Яблуневий сад

Там не було заведено білити стовбури дерев. Тому сад із налитими сонцем яблуками здалеку видавався абсолютно зеленим — хіба лиш кілька плодів на гілках вигравали червоними плямами. Літній яблуневий сад — не найкраща позиція для снайпера, але вибору не було: або формуєш «льожку» якомога ближче до противника, або твоя гвинтівка просто не дістане до цілі. 

На початку 90-х у Сараєві точилися вуличні бої. В одну з найзаплутаніших сучасних воєн, внаслідок якої Хорватія, Сербія, Північна Македонія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина та Словенія здобули незалежність, а Косово стало невизнаною республікою, була залучена і Україна. За 1992-1997 роки у миротворчих місіях на території колишньої Югославії взяли участь близько 14 тисяч українських військових. 

У розпал баталій у 1993-му на позиції в яблуневому саду 19-річний українець із позивним Кутузов не міг знати майбутнього. У нього, простого хлопця з Київщини, була СГД — снайперська гвинтівка Драгунова, велика юнацька мрія здійснити подвиг, а ще снайпер противника, щойно затиснений у будівлі за кількасот метрів навпроти. Кутузов години дві не відволікався від прицілу і, щойно помітив у вікні будівлі тінь, — натис на гачок. Куля з його СГД розсікла повітря, наче шкіряний батіг. Тінь різко впала. Момент від життя до смерті становив усього кілька секунд.

«Кутузов»  

У щойно прокварцованому кабінеті військового шпиталю в Одесі зібрався консиліум лікарів. Надворі середина 90-х: сьогодні зранку в госпіталь прибув борт з українськими миротворцями, які воювали в Югославії. Поранені здебільшого мають контузії, але є серед них і складніший випадок — 21-річний боєць із множинними осколками від РПГ, ручного протитанкового гранатомета,  які застрягли у його грудях. 

— У нас є тільки один варіант, — на вигляд найстарший з лікарів розглядає рентгенівський знімок, — терміново проводити операцію: ламати ребра і якнайшвидше діставати те все. Якщо уламки — зверніть увагу, де вони зараз, — почнуть рухатися, то можуть дістатися серця. 

Через кілька стін від кабінету, де вирішується його майбутнє, Сашко з позивним Кутузов, той самий 21-річний миротворець, усміхнено й жваво розводить теревені з сусідами по палаті. За час власної участі в операціях на території Югославії він отримав загалом три поранення. Вогнепальне, яке переніс досить легко, тому що куля спочатку прошила дошку і, відтак, дісталася його ноги зі значно меншою швидкістю. Осколкове, коли разом із побратимом підірвався на радянській протитанковій міні ТМ-62 та дивом лишився живий. І от тепер, коли під час ближнього бою був уражений в груди осколками РПГ.

— Скажи, ти хоч колись розлучаєшся зі своїм махровим рушником? Чого ти весь час тримаєш його біля голови? — сивий ветеран Другої світової пів дня тримався, щоб не запитати це у Сашка, який лежить на кушетці навпроти.

— Та, сука… Ааааййй, — відповідаючи, Кутузов показово стискає зуби. — У мене просто дуже сильно болить голова. Мокрий рушник допомагає зменшити спазм. 

Крім осколків у власному тілі, хлопець привіз із Югославії ще один трофей — дев’ятиміліметровий автоматичний пістолет Стєчкіна. Щоби зброї не конфіскували під час евакуації й далі у шпиталі, Саша замотав пістолет у махровий рушник — нікому не спало б на думку перевіряти пораненого бійця. Так само, як і самому миротворцю не спало на думку, що події у Сараєві назавжди змінять його. 

За кілька років до того 

— Ой божечки! — жінка у квітчастому домашньому халаті стоїть на подвір’ї власного дому і обома руками хапається за голову. Ще молода, але вже з помітними зморшками в кутиках очей, від хвилювання вона ось-ось знепритомніє. 

— Синку, — звертається до довгов’язого юнака поруч із собою, — це ти що собі таке надумав? Звідки у тебе «Волга»? 

18-річний Саша спирається на капот автівки й перші кілька секунд замість відповіді просто всміхається. Дні зо три тому  його зарахували на перший курс Інституту зв’язку в Києві, а сьогодні він залишив навчання і замість пар влаштувався водієм директора автопарку. 

— Та шо, ма, все гаразд, — гогоче. — Машина — це ж тільки початок. От побачиш, ти ще будеш мною пишатися!

І до того геть не сором’язливий, зараз Саша приїхав додому в Обухів, щоб відверто похизуватися. Ця біла «Волга», а з нею і вміння всміхатися, коли решта напружені, дісталися хлопцю в комплекті з новим начальником — людиною, яка, свідомо чи ні, зіграє неабияку роль у його житті. 

Тут, перед розгубленою матір’ю біля батьківської хати, Сашко ще не має позивного Кутузов, хоча добре знає, чому в родині згадується це чи то прізвище, чи то прізвисько. 

На початку XX століття один з його родичів, дід Іван, торгував у Москві. Часи були кепські, тож чоловік збував там з українських ферм м’ясо сумнівної якості. Здавалося, саме це мали б помітити росіяни, але в пригоду дід Іван потрапив, коли вирішив сходити до вітру в кущах біля Красної площі. За родинною легендою, на нього накинулись одразу десять міліціянтів: дід, злий, наче звір, бив їх калошею і майже всіх розкидав, але потім втомився — дав слабину, його впіймали і «повезли на кутузку» — у психлікарню. Так дід Іван, а потім його діти та внуки, стали у народі Кутузовими. 

Квиток на війну

Спочатку були сни. Дуже реалістичні й щоразу моторошні. Ось «льожка», ось гачок, а ось тінь у вікні будівлі навпроти, де заліг ворожий снайпер. Видих — і Кутузов збоку уві сні бачить, як із його гвинтівки летить куля, а потім тінь умить падає долі. 

Перший рік після повернення з Югославії був для Саші найтяжчим. Мав би радіти, що після трьох поранень залишився живий, що поруч вагітна дружина і улюблена справа життя — робота водієм. Та ніщо не тішило чоловіка: щоночі повертався у яблуневий сад і щоранку казав: «Господи, коли це нарешті закінчиться?».  

У думках чоловіка все не збиралось докупи: думав, чи правильно вчинив, коли став миротворцем, вагався, чи добре, що так і не закінчив Інституту зв’язку, та й взагалі, чи треба було обманювати маму задля великої мрії. 

Річ у тім, що в 90-х, коли Кутузов ще тільки збирався у Югославію, закон забороняв юнакам до 21 року брати участь у воєнних операціях. Винятком були хлопці, чиї батьки дали письмову згоду на залучення синів. Сашкова родина ніколи на таке не пішла б, тож єдиним дорослим, який погодився на авантюру, став начальник  Кутузова з автопарку. Кремезний мужик, колись і сам романтизований війною, пожалів Сашкову розбиту мрію: поставив печатку і підпис на документі про відрядження: квиток на війну змайструвався менше ніж за хвилину. День, коли збрехав батькам, що їде вчитися в Миколаїв у «судоходку», а замість того зібрав баул і разом з листом від начальника поїхав у військову частину, Кутузов згадуватиме все життя. 

Операція у Сараєві, що поділила життя Саші на до та після, була нищівною для сербів. Будівлю, де ховався їхній снайпер, союзні сили зачистили буквально за 15 хвилин. З високо піднятою головою Кутузов зайшов усередину одним із перших — хотів подивитись на ліквідованого власноруч ворога. Проте під час огляду поверхів ворожого снайпера так і не знайшли. Замість нього на підлозі лежало тіло 8-річної місцевої дівчинки. У 90-х іще ніхто не міг знати, що загалом у Боснійських війнах загине понад 100 тисяч цивільних, а сербську сторону в майбутньому будуть не раз звинувачувати у застосуванні «живого щита» — прикриття власних операцій мирним населенням. 

Коли війна почалася вдома

Щоразу після дощу військове містечко в Башкирівці на Харківщині перетворюється на такий собі форт Буаяр. Тільки замість золотих монеток у нагороду за подолані перепони тут можна отримати, наприклад, гарячий душ. Правила досить прості: ти у броніку та шоломі цілий день місиш ногами багно, відбуваєш стрільби, якось дочовгуєш до намету на 20 осіб, а далі, вже добряче зморений, знаходиш свою розкладачку, збиваєш із берців глиняні брили й стараєшся засвітла зайняти чергу в польову лазню. 

Надворі 2015 рік. Добровільно мобілізований 40-річний Кутузов разом із 25-м окремим мотопіхотним батальйоном «Київська Русь» кілька місяців тому вийшов з-під оточення у Дебальцевому. У містечку — транспортному вузлі Саша з побратимами тримав позиції поблизу «желєзки» — залізничних колій, які зрештою стали одночасно дорогою життя та дорогою смерті: цим шляхом у Дебальцеве заходили росіяни і ним же з оточення вибиралися наші військові. Разом із новою, вже власною, війною в життя Кутузова прийшли і нові трагедії. Замість вуличних боїв у Сараєві та роботи снайпера він став у ЗСУ спочатку водієм, а потім — командиром мінометного взводу. 

Між навчальними стрільбами і нелюдською втомою після боїв за Дебальцеве, військові на полігоні були не надто говіркі. Кожен човгав у своїх справах, увечері «збирав монетки на гарячий душ» і зранку знову потрапляв у вже звичний воєнний коловорот. Проте Кутузов, із чиїх грудей досі не витягли частину уламків від «югославського» РПГ, ні на йоту не втратив жаги до життя. Попри контузії, бої та полігонну рутину, він хотів і шукав нових цікавих знайомств. Казав, люди наповнюють його, бо кожен має свою унікальну цінність. 

Так само думав і бригадний снайпер із позивним Ганс. Хоч не був родом з Обухова і не воював у батальйоні «Київська Русь», він чомусь одразу помітив Кутузова: вітався, всміхався, шукав бодай щось спільне, щоб зав’язати дружбу. Обидва відкриті та щирі, чоловіки несподівано швидко зблизилися: могли ходити полігоном і годинами говорити про все на світі. Оминали хіба тему служби — відмахувалися, що «й так у житті стає однострою». 

Втім, одного разу акценти їхніх розмов таки змістилися. Якось під час спільного вечора поза військовим містечком Ганс заклав за душу зайвого: спітнілий, сильно схвильований і помітно злий, він різко почав вигукувати: «Ми — вовки! Царські вовки!».  

Із 1992-го по 1993-й на території Югославії воював підрозділ з однойменною назвою: це була група у складі РДЗ-2 — Російського добровільного загону. Замкомандира «Царських вовків» був Ігор Гіркін (Стрєлков) — один із головних ватажків бойовиків на Донбасі та один із ідеологів так званої Новоросії. У 2014-му під його керівництвом росіяни окупували, зокрема, Слов’янськ та Донецьк. А в 90-х — воювали за сербів у Боснійській війні. Офіційно «Царські вовки» існували всього один рік, але назва так сподобалась іншим монархістам, що її використовували аж до закінчення воєн у Югославії.  

— Я за хорватів був, — наливаючись злістю, вигукнув за столом Кутузов. Він щосили вдарив кулаком об стіну, а потім сам себе зупинив — знав: як і дід Іван на Красній площі, бився б за своє до останнього. 

Ганс, здавалось, очікував на цю реакцію: снайпер затих і опустив очі вниз. Інші військові, наче за наказом, також перестали розмовляти. В місці, де ще кілька хвилин тому люди не чули власних думок, зависла гробова тиша. 

— Та годі тобі, старий, — один із солдатів наважився поплескати Кутузова по плечу. — Це було сто років тому. Тепер і ти, і Ганс на одному боці. 

Після перепалки у барі військові говорили один лише раз. Демобілізувавшись, Ганс більше не повертався в армію й тепер бував на фронті як волонтер. Улітку 2017-го він приїхав у Золоте на Луганщині, де тоді базувався батальйон Кутузова, щоб нарешті виговоритися. Коли побачив Сашу, не добирав слів і просто сказав: «Я теж був у яблуневому саду».   

Виявилося, що снайпер не просто воював за російських найманців на боці сербів — у 1993 році у Сараєві він бачив Кутузова у приціл і не зміг спустити курок, бо відчував страх та сором. Ганс уже тоді знав, що в будівлі навпроти інший член «Царських вовків» планує відходити, пустивши вперед дитину. 

У 90-х юний Ганс романтизував війну. Він не міг знати, що у 2014-му його колишній командир керуватиме окупацією Донецька та Слов’янська, а у 2022-му ті, з ким він воював пліч-о-пліч, почнуть в Україні повномасштабне вторгнення. 

Совість

Старенький чорний позашляховик вилітає десь на Донеччині на розбиту снарядами дорогу. На швидкості він ніби відштовхується задніми колесами від ґрунтовки й минає на підльоті чималі вирви. Зараз, у 2022-му, під час евакуації поранених, саме швидкість є одним із головних факторів успіху. 47-річний Саша, позивний Кутузов, чимдуж тисне у педаль газу. Під мінометним обстрілом його авто, здається, буквально летить прострілюваною дорогою, залишаючи по собі руду куряву. 

— Дивись, — каже Кутузов, не відволікаючись від кермування, — ми за кілька хвилин доїдемо до хати, де ті трьохсоті: хто сам може йти — хай добігає, хто не може — донесемо з хлопцями. А ти поки що не втручайся — оглядай пацанів уже дорогою назад, гаразд? Просто щоб ми на місці не втрачали час. Хіба тільки там хтось важкий — тоді, звісно, будемо реагувати по ситуації. 

На задньому сидінні позашляховика Сашу уважно слухає його посестра — медикиня з мінометного взводу батальйону «Київська Русь», яким уже понад шість років керує Кутузов. Згідно з правилами війни, ці двоє не мали б відповідати за евакуацію, але зараз, за правилами людяності, вони не змогли вчинити інакше: щойно почули по рації, що сусідньому підрозділу, який сформований переважно з мобілізованих, потрібна поміч, — взводний і медикиня одразу ж рушили туди. 

— Я пів життя проробив водієм плюс з 2014 року вже досить непогано вивчив схід. Коли трапляються історії, де треба когось швидко вивести, стараюся сам сідати за кермо. Так краще, ніж ото переживать за підлеглих. Мені простіше: хоп, те-се, дві секунди — і вже перегрузив поранених «мобіків» на шпиталь. 

Від 24 лютого, коли Росія відкрито напала на Україну, минуло пів року. Кутузов разом зі своїми бійцями вивіз із сусідніх позицій на Донеччині кілька десятків поранених військових, не втратив жодної людини зі свого взводу і, на відміну від частини інших армійців, навіть під тиском ворожих авіаударів не відійшов з утримуваних рубежів. 

Традиційно у доброму гуморі, із засмаглим до темного обличчям і ріками поту на чолі — сьогодні Саша зустрічає мене в містечку на Запоріжжі. Тут, на території колись великого підприємства, останні кілька днів він із ранку до ночі «крутить гайки» — збирає з трофейної російської реактивної системи залпового вогню «Град» саморобну мобільну РСЗВ, яка називається «Партизан». 

— Мене, — усміхається, сидячи біля величезного станка, — позвав сюди брат комбрига 92-ої бригади. Федосенко, знаєш його? Хороший такий мужик, правильний. Каже: «Кутузов, приїдь ондо глянь, як мої собі “Партизана” збирають. Може, поправиш їм шось». А я на те: «Приїду — якшо й мені таке допоможете спаяти». Мою ж попередню установку — може, ти чула — підари знищили весною під час боїв, то я саме шукав, де б собі роздобуть новеньку. 

Насправді «Партизани» складали ще за Чеченських воєн, але на Донбасі першими їх почав зварювати саме Кутузов. Ідею припаювати напрямні труби від 122-мм трофейних «Градів» до пересувної триноги або й одразу на станину пікапа Саші підкинув його товариш, інструктор з артилерійської справи фонду «Повернись живим» Андрій Моруга. Спочатку Кутузов радше прийняв виклик, аніж справді вирішив зробити міні-РСЗВ, але після десятків невдалих випробувань власноруч зібраного «Партизана» одного дня він нарешті вигукнув: «Ого! Я сам не вірив, що воно стрельне! А воно он як хуярить!». Понад п’ять років по тому військовий робить мобільні РСЗВ не тільки собі, а й іншим підрозділам. Каже, звик на війні бути максимально корисним — тому й робить не те, що каже статут, а те, до чого спонукає совість. 

— Я просто, — зітхає, — точно знаю, що взвод, який не повинен мати озброєння рівня батальйону та бригади, за правильного командування може бути дуже і дуже ефективним. Головне тут думать про людей, розумієш? Про людей і про свою країну. Думать: як от лічно я, військовий на своєму конкретному місці, повинен діяти, щоб наблизити нашу спільну перемогу? За кожною дією має бути смисл, розумієш? 

Свій власний смисл, що вже дев’ятий рік без перерв тримає на війні, Кутузов сформував насправді не так легко, як може поверхово здатися з його слів. Як зараз спаює «Партизани», свою мотивацію щоразу продовжувати контракт із ЗСУ й, отже, щодня наражатися на небезпеку, Саша спаяв, зокрема, зі спокути помилок юності та з упевненості, що досвід однієї війни має допомагати на іншій. 

Ще під час мобілізації Саша, тепер командир мінометного взводу, познайомився в батальйоні з трохи молодшим за себе майором Олександром Рачинським. Патріотичні тезки, обидва родом із Київщини, та ще й дружини, за збігом обставин, разом працюють — у мирному житті Олександри точно мали б дружити сім’ями. Але замість цього їхні родини розділяють горе — 17 листопада 2014 року від отриманих на передовій поранень Рачинський помер у харківському шпиталі. А за кілька тижнів до того він сказав побратиму, що прийшов на війну, щоб побачити перемогу. 

— Коли з Саньою прощалися, — Кутузов переходить на шепіт, — мене виштовхали щось сказати. Стою я максимально розгублений, а потім згадую його ту фразу про «побачити перемогу». І ніби щось крутонуло всередині. Сказав при всіх і собі вирішив — воюватиму за двох. Аж до перемоги.

Хоча насправді мінометник із 2014-го на передовій не лише через загиблого побратима, а й, як сам каже, з міркувань совісті та принципів — щоб його син і донька жили у світі, де немає ні війни в Україні, ні миротворчих місій за кордоном. 

— Мені ж, — Кутузов потирає брудні від мастила руки, — про минуле нагадують не лише спогади. Один з уламків від «югославського РПГ», який рухався до мого серця, закапсулювався. Його вже ніколи не витягнуть — це ризиковано. Скільки контузій заробив на Донбасі, я не рахував. Всяке дрібне, переломи типу, — так само. Я не хочу, щоб моїх дітей та онуків чекала така сама доля. Зараз переможемо росіян, а далі — зась. Буду знову крутити баранку. Максимум — працювать у гаражі.