В армії я не працюю — я тут віддаю належне державі
    23 Серпня 2022

    В армії я не працюю — я тут віддаю належне державі

    Із пластикового рукомийника, прибитого до дерева цвяхом, ледь скрапує вода. Худорлявий військовий підставляє під цівку руки, чекає кілька секунд й жваво розплескує воду по засмаглому обличчю. Тут, в одному з населених пунктів на південному сході України, в умовах повної секретності базуються артилеристи 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила. 

    Ранок військових на подвір’ї колись закинутої сільської хати починається ще вдосвіта: першим встигає вмитися майже 31-річний командир самохідної артилерійської установки (САУ) «Гвоздика» Андрій Румський. Народжений у 1991-му, він уособлює не лише покоління незалежних українців, а є також прикладом армійця, який свідомо потрапив на фронт. 

    Фоторедактор Reporters Данило Павлов відзняв артилериста за кілька годин до нових боїв. 

    Віддавати належне 

    Андрій Румський потрапив у ЗСУ три роки тому. У 2014-му, коли Росія анексувала Крим і напала на Донеччину та Луганщину, хлопцю було 22 роки. Він працював шахтарем у рідному Червонограді на Львівщині і, хоч бачив, як друзі один за одним рушали на передову добровольцями, сам не зважувався взяти до рук зброю. Власний переламний момент Андрій подолав лише за п’ять років — у 2019-му, коли усвідомив, що готовий щиро, а не на словах, віддати життя за Батьківщину. 

    — Насправді, — каже спокійно, — я мріяв бути військовим із дитинства. Малим дивився по телевізору паради до Дня Незалежності, а потім показував батькам, як буду марширувати Хрещатиком. Але одне діло, знаєте, дитиною щось вигадувати, романтизувати, й зовсім інше — дорослим дядьком бачити, як у твоєму місті прощаються із загиблими пацанами. 

    Хоча Червоноград, звідки родом артилерист, є третім за кількістю населення у Львівській області, варіантів розвитку кар’єри у місті не багато. Більшість дорослого населення задіяна тут на місцевих вугільних шахтах, заводі залізобетонних виробів та заводі металевих конструкцій. Андрій працював електриком на одній із червоноградських шахт сім років. 

    — І це, — жартує, — моя поки що єдина робота. Бо в армії я не працюю — я тут віддаю належне державі та народу. 

    Фахівці ландшафтного дизайну  

    Зараз Румський має свій перший трирічний контракт зі Збройними Силами.  З 2019-го він устиг побувати у найзапекліших боях. Повномасштабне вторгнення Андрій зустрів на тепер окупованій Луганщині: під час російських авіанальотів та масованих крупнокаліберних обстрілів із землі він, його «Гвоздика» та побратими-артилеристи були чи не єдиною надією піхоти. 

    — Бо шо ж ти зробиш «арті» противника, — зітхає, — як не вдариш власною?! 

    Кілька років тому, щойно Румський достатньо набрався досвіду у дивізіоні, його призначили командиром 2С1 «Гвоздика» — 122-мм самохідної артилерійської установки на базі шасі БТ-ЛБ, в народі «мотолиги», — багатоцільового тягача, легкого, броньованого. В перші роки служби його гармата, зроблена у 1970-х, за цілу піврічну ротацію могла не здійснити жодного пострілу, а після 24 лютого випускала щодня сотню й більше снарядів. 

    Через те, що вони буквально вкопують противника у землю, українські артилеристи жартома називають себе «фахівцями ландшафтного дизайну», і навіть мають відповідний шеврон із написом. Свій такий Андрій носить на бронежилеті поруч із шевроном 24-ої бригади. 

    Велика інтенсивність зимових, весняних і літніх боїв кілька разів виводила «Гвоздику» з ладу, але Андрій із побратимами швидко лагодив свою САУ. На відміну від артилеристів із профільних бригад, «боги війни» у складі механізованих підрозділів здійснюють найперше не контрбатарейну роботу, а прикриття піхоти. Вони працюють на ближчих дистанціях, але так само, як інші артилеристи, завдають ворогові чималих проблем і, відтак, постійно залишаються однією з найбажаніших його цілей. 

    — Екіпаж «Гвоздики» — це командир, механік-водій, старший навідник і двоє номерів обслуги. Під час «роботи», коли ворог може вирахувати, звідки ведеться вогонь, всі п’ятеро, а з ними й САУ, перебувають у найбільшій небезпеці. Але тоді страх не відчувається — ти просто на адреналіні «крутиш цифри», задаєш координати, а потім постріл — і всьо, полетіли — снаряд мчить у сторону ворога.   

    Андрієві, як і іншим бійцям, які виборюють нашу справжню незалежність кров’ю і власними життями, цілком зрозуміла ціна питання: після 2014-го, й тим паче, у 2022-му, майбутнє України безпосередньо залежить від перемоги України у цій російсько-українській війні.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00