Життя на атомному реакторі

«Спочатку нам здавалося, що наша АЕС — найбезпечніше місце в Україні, що саме тут точно нічого не трапиться, і якщо десь і можна сховатися, то тільки в нас.

Коли 4 березня, через тиждень нашого спротиву, станцію окупували, ми думали: ну, захопили, але нічого злого не зроблять, це ж атомна.

Коли почалися заворушення, ми знову думали: ну, стріляти ж вони не будуть.

Коли почали стріляти, ми думали: ну, не битимуть же снарядами по атомних блоках.

Коли почали бити по атомних блоках, ми зрозуміли: вони можуть зробити геть усе».

З Енергодаром немає українського телефонного зв’язку. Його можна спіймати лиш де-не-де, на горищах. Тому наша співрозмовниця (назвемо її Ритою задля безпеки) розповідала про життя міста енергетиків із перервами та зривами зв’язку. Вона залишилась у місті, бо її діти й онуки покинули окуповану територію, а жінка для себе вирішила — стерегтиме їхні квартири, дачі, тамтешнє майно. Інакше росіяни все рознесуть. Сказала, що залишить Енергодар, коли оголосять загальну евакуацію. А поки що буде в місті, яке стало рідним із 1980-го…

Енергодар — одне з наймолодших міст України. Його заснували у 1970 році, коли розпочали будівництво найбільшої в Європі АЕС — Запорізької, що її відкрили 1984-го. Місто живе за ритмом атомної станції. Всі встають о 4-й годині ранку, о 5-й їдуть на роботу, адже о 7-й на станції починається робоча зміна. Школи й садочки у місті починали працювати із пів сьомої. Увечері в Енергодарі немає галасливих нічних гулянок, бо зранку всім на роботу.

— До Енергодару веде лиш одна дорога, що сполучає місто з неокупованою Україною: на Василівку, а потім — на Запоріжжя, — розповідає Рита. — Зараз там найбільший в області блокпост. 900 машин стоять на виїзд у вільну від окупантів Україну, на день пропускають до сотні. А запускають на окуповану територію волонтерів і підприємців — лише 30 машин на день. Машини із Запоріжжя записуються в чергу заздалегідь і задовго, аби приїхати і пройти блокпост.

Ритин син із невісткою та 6-річною онукою чотири доби стояли в черзі на блокпості, щоб виїхати з Енергодару до Запоріжжя. А коли пройшли його, онука спитала маму, чи не перевірятимуть більше їхню машину. Всю дорогу дитина була налякана, що росіяни заберуть у неї рюкзачок з іграшками. Чула-бо, як дорослі постійно дорогою щось ховали: аби не забрали на блокпостах. Невістка пообіцяла, що не дозволить нікому забрати її рюкзачок. «І в машині ми більше не будемо спати?» — «Не будеш, моя дівчинко, не будеш…»

Катівня на Запорізькій АЕС

Рита каже, окупанти навмисно підтримують таке скупчення в одному місці, щоб ЗСУ не могли стріляти по цій єдиній дорозі. Прикриваючись цивільними, їздять самі.

— Проходячи російський блокпост, стараємося бути спокійними. Не раз бувало, людина зі зневагою давала окупантам свій паспорт на перевірку, або не дивилася в очі, або вчасно не знімала окулярів, або розмовляла телефоном під час перевірки — і все, таких виводили з автобуса й відправляли «на підвал». Чоловіка моєї подруги забрали вчора, бо він, розмовляючи з друзями, просто рукою показав, звідки летять снаряди на станцію. Моніторять соціальні мережі, і будь-яке слово може стати приводом для «підвалу» на 15 діб. Туди ж запроторюють за порушення комендантської години. За проукраїнську позицію б’ють по нирках, вивозять у ліс, до дерева прив’язують, змушують копати могилу. Люди сидять по два-три місяці, їм не дають спати, б’ють струмом, мішка з голови днями не знімають. Через підвал пройшло вже понад 300 співробітників атомної станції. «Життя в окупації» — ніколи б не подумала, що говоритиму так про своє життя у ХХІ столітті.

Місцеві намагаються пересуватись велосипедами чи громадським транспортом, адже власні автівки, особливо дорожчих марок, можуть забрати. Тому власники машин поховали їх на дачах і в гаражах.

— Ці рашисти намагаються з нами бути ввічливими. Заходять в автобус: «Добрый день, товарищи». А всі мовчать. «Показываем документы». Всі мовчки показують. «Счастливого пути, товарищи» — і могильна тиша, ніхто не озивається. А якщо якась бабка відповість, мовляв, «И вам всего хорошего», то її дорогою облають так, що вийде на найближчій зупинці.

Енергодар хоче додому

Усі розуміють, що так не має бути.

— Ми віримо, що це не назавжди. Ми не хочемо жити в минулому. За ці місяці нас відкинули на 30 років назад. З цими їхніми червоними прапорами, демонстраціями, рекетом, бандитизмом… — говорить Рита.

У 30-тисячному містечку люди знають одне про одного все. У перші дні окупації одразу з’явились місцеві колаборанти, які передали росіянам списки всіх підприємців. Усіх, хто мав якісь статки, бізнес, магазини, гроші, гарні будинки.

Окупанти відразу пройшлися всіма з цього списку. Якщо люди встигли виїхати, росіяни виламували двері й виносили сейфи та цінні речі.

Потім зібрали підприємців, які залишились у місті, і наказали або віддати свій бізнес, або платити відсоток. У людей старшого покоління бізнес забирали одразу й «великодушно» дозволяли працювати там безоплатно.

На початку окупації місцеві магазини спорожніли. Водночас у місті з’явилися «люди кавказької зовнішності», які почали продавати на вулицях продукти, горілку, шкарпетки… З машин, як на початку 90-х.

— Ціни дуже високі. Наприклад, 200-грамова банка згущеного молока коштує 180 гривень, — розповідає Рита. — Всі товари на 90% російські і просто огидної якості. Вони-то звикли їсти таке. А в нас же все натуральне було. Дивіться, навіть звичайний 9-відсотковий оцет. Енергодарські господині жаліються, що їм усі кришки з консервації позривало, бо там не 9% оцет, а сама вода.

Представники місцевого бізнесу домовилися з окупаційною владою, щоб їм дозволили привозити в місто хліб, м’ясо, продукти з навколишніх сіл.

— В одному кінці міста продавали хліб, в іншому — молочне, ще десь можна було купити овочі та м’ясо. Тобто, аби купити звичайні продукти, треба витратити цілий день, обійти все місто, — бідкається жінка.

Дешево продають лише продукцію з балаганів (так в Енергодарі називають домашні теплиці). Оскільки везти в інші міста не було як, то огірки, наприклад, продавали по 2 гривні за кілограм.

«Якби ми всі виїхали, у світі була б нова Фукусіма…»

— Якби всі працівники атомної евакуювалися, ми би сьогодні з вами не говорили вже, — переконаний працівник станції, що поспілкувався з нами на умовах анонімності.

25 серпня, вперше за 38 років існування атомної станції, її відімкнули від енергосистеми України. Подібне сталось у 2011-му на АЕС у японській Фукусімі — тоді там не змогли локалізувати проблему, і загинули тисячі людей. В Україні живлення відновили, тому цього разу — «пронесло». Втім, немає жодних гарантій, що ЗАЕС знову не опиниться на межі катастрофи. Адже станція, як і раніше, захоплена ворогом.

Чим це могло обернутись для українців, розповідає наш анонімний співрозмовник. 

— Наша станція не тільки виробляє електроенергію, вона й сама є великим споживачем цієї енергії, аби охолоджувати реактори, — пояснює працівник станції. — За останні три тижні ми мали тільки одну лінію видачі електроенергії , і саме 25 серпня відбулося її відімкнення, коли ми втратили зв’язок з енергосистемою України. А оскільки споживання було чимале, терміново було необхідно охолоджувати реактори. За повного знеструмлення запускаються дизелі, що дозволяє нам перевести реакторні установки в безпечний контрольований стан.

Чоловік каже, за 38 років роботи станції такого не було ще жодного разу.

— Три системи безпеки станції, в теорії, мають забезпечити перехід на безпечний режим упродовж трьох діб. Якби протягом цих трьох діб ми не налагодили систему, нас чекали б радіоактивні проблеми.

Якщо палива не охолоджувати, воно починає плавитись, температура сягає 3000 градусів, плавиться корпус реактора й бетонні конструкції, що призводить до теплового вибуху. Тож коли після зупинки реактора йде колосальне енерговиділення, його необхідно виводити. А втративши енергопостачання, станція не може його виводити. Усе відбувається дуже швидко, тому зупинити процес нереально.

Країна незламних
Вчинки українців, які вражають світ і дивують нас самих

«Для нас росіяни — промислові туристи»

Наш співрозмовник каже: окупанти не втручаються в роботу персоналу ЗАЕС. Суто технічна частина лишається під контролем українських працівників.

— Для нас вони — промислові туристи, бо не впливають на технічний процес, — каже він. — Грають у карти на підвіконнях, у телефонах сидять. Можуть ходити у нас за спинами, дивитися, що ми робимо. Наші енергетики постійно напружені. Ніхто не знає, що може прийти в голову озброєним нелюдам.

25 серпня, коли станція «сіла на нуль», як кажуть енергетики, все українське керівництво кинулось рятувати ситуацію. Росгвардія не пропускала їх через прохідну в позаробочий час. Кричали, що стрілятимуть. І тоді один з чоловіків вигукнув: «Плювати, можете стріляти, мені треба рятувати людей». І пішов прямо на дуло автомата. Окупанти не наважились вистрелити, і за ним пішли всі його колеги.

— Не треба нас жаліти або співчувати. Ми вдома, на рідній землі, ми працюємо на українському підприємстві і отримуємо українську зарплату. Ми віримо, як ніколи, що вони підуть геть.

Днями на станції чекають на делегацію МАГАТЕ, яка з 31 серпня по 3 вересня перевірятиме ЗАЕС. До складу місії увійдуть експерти з Польщі й Литви, яких Україна вважає дружніми країнами, але також і представники Сербії та Китаю, до яких країна ставиться з великою підозрою через їхні дружні стосунки з Москвою. Інші члени — з країн, які здебільшого стояли осторонь російсько-української війни або підтримували відкриті канали зв’язку із Кремлем. Серед них — Албанія, Франція, Італія, Йорданія, Мексика та Північна Македонія.

Цієї ночі росіяни знов обстріляли Енергодар. Радник глави Офісу Президента Михайло Подоляк заявив, що окупанти навмисно обстрілюють  коридор, яким місія МАГАТЕ має дістатися до ЗАЕС, щоб натомість змусити їх просуватись через Крим/ОРДЛО.

Україна очікує, що делегація МАГАТЕ знайде такі очевидні відповіді на питання, хто обстрілює атомну станцію, чиї вантажівки зі зброєю стоять на її території і хто наражає на ядерну небезпеку не лише Україну, а й саму Росію та країни Європи. Для цього вони мають провести анкетування працівників станції. Однак невідомо, що ті скажуть під дулами російських автоматів, поки стривожений світ ворожить, куди повіє вітер з радіаційним пилом.

Колаж: Вадим Блонський