Вісімдесят років самотності Мойсея Вайншельбойма

«А казав, що не жидок». Серпень, 1942 рік

— Знімай штани, жидочок, — поліцай скалив на нього зуби. 

— Я не жидочок, — несміливо бурмотів собі під носа, оглядаючи кімнату: може, є шанси втекти? 

— А ми зараз перевіримо, жидочок чи ні. Знімай штани, чого стоїш!? — підганяв уже інший поліцай. 

У кімнаті сільради їх було двоє. Втиснувшись у кут, стояв ще сільський староста і всім своїм виглядом демонстрував: йому ця ситуація неприємна, та хіба проти людей зі зброєю попреш?

Міша опустив штани. З ними й очі. Щоки налились червоним, кімната — тишею. А за кілька секунд пронісся, мов табун коней, гучний регіт: «А казав, що не жидок. Пішли в німецьку комендатуру. Знаєш, скільки там за таких, як ти, дають? П’ять тисяч марок». Поліцай потирав руки, наче вже рахував гроші. «Тепер точно кінець», — подумав Міша. 

Вийшовши на вулицю, вхопився за стовбур акації, немов за останню соломину. Колюча кора ранила долоні, але він тримався з усіх сил. Допоки поліцай не витягнув пістолета і не влупив по пальцях. Тоді Міша здався. 

До Комсомольського, де розташовувалась німецька комендатура, із Вовчинця, де його схопили, йшли без поспіху. Туди — кілометрів із десять. За останній рік він сходив цю місцину вздовж і впоперек, знав кожен кущ і кожен камінець. «Невже Ейбіштер (одне з імен Бога у євреїв, — Р.) урятував мене, коли розстріляли всю родину, щоб я зараз взяв і помер?» — питав чи то у Всевишнього, чи в самого себе тринадцятилітній Міша. Зиркав по боках у надії вгледіти шанс на втечу. Та як утекти, коли тебе провадять двоє поліцаїв із пістолетами? 

Цей репортаж був написаний для другого числа друкованого журналу Reporters.

Щоб отримувати нові примірники двічі на рік— долучайтеся до Спільноти The Ukrainians.

«Тобі хлібом буде земля». 15 вересня 1941 року

Він спросоння розплющує очі. Батько і троє його сестер та братів іще сплять. Мама вже на ногах. На столі свічка. Мама Фейге місить тісто. Він знає, що Фейге з їдишу — «пташка». І зараз вона дійсно схожа на красиву заморську птаху. Її руки, неначе крила, злітають над тістом і занурюються в нього. Борошно у тьмяному світлі свічки спадає на стіл, мов чарівний пил. Міша споглядає, як мамині руки-крила виробляють хлібини, розкладають на металеве деко сирі білі витвори, а потім обережно ставлять їх у піч. Незабаром його ніс ловить найприємніший у світі запах. Очі заплющуються від блаженства. 

Гуп-гуп. Хтось лупить у вікно. «Відчиняйте!» Мама з остраху хапає 13-річного Мішу за руку: він лежить найближче до печі. «Ховайся» — шепоче. Мішині очі стрічаються зі стривоженими маминими, вуха встигають уловити геть чутне: «Витягнеш хліб із печі. За запахом зрозумієш, коли слід. І накриєш рушником». Мама зачиняє його заслінкою в ніші біля печі.

Міша сидить у сховку, як миша. Чує крики, шум, скрип дверей. Голос батька Арона. Перелякані зойки старших сестер Полі та Цилі. Плач молодшого Соломона. Чужі голоси пояснюють, що забирають усіх на роботу. Далі — тиша. 

Він не рухається. І лише коли за запахом відчуває, що хліб готовий, обережно вибирається зі сховку. Відчиняє заслінку печі. Бере онучі, щоб витягти гаряче деко з хлібом. Рум’яні, паруючі буханці кладе на стіл. Накриває чистим рушником. Все як заповідала мама. 

— А ти чого тут лазиш, жидочок? — двері не були замкнені. У кімнаті з’являються поліцаї. Двоє. Не німці.

— Мене мати покинула хліб із печі витягнути. Ось він, — Міша показує на паруючі хлібини як виправдання того, чому він тут, у себе вдома. 

— Тобі хлібом буде земля. Знаєш, що це означає? — регоче один із поліцаїв і наказує: — Стій тут!

Міша лишається біля столу з хлібом, а вони йдуть в інші кімнати. Він чує, як із шаф і шухляд витягають речі. Щось гучно падає і розбивається. Цієї миті хлопець тихо на пальцях вислизає з хати й біжить. 

Мчить до стайні за містом. Захекано вривається досередини й наштовхується на знайомого конюха. Дід наглядає за кіньми, котрі щоночі тягнуть бочки з лайном із туалетних ям.  

Дід усе розуміє без слів. Запихає Мішу в ящик для січки. Накриває плащем. Залишає маленьку дірку, щоб міг дихати. Малий лежить і старається дихати через раз.

«Можеш виходити, облава закінчилася», — чує згодом Міша старечий голос. Хтозна, скільки часу минуло: години три чи більше? Обтрушує від січки закостенілі руки та ноги. Обережно виходить на вулицю.

Додому не можна. Небезпечно. Крадучись у сутінках, Міша йде до сусіднього з Бердичевом села Гришківці. До жінки, в якої мама бере молоко. Вона вислуховує малого, зачиняє у своїй хаті, а сама рушає у розвідку — глянути, що ж діється у Бердичеві. 

Несміливо прочиняє двері Мішиного будинку. Біля столу зі спеченим вранці хлібом сидить Арон Вайншельбойм, Мішин батько. Схилив голову на стіл. Мовчить. Тишу розбиває дитячий плач. У кімнаті з’являється жінка з немовлям на руках — сестра Фейги. До її ноги тулиться трирічний хлопчик. «Мене відпустили, — пояснює Арон. — Німцям потрібні майстри. Буду ремонтувати їдальню для солдатів. Дозволили забрати сім’ю. Але Фейги з дітьми вже нема. Тому я забрав її сестру».

Арон ще місяць ремонтуватиме будівлі для німців. Тих, котрі розстріляли його Фейгу, 18-річну Полю, 16-річну Цилю та 5-річного Соломона. 

«Хто розповість, що отак просто розстріляли тисячі людей?» Останні дні жовтня 1941-го

В останні дні жовтня німці викурювали з гетто вже й тих євреїв, котрі ще донедавна були потрібні. Їдальня для солдатів була готова. Три дні всіх зганяли до підвалів Бердичівської фортеці. Міша слідував за татом у колоні й боявся загубитися. Підвал кишів людьми та смердів потом. Маленький двоюрідний Мішин братик помер просто там. А тітці зі старшим сином вдалось вибратися. Дала поліцаям хабара. Згодом її все одно розстріляли. 

По обіді четвертого дня всіх вивели з підвалів на вулицю. Вишикували у шеренги й погнали за місто. На великій галявині змусили роздягтись до білизни. Купа з різнобарвним одягом росла на очах. Міша не поспішав прощатися з лахами. Повільно знімав штани. Поки розстібав на сорочці ґудзики, оцінював територію. Недалеко від місця, де під дулами автоматів усі вони лишалися у самій білизні, стояв комбайн. За ним — лан високого бур’яну. Міша востаннє глянув на батька. Його, майже голого, вже гнали туди, звідки лунали автоматні черги. «Ейбіштер, — молився, — збережи мене. Інакше хто розповість, що отак просто розстріляли тисячі людей?». Ухопив момент, коли поліцай відвернувся, і шубовснув за комбайн. На кілька секунд принишк, а потім поповз. Сухе бадилля й каміння дерли голі коліна й живіт, але фізичний біль заглушали постріли. Залп за залпом. І він повз далі. 

Коли віддалився, скочив на ноги і щосили побіг. Дістався до села, коли стемніло. Постукав у двері першої ж хати. 

— Вибачайте, люди добрі. 

— Ми все чули, знаємо. 

Люди таки виявилися добрими — винесли Міші стару одежину, дали молока, лишили на ніч. Вранці на світанку порадили йти якомога далі від Бердичева. 

Початок листопада. 1941 рік

Міша йшов, куди очі дивились. Озирався. Почувався зайцем, на котрого полюють вовки.

За останні два місяці він втратив усіх, кого любив. Окрім батьків, сестер, брата, німці розстріляли п’ятьох тіток і дядька, маминих рідних, з усіма їхніми сім’ями.

Живими залишились тільки ті, хто на початку війни виїхав в евакуацію. Або хто ще у 20-х роках подався за кордон. З величезної бердичівської родини вцілів лише він. Сам, як палець. 

— Куди йдеш, синку, чого так погано вдягнений? — зупинив його думки незнайомець. Міша весь утиснувся у чужий благенький одяг. 

— На Вінницю йду. З ремісничого училища, — згадав, що є таке: там навчався двоюрідний брат. 

— Ти не тією дорогою йдеш. Цією до Вінниці не доберешся. Не бійся, розкажи, у чому справа. 

Міша заглянув чоловікові в очі. Чи можна отак довіритися першому зустрічному? А якщо здасть німцям? Та чоловік виглядав не таким. І він розповів, як утік буквально з розстрілу і що не знає, куди йти та як жити далі.

— Я заведу до добрих людей, і вони тебе сховають, — запевнив чоловік. 

Міша повірив, бо що було робити? Чоловіка звали Андрій Щербатюк. Дорогою зайшли до нього додому. Він узяв буханець хліба, і подалися в село Терехове. 

Перша хата праворуч. Зайшли в сіни. Літня жінка готувала їжу. 

— Треба хлопчика спасти, — з порогу почав Мішин рятівник і простягнув жінці хліб. 

Її звали Фівонька. У невеликій сільській хатині вона мешкала з трьома доньками і трьома онуками. «Сім ротів, — полічив Міша, — нащо їм іще восьмий?» Чоловік, що взявся йому помагати, щось шепотів Фівоньці. Може, казав, що він, Міша, — єврей-утікач? Міша того не чув. Вуха впіймали лише остаточний вердикт бабусі: «Треба спасти радянську людину».

Він лишився восьмим. Коли чули гуркіт автівки, Міша тікав і ховався у лози над річкою. Якщо не встигав — пересиджував у підвалі чи на горищі. 

Німці часто заходили до баби Фівоньки. Міняли бензин або гас на яйця й курей. Забігала часто і родичка Фівоньки, Поля. Мішу від неї також ховали. Всі знали, що молодиця водиться з німцем, тому боялись. Але якось Поля застала-таки його в хаті. Фівонька тоді збрехала, що він — далекий родич. Чи повірила? Хтозна. Та своєму німцеві Поля нічого не розповіла. 

Два місяці баба Фівонька годувала його однаково з рідними дітьми та онуками. Наливала молока в залізне горнятко — добре, хоч корова у них була. Ділила порівну хліб, що пекли із соєвого борошна, іншого не мали.

А потім Міша сказав бабі:

— Піду просити хліба. 

— Сину, просити не стидно. Красти стидно! — благословила його Фівонька. 

Майже рік ходив він селами і просив. На плечах — мішечок, у руці — кошик. Назбирає харчів у нього, тоді пересипає в мішок. Виходив на світанку, повертоався пізно ввечері. Приносив сухий хліб, картоплю, буряк. Ділили на всіх і так виживали. 

«Народився в сорочці». Серпень 1942-го

Того дня було прохолодно, хоч був іще серпень. Міша вбрав завелику бабину куфайку. Під обід дістався до села Вовчинець. Постукав у двері хати. Зайшов і завмер на місці. За столом сиділи поліцаї. З великої пляшки розливали по склянках сіру рідину. 

— Може, хліба дасте? — Міша витиснув із себе місяцями натреновану фразу. І почув регіт у відповідь. 

— Ми тебе давно шукаємо. Ти ж єврейчик. Жидочок.

Міша остовпів. Що робити? Тікати? Як доведуть? Розмовляє він українською. Ніхто ніколи з першого погляду не міг здогадатися, що він єврей. Блакитні очі та каштанове волосся робили з нього простого українського хлопця. 

— Пішли в сільраду, знімеш штани — і побачимо, жидок ти чи ні, — поліцай схопив його за комір. Діватися було нікуди. 

У сільраді всім усе стало ясно. Поліцаї вели його в німецьку комендатуру, по суті — на убій. Міша пересував ноги і пригадував собі розповідь мами про його народження. Коли він з’явився на світ, баба-повитуха скрикнула: буде щасливим, адже народився в сорочці. Його нарекли Мойсеєм, на честь діда. Але завжди кликали Мішею. 

Ступили на міст. Далеко внизу була річка. Міша зрозумів: це його останній шанс. Тихо розстібнув на куфайці ґудзики, а як дісталися середини мосту, стрибнув униз. Куфайка лишилася в руках поліцаїв. 

Міша, як дика качка, виринав, набирав повітря і знову пірнав під воду. Чув постріли: поліцаї з мосту намагалися в нього поцілити. Проплив «на око» кілометр, потім другий. Відсиджувався в лозах побіля берега. Лише коли смерклося, вийшов із води. Через город попрямував до хати, засів під кущем. На подвір’ї було двоє. Говорили про хлопчика, котрого поліцаї вели в комендатуру: мовляв, тікав і його застрелили. Міша трусився під кущем як заєць: і від холоду, і від страху. Але наважився й вийшов. 

«Люди добрі, я — той хлопець. Дайте якісь лахи, прошу». Жінка кинулась у хату, винесла одяг і горня молока. Він одягнувся, випив, подякував і попрощався. «Хтозна, що за люди? Може, здадуть?». 

Дорогою надибав недобудовану хату, зайшов, ліг на холодну землю. Лежав години три-чотири. Вибрався ще затемна. Прийшов до баби Фівоньки. І аж тоді розплакався. Плакали всі. Баба нагріла води. Налила балію. Мила його, як малу дитину. А він розумів, що востаннє, — лишатися тут більше не можна, ходити по селах просити хліба — також. Щоби врятуватися, треба залягти на дно. Деінде. 

«Запхаю в мішок і кину в річку»

Добрі люди направили його наймитом у село Хажин. Та хазяїн відразу його не злюбив. Коли напивався, погрожував: «Мале жиденя, здам тебе, як слухатись не будеш. Або запхаю в мішок і кину в річку». 

Міша не став чекати, коли це станеться, і втік. У колгоспі за двадцять кілометрів якраз шукали пастуха. Лишився там. Пас худобу, спав у стайні разом з полоненими радянськими солдатами. 

Щотижня бричкою на ферму приїжджав головний німець. Ходив між робітниками й прискіпливо всіх оглядав. Міша тоді опускав голову і прикладав руку до грудей. Там, у внутрішній кишені, лежав складений учетверо аркуш паперу. Тимчасове посвідчення, де зазначалося, що він — Поліщук Михайло Андрійович. Документ роздобула баба Фівонька. У колгоспі для всіх він був сиротою. Бомба поцілила в хату, родичі загинули, а він врятувався: такою була його легенда. 

З харчами було геть кепсько. Хліб із горохового борошна, баланда з гороху мізерними порціями. Міша жував черстві паляниці й пригадував собі 1933 рік. 

Як одного дня мама роздобула молоко, а він, поки ніхто не бачив, засунув свого маленького пальця у дзбанок, водив ним по поверхні, збираючи сметану, а потім довго смоктав. 

А якось купили холодець. Жижу, що застигає, коли варити м’ясні продукти. Звісно, той холодець був без щіпки м’яса. Коли їли, натрапили на людський ніготь. Після того випадку холодця на їхньому столі не було ніколи.

«Наші зайшли». Грудень 1943 року

В останні дні грудня фермою пронеслося: «Наші зайшли»! Хтось радісно кричав, хтось підкидав у повітря шапку, хтось не стримував сліз. «Невже все скінчилося?» — Міша не вірив, що більше не треба боятися смерті, яка не спускала його з прицілу понад два роки. «Дякую, Ейбіштер» — тепер він часто згадував ім’я єврейського Бога, чуте колись від батька. 

31 грудня верхи на колгоспному коні поїхав до своєї рятівниці — баби Фівоньки. Ця чужа жінка тепер була його єдиною родичкою. Міша-Мойсей Вайншельбойм, лишаючи смерть позаду, мчав назустріч життю. Він обігнав смерть. Хоч і лишився сам, як палець. 

Майже за пів століття баба Фівонька — Філена Коршевнюк-Савелко — отримає від держави Ізраїль звання «Праведник народів світу». Бо в Талмуді написано: «Той, хто врятує одне життя, врятує весь світ». 

***

— Майбутня теща мені казала: «Ану розкажи, як ти це все пережив». Я як увечері почав, то закінчив аж уранці. Цілу ніч розповідав, — Михайло Вайншельбойм усміхається. — Іноді й сам не вірю, що я це все пережив і що зміг тричі вибратися. 

Ми сидимо в його двокімнатній квартирі у середмісті Бердичева. На дяді Міші, так його всі називають, чорний костюм, біла сорочка, а на голові — ярмулка. Обличчя списане зморшками, але світле й відкрите, попри темні часи, які пережив. 

З довоєнного життя, окрім спогадів, у дяді Міші — одне-єдине фото. На ньому жінка тримає на колінах маленького хлопчика. За її спиною — чоловік, а з обох боків обліпили старші діти. На маминих колінах — маленький Міша. Світлину зробили 1929-го чи 1930 року. Люди на фото й гадки не мали про трагедію, яка станеться з ними за одинадцять років. Фотографію Фейга надіслала своїй сестрі у Сполучені Штати Америки. А та 1961-го віддала його небожеві. Єдиному, хто вцілів.

— Мені 94 роки, але поки що живу. Насіяв петрушки, посадив картоплю. Я землю люблю. Коли пішов на пенсію, сіяв жито-пшеницю і безкоштовно роздавав зерно людям. Землю дідусь любив. І тато любив. Пам’ятаю, в нас за хатою завжди була різна городина, — дядя Міша переконує, що й у 94 живе повноцінно. 

Коли війна закінчилася, Михайло Вайншельбойм осів у Бердичеві. До міста з евакуації повернулися вцілілі євреї, і він пристав до далеких родичів. Після служби в авіаційних військах одружився з дівчиною Софі, з якою в парі прожив 65 років. Увесь час працював на млинах. Заготовляв зерно, розвозив борошно, молов. Може, отак, несвідомо, зберігав свій останній спогад про маму і день, коли ще не був самотнім: Фейга місить тісто, а з її рук-крил на стіл при світлі свічки, ніби чарівний пил, сиплеться борошно. 

Десять років тому, зі смертю дружини, він знову осиротів. Хоча, чого гріха таїти, завжди почувався самотньо. Хіба поясниш комусь, як це — вижити, коли всі померли? 

У кімнаті на вішаку — кілька сорочок світлих кольорів: дядя Міша щодня одягається святково. Бо як ніхто інший знає: кожен будень — це свято, якщо ти прокинувся вранці. Попри поважний вік, чоловік, який давно розміняв десятий десяток, чотири поверхи спускається сходами, прямує до синагоги та на єврейський кіркут. Помолитися й подякувати Богові. За свої вісімдесят років самотності. 

— Я сам. Видно, доля така. Хтось нами командує. У єврейських книжках написано: «Бог душу дає, Бог душу забирає». А що таке душа? Від слова «дихати»? — дядя Міша зазирає мені в очі, наче намагається знайти там відповідь. Я мовчу. — Не знаєте? От і я не знаю.