Аньку під ребрами Настя. — Всі ми знаємо, що в армії — найкращі мужики!

    Ми гигочемо і погоджуємося, що так, форма — це дуже сексі. Причому як на чоловіках, так і на жінках.

    — Нє, ну а шо. Не можна, чи шо? Життя має тривати й на фронті. Можемо — їмо нормально, каву п’єм хорошу…

    Настя, наш вічний клоун, ніяк не заспокоїться з виробництвом сороміцьких жестів.

    — Боже, яке ти дурне, — зітхає Анька. — В мене там цілком собі справжня любов є — «дохтір», десантник. Молодший за мене, але звертаюся по батькові. Це дуже смішно.

    Наша дівоча компанія, зазвичай цинічна і непробивна, з роззявленим ротом слухає її історію фронтових залицянь. Як військові домовилися про чітку чергу на те, хто проводитиме Аньку вечорами, — куртуазний маньєризм. А їй от відразу подобався  лікар. То ледве дочекалась його «проваджальної» черги.

    — Так що, дівки, хто страшно хоче заміж — ідіть на фронт, —  кажу я з повним ротом.

    — О, привіт, жонглер стереотипами! — витріщається на мене Олька.

    — Е, як авторці книжки «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочеш», мені можна!

    Ми сміємося.

    — Як би там не було, ЗСУ — це клондайк прекрасних людей. Той випадок, коли кожен вчорашній пузатий силян якимось чином стає лицарем. Хз, як це працює.  

    Ми просимо показати фоточку «дохтіра». Після всіх її відмовок нарешті з’являється портрет молодого чоловіка у військовій формі — милого, усміхненого, просто тобі Анька номер два.

    — От у нього буде два вільних дні у Дніпрі. Поїду до нього на романтичне побачення.

    — В Дніпро? Матінко, та там готелі або дикий совок, або дикий кіч, — хапаюся за серце я. — Чи, може, знаєш нормальне щось, ну, для романтичного побачення?.. 

    Вона дивиться на мене без жодного осуду. Як на когось пришелепкуватого і в тому не винного.

    — Та я про це й не думаю. Яка різниця? Поїду хоч куди до нього. Бо чорт його зна, чи трапиться наступна зустріч.

    Ми трохи мовчимо, відпиваємо вина. Розглядаємо віти каштана у дворі. Такий символ Києва і всього, що з ним відбувається. Ось на цьому листя трохи прижухло від спеки, але все одно густе,  незмінне. Людей у Києві, може, й поменшало, але духу в них на три таких міста. Повертаються все більше, попри сирени і «прильоти». Бачити друзів у цих коротких проміжках межи воєнних епізодів — як репетиція святкування перемоги.

    — До речі, якщо мене вб’ють, це ж комусь мільйон виплатять компенсації, — каже Анька. — А кому?! Треба терміново вийти заміж за когось, достойного мільйона.

    — То виходь за мене! — каже Настя.

    — Ну та, хоч якось віддам тобі борги за цю війну!

    Так, у добробатах не платять. А оренду квартири й утримання собаки в місті, поки Анька на війні, ніхто не відміняв. Тримається на солідарності друзів. І подумує, чи не перевестись офіційно в ЗСУ — там регулярні виплати, як на роботі. 

    — В ЗСУ дружочки жартують, що зарплата у них, як в айтішників. Але чомусь таке враження, що ненадовго.

    Ми іржемо як коні. Чорний гумор — це часто все, що нам лишається. Українська суперпавер у тому, що навіть коли почнеться ядерна війна і всі будуть метатися в паніці, ми продовжимо клепати меми. Бо сміх перемагає страх. 

    — Коли це все почалось, Ань?

    За моєї пам’яті її військова історія почалась з іншої історії кохання. 

    20-річний хлопчик — один із тих, кого вона навідувала у військовому шпиталі. Спортсмен із Донбасу. Залишив універ, пішов в «Азов». Поранений в АТО, повернувся на фронт у 22-му. Відразу Маріуполь, «Азовсталь». Вони вже навіть були не разом у 22-му, просто переписувалися. «Все гаразд?» — «Так, все гаразд». А тоді від нього просто не було новин із «Азовсталі». Два тижні. Й Анька все зрозуміла…

    — Сьогодні-он ішла по посилку зі шкарпетками, що ви мені переслали, а пошта якраз коло шпиталю. То так накрило трохи…

    — Вибач…

    — Та ні, все нормально, — вирівнюється вона. — При чом тут ти до розміщення мого поштового відділення?

    Все почалося в 14-му ще. Коли росіяни зайшли на схід і в Крим. Хтось із друзів вступив у медичний добробат — і пішло-поїхало. Від «Матінко, я непритомнію при вигляді крові!»  до «Чи не спробувати мені себе як парамедик?» — відстань в одне російське вторгнення. 

    — Скоро їм пизда, — каже філософська Лєнка. — Бачила новини? Як «Хаймарси» валять? 

    — Ох… Всі новини, за якими я слідкувала останні місяці, — це яке село наше, яке вже не наше, — зітхає Анька. — Бо несешся отак-о кудась, а там кацапи. Невдобненько вийде… 

    Я уявляю собі, як Анька несеться кудись у важелезному броніку й шоломі. Пам’ятаю, як іще до війни вона розказувала про цю «розвагу» при спеці 36. 

    — Ой, та то на вишколі ще було! Старі броніки важили по 16 кілограмів. Ніколи не забуду той сраний біг з перешкодами в перший день. Я така думала: доїдемо в ліс, посидимо біля вогню, шашлики посмажимо. Ага, щас! Зразу стрес-тест і чотири години пекельної сраки. Всі ридали! 

    — Курва!

    — Ну, я була мотивована — так і бути, добіжу. Але вкінці зберу речі і поїду додому.

    Ми уявляємо собі ліс, намети, людей, що залишили свої нормальні життя ілюстраторів, інженерів, операторів, науковців чи сантехніків, аби навчитись рятувати життя. Анька — одна з них. Бо з 14-го року до найкращих із нас дійшло: варто мати дві професії. Одну на мирне життя, а одну на воєнне.

    — Перенапруження було таке, що люди блювали просто під час тренувань. Ну але що: біжиш в кущі, бекаєш — і назад у стрій.

    — Смачного, — каже Настя, відкушуючи хрумкий огірок.

    — Як казав мій улюблений інструктор: «Якщо курсант не ригає, значить він не втомився!» 

    Ми регочемо.

    — Тепер, на справжній війні, смішно це все… А тоді здавалося найбільшим випробуванням життя. Хочеш зупинитися?.. Качай прес і присідай! Качнути прес в броні важко — ти як тарган на спині лежиш і дригаєш ножками…

    Ми дуже живописно уявляємо цю картину — всі четверо десь так би й робили. 

    — Артистично взагалі так підходили до симуляцій там, — провадить Анька. — Вночі о другій могла бути тривога, прибігали інструктори, вмикали сирену, без можливості ввімкнути світло. «На вихід! У нас 300!» Найтяжчий челендж був — знайти своє майно. Де воно там сушиться між всього іншого в темряві?!

    — Бляха! — вигукую я.

    — Хтось вже збирався без штанів, — сміється Анька. — А якщо вибіг без тактичних окулярів і турнікета — вертаєшся по них. А всі чекають і віджимаються через тебе. Включно з інструкторами. То саме, коли спізнишся…

    Я мовчки думаю, якою «ковбасою» була в школі: ні по канату видертися, ні віджатися від землі. Єдине, що вміла тодішня товста дівчинка-я — то бігти трикілометровий крос. На витримку і силу волі. Певно, в ці дні чимало українців рятує саме ця спокійна риса. 

    — 24-го нам зброю роздали. Вперше тоді взяла калаш в руки — чорт його зна, що з ним робити, я взагалі-то людей рятувати вчилася… 

    — Перший поранений… Пам’ятаєш його?

    — Ще й як… На жаль, це був відразу й перший мертвий.

    Ми замовкаємо. Спогади тих перших днів війни назавжди лишаться найгіршими. Був такий хаос! Все змінювалось щогодини. Якась неймовірна кількість різних підрозділів, бригад, добровольців, переляканих ТРО-шників. Ми тоді працювали під Києвом. 

    — Нас перехопили дзвінком незнайомі військові, які невідомо-де взяли наш номер, коли ми їхали з однієї точки на іншу. «Де ви?» — догнали нас на трасі, щоб перегрузити важкого пораненого. Але коли ми залізли до нього в пікап, хлопець був уже мертвий. Важкі поранення. Добре накладений турнікет і бандаж на одній нозі і підступна маленька осколкова рана на іншій, через яку він можливо і «витік». Це вдарило найбільше.

    Такий красивий був і зовсім юний… 

    Ми трохи мовчимо.

    — Того треба розрізати одяг і знімати взуття в кожному випадку, — Анька струшує з себе печаль. — Було так, що привезли мертвого солдата без жодних ушкоджень на тілі. Лиш коли зняли черевики, побачили, що в нього потрапив осколок. 

    — От він весь і «витік» в черевик. Взуття не знімав ніхто — зима ж надворі…

    Тоді в кишені у солдата дзвонив телефон — хтось  його дістав, щоби вимкнути. На екрані  було жіноче ім’я і сердечко. Дівчина? Дружина? Сестра?

    «Це не наша справа, — відрубав хтось із досвідченіших. — Про смерть повідомляють спеціальні люди». А мені сказали: «Краще шолом у пацана візьми. Йому він більше не потрібен, а в тебе немає. 

    Так в Аньки з’явився перший шолом. Від солдата, ім’я якого вона не може згадати, хоч і оформлювала його документи. Мабуть, від шоку. Зате в подробицях, як і належить художниці, пам’ятає його обличчя. 

    «Такий красивий був і зовсім юний». 

    Я думаю про жіноче ім’я з сердечком.

    ***

    Наступного разу я бачу Аньку на вулично-клубному івенті, де ми колядуємо на дрони для розвідників. Розвідники —  знімальна група «Вавилон 13». Ну бо кому ще управляти дронами на цій війні, як не людям, що звикли знімати ними загальні плани для кіно? 

    Музика, коктейлі, майже звичне київське життя, тільки все гостріше і пронизливіше, наче «завтра» може і не бути.  («А ви ніколи не думали, чого вони весь час бухають у Ремарка в окупованому Парижі?..» — каже хтось поряд). Запах смаженого на грилі м’яса. Стукіт льоду об стінки келихів із коктейлем «Сен-Жермен» (що я ще могла привезти з Парижу в Київ?) Усмішки, червоні помади, свіжий манікюр, шовкові спідниці, сімейні прикраси. Не декаданс, а воля до життя.  

    Анька роздивляється все це з подивом — нормальне життя виглядає сюрреалізмом після місяців на війні. 

    Я махаю руками дівчині, що розносить коктейлі. 

    — Із часом обростаєш там цинізмом. Женеш подалі своє сране магічне мислення митця, яке так і норовить усе заполонити. Всі ці «не кажи “останній раз”, кажи “крайній”» чи там «не кажи рідним свій позивний» — така дурня. Пам’ятаю, як привезли на медроту 200-го і збирались викинути ноші. Я на них: ви здуріли, чи шо? Ну і що, що на них хтось помер?! Де ми нові ноші щоразу братимемо? Може, і машину щоразу викидати?!

    Анька зітхає.

    — Хоча, звісно, після того першого солдатика мене накрило. Просто в морзі, при описі — перший раз. А коли відмивала машину від крові — то другий. Весь мій екіпаж мене обіймав тоді. Плакати — це нормально, кажуть. Попервах воно криє абсолютно всіх. А я боялась, щоб не вигнали як емоційно нестабільну. 

    Мені теж дуже хочеться її обійняти. Анька дозволяє. На мить стає так тепло.

    — А взагалі не менш важливо за міцну психіку тут мати міцні наколінники, — усміхається вона. — Бо коли евакуація, ти в машині на повному ходу робиш маніпуляції руками,  триматися доводиться ж коліньми! А йобнеш  раз колінну чашечку — і шо тоді?..

    Ще Анька розказує, що для економії часу одяг тримає в машині — щоби коли вскочила серед ночі, вдягатися вже там.

    — Може, й погана ідея — без броніка бігти до машини, якщо обстріл, але час порятунку поранених — він на секунди… 

    — Як ти визначаєш, до кого першого кидатися?..

    — Та дуже просто. До того, кого передає нам кейсевак. 

    Я згадую, як просто від’їжджаю від вигляду власного порізаного пальця. Навіть казати таке вголос соромно. 

    Анька читає думки:

    — А собі помогти при критичній кровотечі — взагалі перше діло. Не встиг накласти турнікет, 30 секунд — і втрачаєш свідомість. Гудбай.

    ***

    Коли я знову приїжджаю до Києва, випадково зустрічаю Аньку в метро, на «Золотих Воротах». Буває ж таке в немаленькому місті.

    Анька щаслива — їй тоді вдалося зустрітись з її «дохтіром».

    — І що, найшла сексі-готель в Дніпрі? — підморгую я.

    — Готель називався «офіцерський гуртожиток». Там не було гарячої води. Не на час війни, а в принципі вона не передбачена.

    — Автентика, шо.

    — Ну от і я кажу. Бо готель — це кожен дурень може.  А от в офіцерський гуртожиток попасти не так просто…

    Між двох станцій — Поштова й Контрактова площа — нам наче знову стає по дев’ятнадцять, дві студентки, що обговорюють секретні побачення зі своїми іногородніми бойфрендами. Ніби нема й не було чоловіків, собак, дітей і війни. Особливо війни.

    Чи війноньки, як лагідно називає її Анька. Так, наче домовляється, що, попри всі страхіття, вона може нам носити подарунки під подушки. Як-от ці її романтичні побачення без гарячої води у Дніпрі. «Всього дві ночі». Чи як моє раптове розуміння справжності й несправжності людей. 

    І всім нам — вартості  миттєвостей життя, яких до того ми б пихато не помітили.


    Тиха

    Ця історія — про тихе добро. Невидиму силу духу у життєвій трагедії. Есей Мирослави Барчук


    Проєкт «Я тут — за тебе» реалізується Українським ПЕН, Reporters, IZONE Media та міжнародним благодійним фондом ІЗОЛЯЦІЯ підтримки The New Democracy Fund у рамках співпраці з Danish Cultural Institute.

    Текст Ірена Карпа Ілюстрації Дарія Ковтун

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00