Воювати за звичкою

Він погрожував, що підірве один зі столичних мостів. Він зґвалтував 12-річну доньку. Він убив людину на автобусній зупинці. «Він» — ветеран АТО чи ООС, збірний образ людини, яка нібито апріорі схильна до неконтрольованої агресії. Коли винний у резонансній справі про насилля має посвідчення ветерана військової служби, його статус обов’язково винесуть у заголовки новин — наче для пояснення передумови скоєного злочину. Це може створювати у суспільстві хибне осудливе ставлення до ветеранів, породжувати страх перед людьми у військовій формі.  

Правоохоронці та експерти з реабілітації ветеранів радять ставитися до питання насильства серед ветеранів обережно й відрізняти факти від маніпуляцій. У продовженні спецпроєкту «Ті, що повертаються з війни» розповідаємо про те, як екскомбатантам легше подолати посттравматичний стресовий розлад і пом’якшити реактивність на зовнішні подразники, а їхнім рідним — краще зрозуміти ветеранський досвід, прийняти його і навчитися правильно реагувати.

Одною ногою вдома, другою — ще там

— Коли собака вперше пробує кров, її інстинкти змінюються, вона стає агресивнішою. Порівняння людини із собакою, звичайно, не цілком коректне. Але воно добре показує момент ініціації та зміни у психіці військового, — говорить ветеран і військовий психотерапевт Тарас Ковалик. — У зоні бойових дій потрібно діяти рішуче, найчастіше — дуже агресивно. Дії, відповідні цим станам, — не «тікай», не «замри», а «бийся».

Після повернення психіка не перемикається, як тумблер: якщо ви довгий час перебували там, де щодня є небезпека для життя, де слід бути активним, агресивним, — після повернення входите у кризовий період, який триває від шести місяців до двох років. 

Як важко ветеранові адаптуватись до цивільного життя, 30-річний Тарас знає з власного досвіду: після поранення у 2014-му ледь не втратив ногу, кохану жінку (теж військову) і будь-які почуття та емоції стосовно рідних. Відчуваючи сильну прив’язаність до свого військового підрозділу, Тарас не міг змиритися з вимушеною паузою у службі. Після похорону товариша військовий заявив дівчині, яка вúходила його після поранення, що повернеться на фронт, і стосунки розладналися. Зараз розуміє: це було добре рішення, та якби вмів тоді донести свою думку екологічніше, пояснити власні почуття — конфліктів можна було б уникнути.

Тарасова реабілітація почалася з психотерапевтичного тренінгу для ветеранів, який проводила громадська організація «Побратими». Пройшовши майже повний курс, Тарас усвідомив, що служити далі  йому нецікаво, до того ж як солдат він уже малоефективний через травму ноги. Вирішив будувати сім’ю і кар’єру: відновив стосунки з дівчиною, яка згодом стала його дружиною, вступив до Українського католицького університету на «Публічне управління». Після звільнення зі служби почав допомагати ветеранам з адаптацією, згодом вивчився ще й на психотерапевта. 

— Після демобілізації військова людина (часто — ще й з пораненнями та контузіями) одною ногою ще перебуває на війні, а другою — вже вдома. Це означає, що людина може у цивільному житті реагувати як солдат — агресивно, — пояснює Тарас. — Це діє так: я повертаюся і знайомлюсь із собою новим, мені потрібно набути здатності контролювати ці інстинкти, ці стани, виробити стратегії поведінки. Саме виробництво цих стратегій займає від пів року до двох: інтегрувати себе нового й навчитися комунікувати з іншими людьми, вивчити свої подразники й тригери, відновити близькі стосунки з родиною. 

Екскомбатант зауважує: на формування особистості в дитини йде 18 років, у ветерана — набагато менше, бо ж є інші зобов’язання, зокрема фінансові. Часто стан загострюється тим, що зникає інтерес до професії, якою займався до збройного конфлікту, а можливості змінити її людина не бачить. 

Якщо говорити про соціальне життя, то велика кількість конфліктів відбувається через знецінення довколишніми військового досвіду.

Коли ветеран відчуває загрозу своїй гідності, то сприймає це як заклик — треба битися.  Якщо в цей момент близька людина намагається нападати чи зменшити дистанцію — може відбутися сутичка.  

— Людина прийшла звідти, де довго обороняла себе, де її життя постійно було під загрозою.  Тут на неї не ціляться зі зброї, але у стані високого емоційного збудження, коли інша людина зменшує дистанцію, спрацьовують інстинктивні реакції, які кажуть «бийся» і «захищайся», бо твоя найбільша цінність — це твоє життя, — говорить Тарас. 

З його досвіду, багато конфліктів припиняються в той момент, коли люди вчаться нових стратегій поведінки у конфліктах — не зменшувати різко дистанцію, не бити першим, не затуляти виходів із приміщення. Дітям теж потрібно розповідати, що коли батько чи мати-ветеран злиться, не потрібно застрибувати на спину, різко підбігати. 

— Я сам досі гостро реагую на деякі моменти. Мій військовий досвід нікуди не зникне. Та я навчився не потрапляти в небезпечні ситуації. Коли назріває конфлікт, намагаюся розірвати дистанцію — роблю крок назад. Утім, стільки часу й зусиль у роботу над собою мають змогу інвестувати, мабуть, одиниці, — міркує психотерапевт. — Як на мене, є ще одне важливе правило: не пийте, не вживайте наркотиків. Алкоголь і наркотики знищують ті запобіжники, які ми напрацьовуємо, роблять людину реактивнішою.

Адаптація після 11-ти ножових

Золотого правила «не пити» Олекса Коба, повернувшись із зони бойових дій, не дотримав. Утративши бажання спілкуватися з усіма давніми друзями, став самітником. Виганяв за поріг навіть  сестру, яка приносила йому їжу. Прагнув повернутися на службу, та не міг через поранення.

— Приїжджав до батьків, вони у мене вже старенькі, та швидко повертався назад — відчував у собі якусь загрозу, яку не міг раціонально ідентифікувати. Відчував, що краще бути самому. Спершу випивав, хотів забутись, — пригадує тепер.

Навесні 2016-го Олекса звільнився з добровольчого підрозділу й почав шукати своє нове призначення. У якийсь момент потрапив на курси з ІТ і зрозумів, що йому це цікаво. Ще згодом запустив із побратимом власний проєкт «ІТ BRO» — ветеранський айтівський бізнес, який допомагає військовим вивчитись та знайти роботу. 

— Думаю, ті методи адаптації, які добре працюють в Америці та Європі, — фігово працюють у нас. У наших ветеранів не закритий рівень навіть матеріальних потреб. Про які психологічні вправи йде мова, коли він приходить додому, а жінка каже, що в них пустий холодильник? Просто давати гроші ветеранам — тупо. Була історія, коли канадці виплачували гроші якомусь ветеранові, поки він адаптується. Коли через пів року припинили виплати, почав їм писати: «Чуваки, де мої кошти?». Суть у тому, щоб навчити ловити рибу. У нас для цього є ветеранське ком’юніті.

29-річний Олекса згадує, як почувався одразу після повернення: мав у собі якусь неконтрольовану кількість енергії, яка може вибухнути будь-якої миті. 

— Я розумів, наскільки це все абсурдно. Коли військовий перебуває на лінії зіткнення, він відчуває, що робить щось корисне — захищає свою країну, як би пафосно це не звучало. Коли ж він повертається і йде працювати в АТБ — його нервує все і вся, — пояснює логіку ветеран. 

Найпростіший шлях адаптації, на його погляд, — працювати спершу з тілом, тоді — з емоціями, і аж опісля переходити до соціалізації. Ветеран на регресивному рівні (на рівні інстинктів) не сприйматиме жодної соціалізації. З першого рівня можна вийти, просто мовчки проводячи час із побратимами. На другому рівні можна починати різні вправи.

— Слід навчитися розрізняти, що в тобі є агресією, що — страхом чи пристрастю. Люди плутають усі ці емоції, а з кожною емоцією потрібно працювати по-різному.

Роботу над собою Олекса почав після точки неповернення. Раніше він очолював громадський рух у Полтаві, який налічував близько двох сотень волонтерів, але ніколи не був у жодних політичних партіях. З початком збройного конфлікту стояти осторонь політики уже не зміг. 

— У Полтаві один забудовник почав незаконне будівництво і найняв «тітушків», щоб охороняли майданчик від громадських активістів. Ми з побратимом вирішили приїхати, щоб підтримати небайдужих. І недарма — пацанчики почали бити літніх людей і жінок. Я теж вліз у бійку і отримав 11 ножових поранень, на додачу до тих, що вже мав з війни. Коли вийшов із реанімації, зрозумів, що до Збройних Сил повернутися вже не зможу. Пішов на курси з адаптації ветеранів і почав розуміти свій внутрішній стан. Потім взявся активно допомагати ветеранам. Зараз я — індивідуальний консультант Програми взаємної підтримки ветеранів у ПРООН: з одним із ветеранів — Сергієм Гаврилюком — працюємо над створенням групи підтримки ветеранів у Житомирі. 

Воював? Вийди, поговоримо

Про агресію та насилля з боку ветеранів говорять частіше, аніж про насилля щодо самих ексвоїнів. 30-річний Максим Клокун, який втратив ногу під Іловайськом, зізнається: часто вимушений закривати подарований волонтерами протез штанами, щоб не наражатися на п’яних провокаторів.

— Бувало, сиджу десь, а п’яні глянуть на протез: «Воював?». Відповідаю ствердно. «Вийди, поговоримо» — і починалася бійка. Раніше у таких бійках і давав, і отримував, а зараз намагаюся не наражатися. Протез зламають — і я без ноги, а другого мені ніхто не оплатить. Раз було, один наставив на мене пістолет. Я тоді йому кажу: «Якщо дістав — стріляй!». Він знітився, не кожен скаже «стріляй у мене». 

У зону збройного конфлікту Максим пішов добровольцем. Був упевнений, що його досвід і знання, отримані під час строкової служби, знадобляться. Після кількох місяців у лавах батальйону «Шахтарськ» отримав поранення під час чергової розвідки боєм.

— Нас сильно обстрілювали. Я зробив крок і помітив чорне коло під ногою — наступив на осколковий боєприпас ВОГ-25. Звуку вибуху не чув — оглушило моментально. Але все усвідомлював. Мене відкинуло на кілька метрів. Дивлюся, нога нижче коліна поруч лежить. Кістка, артерії стирчать, кров потоком. Я до аптечки, а її немає — у мене на боці вибухнув один із запасних магазинів, осколками аптечку знесло, — пригадував події того дня у листопаді 2015-го, більш ніж через рік після поранення.

Вітоді минуло майже п’ять років, але наслідки Максим відчуває дотепер. 

— Здається, мій ПТСР досі не залікований. Ховаю біль від рідних. Не скажу, що став агресивнішим, але емоційнішим — так. Маю тепер загострене почуття справедливості — не переношу підлості.

Власної сім’ї Максим не має, та про насильство у родинах побратимів відповідає з гіркою посмішкою: 

— Ніхто вам цього не розкаже, хіба що за чаркою. І собі самому важко, мабуть, зізнатися, що дружину вдарив.

«З нас двох псих ти, а не я» 

У тому, що відбувалося в її родині, 34-річна Юля теж не одразу зізналася і собі, і близьким людям. Та все ж розповіла, як це — бути жертвою насилля і як самій битися у відповідь. 

— Той удар став моєю власною точкою неповернення. Чоловік ударив у груди, а далі схопив мене за плечі й почав теліпати зі сторони в сторону. З кожним рухом у мене всередині наростав не тільки страх, а й злість. Урешті зважилася і вдарила у відповідь. Кулаками гамселила чоловіка прямо по обличчю, поки нас не розборонив випадковий перехожий.  

Свого чоловіка Юля зустріла в одному з військових шпиталів. Він щойно вибрався з оточення під Дебальцевим, вона — чекала з армії брата і, поки той був на фронті, стала волонтеркою. 

До союзу з військовим Юля — успішна бізнесвумен із власним авто й квартирою — і не думала про заміжжя. Та грубий мовчазний чоловік, якого доглядала після поранень, чимось її зачепив. Можливо, тим, що до неї першої промовив кілька слів (матом вигнав із палати). Не встигла оговтатися, як уже носила «своєму героєві, захиснику» шаурму та вінегрет. 

— Поранення у мого майбутнього чоловіка були середньої важкості, але значно страшнішою була його психологічна травма. Погано спав, жалівся на постійний свист у вухах та головний біль. Коли було геть зле — ходив туди-сюди коридором відділення й казав: «Коли «вбиваєш» себе фізично — зростають шанси заснути» . Втома реально діяла, — згадує Юля.

Одруженню, яке відзначили за кілька місяців після його виписки зі шпиталю, не зраділи ані друзі, ані рідні Юлі. Його ж близькі навіть не прийшли на весілля.

— Хотілось би сказати, що спочатку ми жили добре, але це було би брехнею. Ледь не наступного дня після розпису чоловік заявив мені, що я могла б раніше прийти з роботи та зготувати вечерю. На моє зауваження, що і йому, здорованю,  було б добре також мати роботу — отримала ляпаса. 

Чоловік плакав, каявся й зарікався більше так ніколи не робити. Я стерпіла образу й повірила йому, списавши удар на незначний прояв ПТСР. Після цього один тиждень ходили на побачення, тримаючись за руки, інший — сварилися й тими ж руками били одне одного.

Про сімейні драми Юля рідним не розповіла — боялася розчарувати, до того ж пишалася геройським образом чоловіка («він і справді багато зробив для України»). Тож між бійками намагалася бути «хорошою дружиною» — тримала порядок на роботі й у побуті. 

Та коли Юлин брат звернув увагу на те, як сильно жінка змарніла і схудла, вирішила: час звертатися по допомогу спеціалістів.

— Терапевтка сказала, що хотіла б паралельно працювати з чоловіком або направити його до когось зі своїх колег. Та як я не намагалася вмовити чоловіка прийти хоч на один сеанс — чула тільки: «З нас двох псих ти, а не я. Тому йди сама і лікуйся». 

І Юля пішла лікуватись. Вилікувати душу врешті-решт вдалося, чого не скажеш про шлюб — історія закінчилася розлученням. 

— Ми навіть залишилися у відносно непоганих стосунках. Але чоловікова проблема так і не вирішилася. Після розлучення він зустрічався з дівчиною з-поміж наших спільних знайомих. В одному з фейсбук-постів, уже видалених, вона писала, що «горбатого могила виправить, а той, хто вдарив раз, точно вдарить іще раз».

Травмовану військовим досвідом людину виправить не могила, а правильна адаптація до цивільного життя і психотерапевтична допомога, яку можна отримати на тренінгах та курсах з адаптації для ветеранів, радять експерти. Саме там, а не за чаркою, доцільніше зізнаватись у затиснених емоціях і не до кінця прожитому досвіді, щоб пристосуватись урешті-решт до мирного співіснування з довколишнім світом. 

Та коли немає співпереживання й розуміння з боку цивільних, а натомість є упереджене ставлення, підозри та острах (бо ж колишній військовий!), то це точно не допоможе ветеранові повернутися до цивільних реалій. 

Психологиня Ганна Яценко, яка є заступницею директора Києво-Святошинського центру соціально-психологічної реабілітації населення, підпорядкованого Міністерству ветеранів України, зазначає:

— Ветерани зараз у центрі уваги, вони просто помітніші — тому цілком реальною є небезпека спотворення образу ветерана, приписування цій категорії населення більшої проблемності, аніж це є насправді. 

Психологиня не спростовує того факту, що Центр працює з ветеранами та членами їхніх сімей щодо різної проблематики, зокрема і стосовно питань насильства у сім’ї (фізичного, психологічного, економічного, сексуального). Та можливості порівняти рівень насилля у ветеранських сім’ях з іншими категоріями населення — немає. 

Немає, приміром, статистики колишніх в’язнів; безробітних; алко- і наркозалежних; тих, хто мають психічні відхилення; отримали травми головного мозку, і, звичайно, тих, кого вважають цілком добропорядними громадянами (випадки прихованого насилля дуже поширені, каже вона). 

— Мають бути проведені масштабні дослідження та порівняльний аналіз з іншими категоріями населення. Тільки тоді можна буде оцінити  реальний рівень насилля з боку людей, що пройшли бойові дії. У кожному конкретному випадку потрібно зважати на те, що саме є причиною підвищеної агресивності — приміром, схильність до алкоголізму, психологічні проблеми, успадковані з батьківської сім’ї, психічні відхилення, соціальні проблеми, факт підбурення ветеранів певними силами  (і ще купа інших чинників) чи саме факт служби в АТО/ООС.

Якщо ви або ваші близькі помічаєте за собою схильність до агресії та насилля, радимо звернутись на національну гарячу лінію з запобігання домашнього насильства за номером 1547.

Цим текстом ми продовжуємо цикл публікацій про українських ветеранів. Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.

Фотографії Тараса Ковалика та Олексія Коби — зі сторінок у соціальних мережах.