Вперед і вгору
— Як, дивлячись на ці світлини, можна не закохатися в авіацію? — пан Леонід тримає в одній руці книжку британського льотчика Білла Ґанстона «Chronicle of Aviation» 1992-го року видання, в іншій — скляну банку з гречкою. Перегортає сторінки і, знаходячи потрібні, робить паузи. Підкреслює важливість моменту.
— Дівчина ж перелетіла! То чого я не зможу? — каже вперто.
Леонідові Ковальчуку 60. За рік він мав би вийти на пенсію. Але яка там пенсія, коли ще стільки планів. Мріє полетіти в Австралію на власноруч збудованому літаку. Про це говорить упевнено та стоїчно: наче це його доля, наче він персонаж «Планети людей» Екзюпері.
— Авіації я ніде спеціально не вчився. Просто це справа усього мого життя, — винувато розводить руками.
Майже дев‘яносто років тому жінка-пілот Емі Джонсон першою подолала літаком відстань від Англії до Австралії — політ зайняв 19 днів із посадками та ночівлями. Леонід сподівається не відставати від легендарної пілотки
Пальцем біля скроні
— Ще у другому класі я відчув, що мушу стати пілотом! А полетів уперше сам аж у 40 років, — розповідає Леонід. — Якось приїхав до себе в село на Хмельниччину, виходжу в поле і бачу, як АН-2 обробляє поля — хімікати розпилює. От звідтоді ця машина засіла мені в голову. Тоді я почав конструювати повітряних зміїв, збирати матеріали та мріяти про політ.
Леонід уже довго мешкає в Чернівцях, але встиг поїздити світом: півроку був у Судані за контрактом, трохи у Канаді та місяць у Голландії. Там і заробив на двигун до свого першого piper cub’a — легкого двомісного літака. Його він будував із двома товаришами.
Авіатор майструє з дітьми бумеранги, моделі літаків та охороняє мийні апарати. Працює на трьох роботах: охоронцем у приватній фірмі та у двох дитячих гуртках авіамоделювання. Розказує, що коли є сили та вільний час перед чергуванням, робить деталі для власного літака.
— Тих, хто пальцем біля скроні крутить, багато, — зізнається. — Серед них і рідні люди.
Але важливо, що підтримка найближчих усе ж є. Леонід має двох дітей та стільки ж онуків. Вони вірять у нього. Як і деякі друзі.
— Якось приїхав до мене товариш. Каже: «Леоніде Анатолійовичу, я беру участь у вашому проекті, і ось вам від мене двигун». А я ж його не просив! — ділиться емоціями чоловік. — Він сам знайшов у каталозі, купив і привіз!
Можете собі уявити відчуття? Небо, літак, нікого навколо, а ти — летиш!
Як у Ричарда Баха
— Виходить інструктор із кабіни й каже: «Все, ти готовий летіти!» Можете собі уявити відчуття? Небо, літак, нікого навколо, а ти — летиш!
Так Леонід описує свій перший самостійний політ. Його він здійснив навесні 2000-го року. Перед тим закінчив Міжнародні курси для пілотів в Києві. А ще раніше з двома товаришами в Чернівцях пробував побудувати експериментальний одномісний літак власної конструкції. Та згодом чоловіки зрозуміли, що не мають ані часу, ані ресурсів для таких експериментів. Вирішили не ризикувати та взяти за прототип копію успішного американського літака — біплана.
Відтоді майже п’ятнадцять років Леонід власноруч будує біплан моделі DH-60 Gipsy Moth. Хоче полетіти ним до Австралії.
Майже дев‘яносто років тому жінка-пілот Емі Джонсон першою подолала літаком відстань від Англії до Австралії — політ зайняв 19 днів із посадками та ночівлями. Леонід сподівається не відставати від легендарної пілотки.
— І таку відстань реально буде подолати на вашому літаку? — запитую.
— А чого ж ні? Купа людей літала в Південну Африку! Румун он один із Бухареста у В’єтнам літав. То чому б і мені не повторити таке? Це ж усе романтика: Ричард Бах, білі шалики й небо! I believe I can fly!
Власноруч
Перед тим як біплани моделі DH-60 Gipsy Moth зняли з виробництва, їх випустили щонайменше 20 тисяч. У Другу світову війну такі літаки слугували для розвідки.
Леонід майструє власну копію з дерева — використовує для конструювання карпатську сосну. Усю деревину підбирає сам.
Літак, який зрештою має важити 700 кілограмів, Леонід збирає у покинутій будівлі при дитячому гуртку. Приміщення — аварійне. Колись тут була стайня, відтак — музична школа, а тепер — майстерня авіатора.
— Ходять чутки, що на цьому місці хочуть розпочати будівництво, — каже Леонід. — То як не встигну домайструвати — винесу надвір усе і спалю.
— Тоді навіщо вам це все?
Леонід спершу знизує плечима:
— I have a dream.
Невпинний час
— Це моя наснага до життя, його сенс, — пояснює 60-річний мрійник. — Бо як це так: на роботу ходити, їсти, спати — і все? На що людина тоді перетворюється?
Леонід багато знає з історії авіації, трохи говорить англійською та постійно влаштовує міні-уроки іноземної мови та авіації для дітей з гуртка.
На питання, чи хотів би слави, якщо його політ вдасться, відповідає впевнено — ні. Він прагне лише задовільнити власні амбіції.
Ця мрія — моя наснага до життя, його сенс! Бо як це так: на роботу ходити, їсти, спати — і все? На що людина тоді перетворюється?
— Чого я мушу входити в історію? Хай вона у мене входить! Ми люди скромні.
— То коли плануєте летіти?
— Це найстрашніше питання, яке тільки може бути, — сміється Леонід. — Усе маю, щоб зробити літак, — часу тільки вже не маю.
За планом, злетіти у небо в напрямку Австралії він має у 2030-му році. Дату обрав не випадково — саме тоді буде сторіччя від польоту Емі Джонсон.
Леонідові Ковальчуку ж на той час виповниться 72.
[Текст створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні.Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.