Її далеке плавання

Цю історію розповіла 36-річна Валерія Коломієць із Маріуполя. Переживши три перших тижні війни у місті, якого більше немає, вона вивезла звідти двох малих синів — долаючи обстріли та десятки російських блокпостів.

Вони прийшли з півночі і почали обстрілювати нас щодня. 1 березня я востаннє розмовляла з батьком і вперше в житті почула, як він плаче. Того дня в їхнє село, за 10 кілометрів від Маріуполя, увійшли росіяни. Батько питав про телеграм-бот, куди можна повідомляти про ворожу техніку.

— Щоночі ми бачимо заграву, як вони луплять. Бачимо, як воно летить, і розуміємо куди. Ми знаємо — воно летить у вас, — тремтів його голос у слухавці.

У день початку вторгнення він теж телефонував. 

— Доню, почалася війна.

— У нас тут вісім років стріляють, — не зважала я.

Натоді я віддалено працювала в ІТ, і зранку 24 лютого ми мали онлайн-планірку. Я помітила, що більшість колег-киян були відсутні, втім, і не думала їхати з Маріуполя. Я вважала, що це дуже захищене місто. Ми вісім років готувалися до вторгнення. Тут стояв полк «Азов», місто мало протитанкові укріплення. Я гадала, тут буде безпечно. 

Усе почалося в суботу, 26 лютого. Обстріли з боку ДНР щодня гучнішали. Тоді ми ще мали воду і світло. А з початком весни розверзлося пекло.

«Мама, мабуть, не розуміє, що це по нас стріляють»

Нас обстрілювали з батькового села. Укриттям нам слугував звичайний підвал п’ятиповерхової хрущовки, але попервах ми з синами туди не ходили. Я не могла повірити, що нам це знадобиться. До того ж спуститись у підвал було точкою неповернення. Наче здатися на їхніх умовах.

Згодом зникли вода, світло, опалення і газ. Усі разом, водночас. Після снігопаду я збирала сніг у ванну. Коли дощило, ночами збирала воду з-попід ринв у відра. Думала, буде нам технічна вода. Але вона швидко стала питною — я її кип’ятила і варила на ній їсти.

Без води, їжі, газу не так страшно. Страшно без зв’язку. Ми не розуміли, що відбувається. Я знала тільки те, що бачила з вікон: як палають будинки, як тікають люди з торбами, як на покривалах несуть тіла загиблих.

Неподалік мого будинку, під офісом «Київстару», ловив зв’язок. Навколо все гриміло, вибухало і палало, а там, на клаптику землі, щодня збирався натовп — усі в телефонах: дзвонять, читають новини.

Спочатку я теж бігала туди по новини. Дорогою, на дитячому майданчику, лежав убитий хлопець. П’ять днів я бігала дзвонити, а він п’ять днів лежав. Щодня тіл дедалі більшало. Спочатку їх вивозили, потім накривали якимось одягом, далі — гіллям дерев. А тоді вже не накривали.

Коли востаннє бігала дзвонити, у «Київстар» прилетіла ракета. Більше я туди не бігала. Мусила вижити, бо у квартирі лишалися діти. Тоді це був найбільший страх — що мене вб’ють, а вони там самі.

Зараз я розумію, що обрала хибну тактику — намагалась якнайдовше брехати дітям. Як герой фільму «Життя прекрасне». Мовляв, то наші стріляють, «бабах» — це не в нас, ми на вогні варимо кашу, оно сусіди теж так роблять… А потім почула, як старший молодшому: «Мама каже, що це хороші “бабахи”, — вона, мабуть, не розуміє, що це по нас стріляють».

Того дня, коли ми вирішили спускатись у підвал, повз нашу квартиру пролетіла ракета і пахнула полум’ям у вікно. Вдарило у дві сусідні дев’ятиповерхівки. Будинки палали два дні, їх ніхто не гасив. З’явився фізичний страх смерті. Досі я переживала за майно, а тоді вперше злякалася, що вб’є. Це було 8 березня.

Виплекані діти на земляній підлозі

У підвалі місця вже не було. Свій куток нам віддала сусідка. Вона зайняла його раніше, але вирішила не спускатись.

На підлозі лежало якесь дрантя, на нього я поклала дітей спати. На це було несила дивитися — твої викохані, виплекані діти, які мали все найкраще, лежать на земляній підлозі в купі мотлоху. Наступного дня я принесла нові матраци з нашої спальні. Ми спали на білосніжних матрацах у темному, брудному підвалі, де було важко дихати через скловату. Я закрила обліплені нею труби завісою для душу, бо через ту скловату діти чухались і кашляли.

Туалет влаштували у кінці підвалу. Перед нашим від’їздом у підвалі ховалося стільки людей, що вони сиділи навіть у тому кутку, де ми справляли нужду.

Продукти розділила на три «кошики»: у квартирі, у підвалі і в машині. Якщо кудись прилетить, то десь і вціліє. Зранку на згарищі я кип’ятила воду і розливала її в термоси. Було холодно, я думала, що вже ніколи в житті не зігріюся. Потім ми готували їсти. Спочатку варили спільно на весь підвал. Згодом людей стало забагато і кожен почав варити сам на себе.

Коли прилітало в сусідні будинки, тамтешні мешканці приходили жити до нас у підвал. А ми чекали — як не сьогодні прилетить, то завтра. Здавалося, місто розбили на квадрати і методично знищують дощенту. Наші дороги, дитячі майданчики, наші дерева і клумби, наші крамнички і яскраві зупинки — немає вже нічого. Залишилися тільки ми. 

Ми жили очікуванням смерті.

Розколупати стіну й дихати

У тому підвалі я тремтіла від єдиної думки: я мушу звідси вибратися, треба просто дочекатися моменту. Зв’язку не було, ми нічого не знали про ті «зелені коридори». В голові лише лунало — мушу звідси вибратися. Я розуміла, що маю рятівника — старенький «Форд».  Закутала його, як дитину не кутають: вкрила пінопластом, фанерою, чиїмись вибитими дверима, обклала ковдрами.

Уже підступав відчай, чорна безнадія: ти знаєш, що тебе вб’ють, лише не знаєш коли. Адже лупили п’ять діб підряд безперестанку. Останні п’ять ночей перед нашою відчайдушною втечею я не спала.

Це було 16 березня. Вночі у наш двір прилетіло так, що будинок захитався. І я подумала: це все. Сховала дітей під матрац, накрила собою, на голову сипалася штукатурка. Думала, зараз нас завалить цим бетоном і ніхто не шукатиме, не рятуватиме. Якщо ракета прилетить, ми помремо швидко, а як завалить — будемо повільно задихатися від пилу, вмирати від поранень… За скільки там помирають без води? За три дні? 

Сусіди почали стягувати у підвал якісь сокири й ломи, щоб пробити ними віконця для повітря. У звичайні часи це могло здатися сказом, люди не мають такого робити. А там я думала: так, тобі треба негайно знайти якусь трубу, щоб розколупати нею стіну й дихати. Тоді це здавалося нормальним.

Як і слова сусідки: «Там розірвало тепломережу, можна води набрати». І от я вже неслася набирати воду з теплотраси.

Не в змозі ні на що вплинути, ми просто чекали, що ось-ось стане легше. Але щодня тільки більшало мертвих надворі. І живих у нашому підвалі.

Якби сказали взяти малих за руки і йти пішки, я пішла б

Наш виїзд я пам’ятаю по секундах, хоча перед тим усе змішалося в один довжезний день. 

— Їхатимеш? — запитала я сусіда, помітивши, як він тягне ковдру у своє авто.

— Не знаю. Нам сказали, вчора хтось поїхав. Доїхали чи ні, але вони не повернулись.

Я зголосилася їхати з ними. Запропонувала сусідці з дитиною, її чоловік в «Азові». Їхати самим було страшно — якщо зі мною щось трапиться, що буде з дітьми? 

За годину рушили. На вогнищі лишилася варитись моя каша.

Поки збирались, інші сусіди вмовляли не їхати. Але я була переконана: тут нас точно вб’ють, бо наш будинок залишався єдиним уцілілим у кварталі, а в дорозі, може, й виживемо. Очікування смерті було таким виснажливим, що, якби мені сказали взяти малих за руки і йти пішки, я пішла б.

Того дня були страшенні обстріли, але саме тоді з Маріуполя змогло вирватися найбільше людей.

Дітей накрили ковдрами, щоб вони не бачили жаху за вікном

У нашій колоні було п’ять автівок. Я їхала останньою, і мене попередили: куди їдемо — не знаємо, їхатимемо швидко, не чекаючи нікого, якщо щось станеться з твоєю машиною, нам нема куди садити тебе і твоїх дітей. Кожен сам за себе. Я була готова до цього.

Щойно виїхали з двору, колона стала — дивлюся, назустріч їде танк і як бабахне по нас… Не розрахував, снаряд пролетів над нами. Розірвався так, що машини затремтіли, але ми залишились цілі.

Дітей накрили ковдрами, щоб вони не бачили жаху за вікном. То було не порівняти з тим, що бачила, коли бігала по воду чи новини. Всюди вирви, бите скло, тіла людей, машини горять із ними всередині, палають будинки…

Наблизившись до нашого блокпосту, ми побачили багатокілометрову чергу з машин. Не знаю, як вони дізналися, що можна виїхати. Ми розуміли, що не встигнемо минути блокпост до початку комендантської години. І муситимемо ночувати у цьому корку на виїзді з міста.

Серед нас був колишній таксист. Він знав дорогу вздовж урвища понад морем. Попередив, що дорога небезпечна. Але ми вирішили їхати. Мчали над тією прірвою 90 кілометрів розбитою ґрунтовою дорогою. Завдяки таксисту ми об’їхали чергу і виїхали майже під самий блокпост.

Українські військові не дивились жодних документів, не зупиняли. Лише намагалися бодай якось впорядкувати рух, бо машини стікались кількома дорогами.

«Там, откуда я, — уже ничего»

Виїхавши з Маріуполя, ми зупинилися, щасливі, що вирвались. Але як їхати далі? Попереду Мангуш, де стоять росіяни. Всі наші попутники мали інші маршрути, а ми мусили їхати самі до Запоріжжя — окупованою територією, без вказівників, без інтернету і гугл-карти. Смартфони ми сховали. Казатимемо, поміняли на бензин. 

Пів доби ми їхали через російські блокпости. Після кількох десятків я перестала їх рахувати.

Налякана, що у дітей щось питатимуть, я щоразу казала їм вдавати, буцім сплять. Мій старший не виносить брехні — аби не видав. Просила його: мама казатиме неправду, але ти мовчи. Ми боялися, що росіяни заберуть документи і гроші, а діти боялися, що мене кудись поведуть і вони залишаться самі.

— Откуда? 

— Из Мариуполя. 

— И что там у вас в Мариуполе?

— Там, откуда я, — уже ничего.

— А, ну понятно. 

Так принизливо. Кортіло йому в морду залупити. І висловити все, що думаєш про їхнє кодло. Але мусила дивитися під ноги й повторювати: «Да, да, да».

На під’їзді до Запоріжжя, перед райцентром Василівка, ми вперлись у великий український блокпост. Перед ним — корок у шість смуг. Поки чекали, за п’ять машин позаду нас прилетіло. Обстріляли колону. І всі шість смуг рвонули вперед. Я там машину побила. У лобове скло щось прилетіло, ним пішло павутиння, і я вже погано бачила дорогу.

Минувши блокпост, заїхали у Запоріжжя. Далі дісталися Дніпра, де переночували в чужих людей. Уперше за три тижні прийняли душ, скупали дітей, виспалися на нормальних ліжках. І рушили далі.

Після Маріуполя

Сьогодні Лєра із синами живе у свекрухи, в Чечельницькому районі Вінницької області. Жінка досі оговтується від пережитого. Каже, 4-річний Жорик наче і не зрозумів, що діється. Натомість старший Сашко почав затинатись і страждати на нервовий тик. Лікар прописав 8-річному хлопчикові сильні антидепресанти.

Батьки й дідусь Валерії, дізнавшись про її з синами порятунок, теж одразу поїхали з Маріупольського району. Раніше не наважувалися лишити їх під бомбами самих. Валерія каже, батько ридав, коли почув, що вони у безпеці. Згодом батьки виїхали у Німеччину. 

Її чоловік Віталій, моряк далекого плавання, вийшов у рейс у день початку війни, зранку 24 лютого, і три тижні не мав жодної звістки від родини в Маріуполі. Тепер він нарешті почув їхні голоси. Десь в океані він щасливий, що його смілива дружина зберегла себе і синів.

А їхній будинок таки розбомбили.