«Війна насправді сунеться на нас»

До рiчницi повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ентоні Лойд, британський військовий кореспондент і ветеран, ділиться серією своїх записів, в яких висвітлює цей рік найбільшої збройної агресії з часів Другої світової війни. Аби продемонструвати солідарність з народом України та на знак поваги до хоробрості, витривалості та стійкості українців перед обличчям неймовірної жорстокості та нездоланних труднощів, The Times вперше публікує статтю українською мовою.

У колаборації з The Times, однією із найстаріших у світі щоденних газет, Reporters також публікує україномовну версію репортажу Ентоні Лойда.

24 січня 2022 року, Київ

Мар’яна купила мисливську гвинтівку. Звісно, не для полювання на оленів. П’ятидесятидворічна маркетологиня і мати за сумісництвом жодного разу за життя навіть не була на полюванні. Вона купила карабін, готуючись до війни.

«Ми будемо захищати наше місто», — сказала мені Мар’яна. Стоячи у себе на кухні в червоній флісці, спортивках та капцях, вона пригортала «Зброяр Z-15» немов дитя. «Як мати я не хочу, щоб мої діти успадкували проблеми України або щоб ці загрози передалися і їм. Краще я розберуся з цим зараз».

Вона пройшла двотижневий курс з підготовки снайперів; купила глушник, сошки та оптичний приціл для зброї. Ще тисяча євро пішла на шолом, зимовий камуфляж, бронежилет, розгрузку, чоботи та британську форму.

«У мене тут запаси соління, рибних консервів, курки та шинки, — додала вона, демонструючи провізію. — А ще багацько набоїв». Мене захоплювала її сила духу, та все ж я був переконаний, що вся ця підготовка даремна. Адже росіяни не нападуть на Україну, навіть попри скупчення їхніх військ на кордоні. Маючи тридцятирічний досвід висвітлення воєн, я навіть подумати не міг, що хтось буде настільки цинічним, аби напасти на іншу державу — поки вони не нападали. Я завжди помиляюсь з прогнозами напередодні воєн. Моя наївність — моя дурість.

Я зробив декілька знімків, де вона стоїть зі зброєю в руках. Гарне освітлення. Гарна композиція кадру.

Я й гадки не мав, що ці знімки стануть втіленням незламності України, а Мар’яна Жагло насправді скоро воюватиме.

24 лютого 2022 року, Бахмут

Перші російські снаряди розірвалися за околицями міста ще до того, як Володимир Путін завершив свою промову, оголошуючи наступ. На моєму годиннику була 4:50. Я вже прокинувся та курив у вікно готелю, вдивляючись у моторошну нічну тишу, аж поки не впав артилерійський грім, і тоді я нарешті усвідомив, що війна насправді сунеться на нас. Потім почувся глухий гуркіт вибухів, і по всьому Бахмуту почали запалюватися вогники світла — мирні мешканці прокидалися, аби зустрічати війну.

З вулиці лунало метушіння та грюкання дверцятами автомобілів — деякі сім’ї намагались врятуватися ще вдосвіта. Вони боялися, що російські війська ось-ось прорвуть лінію фронту, яка знаходилась всього у 27-ми кілометрах на схід.

Декілька годин потому, застрягши в черзі до заправки, я побачив, як нас минає колона вантажівок з похмурими обличчями солдат. Їх ніхто не вітав. Солдати та цивільні мовчки дивились одне на одного. За цими солдатами слідували інші — всі вони мовчки, зі стиснутими вустами, їхали на все гучніші звуки обстрілів.

«Цих хлопців ось-ось знищать: вони самі, без жодної допомоги, — лютував чоловік поряд зі мною. — Захід заявляє, що запровадить санкції проти Путіна, поки той ґвалтує нашу країну. Сміючись в обличчя Америки, він нас усіх їбе. Він роками готував свою економіку — маючи нафту і газ, щоб захистити себе. Зараз настав момент його тріумфу і нашого падіння».

Так почалася війна.

6 березня 2022 року, Харків

У лікарнях Харкова обличчя війни, яку розпочала Росія, ліпилися уламками скла й охопленою вогнем шрапнеллю. Жінок «прикрашали» шви, синці та ядучий колір зеленки. Поранені діти дивилися зі своїх лікарняних ліжок, мляві від болю і травм. Хтось плакав від шоку. Від артилерійських обстрілів та реву авіації над головами трусилися вікна палат.

Страх переслідував їх навіть тоді, коли виснажений медперсонал, що працював у дві зміни, обробляв їхні рани.

Олена Буряченко була однією з жінок, яких я там зустрів. П’ятидесятип’ятирічну продавчиню відкинуло до стіни шквалом скла та уламків, коли російський снаряд влучив у її квартиру.

«Я повзала із закривавленою головою, не бачачи нічого перед собою, а на обличчі відчувала глибочезні діри, — розповіла мені Олена. — Врешті-решт десь знайшла рушник і витерла кров, сподіваючись, що тепер зможу бодай щось побачити. Але я все одно не бачила. Одне око цілком засліпло, а іншим я бачу лише частково».

Попри жахливі травми обличчя, вона зібралася з духом, спокійно дивилячись у камеру, поки фотограф The Times Джек Хілл робив знімок. Її пошматована й роздерта шкіра позначала рух російської кампанії: від амбіційного військового прориву до варварських і смертоносних бомбардувань.

23 квітня 2022 року, Сіверодонецьк

Я зустрів шахтаря, який щойно попрощався з усим, що мав. Рано вранці він встав з ліжка, спакував невелику сумку зі змінним одягом, зубною щіткою, засобами гігієни і трьома книжками. Востаннє погодував собаку, попрощався з ним і випустив за двері. Сльози душили його. Води з крану не було вже декілька тижнів, тож він випив склянку кип’яченої дощової, зібрався докупи й пішов до місця збору на евакуацію. Порожні вулиці здригалися від артилерії. Під ногами хрустіло скло та уламки.

Це був Олег Штогрін, 53 роки. Після годинної «прогулянки» розбитими порожніми вулицями, він знайшов потрібну адресу з повідомлення на телефоні та зайшов у будинок у затишку маленького дворика. Там він чекав на Дейва Янга, британця, який приїде на мінібусі та евакуює його.

Я ж познайомився з Дейвом декількома тижнями раніше. Він розповів, що займається евакуацією людей з місць бойових дій, а я запитав, чи не можна поїхати з ним. Так я опинився разом із Дейвом у Сіверодонецьку під час однієї з його евакуаційних місій. В Україні він живе вже понад 16 років, та від початку повномасштабного вторгнення врятував із місць бойових дій на Донбасі вже 46 українців 14 «ходками».

«Я хотів не картати себе, коли закінчиться війна, — розповів Дейв, коли забрав Олега. — Я хотів переконатися, що зробив усе можливе, аби допомогти людям у цій ситуації, а не пасучи задніх або роблячи менше, ніж міг би».

«Це Дейв, я прийшов вас врятувати»

56-річний британець евакуює українців із лінії фронту. Репортаж Ольги Омельянчук

Я повернувся до Олега, що сидів на задньому сидінні, та запитав, як він почувається.

«Мій собака», — єдине, що він відповів, втупившись у вікно.

19 липня 2022 року. Перший потяг Грейт Вестерн, десь поблизу Тонтона

У вагоні потяга, що їхав полями Девона, я думав про той перший день у Сіверодонецьку, тож вирішив написати Дейву «привіт». Вотсап став артерією, що пов’язувала дім із Україною.

«Все ближче підлітаю до сонця, можливо, скоро його побачу», — відповів Дейв.

Виявилось, що під час рятувальної місії він потрапив у засідку та отримав серйозні поранення. «Я втратив одне око, одного пасажира, та двічі мав ремонтувати свій мінібус».

Здавалося, потяг до Тонтона повзе.

26 вересня, Харків

Я зустрівся з Мар’яною Жагло ще раз. Тепер вже військова, вона щойно приїхала з фронту на ротацію. Та наша перша зустріч у неї на кухні вісім місяців тому здавалася такою давньою, ніби інша епоха. Вже немає червоної фліски та карабіна «Зброяр». Мар’яна у повному бойовому спорядженні, з автоматом Калашникова, і в ній відчутна та задавнена, виснажлива втома, що її часто бачу у воїнів, які повертаються з фронту. Розмовляла вона тепер теж інакше.

«Справа не в тому, страшно тобі чи ні, — сказала вона. — Тут або ми їх, або вони нас. Переможе лише одна сторона. Тож я боєць, і я б’юся. Ти перестаєш зважати на страх. Стріляй, або застрелять тебе».

Вона запнулася.  

«Більшість мертвих російських солдатів я бачу пошматованими: лишень руки та ноги. Після звірств у Бучі та Ірпені не так уже й зле бачити їхні трупи у такому вигляді».

29 вересня, Куп’янськ

Струнка білявка років тридцяти стояла на засипаній уламками вулиці, не зводячи погляду з мертвого російського солдата. У нього поцілив снаряд, надворі яскраво світило сонце, і вигляд він мав не найліпший. Вона нажахано затуляла обличчя руками і все повторювала сама собі: «Мертва людина, мертва людина».

Я тоді долучився до однієї з рятувальних операцій Дейва. Цього разу ми йшли пішки, і Дейв бадьоро крокував попереду з пов’язкою на місці втраченого ока.

За поворотом серед руїн лежали ще кілька тіл мертвих солдатів, розкидані серед свинячих туш: із якогось дива осколками скосило і військових, і тварин.

Певний час я не міг збагнути, чому жінка так вражена цим мерцем. Мій перекладач трохи поговорив із нею, а тоді пояснив:

«Вона не один тиждень провела під землею, у сховищі. Це вперше, як вона вийшла на денне світло. Коли востаннє бачила місто, тут було нормальне життя. Вона ще ніколи не бачила мерців».

8 жовтня 2022 року, Ямпіль

«Нумо, друже, давай відвеземо тебе додому», — прошепотів Леонід Бондар, нахиляючись до полеглого українського бійця, чиє тіло щойно витяг із землі. Бондар — член команди «На щиті», яка займається евакуацією 200-х. Це кодова назва, якою військові з обох сторін кличуть евакуацію загиблих з поля бою. «Дякую за все, що ти тут зробив, але час повертатися додому».

Вбитий вояк поміж рештою полеглих з обох сторін у цій ділянці лісу, досі мав посвідчення, хрестик, ніж, запальничку та кепку з акулою. Йому було 38. Потім я знайшов його на фейсбуці: у нього залишилась дружина і маленька донька.

Людські втрати у цій війні вже величезні. За оцінками Пентагону, з 24 лютого із кожного боку вбитих і поранених військовослужбовців — понад 100 тисяч: співвідношення загиблих і поранених зазвичай вислизає зі звітів. 

Команда «На щиті» зробила свою справу і завантажила у машину тіла вбитих українських і російських військових. До усіх убитих ставились з повагою, але поскладали тіла у певному порядку: російських знизу, українських зверху. Тільки пізніше, вже в морзі, я побачив, як працівник писав на пакетах із тілами російських солдатів: «Орки».

2 грудня 2022 року, східні околиці Бахмута

На східному боці річки кількасот людей і досі виживали у підвалах, ненадовго виходячи на поверхню у перервах між обстрілами. Вони блукали разом зі зграями покинутих собак, немов поодинокі вцілілі у постапокаліптичному світі.

Виживали вони, готуючи свій мізерний раціон на дров’яних печах, а щоб помитись, кип’ятили дощову воду. Ночами, коли обстріли посилювалися, вони тулились під землею, у мороці, освітленому лише блиманням саморобних сальних свічок, закутавшись у ковдри та кілька шарів одягу. Випорожнялися в горщики, які після сходу сонця виносили на вулицю.

На безлюдних вулицях невеликі групки мародерів нишпорили покинутими будинками і магазинами у пошуках поживи. В одному зі зруйнованих багатоквартирних будинків ми знайшли тіло літньої жінки: вона лежала мертвою на підлозі своєї пограбованої квартири. Лежала на спині. Я не певен, що саме її вбило: осколки, хвороба, холод чи щось інше. Забрати її було нікому, тож ми залишили її там, застиглу і покинуту серед вивернутих шухляд і розкиданих речей.

14 лютого 2023 року, Дніпро

Українських поранених, які прибувають з боїв під Бахмутом, надзвичайно багато. Сотні військових з осколковими пораненнями щотижня надходять до лікарень Дніпра, звідки їх відправляють на захід країни для подальшого лікування. Змінився і склад поранених. На початку війни було більше молодих чоловіків, переважно кадрових військових. Тепер тут мобілізовані, років сорока-п’ятдесяти.

Розмовляючи з ними в одній із невеликих міських лікарень, я помітив, що їхні історії позбавлені удаваного запалу і величання. Вони говорять тихо, а коли й сміються, то хіба з полегшенням. Один лейтенант, дрібний підприємець, резервіст, якого направили до Бахмута у січні, трьома днями раніше потрапив під кулю снайпера, яка розтрощила йому кістку зап’ястя. Про те, що сталося, він розповів на одному подиху. Як це й буває з воєнними історіями, виклад вийшов характерно стислим і лаконічним. Ось що він розповів.

«У нашому секторі в Бахмуті працював російський снайпер, тож я нахилився і став шукати його через приціл, щоб визначити його позицію. Аж тут — спалах: він поцілив мені у зап’ястя, перш ніж я встиг лягти. Я звалився, кістка розтрощена, кров ллється навсібіч. Побратим поряд зі мною запанікував, то я здоровою долонею ляснув його по обличчю і кричу: накладай турнікет! Попросив рацію і навів на снайпера три артилерійські постріли. Відтак наказав своїм залишатися на місці, а сам пройшов п’ять кілометрів до перев’язочного пункту. Рука теліпається, геть уже готова».

18 лютого 2023 року, Луганський фронт

Група українських солдатів схилилася над екраном в оперативному штабі — підземному гаражі у напівзруйнованому селі. Раніше того дня один із їхніх саперів, на позивний «Атом», прикріпив до невеликого дрона заряд вибухівки.

Тепер імпровізований апарат-камікадзе, яким керує одна з двох батальйонних операторок безпілотниками, і який знімає інший дрон, рухається на екрані до джипа з двома росіянами. Мені було видно, як один із росіян стоїть біля капоту. Інший, схоже, сидів у машині. Я намагався осягнути всю значущість моменту, коли спостерігаєш за вбивством двох людей в режимі реального часу, але направду момент здавався доволі банальним. Та не для українських бійців.

«Сука! Зараз здохнеш!» — кинув командир батальйону, майор Кирило Кирилович, роздивляючись ворога у сіруватому блиманні екрану. Безпілотник-камікадзе понісся до своєї цілі… і впав у сніг поруч із тими двома, не вибухнувши.

Солдат, який за цим спостерігав, аж скрикнув від люті й розчарування.

«Нічого! — мовив майор Кирилович, опанувавши себе. — Це просто тестовий запуск. Наступного разу спрацює».

19 лютого 2023 року, Вугледарський фронт

У Вугледарі українські військові могли б тішитися плодами перемоги. За останні десять днів вони відбили три великі ворожі атаки на свої позиції, розгромили бригаду російських бронетанкових військ за допомогою артилерії та мінування, знищили десятки танків і бронетранспортерів, а втрати росіян лічилися на сотні. Проте настрій серед офіцерів і бійців замислений, навіть смутний.

Я супроводжував 30-річного командира мінометного взводу Тараса на передовий спостережний пункт. Торік, власне перед мобілізацією, Тарас працював на круїзних лайнерах помічником офіціанта. Ми пробиралися крізь бойовище — голе поле каші зі снігу, криги і багнюки, а він розповідав мені про сонце і синє море, про Південну Америку, Кариби і статуї острова Пасхи. Для свого підрозділу він був молодий. Тут більшість бійців мають вік за сорок.

Майже всі мобілізовані.

«До минулого року 99 відсотків із нас були цивільними, — сказав Тарас. — І, пішовши у військо, ми всі щось втратили: роботу, дівчат, друзів. Але якось звикли. Ми змінилися. Наше життя — це накази, служба, бої. Нам вистачає розуму не вважати, що росіяни не повернуться сюди знову. Ґрунт затвердіє. Росіяни знову полізуть».

Пізніше, перш ніж ми розійшлися, він згадав про бійця, якого призвали разом із ним минулого року. Його звали Ігор. Вони разом навчалися, спали на одній койці — і потоваришували. Та невдовзі по тому, як вони разом прибули на фронт, Ігор загинув від вибуху російського снаряду не далі, ніж за сорок метрів від Тараса. Це було пряме влучання, і все, що залишилося від його друга — рука і нога.

«Мене вивернуло, — згадав Тарас. — Це була перша смерть, яку я побачив; жахлива смерть. Але більше мене від вигляду крові й смерті не нудило. Якось я до того звик». 

Над перекладом працювали: Ксенія Табака, Олеся Сторожук та Юлія Шекет
Літературне редагування: Станіслав Остапенко, Марічка Паплаускайте
Колаж: Вадим Блонський

Ентоні Лойд (12.09.1966 р.н.) — відомий британський воєнкор, спеціальний кореспондент The Times, який висвітлює війни та збройні конфлікти у світі протягом останніх 30 років. До початку журналістської кар’єри Лойд був військовослужбовцем армії Великої Британіі і як командир взводу був у місії, зокрема, в Іраку. Перший свій репортаж для The Times Лойд написав у 1993 році з Боснійської війни. З тих пір працював, зокрема, у Сирії, Лівії, Афганістані та Сьєрра-Леоне. Війну в Україні висвітлює з 2014 року. Ентоні Лойда чотири рази визнавали іноземним кореспондентом року на National Press Awards. Крім іншого, він також став лавреатом французької премії Bayeux Calvados-Normandy Award, якої минулоріч удостоїлися українські фотожурналісти Мстислав Чернов і Євген Малолєтка. Лойд відомий своєю книгою «My War Gone By, but I Miss It So» й тим, що у 2019 році вистежив британську наречену ІДІЛ Шаміму Бегум.