Забуваєш, що десь є інакше

[Цей текст був написаний для пʼятого числа друковаго журналу Reporters, присвяченого нашим військовим.]

Після десяти місяців в армії та дев’яти — у зоні бойових дій я, як виявилося, забуваю, що колись був цивільним і жив нормально. Тобто тепер «нормою» на всіх рівнях відчуттів вважаю своє нинішнє життя. Здається, що «на цивілці» мені буде потрібна нова адаптація: до спілкування, роботи, витрачання грошей, побуту. Це важко пояснити тим, хто тут не був. Ти намагаєшся влаштувати собі комфортне життя в некомфортних умовах: спершу це банальні фізіологічні потреби, як-от більш-менш нормальна їжа, дах над головою, бо маєш десь ховатися від дощу, тепло, гігієна, а з часом уже купуєш із хлопцями телевізор до хати, побратиму передають поштою ігрову приставку. Кілька місяців — і ти просто забуваєш, що десь є інакше. 

До вторгнення я жив як усі: працював юристом у громадській організації, здобував другу вищу освіту, відкладав невеликі гроші, мав плани (як смішно), їздив відпочивати. Жив із коханою людиною в орендованій, але затишній квартирі. Зранку ми готували сирники або шакшушу (на сьомий місяць на Донбасі я відродив цю традицію тут). Вечеряли домашньою шаурмою, запеченою куркою. Дивилися серіали, гуляли з друзями. Бульбашка мого спілкування — переважно прогресивні й освічені люди зі сфери комунікацій, органів влади, творчих професій. 

Я добре пам’ятаю наші з дівчиною вихідні сніданки, флет-вайт і прогулянки найкращим містом (як мінімум уже двічі героєм), перегляди «Танців з зірками» недільними вечорами. Пам’ятаю відвідини батьків, наші піші з ними походи по місту. Пам’ятаю літні чи зимові поїздки з компанією: Італія, Кіпр, Німеччина, Франція, Карпати. Херсон, Миколаїв, Джарилгач… 

Як же все змінилося. 

Відданість

Я став військовослужбовцем 19 травня 2022 року. Я не був добровольцем, я просто діяв за законом: став на облік у військкоматі, щойно почалася велика війна, аби показати місцевому центру комплектування, що я є. І, якщо знадоблюся, вони знатимуть, де мене шукати. Співробітник військкомату ще запитав, чи готовий я йти у військо. Відповів чесно, що не дуже, але «вирішувати вам». 

І от за два місяці я був тут — у резервній роті військової частини в Коломиї. Було сонячно й тепло. Ми тинялися територією, грали у футбол, їли. Нічого не відбувалося. Я не знав, яку маю посаду, ким маю керувати чи кому підкорятися. Так було і наступного дня, аж поки мені не урвався терпець від цієї дурної бездіяльності. 

У штабі мене зустріли з явним незадоволенням. Та я сидів і чекав, аж поки пан майор, чоловік із характерним армійським гумором, як потім виявилося — начальник штабу мого нового батальйону, не проглянув папери і не сказав, що мене призначать заступником командира роти стрілецького батальйону. 

Спершу було ніяково. Фактично я був командиром для всього особового складу роти, окрім, власне, командира роти. Більшість мужиків були старшими, хтось уже брав участь в АТО/ООС, хтось хотів «різати вуха москалям», а не підкорятися наказам (такі відсіялися після перших прильотів). Тож спочатку я просто знайомився з людьми, налагоджував контакти, вивчав характери. Паралельно виконував різну документальну роботу, замовляв довідки, вів журнали. 

Місяць ми провели в Коломиї, а тоді поїхали в зону виконання завдань. Ми їхали на війну, але всі, здається, видихнули з полегшенням. Відчували втому від формалізму життя у військовій частині. Утім, тут я звикся з військовим буттям: звик виконувати накази, працювати вдень, а вночі — за потреби різко підриватися під час сну. Я ще не почувався керівником, але вже розумів, що можу користуватися певними повноваженнями. 

Так само минали дні й на Донбасі протягом першого місяця. Ми чули і бачили нашу артилерію, чули прильоти, але все це було не так близько. Ми жили в тому, що викопали, а милися в каналі, ночами чергували, час від часу ховалися від нечисленних прильотів. Але життя було розміреним, до лінії розмежування 15 кілометрів, погода літня і зручна для життя в посадці та кручах понад каналом. Все змінилося після першого бойового завдання. 

Холоднокровність

Перше бойове завдання ознаменувало другий етап сприйняття себе. З каналу ми поїхали в посадки на околицях села Кодема. Без досвіду, належної самопідготовки та необхідних знань. Не буду описувати все, але наші ж помилки призвели до поганих наслідків. Уже на другий день нас почали обстрілювати — ми навіть не встигли окопатися, тож багато з нас спочатку ховалися в одному нормальному бліндажі і другому менш надійному. Обстріли тривали подекуди з 10-ї ранку до 5-ї вечора. Почалися поранення й смерті. 

В той період довелося діяти чітко, допомагати командирові роти, який, здається, як і всі ми, дещо розгубився. Треба було ставити задачі зі створення окопів, спостереження, виставлення «секретів» — спостережних точок на кілька людей. Щодня ми отримували нову інформацію про місце розташування і просування ворога, але досі не розуміли, звідки ж його чекати. Через нас проходили люди, які покинули свої позиції десь перед нашими, вони вселяли страх і непевність. Рота хотіла просто звалити з цього місця, але ми не могли — не могли дати оточити село. У якийсь момент ротний отримав серйозну контузію і я перейняв повноваження.

Ходив посадками та шукав союзників серед сусідніх підрозділів, аби налагодити хоч якийсь зв’язок, допомагав носити поранених і тіла загиблих, добивався від комбата рішень. Постійно доповідав, з острахом слухав гул техніки, виходи міномета, танка, арти. 

Цей час додав мені холоднокровності. Я навчився давати команди й підвищувати голос. Після такого випробування наша рота сипалася: рапорти на звільнення, пошук усіх можливих хвороб, та й поранених було достатньо. Зі 110 осіб раптом стало 30. Я злився і мусив силою повноважень і голосу змушувати людей виходити на нові позиції, копатися. Водночас доводилось повертати людям довіру — кожен думав, що його хочуть обдурити і знову запхати в якесь страшне, смертельне місце… 

Чуйність

Нас перекинули облаштовувати другу лінію оборони десь за 2,5-3 кілометри від фронту. Люди працювали позмінно: кілька днів на позиціях, кілька днів відпочивають. Жили в селі неподалік позицій. Вже тоді я виконував обов’язки командира роти, бо після Кодеми ротний ліг до лікарні на заміну суглоба. Працювати було складно: на мене лягла відповідальність за транспортування, паливо, добробут людей, виконання задач, якість окопів і бліндажів. Село і позиції на другій лінії обстрілювали не так жорстко, принаймні до певного моменту, тож ми мали змогу прийти до тями після Кодеми й облаштувати побут, навести лад із новими людьми, машинами. 

Хлопці швидко налагодили побут у хатах. Спершу кухар готував на всю роту, але вже за тиждень майже ніхто не їв спільної їжі. Усі брали продукти на хату, накупували портативних конфорок, газових балонів і готували самостійно. Я був шокований, що майже в кожній хаті був нормальний кухар. Готували борщі, супи, плов у казанку, шашлики, картоплю різних видів. Хлопці завжди думали про тих, хто на зміні в окопах, і перед їхнім поверненням готували їсти, аби ті, втомлені й голодні, не витрачали часу. 

Більшість хлопців із нашої роти — мешканці західних областей, переважно Івано-Франківської. Їм важливо дотримуватися, хоча б частково, своїх традицій. Цікаво, що село Роздолівка, в якому ми жили, в середині XX століття було заселене мешканцями Галичини, тож там після здобуття Незалежності відкрили греко-католицьку церкву. Моїм хлопцям це було важливо. Вони познайомилися зі священником, який не жив у селі, а тільки приїздив на служіння. Сповідалися, отримували від нього підтримку. Попри близькість фронту і майже щоденні обстріли певних ділянок села, щонеділі у церкві відбувалося служіння. Щонеділі зранку я із задоволенням спостерігав, як вулицями до церкви йшли мої бійці, а після того з якимось полегшенням на обличчях поверталися до будинків. 

Відчайдушність

Копання на другій лінії тривало місяць. Тоді прийшло бойове розпорядження, за яким наш стрілецький батальйон прирядили до потужнішого окремого батальйону і визначили позиції, які ми мали зайняти. Я б сказав, що відтоді почався справжній бойовий період для мене і моєї роти. Кодема була такою собі посвятою, можливо, помилкою, на якій ми чогось навчилися. А село Яковлівка, чистий нуль, чітко сформований, накопаний, з постійними зіткненнями, — це вже була класична війна. 

Добре пам’ятаю, як ми заїжджали на позиції: глуха ніч, ледь прохідна багнюка в полі. Фари під забороною. Їхали з нічником на машині союзників, яких ми якраз міняли (в нас натоді нічників такої якості ще не було, поки я не знайшов їх через різні канали). Хмари й темрява. Височінь час від часу прорізають «світлячки», освітлювальні міни. Бо підари (так називаємо росіян і між собою, і по радіостанції) чують звук машини, намагаються оглянути під світлом зону, звідки лунає звук мотора. Але нам пощастило проїхати. 

Я згадую період чергування у Яковлівці з незрозумілою мазохістською ностальгією. Бо це був найтяжчий період у моєму житті. Щодня чи що два дні поїздки на позиції. Їхати нашою з водієм улюбленою «дорогою смерті», всіяною вирвами від мін як 82 мм, так і снарядами 203 мм, які лишають такі собі басейни в землі. Нам постійно чогось бракує і мусимо контролювати: запаси палива в генераторах на позиціях, кількість боєприпасів, зброї, заміняти поранених, а то й загиблих. Водночас треба було контролювати дисципліну. Залишалася купа роботи з тими ж довідками, чергами на відпустку, вживанням алкоголю. 

Найгірший період почався на другий місяць чергування у Яковлівці. Орки, очевидно, після проведення мобілізації нажили особового складу і отримали задачу взяти Соледар. Для цього критично необхідно було вибити нас із Яковлівки. Протягом листопада вони жорстко штурмували кожну нашу позицію, йшли посадкою метр за метром, паралельно працюючи з БМП, танків, мінометів, артилерії. Ми міняли людей щоденно — мали величезну кількість поранених і загиблих. Я пам’ятаю одного з найкращих наших бійців. Холоднокровного, сміливого. За кілька тижнів до того ми говорили з ним про його наречену. Він сказав, що вмирати не збирається, але життя йому обірвала куля в шию. 

Сміливість

У моїй пам’яті закарбувалось обличчя молодого офіцера з позивним Демон. Йому було десь 26-27 років. Командир роти, до якої нас прикомандирували. Ми з ним були рівноцінними командирами наших рот, більшість питань вирішували спільно, але, з огляду на те, що прирядили нас до них, а не їх до нас, на позиціях керував Демон. Він закінчив військову академію, був кадровим офіцером. До того як став командиром роти, вже проявляв себе у боях в інших районах. Якось у бліндажі він та його підлеглі командири взводів, такі ж молоді хлопці, розказували мені історію про те, як лишилися фактично троє на двох спостережних пунктах і з радянських РПГ відбивалися як від танка, так і від наступу піхоти росіян. 

У нас із Демоном були добрі стосунки. Хоча час від часу він, як людина запальна, міг гостро зреагувати на промахи, яких я припускався. Але я вчився у нього і під керуванням Демона і моя рота накосила чимало ворогів. 

Коли ми з ним ішли на позиції, він не втрачав можливості вистрілити з РПГ по спостережному пункту орків або ж прорідити залишки їхньої посадки з «покемона» (кулемет Калашникова калібру 7,62 мм). Я із зацікавленням і деяким хвилюванням спостерігав за ним. 

Якось, коли я заводив групу людей на позиції, які вже тривалий час штурмували, Демон пішов в окопи для підготовки контрвипаду і відбиття раніше зайнятих ворогом позицій. Дорогою назад я почув по рації: «Демон — 200». Для мене це був шок. Я знав його недовго, але він став для мене символом цієї війни: молодий командир, який очолював роту, де командирами взводів були (і досі є) такі ж молоді хлопці. Це люди, які ведуть за собою десятки інших, які є прикладом і які переможуть у цій війні. 

Ставлення до смерті тут змінюється. Перша з них — іще в Кодемі — стала холодним душем. Я забирав тіло загиблого особисто і було важко прийняти, що жива, розумна, соціальна істота, яку ти ще й знав із доброго боку, може перетворитися на нерухоме понівечене тіло за лічені секунди.

Та далі, з кожною новою смертю, шок спадає і ти просто звикаєш до цього бридкого холодного факту — на війні помирають.

Людяність

Якось ми взяли полоненого. Тоді два вагнерівці зі штурмового взводу йшли на наші передні позиції. Одного вбили одразу, а другий після перестрілки впав і не показувався. Прострілявши територію, двоє наших бійців під прикриттям почали рухатися в його бік. Знайшли, роззброїли, дали профілактичного прочухана, перев’язали очі й руки скотчем. Командири наказали привести його на місце евакуації. Він не міг пересуватися через поранення ноги, тому його фактично несли. З позиції на позицію його переносили наші хлопці, довели до однієї з точок вивантаження, де його зустріли командир роти й водій. На прохання полоненого йому дали води й сигарету. І повезли до хати в селі поблизу. «А не буде ще 150 грам налити?» — запитав той. Отримав легенького копняка, після чого його знову посадили до машини й повезли до іншого села, де передали відповідальним органам. 

Виявилося, чоловік сидів у в’язниці і пішов у «Вагнер» задля звільнення. Йому залишалося ще шість років за ґратами. Мама з Чернігівської області, сам він чи то з Ростовської області, чи з Краснодарського краю, не пам’ятаю. Цікаво, що не панікував, намагався щось вимовити українською. Сказав, що потрапив у штурмовий загін, хоча й не мав навичок і відповідного оснащення, був на війні нібито другий день. Додав, що, можливо, йому краще було б померти, бо в разі обміну з нього не злізе ФСБ. 

До чого це я? А до того, що цього полоненого навіть добряче не налупцювали. Йому дали пити, закурити, півтора кілометра наші хлопці несли його на собі. Жоден із наших на позиціях його не покалічив чи не пристрелив. І я розумію чому. Бо, попри всю ненависть, щось людяне в моїх мобілізованих бійцях, звичайних людях на «цивілці», не дозволяє вчиняти звірства. Не через жалість до цих недолюдей, а через огиду до таких дій. Через звичайне для нормальної людини небажання дивитися зайвий раз на кров, чути крики катованого, уявляти його біль. Через небажання вбивати неозброєного і беззахисного, нехай і сволоту. Бо іншого вбили в бою, без зайвих зволікань, вбили зі зброєю в руках. А цьому пощастило. 

Щирість

Хочу додому. Постійно. Попри звичку і попри пристосування до нового життя. Що довше я тут, то більше хочу повернутися. І не тільки я. Рівень звільнень за сімейними обставинами від початку служби зашкалює. У людей знаходяться родичі з інвалідністю, хлопці одружуються з жінками з інвалідністю, оформляють догляд за дідусями й бабусями. 

Хтось скаже: «А як же кинути хлопців, кинути свої задачі? Це ж така відповідальна посада, ви стільки всього пройшли!» Так, своїх залишати комусь іншому не хочеться, але додому хочеться більше. Або просто служити десь ближче до дому, якимось штабним офіцером. Життя на війні, хоч як до нього не пристосовуйся, все одно з’їдає сили й гнітить морально. 

Моє повернення з короткочасної відпустки було нестерпним — знадобилося кілька днів, аби відійти. 

Гнітить і той факт, що купа придатних людей не служить. Звісно, я не перевіряв військові квитки чи довідки військово-лікарської комісії тих чоловіків, які сидять по кафешках у Києві і їздять по місту на модних тачках, але теорія ймовірності підказує, що багато з них, можливо, навіть більш придатні, ніж мої 50-річні бійці з простатитом і необхідністю відливати в морозну погоду в окопі з десяток разів на ніч. Багато з тих, хто в тилу, придатніші, ніж будівельники, шпаклювальники, кочегари, яких більшість у підрозділі і які мають по дві-три грижі у хребті. 

Коли я закінчував військову кафедру, наш випуск складався з трьох рот офіцерів запасу. Це десь 300 осіб. Це лише один випуск з одного університету. А тепер у мене з чотирьох необхідних офіцерів, командирів взводів, є лише один. І нікого не можна знайти, бо «з офіцерами зараз складно». 

Риторичних питань не буде. Просто від усвідомлення несправедливості ще більше хочеться додому. Хочеться, щоб хтось підмінив, бо я певен: підміняти є кому. 

Всі хочуть додому. Шалено. І хапаються за кожну можливість. Колись, можливо, вхоплюся і я.

Травень, 2023