Вірус страху

Чотири стіни — нова вимушена карантинна реальність для більшої частини людства — вберігають від імовірного зараження коронавірусом. Водночас самоізоляція неабияк діє на психологічне здоров’я і може спричинити тривожність, порушення сну, апатію, відчуття втрати контролю. Ми зібрали історії людей, які відчули наслідки карантину на власному самопочутті, й попросили психотерапевта прокоментувати їх. Рекомендації фахівця допоможуть зменшити стрес в ізоляції. За них дякуємо лікареві-психіатру Спартаку Субботі. 

Чужі поради й успіх. Історія людини, яка потерпає від порівнянь себе з іншими

За три тижні до початку карантину я виїхала за кордон, в одну із сусідніх країн Євросоюзу. Тут працюю у фонді, який втілює проєкти з неформальної освіти для молоді. До цієї роботи, як і до попередніх, застосувала власну систему організації часу — колись таку для себе розробила.

Раніше перепробувала кілька способів, як розподіляти свій час. Використовувала кілька онлайн-інструментів, проте жоден із них не виявився наскільки дієвим, як звичайний шкільний щоденник із графами «назви предметів» та «домашні завдання». Уже кілька років як пишу в нього справи на щодень і — найбільша радість — викреслюю один за одним виконані пункти. Увечері напередодні записую справи на наступний день. Щоб життя не здавалося суцільною плетеницею обов’язків, почала додавати кілька пунктів на тиждень для душі: купити помаду, сходити на вечірку, повечеряти з подругою. Рідше записувала і масштабніші справи: спланувати відпочинок, забронювати квиток на подорож. Коли перегортаєш списані сторінки щоденника, пишаєшся собою: я — людина з різними хобі, існую не лише заради офісної рутини.

Із початком карантину така система дала збій — маленькі радощі, як-от ресторани й магазини з косметикою, недоступні, а щодо мандрів, то й похід у супермаркет тепер видається подією.

Нічого страшного, вирішила я: побережу власний гаманець і ресурси планети. Завжди є справи, які відкладаєш у довгу шухляду, — настав час для них. Я порахувала, що заощаджую кілька годин на день, які у звичному режимі йшли на дорогу до та з офісу, на посиденьки з друзями за кавою чи келихом вина після роботи. Та й сама робота ущільнилася: події для підлітків і молоді, які ми раніше проводили у школах або конференц-залах, тепер перейшли в онлайн. Так їхня тривалість зменшилася вдвічі — це ще по кілька годин часу щодня, які можна використати для себе.

Іще до того, як кожен блогер, який себе шанує, дав рекомендації, що робити на карантині, я склала власний список із кільканадцяти пунктів:

— навчитися готувати щонайменше 10 нових страв;

— завести кулінарний блог і писати про досвіди;

— посадити вдома кілька вазонів і регулярно їх поливати;

— прочитати ту гору книг, які відкладала, здається, для окремого паралельного життя, де, крім цього заняття, нічого не існує;

— вивчити нову іноземну мову;

— ага, ну і спорт — обов’язково спорт, тепер жодних відмовок, що немає часу.

І так далі. Список ріс швидше, ніж курс долара в ті дні, і на хвилях початкового ентузіазму якось забувалося: складати списки значно швидше й легше, ніж потім їх виконувати. З’являлися все нові заняття, варті уваги: відомі маркетологи й редактори викладали у вільний доступ фахові курси, поширювали все нові підбірки справ — від навчитися стояти на голові до намалювати картину на кісточці вишні. Щоденник повнився новими пунктами — однак замість приносити радість вганяв у смуток: нереалістичність виконання зростала відповідно до кожного наступного пункту. Люди навколо здаються активнішими за мене. Наприклад, сусіди, з якими ділю квартиру.

Ледве розплющую очі, як співмешканка вже розтягується на килимку для йоги. Потім вона йде готувати здоровий сніданок і змішувати смузі. Хоч я й залишаюся в ліжку, мозок підштовхує різні підступні думки: мовляв, недостатньо активна порівняно з іншими, гаю час…

Зрештою не можу спокійно виконати улюблений ранковий ритуал — почитати книжку до останнього ковтка кави. Сусід самостійно вивчає китайську — вже списав цілий блокнот ієрогліфами. Я ж далі виконую звичну роботу, хоча потребую на неї більше часу, ніж зазвичай. Енергії меншає — тільки тепер я зрозуміла, скільки черпала її зі звичайних прогулянок, розмов, навіть із походів по магазинах і поїздок у метро. У чотирьох стінах, де заледве виконую звичні робочі навантаження, не маю сили робити щось понаднормово, але й не можу абстрагуватися від того, щоб не порівнювати себе з іншими.

Будній ранок розпочинається з читання робочого чату. Ще до того, як усі беруться до праці, там уже назбирується кілька лінків на відеоролики: як підвищити продуктивність під час карантину, як погодинно організувати власний час. Від цього сіпається око. 

Отож, питання: як витерпіти демотивовану до нових занять себе та активніших людей довкола, які, здається, лише прискорили гонитву за продуктивністю й саморозвитком на карантині — у час, коли, здавалося б, можна трохи зменшити обороти й лишити дрібку часу на байдикування? 

Коментар фахівця: 

Братися за вивчення чогось — не так легко, як здається. У стресі інформацію засвоювати складніше, до того ж кожна людина реагує на стрес по-своєму. А карантин, безумовно, є стресом. Організм мусить адаптуватися до нових обставин — і це процес. Саме цю потребу організм розпізнає як ціль номер один — і кидає всі сили на боротьбу з нею. Деколи люди на карантині фізично не можуть нічого робити, оскільки їм бракує ресурсів та снаги. Останнє, чого хочеться, — це читати книжку чи «нашпиговувати» себе іншими знаннями. Твердження про те, що карантин є додатковим часом для розвитку, хибне: це передусім час, щоб відновитися. А роблять це по-різному: хтось бавиться в комп’ютерні ігри, комусь кортить дивитися відео на Youtube, комусь їсти шкідливу їжу. Варто пам’ятати, що годиться будь-яке розвантаження, яке робить вас щасливим і не завдає шкоди іншим. 

До того ж багатьом людям, як і героїні історії, може видаватися, що всі довкола зранку до ночі вчаться й розвиваються.

Насправді ми бачимо лише фрагменти чужих життів, передані в інстаграмних фото, й не знаємо, що ці люди роблять решту свого часу, як вони почуваються. Це називається помилкою селективної вибірки — люди, які вчаться, у нашій свідомості яскравіші, ніж ті мільйони людей, які нічого не роблять, а просто сидять удома.

Я б радив розслабитися: те, що інші вчаться, ще не означає, що вони засвоять вивчене. Адже інформація краще опановується тоді, коли є нагода реалізувати знання на практиці. Без неї не здобудеш досвіду: скільки людині не розказуй, як стріляти з лука, — поки сам не спробує, не навчиться.

Не варто переживати й через те, що порівнюєш себе з іншими: людям це властиво і це нормально. Мозок щосекунди аналізує все, що відбувається навколо. І будь-які зміни в житті інших людей проєктує на себе: так розуміє, чи зможе впоратися з аналогічною ситуацією. Не порівнювати себе з іншими не вдасться: всі так чи інакше це роблять. Важливо пам’ятати інший нюанс: у всіх різний досвід, різні можливості, багато речей не залежать від нас. А якщо це так, запитайте себе: чи є сенс звинувачувати себе в чомусь? 

Чотири стіни й фобія захворіти. Історія Дарії, яка боїться фізичних і фінансових наслідків карантину

Уже місяць як Дарія, дотримуючись карантинних настанов, не виходить із дому. Замкнувшись у чотирьох стінах, можна вберегти фізичне здоров’я, але про моральне самопочуття цього не скажеш. Різні страхи дівчини, пов’язані з пандемією коронавірусу, розростаються — як жартує сама про себе, вже могла б здобути чорний пояс з накопичених страхів, аби такий давали.

Дарія працює у театральній сфері: керує літературно-драматичною частиною в ляльковому театрі, викладає в університеті, курує театральні фестивалі. Ще в лютому вона, як і багато хто тоді, не сприймала новин про коронавірус серйозно: мовляв, це далеко й нас не стосується. Перший тривожний дзвіночок прозвучав, коли після репетиції в театрі до неї підбігла учениця і з усією дитячою щирістю обняла — так висловлювала подяку. Усе б нічого, але дівчинка щойно повернулася з відпочинку в китайській провінції Ухань — саме тієї, де вже вирувала епідемія. Дарія насторожилася — тоді майнула перша думка про те, що ризикує принести додому вірус.

Але тривожність від себе відганяла. Колеги здіймали галас навколо ймовірного запровадження карантину та його наслідків — списувала все на їхнє панікерство. А коли карантин таки розпочався, першого ж ранку видихнула з полегшенням: нарешті можна не квапитись.

— Я розуміла, що посидіти вдома відокремившись означає убезпечити себе. До того ж гарую вже кілька років без вихідних — хотілося трохи сповільнити темп. Пам’ятаю день, коли в Україні оголосили карантин: була сонячна безхмарна погода, ми з колегами висипали надвір з емоційним піднесенням, наче завтра починається відпустка, а не обмеження через вірус, — розповідає Дарія.

Так воно спершу і здавалося. Наступного дня дівчина прокинулася з думкою: нарешті нікуди не треба йти. Заварила кави, розгорнула книжку, яка давно чекала свого часу. Ніжилася в ліжку й насолоджувалася дозвіллям, не вірячи, що це її нові реалії. Минув день, другий — книжка закінчилася. Почали наздоганяти карантинні тривоги.

Кожен наступний день у вимушеній самоізоляції вже не дарував свободу, а навпаки, позбавляв її. Цілодобове перебування в квартирі у висотці під Києвом посилювало набуту раніше клаустрофобію. Але й вийти надвір — іще більший стрес для дівчини. За час карантину всього тричі ходила в магазин.

Поза тим, 28 березня вперше й поки що востаннє дозволила собі прогулянку в лісі, що неподалік будинку, — того дня її чоловік святкував день народження. Між деревами зауважували групки людей, які сприймали карантин як додаткову нагоду зібратися на шашлики: випивка, цокання пластянками, обійми. Вздовж території їздив автомобіль патрульної поліції, гучномовець закликав: «Просимо зберігати спокій та не виходити на вулиці». Дарії з її кінематографічною уявою не потрібно було багато часу, щоб пригадати кадри серіалу «Чорнобиль» із його апокаліптичним настроєм. Один із епізодів так і звався: «Будь ласка, зберігайте спокій». Утім, складно заспокоїтися саме тоді, коли до цього закликають у такий спосіб, — тож повернулися з прогулянки додому. Відтоді Дарія перестала випробовувати власні нерви й не залишає дому.

Окрім того, на початку березня — ще до оголошення карантину — пережила кілька тривожних ситуацій, після яких почала вимірювати життя двотижневими циклами, не випускаючи термометра з рук. Спершу мала розмову з польським режисером, який приїхав до України з робочим проєктом, і опісля відраховувала дні — швидше б уже минули два тижні інкубаційного періоду, щоб дізнатися, чи зміниться самопочуття і чи є підстави хвилюватися. Усе минуло без наслідків, але невдовзі на Дарію чекала поїздка до батьків у Миколаїв. Сіла в купе, прислухалася до розмов сусідки — жінка їхала з Литви. Географічні контури Європи, якою вже тоді впевнено крокував коронавірус, Дарія сприймала як джерело потенційної загрози. Тож, повернувшися, знову вичікувала. І тоді все обійшлося, але страх інфікуватися не вщухав.

Оливи у вогонь підлило й те, що свекра Дарії одного дня забрали в інфекційне відділення лікарні з підозрою на коронавірус. Мав затяжну ангіну, потім запалення легенів. Підозра не підтвердилася, та сама думка про те, що родич перебував поруч із хворими, не давала Дарії спокою.

— Маю величезний страх, що, не дай Боже, хтось із близьких або сама підхопимо вірус. Тепер чоловік не ходить на роботу — тож принаймні ми двоє ізольовані. Так само чоловікові батьки — ми не бачилися з ними вже місяць, хоча живемо поруч. Але хвилююсь і на майбутнє: рано чи пізно карантин послаблять, ми вийдемо на роботу. Інфіковані не зникнуть — і я не зможу простежити, що роблять мої рідні, не зможу їх убезпечити. З моєю любов’ю перестраховуватись і тримати все під контролем не можу собі такого уявити. Коли з-під ніг вибивається звична основа, починаю непокоїтися. В такі миті звертаюся до свого раціо, пробую все собі розтлумачити без зайвих емоцій. Якщо раціо перемагає, все добре, якщо ні — приходить паніка, — зізнається Дарія.

У перші тижні карантину вона не розлучалася з термометром. Засинала й прокидалася з ним, чоловік підсміювався. Одного ранку срібний стовпчик ртуті підступно поповз вище безпечної позначки та спинився на 37,4.

Дарія знає, що її організм може сигналізувати про внутрішнє хвилювання підвищеною температурою. Та все одно тримає термометр так, щоб відстежувати показники. Щойно перевалює за 36,6, як серце б’ється швидше, дихання утруднене. А від сцен у фільмах та серіалах, де герої спокійно тиснуть одне одному руки або цілуються, жінка внутрішньо здригається.

Дверні ручки, пакети зі сміттям, запис показників лічильника — все, що вимагає контакту із зовнішнім світом і сторонніми людьми, викликає в Дарії острах, навіть якщо йдеться про те, щоб переступити лише поріг власної квартири. Кур’єр привозить продукти — і Дарія ретельно перемиває все, чого він торкався. Для прибирання використовує хлорований розчин, для миття овочів і фруктів — рідину для миття посуду. Посортоване сміття чекає кращого часу на балконі.

Разом із думками про здоров’я Дарію не полишає страх стосовно грошей. Пам’ять про 90-ті роки, в яких виживали як могли, навіює страх, що все може повторитися. Її та колег із бюджетної сфери спровадили на дистанційну роботу зі збереженням двох третіх окладу.

 — Добре пам’ятаю, що таке купони, на які не можна нічого купити, що таке вічна нестача, як просиш у батьків солодкого — а їм бракує грошей. Найбільше боюся, що таке може повторитися, що не знатиму, як жити завтра, — каже Дарія.

Так жінка знову стала мріяти про графік, який донедавна вимотував усі сили. Внутрішній спокій дорожчий, ніж відпочинок від роботи. Коли ж усе закінчиться й вулиці стануть безпечними, мріє вбрати ошатну сукню й нарешті вийти погуляти, без остраху вдихаючи повітря на повні груди.

Коментар фахівця: 

Люди, що мають іпохондрію або її симптоми, усвідомлюють, що не помруть від певної хвороби, бо вже давно прочитали про неї багато інформації і знають, як усе працює, залежно від випадку. Але мозок змушує нас повторювати певні дії, особливі ритуали для зниження напруги в організмі. Рекомендація, яку можна дати: перестати гуглити, адже що далі в інтернет, то менше шансів почуватися здоровим. Добре в цьому випадку не вимірювати температуру так часто. Якщо без цього ніяк — міряйте, але робіть це значно рідше. Що частіше повторюєш, то більша потреба в цьому виникає. 

Найкраща порада для людей, які відчувають ознаки обсесивно-компульсивного розладу та підвищену тривожність, — звернутися до перевіреного компетентного психотерапевта, який є фахівцем із когнітивно-поведінкової терапії. До цієї проблеми потрібно підійти з максимальною серйозністю. 

Дежавю. Історія Олексія, який пережив вимушене переселення 

Позбавлені життя вулиці теперішнього Києва — найприкріше дежавю для Олексія. Нині у столиці він розробник програмного забезпечення в компанії, що займається доставкою продуктів харчування. Та коли сам виходить у найближчий магазин і дивиться на спорожніле місто, спогади переносять його на 6 років назад і на 700 кілометрів на схід. У Донецьк перших днів окупації.

Незадовго до неї, уже після лютневих смертей на Євромайдані, Олексій вирушив до Києва. Мав на той час роботу в Донецьку, працював віддалено на київський офіс. Зустрівся з колегами, походив центром, піднявся на Інститутську. Міркував про те, що готовий тут оселитися. Щось усередині підказувало: «Моє місце, маю тут бути».

Увечері закинув наплічник на верхню полицю у вагоні потяга «Київ-Донецьк» і відкрив інтернет на телефоні. У новинах писали про такого собі чоловіка, який узяв псевдонім Стрєлков і керує захопленням Слов’янська. Хлопець визирнув у вікно, подивився на вечірні вогні Києва й подумав: можливо, повернеться навіть швидше, ніж досі уявляв.

Так і сталося. Протримався в рідному містечку ще кілька місяців. Грошей меншало, банкомати або видавали по 100 гривень, або й зовсім перестали працювати. Отримавши чергову зарплату, склав пожитки. У червні 2014-го знову рушив до Києва, але цього разу мав квиток в один кінець. Заселився в хостел, поки не знайшов квартири. Відтоді змінив кілька помешкань і робіт.

Але на Донеччині, в окупованій його частині, залишились родичі Олексія. За весь час, відколи поїхав, лише раз вдалося їх навідати й заодно побувати у Донецьку — три роки тому. Пригадує, був приголомшений побаченим: не міг вкласти собі в голові, що місто, в якому колись вирувало життя, перетворилося на пустку. Все зачинене, людей на вулицях практично немає, а коли й трапляються перехожі, то відвертають очі й уникають розмов.

— Не міг подумати, що ще раз на моє життя припаде війна чи інший апокаліпсис, — але він не питає, а приходить. Дедалі частіше згадую 2014-й: ті ж відчуття невідомості й страху, неспромога впливати на власне життя.

Батьки залишилися в містечку — навідати їх і раніше було складно, а тепер і поготів. Вони дотримуються правил карантину, не виходять без потреби, зрідка — в магазин. Харчуються переважно з городу, дають собі раду. Не можуть ні виїхати, ні сподіватися на тамтешню медицину і лікарів. Тільки недавно почали підтверджувати лабораторно наявність коронавірусу, заїхали вантажівки з допомогою від «Червоного хреста», — розповідає Олексій.

Сам він також дотримується карантинних приписів: ходить тільки до найближчого магазину по продукти раз у кілька днів, споряджений маскою та рукавичками. Вдома бути звик, адже й доти роками працював на віддалених роботах. Різниця в тому, що тепер і надвір виходити лячно. 

— Порожнеча, замки на дверях кафе й магазинів, людські обличчя без емоцій. Таке ж, як і в 2014-му, відчуття, що звичний лад порушений і не знати, як повернути його назад, — каже Олексій.

Щоб відволіктися, займається спортом, грає у відеоігри, дивиться фільми — намагається знайти час для занять, які приносять задоволення. Мріє після карантину прогулятися вздовж Дніпра, спонтанно, коли захочеться, піти в кіно. Гуляти знову гамірними київськими вулицями. Мати свободу власних рішень. Знати, що з найближчими людьми все гаразд. 

Коментар фахівця: 

Людей, які пережили вимушене переселення, війну, інші травматичні події, може спіткати посттравматичний стресовий розлад. Часто (у половині випадків) він минає сам, упродовж року після пережитого. У героя таких симптомів немає, але пережите все одно нагадує про себе. Тим людям, у яких він не минув безслідно, не обійтися без допомоги спеціаліста-психотерапевта. Розлад може настільки деструктивно впливати на якість життя, що всі інші події, навіть добрі, будуть нівелюватися на цьому тлі. Рекомендація взяти себе в руки, щоб позбутися тривожності, болючих спогадів, такій людині не зарадить — потрібна терапія. 

Добра новина в тому, що посттравматичний синдром не є доволі поширеним: від нього може потерпати 25 відсотків людей — з тих, що воювали, бачили смерті. З цієї чверті у 60 відсотків усе мине впродовж першого року. У решти — ні. Все залежить від типу нервової системи, вивчених моделей поведінки, які дозволяють подолати стрес, та інших чинників, які слід розглядати сукупно. 

Страх перед майбутнім. Історія Мар’яни, яка втратила роботу й тривожиться через невідомість 

У перші дні карантину мешканка Києва Мар’яна не відчула жодних змін у своєму повсякденному розкладі. Тодішня її робота у книжковій сфері не вимагала постійної присутності в офісі, а вдома було легше зосередитися на завданнях. Усе йшло у звичному ритмі: багато робочих справ, багато часу на домашню рутину. Ба більше, вдалося відшукати переваги нових обставин.

— Іще до карантину в мене був такий запит до Всесвіту: більше вчитися (оплатила три онлайн-курси) та готувати вдома замість витрачати гроші на їжу в закладах. Напередодні лікарка порекомендувала налагодити режим харчування і призначила дієту. Тож я купила мультиварку, підібрала раціон і почала готувати корисні страви. Стала займатися спортом — у звичному режимі часу на щоденні заняття не знаходилося, — розповідає Мар’яна.

Щоправда, внутрішні страхи не обійшли її стороною. У перший тиждень упроваджених обмежень трохи панікувала: боялася, що сама чи її хлопець підхопить вірус. Відчувала напруження навіть на фізичному рівні: спазм стискав щелепу й довкола голови наче утворювався тісний обруч, від якого болить. Не припиняла думати: «Куди все рухається? Що на нас чекає далі?». Усі виходи з дому звели до мінімуму тільки до необхідних, кур’єром замовляли продукти додому. Та дівчині вдалося пропрацювати цей страх із психотерапевтом, самопочуття нормалізувалось. 

Утім, невдовзі від послуг психотерапевта довелося відмовитися.

Два тижні тому Мар’яна відкрила ноутбук, щоб почати черговий робочий день, як дізналася, що її посаду скорочують. Жодних попереджень і відпрацювань — лише звістка, що завтра останній робочий день.

Це збіглося в часі з тим, що Мар’янин хлопець теж втратив роботу. Новина про скорочення була як грім серед ясного неба:

— Сама не планувала нічого змінювати, все йшло за стабільним планом. Бачила себе в тій компанії і знала, куди хочу рости, як розвивати напрямок. Звістка про скорочення мене приголомшила, заважала зосередитися навіть на тій фрілансовій роботі, що ще лишилася.

Фінансових заощаджень, які б дозволили спокійно пережити карантин, у пари немає. Інакше б, міркує Мар’яна, запросто скористалася паузою, щоб прочитати десяток книжок, які давно чекають свого часу, й насолодилась би станом, коли нікуди не треба поспішати. Так не виходить.

Відразу ж після вимушеного звільнення дівчина взялася шукати нові вакансії. На другий день після прощання зі старою роботою отримала непогану пропозицію, втім, із поправкою на карантинні реалії. Зарплата не дотягувала до бажаного рівня, та Мар’яна погодилася, в надії, що компенсує нестачу, якщо братиме додаткові проєкти на фріланс. Та за кілька днів після того, як погодилася, роботодавець сам відмовився від пропозиції. Ймовірно, вирішили не брати у штат нових працівників на період невизначеності. Подаючись на наступну вакансію, Мар’яна врахувала цей фактор і відразу зазначила нижчу від бажаної суму зарплати. На що отримала відповідь: «У звичний час це посильна для нас сума, однак зараз треба подумати».

Кожна наступна така відповідь пригнічує ентузіазм і додає розгубленості. Отримавши ще одну пропозицію роботи (з цікавими завданнями, проте зі значно меншим, аніж сподівалася, заробітком), Мар’яна вагається: хапатися як за рятівну соломинку чи все ж перечекати.

— Страшно, що ситуація погіршиться і, якщо не пристану на цю пропозицію, за тиждень-другий інших не буде. З одного боку, хочеться не поспішати, дати собі час поміркувати та зрештою вибрати те, що справді імпонує. З іншого боку, постає страх, що як зараз не погоджусь, доведеться йти кур’єром у службу доставки, — каже Мар’яна.

І відсутність стабільного заробітку, і нерозуміння того, куди рухатиметься світ найближчим часом, не дозволяють запланувати, наприклад, мандри, думки про які могли б відволікти від нинішніх турбот.

— Одна річ — перелаштувати себе, коли знаєш, що карантин має чіткі часові рамки і завершиться, скажімо, через місяць. Проте від думки, що всі фестивалі, пляжі, транспортні сполучення можуть закритись на все літо, мозок протестує — ця пора все ж асоціюється з відпочинком, оновленням, перезавантаженням. Якщо доведеться сидіти вдома протягом усього літа, буде важко перелаштувати себе на такий відлюдницький режим, — каже Мар’яна.

Із хлопцем знаходять розраду в маленьких повсякденних радощах, яким раніше не надавали стільки значення: приготувати обід, узяти з дому каву й прогулятися з нею до озера, потанцювати під смішну музику. Взяла собі за правило фіксувати, що хорошого сталося за день, і писати про це підсумки дня в постах у соцмережах.

— У певний момент мене врятувала ця звичка: зміщуєш фокус із негативного, яке все ж нікуди не зникає, і шукаєш приємне — цікава розмова, смачна страва, написана історія. Вишукування позитиву стало для мене світлом у кінці тунелю, — каже Мар’яна.

Водночас дівчину не полишають думки: як діяти, коли огортає апатія і нічого не хочеться робити (та все ж треба)? Як організувати власний час, коли вранці здається, що його вдосталь і можна нікуди не квапитись, а ввечері озираєшся назад і розумієш, що чогось не встигла? А головне: як планувати життя, коли воно залежить не лише від тебе, а й від зовнішніх чинників, та як не дати тривозі поглинути власний ентузіазм? 

Коментар фахівця: 

Людство за свою історію не вперше стикається з фінансовими кризами, втратами роботи. Можна спрогнозувати, що в цій ситуації все стане на свої місця за якийсь місяць-другий після того, як карантин закінчиться. Адже люди все одно користуватимуться послугами компаній, онлайн-платформ, повернуться до поїздок. Потрібно дати собі пережити цей час, якщо дозволяє фінансовий стан. Якщо ж ні, згодиться будь-яка робота, яка приноситиме гроші, не дасть поринути в апатію й не знизить мотивації. Як варіант, можна змінити формат діяльності, поглянути, як попередній досвід людини може знадобитися в інших сферах. 

Героїня правильно чинить, що фіксує позитивні новини. Коли є змога вплинути на проблему, змінити ситуацію, а натомість переглядаєш мультики, це уникнення проблеми. Але якщо не можеш подіяти на процес, а все одно пережовуєш негативні думки, то, звісно, краще зайнятися чимось приємнішим. У такому разі записувати хороші речі, що з тобою сталися, — непогана стратегія. 

Апатія, яку згадує героїня, може виникати, коли бракує фізичної активності (тоді гірша рухомість нервової системи). Що менше такої активності, то більше людина може втрачати у психологічному стані, а відтак у неї знижується мотивація щось робити. Щоденні прогулянки у встановлених законом межах, фізичні навантаження (йога, розтяжки) дозволять уникнути апатії.