Укроп–хол

Вони називають себе волонтерами «першої хвилі мобілізації». Навесні 2014-го стали на захист рідного міста, яке ледь не перетворилося на «народну республіку». З першими пострілами російських найманців вирушили на схід України. Об’єднавшись у 2015 році під затишним дахом волонтерського центру «Укроп–хол», харківські волонтери нині опікуються сім’ями загиблих на Донбасі, а також не дають Харкову забути ціну спокійного життя.

Святе

До Євромайдану Марина Полякова була передусім дружиною та матір’ю двох спортсменів. Її чоловік — майстер спорту міжнародного класу з тенісу. Син теж займався тенісом, поки не зламав ногу. Після травми посідав призові місця у міжнародних змаганнях, але вже з гольфу.  

— В нас родина спортсменів, тож для мене приниження прапора, гімну — неприпустимі речі. Я ридаю, коли мої хлопці заходять на п’єдестал і піднімається прапор України. Для мене це святе, — каже жінка. — А тут раптом якісь незрозумілі люди наважуються з цього знущатися! Як це так — російський прапор на облдержадміністрації в моїй Україні, в моєму Харкові? Та хто ви такі? Що собі надумали?

Марина Полякова ходила на Євромайдан разом із 20-річним сином. Він входив до складу Міської сотні самооборони Євромайдану, патрулював вулиці, а згодом охороняв вхід до будівлі Харківської обласної державної адміністрації після того, як її зайняли харківські патріоти. 

1 березня 2014 року — день, який змінив Маринине життя. Тоді вона, як завжди, прийшла на майдан Свободи. Біля ХОДА вже зібрався чималий натовп антимайданівців. Марина зайшла всередину, щоб привітатися й поспілкуватися зі своїми, євромайданівцями, аж раптом почався штурм — тоді жінка протягом цілої години була впевнена, що втратила сина назавжди.  

— Підходжу до дверей і бачу, що з вулиці на обладміністрацію несеться натовп людей, а наші міліціонери просто розходяться. Я розумію, що моя дитина десь там в оточенні, намагаюся вийти. Але хлопці мене не пускають, бо ж несеться натовп. Уже і ментів розкидали, летять палиці, каміння, світлошумові та сльозогінні гранати, нічого не видно, — пригадує Марина. — Хтось зриває штори, розчахує вікна, бо дихати нічим. Крик, мат, мене штовхають угору. Я ментам  кажу, щоб відпустили, бо в мене там дитина на вулиці. А вони мені відповідають, що «всіх замочили». Починаю сповзати по стіні, а вони кажуть: «Че стала, коза?». І потягли мене на п’ятий поверх.

Приблизно годину Марина Полякова бігала сходами ХОДА, намагаючись знайти вихід. Раптом подзвонив телефон, і глухий голос сина у слухавці промовив: «Мамо, я в оточенні». Щоб вибратися, Марина підійшла до антимайданівців, які натоді вже захопили будівлю, та вдала із себе бухгалтерку. Мовляв, опинилася в адміністрації, бо робить звіт. Ті вивели її з ХОДА «коридором ганьби», яким раніше провели харківських патріотів.  

— Двоє беруть мене під руки, а третій голову прикриває. Спускають мене по сходах. Галас стоїть страшний. Мене щипають, хочуть вдарити. Ті, хто мене веде, намагаються їх перекричати — мовляв, не бийте, вона своя. Протягли мене тим «коридором ганьби» десь метрів 40-50 і кажуть: ну все, йди. А я йти не можу, ноги ватяні. Але розумію, що треба йти шукати свою дитину, — згадує жінка.

Трохи згодом з’ясується, що її побитого сина разом з іншими 40 хлопцями, що захищали облдержадміністрацію від антимайданівців, відвезли до Дзержинського райвідділу внутрішніх справ, де взяли покази й відпустили.

Того дня на даху Харківської облдержадміністрації таки забовванів російський прапор. Його підняв громадянин Росії. А вже за 45 хвилин синьо-жовтий стяг повернули на місце. Під час штурму травмували 97 людей. Син Полякової отримав струс мозку й забиття. 

Закінчивши влітку 2015-го Харківський національний університет ім. Каразіна, хлопець поїхав учитися до Німеччини, де живе його батько. 

Марина Полякова залишилася в Харкові. З квітня 2014 року як волонтерка почала допомагати українській армії на Донбасі, а незабаром — уже і сім’ям загиблих українських захисників. У 2015-му очолила громадську організацію «Всеукраїнське об’єднання рідних зниклих безвісти та загиблих захисників України».

— Мене часто запитують, чому я займаюся волонтерством… Адже могла б спокійно жити з родиною в Німеччині. Я не можу на це відповісти, бо не дай Боже таке пережити… Пережити годину, коли думаєш, що твоя дитина загинула, коли не знаєш, ані де він, ані що з ним, — каже волонтерка. 

Потяг допомагати людям Марина відчувала завжди. І потроху допомагала нужденним. Іще на початку нульових, коли жила з родиною в Німеччині, пересилала в Україну новорічні подарунки, одяг і взуття для дітей з інвалідністю. Коли на Донбасі почалися воєнні дії, осторонь лишатися не змогла.

— Я розумію, що люди гинули завжди, від аварій та хвороб, але тут масштаб інший — захист країни. Це вже про героїзм. Багато хлопців ішли на фронт добровільно. Залишали сім’ї, воювали й гинули. Розумієте ступінь відповідальності, яку ці люди відчували за долю країни? — каже волонтерка.

— А ти хіба не можеш зібрати себе докупи й допомогти їм, їхнім батькам, дружинам, дітям? Ну як це можна покинути? В моєму розумінні це зрада. Тож поки стане сил і здоров’я, допомагатиму.

Український опір

Вже наступного після штурму дня Харківщина отримала нового очільника області. Відомого своїми проросійськими поглядами Михайла Добкіна змінив колишній депутат Харківської облради, активний учасник Помаранчевої революції Ігор Балута. Одразу сформували громадський штаб оборони Харкова, до якого ввійшли понад чотири десятки різних громадських організацій. Секретарем штабу став організатор і координатор харківського Євромайдану Ігор Толмачов. Згодом зі штабу виокремився так званий «комітет волонтерів», який об’єднав усіх готових допомагати українській армії. Марина Полякова була там секретарем, а очолив комітет голова Благодійного фонду «VolUA» харківський бізнесмен Максим Зеленський. 

Під час подій на Євромайдані Максим був постачальником: коли майданівці зайняли приміщення держадміністрації, привозив їм воду та їжу. В квітні 2014-го, коли треба було вдягати, взувати й годувати українських захисників на Донбасі, одразу долучився до волонтерського руху. Разом з Ігорем Толмачовим вони проводили тренінги з надання першої медичної допомоги для волонтерів, що їздили в район АТО.

— Тоді проблеми волонтерів полягали в тому, де що взяти, а як дістали — де зберігати. Як правило, в останні дні зборів до району АТО виявлялося, що бракує двох-трьох пар взуття або комплекту форми. Тоді форму можна було купити або гуртом, або за шалені гроші у харківському військторзі «Мілітарист».  Стало зрозуміло, що нам потрібен волонтерский центр, куди допомогу можна було би звозити та зберігати до відправлення на фронт, — пояснює Максим.  

База волонтерів мала розташовуватись у центрі міста, до того ж на території, що охороняється, адже з початком війни на Донбасі у приміщення, де збирали волонтерську допомогу армійцям, бувало, навіть кидали гранати. Наприклад, у вересні 2014 року з гранатомета був обстріляний офіс харківського адвоката Олега Головкова. Як волонтер він збирав допомогу українським бійцям. Перед тим як надсилати речі та провіант у район АТО, їх зберігали в його офісі. На щастя, напад відбувся вночі, тому ніхто не потерпів. А вже у листопаді того року кинули гранату в приміщення рок-пабу «Стіна», що на вулиці Римарській, де також збирали допомогу військовим. Через вибух були ушкоджені 13 людей. 

Допоміг власник готелю «Харків», розташованого на центральному майдані Свободи, — дозволив волонтерам зайняти занедбане приміщення колишнього стриптиз-бару на другому поверсі. Так і з’явився «Укроп–хол» (від «український опір»).

— «Укроп–хол», за ідеєю Ігоря Толмачова, мав стати майданчиком, який об’єднував би всіх, хто хоче допомагати нашим військовим. Не змагався б за пальму першості, а просто координував роботу волонтерів, — пояснює Максим Зеленський. — Раніше ми займалися цим розрізнено. Натомість у центрі створили сайт для волонтерів, довідники, інструкції безпеки. Тоді волонтери взагалі боялися давати про себе інформацію, адже її зливали, а згодом люди страждали від цього. Ми мали власного диспетчера, якому платили з Ігорем зарплату і дали окремий телефон з оплаченими заздалегідь послугами. З міркувань безпеки в обличчя його ніхто не знав, натомість він приймав дзвінки від усіх волонтерів, де б ті не були — у місті, на фронті чи в дорозі. Диспетчер отримував інформацію і передавав нам, а ми вирішували, як допомогти.

Вибух 

22 лютого 2015 року Максим Зеленський повернувся з Києва, де домовився з українськими виробниками про постачання армійського одягу та взуття без авансової оплати й розрахунок лише після продажу. Таким чином можна було швидко заповнювати раптові потреби солдатів, не переплачуючи за терміновість. 

Того дня у Харкові проходив «Марш єдності», присвячений річниці Євромайдану. Під час маршу стався вибух, який забрав життя чотирьох людей, серед яких був Ігор Толмачов, 15-річний Даня Дідик, 18-річний Микола Мельничук та підполковник міліції Вадим Рибальченко. 

— Вранці я повернувся з Києва, заскочив додому перевдягнутись і поїхав до Палацу спорту. Залишив машину неподалік, знайшов Ігоря і доповів йому, що приміщення маємо, форму теж маємо, тож за місяць-другий центр можна запускати. А він якраз організовував колону, яка мала пройти центром. Замість іти разом із ними, ми вирішили, що я поїду машиною вперед — розвідати, чи немає по дорозі сепарів, — згадує Максим. — Я встиг відійти всього на кілька метрів, коли почув вибух. Спершу подумав, що то якась ГАЗель стрельнула вихлопом газу.  Але пішов димок, а колона стала… Думаю: щось не те, повертаюся в початок колони й бачу — лежать люди. Ігоря відтягнули убік хлопці, які пройшли курси парамедиків. Почали його качати (робити непрямий масаж серця, — прим. авт.).

Понад десять хвилин качали, але марно. Наче в якомусь маренні, ми запхали його у швидку. Вірили, що він виживе… Це тепер розумієш, що він був уже мертвим, бо я бачив чималу дірку над серцем. Але точно це засвідчила вже бригада у швидкій. Тож ми його винесли, поклали на газон і накрили українським прапором.  

Понад десять людей тоді отримали поранення. На думку експертів, вибухнула протипіхотна міна з радіодетонатором. У грудні 2019 року суд визнав винними в організації вибуху трьох мешканців Харківської області, засудивши їх до довічного ув’язнення. Наступного дня їх передали представникам ДНР і ЛНР у межах великого обміну ув’язненими й полоненими.

Ігор Толмачов не дожив до відкриття волонтерського центру, але назавжди залишився ідейним співзасновником як «Укроп-холу», так і Благодійного фонду «VolUA», який наразі очолює Максим Зеленський. Заснувати фонд також порадив Ігор, адже волонтерському центру потрібно було укласти офіційну угоду оренди приміщення. І дотепер у звітах фонду Максим вказує серед засновників ім’я загиблого товариша.

Волонтерський центр «Укроп–хол» запрацював улітку 2015 року. Він об’єднав десятки громадських організацій та сотні людей, які допомагали українській армії і стримували ситуацію в Харкові. Це було культове місце, де могли зустрітися представники силових структур, військкоматів та громадських об’єднань, що опікувалися безпекою.

— Там збиралися близько десяти силових громадських організацій — «Правий сектор», «ультраси», «Самооборона Харкова», «Автомайдан» тощо. Вони мали право викликати військкома та інших чиновників, вимагати чітких відповідей щодо безпекової ситуації у місті, розробляти механізми, пропонувати допомогу, — розповідає Зеленський. 

В «Укроп–холі» також проводили вечорниці та продавали українські сувеніри, організовували зустрічі «Пласту», влаштовували панахиди за загиблими українськими солдатами.   

Відстояти своїх «небойових»

Цього року волонтерський центр перебрався із другого поверху старого корпусу готелю «Харків» на четвертий. Приміщення вдвіче менше, втім, наразі й потреби армії вже не такі, якими вони були на початку війни. 

— Багато питань із забезпечення наших захисників уже відпали. Наразі головний клопіт — це сім’ї загиблих, які до нас приходять. Хоча держава надає їм грошову допомогу, багато сімей у проміжку від похорону до отримання виплат потребують підтримки. У цей найважчий для них час державі вони взагалі не потрібні. Саме тут волонтери їх підхоплюють і допомагають — морально та юридично, з оформленням усіх необхідних документів, — пояснює Максим Зеленський.

Марина Полякова знає кожну родину загиблих харківських воїнів особисто й робить усе можливе для їхньої підтримки.  

— Що ми можемо? Кинути пост у фейсбуці про збір грошей на похорон чи ліки. Особисто я можу звернутись до чиновників міськради чи обласної адміністрації, якщо потрібно вирішити питання з виплатами на місцевому рівні, або до військкомів, коли потрібна якась довідка. Маю власні важелі, коли терміново потрібно вирішити питання.

Особливий біль сімей загиблих — небойові втрати. Часом трапляється, що військовий гине у ДТП чи накладає на себе руки. Якщо у першому випадку родина може розраховувати на державні виплати, то у другому — ні. 

— Трапляється різне: самогубства, ДТП, нестатутні відносини, бійка якась, де комусь закортіло й він кинув гранату. За все відповідає командир. Може статися нещасний випадок, і тоді з частини йде лист із поясненням, чи пов’язано це із захистом Батьківщини, чи не пов’язано. Якщо не пов’язано, то сім’я лишається беззахисною. І, на жаль, часто буває так, що просто звалюють усю провину на загиблого, — пояснює Полякова.

Наталія Вольська, мати українського солдата Павла Міскевича, за освітою юрист. Вона не має статусу «члена сім’ї загиблого», адже смерть сина є «небойовою втратою». Попри те, що її Павло проходив службу в одному з найгарячіших місць Донбасу — на блокпості «Фасад» у місті Щастя на Луганщині.

Син Вольської помер за загадкових обставин у харківському військовому шпиталі після поранення, яке отримав у селищі Мар’їнка Донецької області. 

Після нетривалого слідства у 2017 році справу Павла Міскевича закрили, навіть не попередивши про це близьких. Але наступного року мати загиблого через суд домоглася поновлення слідства. Наразі за фактом загибелі її сина відкрито три кримінальні справи. Жінка вирішила не лише боротися за добре ім’я свого сина, а й допомагати тим, хто опинився в подібній ситуації.

— Наразі я збираю інформацію, розмовляю з членами сімей загиблих. Сухими юридичними фактами виписую всю історію бійця, докладаю копії документів. Потім передам усе це фаховим юристам, які нададуть свої висновки та зауваження щодо цих справ. Я впевнена, що більшість із них мають добру судову перспективу, — каже Наталія Вольська.

За словами Марини Полякової, боротьба за «небойових» триває вже чотири роки. Безліч разів волонтери порушували це питання у столичній Раді у справах ветеранів війни, сімей загиблих (померлих) захисників України. Але там відказали: вирішуйте питання на місцях.

Таким сім’ям дуже допомогло би ухвалення закону «Про захисників України та членів їхніх сімей». Проєкт закону вже зареєстровано, і волонтери сподіваються, що депутати найближчим часом за нього проголосують.

— Наразі ми керуємося старим законом «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту». А там — афганці, інтернаціоналісти, ветерани Другої світової. Натомість повинен бути закон «Про захисників України», бо ми воюємо на власній території. Захищаємо свої кордони. І якщо цей закон ухвалять, то багато небойових стануть у нас бойовими, — пояснює Марина.

Тим часом волонтери вирішують проблеми «на місцях». Нещодавно відстояли право на допомогу від держави для доньки ще одного «небойового», командира відділення батальйону «Запоріжжя» у складі 56 ОМБР Сергія Міщенка. Він загинув, так і не встигнувши одружитись і дізнатися, що стане батьком.

— Волонтерськими зусиллями зібрали гроші на генетичну експертизу Сергієвої доньки Єви. Провели експертизу «бабуся-внучка» й довели, що Єва — дочка Сергія Міщенка. Вже маємо рішення суду визнати її донькою загиблого. А з цим рішенням уже можна йти у соціальні служби. Дитина, слава Богу, нарешті матиме допомогу з утрати годувальника, — каже Марина Полякова. 

Ломи

Опікуються волонтери й тим, щоб крізь мішуру коштовних парків та скверів  Харків не забував, якою ціною його мешканці спокійно ходять своїми вулицями. За п’ять років існування «Укроп–холу» волонтери зробили чимало для увічнення пам’яті про загиблих українських захисників. Наприклад, домоглися від міської влади виділення коштів для алеї Слави на 18-му кладовищі, де поховані загиблі харків’яни.

Алею Слави відкрили у жовтні 2017 року. А вже восени 2018-го у харківському метро з’явився вагон із фотографіями загиблих на Донбасі харків’ян, а також інформацією про найстрашніші сторінки російсько-української війни: бої за Савур-Могилу, Іловайськ, Донецький аеропорт, Широкине, Щастя, Дебальцеве, Авдіївку. Цей проєкт має назву «Історія нескорених». Наразі він отримав продовження — великі стенди встановили у Харківському обласному військкоматі на Коцарській, планують розмістити «Історію нескорених» у  частині 3017 Нацгвардії та Харківському національному педагогічному університеті ім. Сковороди.  

Цьогоріч за ініціативи Марини Полякової на фасаді храму Іоанна Богослова з’явилися меморіальні дошки з іменами 273 мешканців Харківської області, загиблих на сході України. Волонтерка називає цей проєкт «народним», адже кошти на нього збирали поміж сімей загиблих, бізнесменів, IT–спільноти та просто небайдужих людей.  

На цьому харківські волонтери зупинятись не збираються — планують відкрити у Харкові алею Пам’яті загиблих на Донбасі мешканців Харківської області. Проєкт уже готовий та погоджений з міською владою.

— Дехто називає нас, волонтерів, «ломами» (від російського «лидер общественного мнения»), — всміхається Марина Полякова. — А ми і є «ломи», бо вперлись і йдемо вперед, до своєї цілі. Бо жодне ім’я українського героя не має бути забутим.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]