Ями

У селі Здвижівка Бучанського району на вулиці Миру жили двоє друзів — Віктор та Павло. Вони разом гралися в дитинстві, разом ходили до садочка, разом брали участь в АТО, а після початку повномасштабної війни Росії проти України — їх разом знайшли закатованими та вбитими у ямі за селом. Вони пройшли все життя разом, могили хлопців тепер на різних кладовищах.

Історія Віктора та Павла — одна з декількох тисяч тих, кого закатували, застрелили та поховали у виритих нашвидкоруч могилах, які залишаються після російської окупації. У селах та містах на Київщині таких могил декілька. Вони великі — їх ще називають «братськими», — де одне на одному лежать тіла тих, хто просто йшов вулицею чи хотів евакуюватися і його розстріляли в машині. Менші — вириті в садах людей, які до війни, проходячи сотні разів під грушею чи яблунею, ніколи й не думали про те, що колись ховатимуть там своїх рідних. 

Макарів

Олександр Сергійович — начальник поліції Макарова. У своєму кабінеті він домовляється із керівництвом в київському управлінні, щоб я та ще декілька журналістів поїхали разом із поліцейським патрулем збирати тіла в районі. Ми довго чекаємо, за вікном йде надокучливий дощ. Згодом до кабінету заходить ще один поліцейський.

— Це Юрій Нечай, — каже Олександр Сергійович. — Ви їдете з ним. 

Ми всі йдемо слідом за Юрієм.

— Он той сірий мікроавтобус. Їдьте за ним, — кидає нам поліцейський.

У сірому мікроавтобусі декілька чоловіків у зеленому камуфляжі з автоматами, а ще — безліч великих чорних пакетів для тіл. Автобус рушає. Зупиняємось, ледве виїхавши за межі міста. Це звичайна лісосмуга, вздовж якої ростуть сосни та тополі. Під одним із дерев — тіло. Обвуглене так, що неможливо побачити лиця. Людина ніби завмерла, як на фотографіях останнього дня Помпей. 

Нас просять не підходити близько і взагалі не йти далеко від дороги — всюди можуть бути міни.

— У нього руки зв’язані? — питаю у Юрія.

— Не видно, — відповідає той.

Чоловіки у камуфляжі кладуть чорний пакет на землю, а в нього опускають тіло. Піднімають і несуть до мікроавтобуса. Машина рушає далі. 

Загалом у Макарівському районі, як розповідає мер міста Вадим Токар, було окуповано 16 сіл і частково сам Макарів. Російська армія підійшла до міста 28 лютого, за чотири дні після початку повномасштабної війни Росії проти України. Впродовж майже тижня місто було в оточенні. Зелених коридорів для виїзду місцевих не було, машини, які намагалися вивезти цивільних, розстрілювали. Місцеві знайшли авто, в якому були восьмирічна дитина, її мама та дідусь. Матір та дідуся розстріляли, дитина залишилась під їхніми тілами. Живою.

Наступна зупинка сірого автобуса — село Вишеград. Воно майже порожнє, рідко кого можна побачити на вулиці. Просто у двох дворах тут поховали двох чоловіків. Вони були сусідами. 

Перший двір. Зелені високі ворота. У саду свіжа могила, від якої тепер залишилась лише яма. Із неї дістають тіло чоловіка — Юрія Макєєва, йому було 62. За процесом ексгумації спостерігає його син.

— Ми дзвонили йому на початку березня, — каже. — Але навіть не знаємо, чи це він говорив. Почули декілька нерозбірливих слів. Йому в голову вистрілили.

Коли із двору виносять перше тіло — чоловіки у камуфляжі йдуть до сусіднього будинку. Там ще один застрелений в голову чоловік. Він був хірургом. Сусіди кажуть, що його дружині прострелили груди, а потім вивезли до Білорусі в лікарню. Більше вони її в селі не бачили.

Поки тіла вантажать у салон автобуса, я відчуваю цей запах. Він солодко-кислий. Майже непомітний, але від нього хочеться сховатися.

Юрій каже, що вони з чоловіками будуть повертатися до Макарова. Їхня команда лише забирає тіла, інші — знаходять. Для того, щоб відвезти вбитих до моргу, мають зібрати щонайменше 10. Тому вони ще почекають.

Сірий автобус їде. Солодко-кислий запах ще деякий час залишається в авто, в якому їду я. Усіх, кого сьогодні забрали до автобуса, були цивільними людьми.

Андріївка 

Посеред фруктового саду Марії Степанівни вирита величезна яма. Вона глибока, на самому її дні багато глини. Навкруги самі дерева: сливи, груші, вишні. У ямі мотлох, серед якого помічаю коробки з-під продовольчих паїв російської армії. Тіл немає.

— Кого вони тут закопували б? Вони загнали сюди трактор і рили. Он дивіться, через той бік гнали, — показує Марія Степанівна ліворуч, там видно сліди великих коліс. 

Жінка втихомирює свого пса і каже, що вже не хоче нікому нічого розповідати. З нею у дворі тепер ця яма.

В селі Андріївка багато зруйнованих будинків. На уцілілих воротах одного із місцевих мешканців написано «Видача гуманітарної допомоги, Андріївська сільська рада». У дворі багато собак. По черзі сюди приходять люди. Питають про макарони чи яйця.

До цих воріт під’їжджає і голова сільради Анатолій Кибукевич. Чоловік у мілітарі-формі і з сивою густою щетиною.

— Давайте я покажу, де вони поховали мого брата, — звертається до нас пан Анатолій, і ми рушаємо через усе село до його будинку.

Їдемо. Зупиняємось. Але не біля будинку, де вбили брата чоловіка. Анатолій побачив знайомих, які повернулись до будинку. Вони просять нас зайти на подвір’я. Будинок гарний і охайний.

— Вони тут жили, — говорить господар будинку. — Відкрийте ці двері, тут були полонені, — за дверима приміщення, на яке вказує чоловік, декілька матраців та подушок. Надворі починає накрапати дощ і ми знову сідаємо до машин.

Приїжджаємо до будинку Анатолія Кибукевича. Там зустрічаємо сусіда, який знайшов тіло його брата.

— Я зайшов у двір, погукав, ніхто не відповідав, — розповідає чоловік. — Потім підійшов до сараю, бачу, тут Віталік, на колінах, голова похилена набік. Я до нього, а він мертвий.

Брата Анатолія розстріляли, зав’язавши за спиною руки. Тіло поховали на городі, після двох днів, як знайшли. Тепер посеред широкої ділянки городу, де лише сама чорна земля та зелені пагони трави, могила чоловіка. Її накрили черепицею.

— Сусіда нашого, Вадима, також розстріляли. Також вбили пострілом у голову, — каже Анатолій Кибукевич.

Чому вбили брата та сусіда, Анатолій не знає. Каже лише, що на подвір’ї знайшли їхні телефони, які були на зарядці. Можливо, там було щось в телефонах. 

Бородянка

Дорогою з Андріївки ми в’їжджаємо до Бородянки. Там саме розбирають завали будинків. Їх називають пунктом «1», «2», «3», «4». Один зруйнований будинок — «пункт 1». Російський літак скинув декілька авіабомб на місто, усі вони поцілили у житлові будинки. Жодне з цих приміщень не було військовим об’єктом.

Рятувальники розбирають каміння. Хтось допомагає працювати ковшем, двоє чоловіків розгрібають бруд та пил голими руками. Поруч із вцілілою частиною будинку — велика яма. Знизу в ній видно окремі виступи, кажуть, це вхід у підвал.

Весь час, поки рятувальники розбирають груди каміння, поруч стоїть Ганна. У неї яскраво-рожева куртка, її неможливо не помітити серед курток рятувальників. Ганна шукає маму, тітку та племінника. Зв’язок із ними зник на початку березня.

— Я їх чекаю. Найважче вночі, бо ми із мамою зазвичай зідзвонювалися вночі. Бачте, — каже Ганна і показує невелику ранку на носі. — Це в мене від сліз, від сліз воно так стало.

Ганна стоїть на бетонній брилі і дивиться за рухами ковша, який підіймає каміння. Пояснює, де мав би бути вхід у під’їзд. Навколо Ганни та рятувальників три будинки, у яких вибуховою хвилею вибило вікна. Кому вдалося врятуватися — тепер заходять до квартир та намагаються забрати те, що вціліло. Під ногами знаходжу чийсь шкільний атестат, оцінки з біології та географії хороші. Трохи далі — фотоальбом. Такі, як роблять у випускних класах, з вчителями та однокласниками. 

Я їду далі, в Київ. Ганна залишається дивитись на те, як рятувальники шукають під завалами тіла. Вона сподівається, що її рідних вивезли до іншої країни. Вона чекає на них. 

Буча

В одному із вікон багатоповерхівки у Бучі через вибите вікно визирає штора — довгий зелений шматок тканини розгойдує вітер, а той не пручається. В будинку нікого немає. За декілька десятків метрів від багатоповерхівки — церква. Високі білі стіни, золотий верх покрівлі. Навколо неї — маленькі охайні будиночки. На задньому подвір’ї — сірі бетонні плити. А посеред них — велика яма з тілами місцевих мешканців. Велика братська могила.

Підійшовши ближче, бачу тіла. Он — чиясь нога. На ній чоловіче взуття. Намагаюся знайти другу ногу — вона поруч, але на ній інший кросівок. Теж чорний, але інакший. Це тіла двох різних чоловіків чи одного? Облич не видно, вони присипані глиною. Глина вогка і в ній грузне моє взуття. Подалі від ноги цього чоловіка — великі чорні мішки. В них також тіла. Мішки складені один на інший. Поряд із ними з-під землі помічаю жіночу долоню.

Я намагаюся порахувати усіх, кого можу розгледіти в ямі. Збиваюся. Здається, 15 або 16 тіл. Починаю спочатку. 15 чи 16? Чоловічі кросівки — це одне тіло чи два різні? Десь посередині могили закопана в глину золотиста куртка. Чия вона? Схожа на жіночу. Але я не бачу тіла. Це може бути просто куртка. Та в цій ямі нічого просто так не поховано. 

Обабіч великої ями з тілами три могили. На кожній із них хрест, на двох — дерев’яний, на іншій — залізний. «Павленко Анастасія Павлівна, 12.02.1939-06.03.2022» — напис на одній із табличок, прибитій простими гвіздками до дерев’янної брили хреста, який підпирає груда каміння. За цією могилою — дві інші. На них поклали вінки зі штучних квітів та цукерки. 

Імена тих, чиї тіла знаходять по місту, намагається дізнатися Сергій Капличний, він завідує ритуальною службою у Бучі.

— Зараз знайшли 80 тіл. З тілами спочатку працюють сапери, а потім поліція. Далі вже ми, у нас три групи працює. Люди вбиті. Це все цивільні застрелені, — розповідає Капличний.

Ми зустрічаємось із ним на місцевому цвинтарі. Тут в декілька рядів лежать чорні пакети, а в них — люди. Їх поклали на землю прямо навпроти могил тих, кого поховали в Бучі раніше, до початку великої війни. Фотографії померлих на гранітних надгробках дивляться просто на тіла вбитих. Я знову намагаюся порахувати людей у мішках. І знову збиваюся.

— Аврамов чи Абрамов? — питає телефоном Сергій Капличний у родичів тих, чиї тіла впізнав. Він постійно з телефоном біля скроні. Разом із ним на цвинтарі ще декілька поліцейських, які описують зовнішній вигляд вбитих і фіксують, де було поранення. Після цього тіла відправляють у морги, де експерти визначають причину смерті. Але не всі морги можуть прийняти таку кількість тіл.

Чоловік розповідає, що жив під окупацією два тижні. Тоді в місті не було світла і газу. Із міста виїхав під час евакуації 14 березня. Капличний згадує, що вже тоді у місті було багато поранених і мертвих, які лежали просто на вулицях. Тому він питав у російських солдатів, які окупували місто, щоб вони дозволили поховати ці тіла. Але поховати вдалося лише тих, хто лежав у морзі.

— Сказали, нехай ті, що лежать на вулиці, так і лежать — все одно, мовляв, холодно. Це катастрофа. Що вони наробили? Навіщо вони це зробили? Це ж звичайні люди були. Самі лише цивільні. Росіяни не воюють із нашими воїнами. Вони стріляють у звичайних людей.