Закатований 

— Закінчується лютий 2022 року. Це вже не зима, так, часом зранку морозець. Біда була давно очікуваною, — розпочав запис у невеликому зошиті в клітинку письменник Володимир Вакуленко. 

Його найстрашніші передчуття справдилися. З першого дня повномасштабного вторгнення Вакуленко фіксував у щоденнику, тому-таки зошиті в клітинку, перебіг подій в Україні, воєнні злочини Росії на його рідній Харківщині, нелюдські умови життя і свою волонтерську діяльність.

Коли Ізюм ще не був окупований і поки за нього тривали бої, Володимир намагався допомагати своїм. Чоловік не мав великих статків, тож збирав кошти для військових через соцмережі і ділився з ними тим, що було в самого. Щоб принести бійцям цигарки та їжу, разом із тоді 14-річним сином Вакуленко чи не щодня під обстрілами пішки долав 8,5 кілометра від Капитолівки до Ізюму і потім стільки ж назад. 

За це 22 березня 2022 року росіяни забрали письменника та його сина зі складною формою аутизму на допит. Били й знущалися, але надвечір відпустили. Наступного дня Володимир закопав свій щоденник у саду під вишнею біля хати. 

— Коли наші прийдуть, — відрізав батькові, — віддаси. 

24 березня письменника схопили вдруге. Скрутили в чому стояв просто на подвір’ї: кинули в бус і повезли у напрямку Ізюму. 

Відтоді ніхто з рідних його не бачив.

Вовчик

— Оце тут була клумбочка, все було засаджено, але коли росіяни одійшли, касетними боєприпасами, БТР-ами все знищили, — показує нам обійстя біля хати мама Володимира Вакуленка пані Олена. — Все цвіло. Як цвіло! — Зітхає. — Черемха цвіла, калина. Вже постигла вона, а синочок не бачить нічого. 

Дитинство письменника минуло буквально у першому будинку села Капитолівка під Ізюмом. Попри те, що мав чимало можливостей назавжди перебратися в обласний центр чи в столицю, Володимир принципово залишався у рідному селі — казав: «Я посадив біля хати садок. Поїду, як побачу, що він уже геть гарно пішов».  

— Талант письменника та поета у нього проявився ще з дитинства, — продовжує пані Олена. — У 5 класі почав римувати. Перші віршики про природу, про маму друкували у місцевих газетах. Мені подобались його вірші, я бачила, що в них є зерно. 

В юності Володимир травмував хребет, у нього був компресійний перелом. До служби в армії з таким діагнозом не призивають. Але Вакуленко не хотів відсиджуватися: добровільно пішов до військкомату, мамі пробубонів: «Я мушу відслужити. Не сперечайся». 

— Я собі тоді думала: «Ну в кого він такий удався?». Певно, у прадіда Григорія — той, родичі казали, теж був упертий та принциповий. Коли німці окупували Харківщину, діду пропонували бути старостою — тиснули на нього, залякували. Але дід Гриша навідріз відмовився. Казав, що краще смерть, ніж водитися з окупантами. Ото і Вовчик наш так… 

У рідному селі Вакуленко був неабияким активістом. Найперше — боровся з байдужістю та недбальством односельчан. Письменник самотужки розчищав чагарники та сміттєзвалища, вивозив бите скло, залізяччя та сміття, яке зносили до узбіччя з усієї вулиці. Також Володимир відновив у Капитолівці єдиний сквер, який потім вщент розтрощили росіяни. 

— Він хотів, щоб село процвітало, щоб порядок, щоб чисто, щоб краса. Дуже хотів виполоти і закоренілий у свідомості односельчан суржик. 

— Я йому казала: «Вовчику, так же не можна. Це для декого образливо». А він дратувався: «Ма, я хитрувати не збираюсь! І завжди за правду: от що думаю, те й кажу! Розумієш?». 

«… Щоночі ворожий БТР, наповнений по горло у свої ротища-баки солярою, торохкотів усю ніч. Невеличкий паркан, де я сіяв квіти, до половини було розчавлено, на ще нещодавно постійно прибраній площині почали з’являтися цятки російського сміття. Врешті, я не висмикувався на вулицю — в моєму положенні варто було бути вкрай обережним — не заради себе, заради дитини», — В. Вакуленко, «Щоденник».

Щоденник

— Ти йдеш за мною? Ну, давай рученя, — лагідно звертається до 15-річного онука Олена Григорівна.

Віталик народився у другому шлюбі Володимира. З дружиною письменник познайомився на книжковому форумі. Перебрався до жінки у Львів. Разом пара була 9 років. 

Коли син був ще зовсім маленьким, дружину Володимира паралізувало. А потім у Вітальки, як називав сина письменник, підтвердилася складна форма аутизму. 

Дивлячись на малого, який не міг навіть говорити, письменник розумів, що такі діти потребують особливої уваги. Вакуленко почав писати прозу та вірші для малечі, видавав їх зокрема і шрифтом Брайля. Їздив у дитячі заклади, табори, спеціалізовані школи. І повсюди з Віталиком.

— Але першим його слухачем, — згадує пані Олена, — все рівно залишилася я. Володя дуже прислухався до моїх зауважень — навіть переписував дещо.

— У нього як нова книжечка виходила дитяча, він мені її підписував і дарував. Є й тепер ці книжки — тільки я їх читати не можу. Не хочу, бо його немає. 

«Цінності стають більш вагомими, коли ти потрапляєш у біду. В перші дні, як рашистами було розбомблено центральний газопровід, а згодом розбито й енергоносії, у людей змінився звичний статус безмежних можливостей на статус боротьби за виживання…

Звичним явищем ставало розпалене поміж цеглинами вогнище поблизу багатоповерхівок. У крамницях мало що лишалося з круп та ін. ще від початку війни. Місто було відрізане від інших міст. Полиці порожніли», — 

В. Вакуленко, «Щоденник».

Попри близькість, про те, що пише щоденник, Володимир не розповідав матері. На момент початку великої війни чоловік жив у Капитолівці разом із батьком та сином. Тим часом пані Олена мешкала окремо у квартирі зі своїм чоловіком Василем. Страшного лютого й березня жінка приходила до Володимира, щоб принести питну воду. 

— І все це під обстрілами. З вікон постійно бачили прильоти, як крутило, рвало скрізь. А потім як заходимо, Боже, весь двір засипаний склом, вирви в асфальті, — каже і затихає. 

Після одного з чергових російських авіанальотів пані Олена разом із чоловіком перебралася у підвал. Понад місяць вони були там у постійній сирості, без світла та води, спали на дерев’яних полицях і надувному матраці, з яким раніше їздили до озера, воду та дрова носили з приватного сектора. Дуже довго не було хліба та й взагалі харчів.

— Ми жили знаєте як: не знали, який сьогодні день, не знали, яке сьогодні число, і не заморочувались цими думками, отак жили не одним днем, а однією хвилиною.

«Звикаєш до всього, головне, ким ти в усьому цьому залишаєшся. 7 березня все було звично, як і від початку повномасштабної рашистсько-української війни. На підступах до міста гриміло подекуди безперервно годину чи півтори. В другій половині дня з боку Донеччини посунула напіврозбита ворожа колона з триколором на першому танку. Почалися тяжкі будні окупації…» — В. Вакуленко, «Щоденник».

Письменнику з патріотичними поглядами опинитися затиснутим у вороже кільце було вкрай небезпечно. Володимир ніколи не приховував своєї позиції, навпаки — намагався навернути й інших на шлях усвідомлення себе українцями. Навіть під час війни. 

Коли росіяни вперше прийшли на подвір’я Вакуленків — казали, що через звернення селян. Мовляв, люди кажуть, що в цій хаті мешкає нацист. 

Коли 22 березня Володимира вперше забрали, назад його привезли без документів та телефону. Письменник ніби знав, що окупанти повернуться по нього, — саме тому, вважають рідні, і заховав свій щоденник у саду. 

Могила №319 

Свого Вовчика пані Олена шукала в окупації довгих два місяці. Жінка оббивала пороги незаконної військової комендатури в Ізюмі, оббігала всі школи та дитсадки, молила так звану міліцію бодай щось розповісти про її сина. Але все було марно. 

Понад рік тому, у вересні 2022-го, Сили оборони України звільнили окуповані території Харківщини. Після деокупації в Ізюмі виявили масові захоронення — загалом 447 закатованих та убитих Росією людей. Хоч батько письменника одразу ж здав ДНК, родина Вакуленків все ще сподівалася на диво. Та за кілька тижнів очікування тест показав, що у могилі №319 у масовому похованні в ізюмському лісі був Володимир Вакуленко. 

У тілі письменника знайшли дві кулі від пістолета Макарова. За даними начальника слідчого управління поліції Харківщини Сергія Болвінова, письменника убитим знайшли 12 травня поблизу Капитолівки. Більше як місяць тіло було на вулиці, втім точної дати смерті наразі немає. 

Володимира Вакуленка перепоховали у Харкові 6 грудня 2022 року, у День Збройних Сил України, у які так вірив письменник. 

Після звільнення Харківщини щоденник разом із Володимиром Вакуленком-старшим знайшла подруга письменника Вікторія Амеліна. Дбайливо загорнутий у поліетиленовий пакет, рукопис ніби чекав, поки його відкопають. Більшість сторінок щоденника були списані червоними та чорними чорнилами. Певно, нервуючись, Вакуленко багато закреслював та переписував.

Сама також письменниця, щойно діставшись стабільного зв’язку, Вікторія Амеліна сфотографувала кожну сторінку рукопису і надіслала їх директорці Харківського літературного музею та директорці PEN Ukraine. 

21 березня 2023 року у Харківському літературному музеї відкрилася перша від початку повномасштабного вторгнення виставка з одним-єдиним експонатом —  щоденником Володимира Вакуленка. 36 сторінок за 26 днів повномасштабної війни. 

Згодом у жовтні друзі письменника видали про нього книжку, у передмові до якої Амеліна написала: «Володине послання врятоване, навіть якщо завтра я примудрюся наступити на яку-небудь протипіхотну міну. А поки письменника читають, він живий… Він переміг».

Вікторія боялася не знайти нотатки й таким чином опинитися всередині «Розстріляного Відродження ХХІ століття», а стала його частиною.

Російський терор забрав життя і Вікторії Амеліної. Вона померла 1 липня 2023 року у лікарні від поранень, отриманих внаслідок ракетного удару по Краматорську — у день народження Володимира Вакуленка.  

«А сьогодні, у День поезії, в небі привітав мене невеликий журавлиний ключ, і крізь їхнє «курли» ніби чулося «Усе буде Україна! Я вірю в перемогу!» — В. Вакуленко, «Щоденник». 

***

Після деокупації села у своїй квартирі жити було неможливо: покрівлю чотирьохповерхівки так ніхто і не відремонтував. Пані Олена з онуком та чоловіком зимувала в хаті односельчан. Власники будинку виїхали до Кам’янця-Подільського. Згодом культурна та правозахисна громадська організація PEN Ukraine зібрала кошти та викупила цей будинок для сімʼї Володимира Вакуленка. Тут все, як він любив: доглянута строката клумба по обидва боки стежки, дикий виноград, невеличке господарство, а в хаті багато світла. Хтозна, може, то від його книжок.

Свої твори Володимир незмінно підписував — Володимир Вакуленко К. Таке глибоке генетичне коріння, така відданість і любов до рідного краю.

Він капитолівський. І не лише за пропискою. Володимир був вписаний у місцеві краєвиди, у садиби з чорнобривцями, у яблуні та вишні, в цю землю, скроплену кров’ю та слізьми, землю, яка попри все зберегла його думки для нас із вами й для майбутніх поколінь українців.

Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Документування впливу війни на культурний сектор в Україні”, що втілює Інститут масової інформації у партнерстві з ЮНЕСКО. Ця публікація не виражає будь-якої думки з боку ЮНЕСКО. Автор несе відповідальність за вибір і представлення матеріалів, а також за висловлені в них думки, які не обов’язково відповідають поглядам ЮНЕСКО та не зобов’язують Організацію до будь-яких дій.