Боги війни

Від потужного пострілу закладає вуха і дзвенить у голові. Тіло вловлює вібрації звукової хвилі, а ніс — запах пороху: якщо ви хоч раз у житті відчували його — вже ні з чим не переплутаєте. 

Прямо перед нами в полі на Донеччині стріляє гаубиця М777, і це одночасно моторошно та захопливо. Кількатонна пушка зі здоровенним стволом спочатку чує командирське «постріл», а потім здригається від віддачі. Підійдеш без активних навушників ближче бодай на метр — можеш отримати мікроконтузію. 

Останні кілька місяців українські артилеристи по всій лінії фронту вибивають росіян, зокрема американською зброєю. Тут, на Донбасі, 155-мм пушки з новенькими снарядами, які, наче дорогоцінний кришталь, перевозять у спеціальних дерев’яних ящиках, обслуговують шестеро бійців 44-ої окремої артилерійської бригади: командир розрахунку, водій Oshkosh FMTV M1083 — спеціального тягача, який відбуксовує гаубицю, та четверо номерів обслуги — ті, хто стоїть найближче до М777 і власне виконує стрільбу. 

— Коли ми обороняли Київщину та Чернігівщину, то працювали в основному з «Гіацинтами» — радянськими 152-мм гарматами. Тоді від високої інтенсивності стрільби їхні старі стволи «плювалися» й виходили з ладу, — сам себе перекрикуючи каже недалеко від пушки один із бійців.

Це — 21-річний артилерист із позивним «Оса». Він командує американською гаубицею, яка просто зараз провела контрбатарейну роботу — відстріляла по російській артилерії до десятка снарядів. Факт, що це було успішно, за кілька годин підтвердить перехоплення ворожих радіорозмов — у спаленій техніці за териконом будуть і 200-ті, убиті, і 300-ті, поранені. 

Сонце на війні нікого не жалує: в «Оси» помітно червоне обличчя й засмаглі руки — із «візерунком» по лінії рукавів футболки.  

— Я на війні лише з цього року, — витирає піт із чола. — День, коли у парадній формі мав би святкувати в академії випускний, заливаючи все довкола шампанським, зустрів у боях на півночі. Але це все мєлачі жизні, не страшно. Головне свято буде, коли роз’їбем й виженем з нашої землi всю русню. 

Артилеристів називають богами війни. Вони — чи не найбільша загроза для противника, відтак і найбажаніша для нього ціль. Саме тому бійці 44-ої артбригади, як і їхні колеги з інших подібних підрозділів, вимушені постійно переміщатися. 

Пересування величезного тоннажу техніки — дорога для держави справа й чимала втома для військових. Втім вибору особливо немає: від збереження тих самих М777 і, ба більше, реактивних систем залпового вогню HIMARS, без перебільшень, залежить хід війни. 

Через специфіку роботи артилеристи влаштовують свій побут доволі скромно: ось спальні місця у виритих нашвидкуруч траншеях, а ось літня кухня на двох палицях під брезентом. 

Щоб максимально влучно бити росіян, артбригади розміщуються на відстані 10 і більше кілометрів від початку ворожих позицій: з одного боку, це додає бійцям упевненості, а з іншого — навпаки, страшить: відповідь після крупнокаліберних залпів прилітає так само крупнокаліберна. 

— Може, ви чули: росіяни відкрили полювання на М777, — продовжує «Оса», нарешті відійшовши у тінь. — Вони бояться цих гаубиць страшне як. І тому ми на максимальних шифрах: от і вас просимо, що, якщо фоткаєте, відео знімаєте, то все максимально крупно, щоб ті підари не могли прив’язатися до місцевості. 

На чималих дерев’яних колодах, розкиданих трохи далі від місця нещодавньої стрільби, бійці збираються на обід. Сьогодні дають кашу і смаженого хека. Чорний шоколад, який хтось із армійців привіз зранку «з закупів», чай та каву у пластикових стаканчиках артилеристи розставляють на стіл, зроблений з дерев’яного ящика від снарядів для М777. 

— Йой, не встидайтеся. Ходіть до столу, поки не вистигло. ЗСУ пригощає! — на вигляд найстарший з бійців запрошує побратимів з іншого підрозділу долучатися. 

Троє армійців з сусідніх позицій заїхали до артилеристів, щоб розповісти тутешньому 28-річному командиру з позивним «Злий», де саме бачили нещодавно «зоопарк» — рух ворожої колони техніки. 

Цілі для гаубиць зазвичай визначає вище командування, втім обмін інформацією на війні ніколи не буває зайвим. Зрештою, саме взаємодія на місцях — те, що тримає бригади вкупі і допомагає бити ворога одночасно й з усіх сторін.