Винен. Перший вирок

— Скажи, будь ласка, що ти відчував, коли вбив мого чоловіка?

— Страх.

— Ти розкаюєшся у злочині, який вчинив?

— Так. Я визнаю провину. Я розумію, що ви не зможете мені пробачити, я прошу вибачення у вас. 

— Скажи, будь ласка, чого ви до нас прийшли? Ви нас прийшли захищати? Від кого?

— Від нашого командування була команда рухатися в складі колони, а що буде там далі…

У залі київського суду стоять двоє. Вона — невисока, з тихим голосом та заплаканими очима. Катерина Степанівна Шеліпова. Він — невисокий, коротко підстрижений, має чітку мову і добру пам’ять на дати та імена своїх командирів. Шишимарін Вадим Євгенійович. 

Вона — вдова. Він — російський військовий, який 24 лютого перетнув український кордон. Вона — бачила його раніше: після вбивства її чоловіка просто посеред вулиці рідного села та на попередніх засіданнях в залі суду. Він — тоді її не помітив, а зараз просить вибачення. Чи щиро? Вадим Шишимарін вбив чоловіка Катерини Степанівни пострілом в голову зі свого автомата Калашникова калібру 5,45 мм.

*

— Було це 28 лютого. Вночі у нас по вулиці їздили танки. Ми сиділи у погребі, до нас ще приєдналися сусіди. Вранці ми повставали, почали займатися своїми справами. Чоловік на початку десятої ранку мені говорить: «У нас вночі підірвали танк, я поїду подивлюся на воронку», — розповідає у суді жінка. 

Подружжя Шеліпових жило в селі Чупахівка Сумської області. Чоловікові Катерини Степанівни Олександру було 62. Він був трактористом із великим стажем. Чоловік та жінка мали двоє дітей. Донька померла раніше, залишився син. Тепер Шеліпови ще й дідусь та бабуся, мають двох онучок — 16 та 6 років. 

— Я намагалася. Я питала, чого ти туди поїдеш? Не їдь. Я його відмовляла.

В той самий час, коли Олександр Шеліпов поїхав подивитись на воронку, селом на сірому автомобілі їхали російські військові.

— 27-28 лютого невстановленими військовими Росії ухвалене рішення про формування військової колони у складі п’яти одиниць техніки, яка вирушили до Російської Федерації. До складу вказаної колони, серед інших, увійшли військовослужбовці збройних сил РФ: Шишимарін, Макєєв, Матісов, Калінін, Купаков. Приблизно о восьмій годині ранку 28 лютого неподалік села Комиші Сумської області вищевказана колона збройних сил РФ вирушили у бік російського кордону, проїхавши село Комиші і далі у напрямку смт Чупахівка Охтирського району. Колона, перебуваючи у селі Чупахівка, рухалась вулицею Леніна, після чого — через міст виїхала на вулицю Лебединську, — переповідає прокурор події того дня.

Російську колону, яка вирушила до Росії, розбили бійці Збройних Сил України. Після чого російські військові розділились на кілька груп по п’ять осіб. В одній із них були обвинувачений Шишимарін, Матісов, Калінін, Купаков та Макєєв. Поблизу села Чупахівка росіяни забрали у пересічного чоловіка автомобіль і рушили ним у село.

— П’ятеро військових РФ зі своєю зброєю, а саме автоматами Калашникова, сіли в нього та розмістилися у такій послідовності: за кермом — Макєєв, праворуч від нього — Купаков, за водієм позаду сів Шишимарін, а праворуч від нього Матісов. У багажнику, кришка якого була піднята, розмістився Калінін. У подальшому Макєєв почав рух у напрямку села Чупахівка Охтирського району Сумської області, — веде далі прокурор.

На вулиці Лебединській, біля будинку №52, російські військові побачили Олександра Шеліпова, який розмовляв по телефону. Купаков віддав Шишимаріну наказ вбити чоловіка.

*

— Чи була у вашого чоловіка зброя? — питає Катерину Степанівну прокурор.

— У нас ніколи не було зброї, — відповідає жінка.

— У що був одягнений ваш чоловік?

— На ньому були бурки, штани, курточка і шапка-півник.

— Постріли були далеко?

— Перші вистріли були далеченько, а останні за нашою хатою. 

— Що для вас значить втрата вашого чоловіка?

Питання, яке не потребує відповіді, але Катерина Степанівна видихає і розповідає у залі суду про свого чоловіка.

— Втрата мого чоловіка… для мене все. Він для мене був усе, — каже жінка і починає плакати. — Він був мій захисник, я за ним прожила, як за кам’яною стіною. Дуже у мене був добрий. Він і для сусідів був дуже добрий. 

— Яка адекватна міра покарання може бути для особи, яка вбила вашого чоловіка?

— Я думаю, що йому довічне ув’язнення. Але якщо його поміняють на наших маріупольців-захисників, хлопців-героїв із Азовсталі, я не буду проти.

Вадим Шишимарін вбив Олександра Шеліпова близько 10:55 ранку 28 лютого 2022 року. Шишимарін стріляв кілька разів зі заднього сидіння чужого автомобіля. Кулею від автомата Калашникова Шеліпову розтрощило череп.

— У нього був пробитий череп і мозок виліз. Дуже багато крові, — згадує Катерина Степанівна, як знайшла свого чоловіка мертвим. Попросила сусідів занести його у двір, аби накрити рядном та клейонкою — починався дощ.

*

На суді також допитали двох свідків: російського військового Івана Матісова, який їхав із Вадимом Шишимаріним в машині і чув, як йому спочатку Макєєв, а потім Купаков віддали накази стріляти, і Шишимарін вистрілив. А також сусіда подружжя Шеліпових — Ігоря Дийкуна. На засіданні він розповів, як того дня, 28 лютого, бачив сірий автомобіль, який був поруч із будинком Шеліпових. У задньому вікні автомобіля, за словами свідка, був дим з автоматичної зброї. У салоні він бачив людей у військовій формі Російської Федерації. Після цього сусід почув крики Катерини Степанівни. А на дорозі помітив тіло вбитого Олександра Шеліпова.

За словами прокурора, після того, як Шишимарін вбив Шеліпова, російські військові поїхали до мосту. Там вони потрапили в засідку, яку організували місцеві, озброєні власними рушницями. Між місцевими та російськими військовими відбувся бій. У ньому вбили Купакова, решті вдалося втекти до свиноферми, де вони ховалися до ранку першого березня. Потім вирушили в напрямку села Комиші, де здалися місцевим мешканцям. Згодом їх доставили до поліції в Охтирці.

— Україна — це правова держава. І вона повинна дотримуватись виключно принципу незалежності правосуддя. Тому, ваша честь, прошу дуже ретельно вивчати докази і покази свідків, — говорить, звертаючись до судді, адвокат Вадима Шишимаріна. Його підзахисний стоїть за скляним боксом. Із втягнутими плечима та розгубленим лицем.

Вадиму Шишимаріну 21. Він командир відділення військової частини №32010 четвертої танкової дивізії Московської області. Добре пам’ятає усі дати. Одна із них — 23 червня 2019 року, коли його призвали на строкову службу. Контракт підписав пізніше, через десять місяців. Каже, що так хотів допомагати батькам: за проживання не платив, адже жив у казармі, отримував близько 550 доларів зарплатні.

— Обвинувачений, яке у вас військове звання? — питає прокурор.

— Сержант.

— Яку посаду ви займаєте?

— Командир відділення.

— Яке військове звання у Макєєва, який нібито віддавав вам наказ стріляти?

— У Макєєва — прапорщик.

— Макєєв був вашим безпосереднім чи вищестоящим командиром?

— Моїм не був, але він був [командиром] іншого підрозділу.

— За військовим уставом, чи мали ви виконувати наказ особи, вищої у званні, яка не є вашим командиром?

— Так як не було командира мого і вони керували, я вже слухав їх.

— Ви його слухали, але чи зобов’язані ви були виконувати його накази?

— Ні, не повинен.

— Чи зобов’язаний військовослужбовець виконувати явно злочинний наказ?

— Ні.

— Як ви думаєте, наказ стріляти у беззбройну цивільну особу, яка не наражає військових на небезпеку, є законним?

— Ні.

— Чому ви вирішили здатися місцевим мешканцям?

— Я не хотів воювати. Я вирішив здатися, щоб вижити. 

*

За версією Шишимаріна, саме прапорщик Макєєв побачив Олександра Шеліпова, коли той розмовляв по телефону. Тому він сказав Шишимаріну стріляти у нього. «Я не вистрілив». Потім стріляти сказав ще й Купаков, якого обвинувачений не знав, але виконав його наказ. 

— Чи знали ви, що Україна є незалежною державою? Вам було щось відомо про нашу країну? — питає суддя у Шишимаріна.

— Я цим не цікавився, — відповідає він.

— Коли ви перетнули кордон 24 лютого, ви розуміли, що ви вторгаєтеся до незалежної країни?

— Так.

— Коли ви робили постріли у потерпілого, чи могли ви діяти по-іншому? Просто налякати ви його могли?

— Мабуть.

— Ваше ставлення до скоєного злочину?

— Я вважаю це неприйнятним. Найвища міра покарання. Своєї провини в цьому я не заперечую.

У понеділок, 23 травня 2022 року, Солом’янський районний суд Києва визнав Шишимаріна винним і присудив йому довічне ув’язнення.

21-річний Вадим Шишимарін убив цивільного чоловіка, що навіть не мав при собі зброї. Вадим Шишимарін знав, що не повинен виконувати наказ не свого командира, але виконав. Вадим Шишимарін розумів, що виконує злочинний наказ, але все одно зробив постріл. 

З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ в Україну руками російських військових були вбиті тисячі цивільних українців. Кількість підтверджених жертв серед мирного населення вже досягла 4600, без урахування окупованих територій. Через інтенсивність бойових дій у різних областях країни ці дані не остаточні. Але кожен із тих, хто винен, має бути покараним.