Ми є

Це був той вид страху, коли ноги набираються свинцем, а серце, як не заспокоюй, виривається з грудей, наче дикий звір, захований в клітку. Але шляху назад не було: в одній руці 15-річна Саша тримала балончики з блакитною та жовтою фарбою, в іншій — стискала трафарет, який уже не раз допомагав їй з’єднати дві кольорові риски в український прапор. Від напруги тіло здригалося, а пальці зводило судомами, але дівчина вперто виводила на черговому паркані стяг. Для неї, школярки з окупованого містечка на Донеччині, це було визначніше за Акт злуки. Майже через 100 років по тому, як Україна стала соборною, школярка Саша вела власну боротьбу за цілісність своєї країни. 

За свою проукраїнську позицію ледь не загинула. У 2015-му її намагалися задушити просто посеред вулиці, допитували у так званому МДБ і болісно цькували у школі. За те, що не захотіла полюбити Росію, від Саші відмовився батько. Дівчина виїхала в одну з мирних областей країни, однак уся її родина досі лишається на окупованій частині Донеччини. 

Саша — амбасадорка The Ukrainians, завдяки якій про нашу команду і друкований журнал Reporters знають у примарній «ДНР». Із міркувань безпеки ми змінили її ім’я, але все інше у цій історії — болюча та незручна правда про силу, патріотизм і безпорадність. Адже насправді в Україні немає дієвих програм інтеграції молоді з тимчасово окупованих територій. І, хай би як не старалися, у мирних містах навряд чи зможуть по-справжньому зрозуміти тих, хто щодня бореться в окупації за своє вкрадене майбутнє. 

«Тепловушки»  

Хоч надворі вже досить холодно, зустрічаємося з Сашею в парку в одному зі спальних районів Києва. Закутана в шалик, у яскравій шапці, що сповзає на очі, вона у свої тепер уже 23 скидається на підлітка. У першу годину розмови сильно ніяковіє: кав’ярня з величезним списком десертів і напоїв, реконструйований парк із біговою доріжкою, нові дерев’яні лавки з виглядом на озеро і, головне, десятки людей довкола — усе це для неї незвично. 

— Не дивуйтеся, — сама випереджає мої запитання, — я просто останні пів року була вдома. А в нас же там немає всього цього. Ні парків, ні кав’ярень. Та що казати: світло не відключають, зв’язок не глушать — уже радість. Можна хоч в інтернеті посидіти. 

Сашин дім — на окупованій частині Донецької області. У тепер спустошеному війною та безробіттям шахтарському містечку колись жили приблизно 50 тисяч осіб. Улітку 2014-го населений пункт могли звільнити українські військові, але під час артилерійських боїв вони були змушені відступити — домівку дівчини, за даними розвідки, підтягнулися відбивати регулярні війська РФ. Відтоді минуло майже вісім років, за які бойовики осіли в містечку, а патріотично налаштовані місцеві мешканці майже повністю втратили надію повернутися назад в Україну. 

Перший обстріл, перша гусенична техніка на вулиці перед будинком і перші озброєні чоловіки біля вікон назавжди закарбувалися в Сашиній пам’яті. У 2014-2015 роках, каже, був іще той калейдоскоп подій: місто переходило від бойовиків до української влади й назад, потрапляло під масивні обстріли, пережило кілька гуманітарних криз, коли не було ні води, ні світла, а ще місяцями жило без медичної допомоги, магазинів, аптек, банків та мобільного зв’язку. 

— Але чи не найбільше з тих подій, — каже, — запам’яталося, як ми сиділи на уроці — це було у дев’ятому класі, — і раптом почули, як надворі кричать щось там про Росію. Типу, «Россия, приходи!». Підбігли до вікна разом з учителькою й побачили натовп із триколорами. Це була весна 2014-го, і ми ще не здогадувалися, який кошмар на нас чекає. 

Першою про те, що на Донбасі почнеться війна, Саші сказала бабуся. Підлітком дівчина вирішила поїхати від мами з вітчимом, і відтоді аж до смерті старенької — та померла минулоріч — була поруч із нею. Каже, не знала, як саме бабця збагнула, що мітинги закінчаться бойовими діями, але вірила кожному її слову, тому на репліку про війну одразу випалила: «Ба, що ж мені тепер робити?». У відповідь почула: «Зберегти себе та свою гідність». Цього правила дівчина дотримується і досі. 

Ми сидимо на дерев’яній лавці на березі озера, й Сашині історії про перший рік окупації здаються мені сценарієм американського екшну. 

— Якось, — ділиться, — я засиділася на кухні до ночі. Встала зробити чай і почула, як надворі щось бахнуло. Раз, потім другий, третій. Віддалено було схоже на салют, але я на той час уже бувала під обстрілами і точно знала, що це не ознака свята. Вибігла на балкон, а там — ого-го! Небо палає! Тисячі іскор каскадом розлітаються згори вниз. Це було з розряду «страшно красиво»: я заклякла, але таки зробила кілька знімків на мобільний. Зберегла їх і обов’язково колись покажу своїм дітям. 

Наступного ранку містом поповзли чутки, що це було ніщо інше, як битва винищувачів. Люди казали, що українські військові планують ось-ось зайти в місто: одні називали це «звільненням», інші — «окупацією». Втім, Саша, розумна не за роками, усвідомлювала, що не вижила б, якби зблизька бачила, як винищувачі ціляться одне в одного. Почала гуглити: порівняла з десяток фото і відео та зрозуміла, що зазнімкувала зі свого балкона «тепловушки» — хибні теплові цілі. У бойових умовах їх використовують, щоб змусити ракету з інфрачервоним наведенням шукати тепло від спалаху, а не від двигунів літака. 

— Хоча того разу, — припускає, — «тепловушки» могли бути частиною психологічної операції ЗСУ: щоб бойовики боялися, а місцеві — не забували, що справжня армія перебуває зовсім близько і пам’ятає про них. 

Украдене майбутнє 

Дні в окупації змінювалися тижнями й місяцями. Містечко поступово звикло до триколорів, військової техніки та людей у російському «пікселі». Більшість підприємств закрилися, щонайменше половина місцевих — виїхала. Але Саша, на відміну від дорослих, не могла обирати, де їй жити. Оскільки мама з вітчимом трималися кожен за свою яку-неяку, та роботу, неповнолітня дівчина мусила залишатися вдома. 

— І це, — каже після чергової затяжної паузи, — було дуже складно. Рідні обрали нейтралітет, типу, ми ні за кого — аби тільки не стріляли, а я, навпаки, не приховувала своїх проукраїнських поглядів. Мене аж розпирало від гніву, коли бачила російських військових і наших місцевих дурників із так званого ополчення. Досі не розумію, як можна підтримувати людей, через яких почалася війна.

Попри те, що уникали будь-яких рефлексій про погляди на війну, близькі все ж не цькували Сашу за її позицію. Єдиним випадком, що застряг у серці дівчини гострою скалкою, була розмова з біологічним батьком. Чоловік, якого не бачила від народження, раптово з’явився на порозі їхньої з бабусею квартири. Високий, огрядний, він сів за обідній стіл, ніби нікуди й не зникав, і почав розпитувати, як так сталося, що «його єдина донька тепер “бандерівка” та  “укропка”». 

— Я була ось так, — відкриває рота і вибалушує очі, —  максимально здивована. Виявляється, можна було 15 років не цікавитися моїм життям, а потім просто прийти і читати моралі. Коли бабуся попросила батька піти геть, він подивився на мене і дуже-дуже по-злому сказав: «Будеш за Україну — згниєш на підвалі». 

Із 2014-го на тимчасово окупованих територіях дійсно постійно затримують місцевих із проукраїнськими поглядами. Їх, зокрема неповнолітніх, незаконно засуджують за десятками статей кримінального кодексу примарних республік, суть яких зводиться до «державної зради». За так званими законами цивільним дають від 5-6 до 15 років ув’язнення. Покарання за любов до України люди відбувають у колишніх колоніях, а «вироків» очікують у СІЗО. В тюрмах політичні в’язні часто сидять поруч зі зловмисниками, які ще до окупації були засуджені, скажімо, за сплановане вбивство. 

Утім, Саша впевнена, що батько приходив не тому, що боявся її арешту і допитів «на підвалі» десь у закутках колишніх будівель МВС чи СБУ. На її думку, чоловік з’явився, бо переживав за власне життя — за те, що, маючи з нею одне прізвище, теж може «попасти під роздачу». 

— Але та жахлива розмова, — веде далі, — стала для мене поштовхом. Я раптом усвідомила, що моя позиція повинна вийти за межі кімнати з жовто-блакитним прапором на стіні. Вона має звучати не тільки пошепки на кухні. І, щонайменше, я повинна нагадати бойовикам, що не всі місцеві підтримують їх. Я хотіла сказати, що ми є, що на окупованій території теж є українські патріоти. Мені хотілося підтримки, тому одразу почала шукати тих, хто міг би поділяти мої погляди. 

Друзів по духу й позиції Саша моніторила через соцмережі. З міркувань безпеки вона створила кілька сторінок під різними іменами, додалася в десятки патріотичних груп і зафрендила кількох бійців ЗСУ, чиї публічні пости відгукнулися її власним переживанням. 

Дівчина досить швидко відшукала в онлайні однодумців, а потім отримала підтримку і серед реальних знайомих — її найкраща шкільна подруга сказала, що теж готова публічно озвучувати свою позицію. Так довкола ідеї боротьби в окупації, наче туристи біля вогню, всього за два тижні згуртувалися кілька десятків молодих людей з різних куточків ілюзорної «ДНР». 

Тихий спротив 

Озброївшись юнацьким максималізмом, патріотично налаштовані підлітки спочатку розробляли шпигунські плани. Шукаючи шляхи не тільки прояву власної позиції, а й реальної допомоги Україні, вони планували, наприклад, вступити в лави бойовиків, щоб вивідати там секретну інформацію, а потім городами дістатися позицій ЗСУ і все-все розповісти. 

— Але це було щось із розряду фантастики, — без іронічної усмішки, цілком серйозно каже Саша. — Тому ми обрали тихий спротив — вирішили малювати українські прапори та герби, розкидати у поштові скриньки саморобні патріотичні листівки і, можливо, колись організувати мирний мітинг. Розділилися за тим, як жили: одні проводили акції в Донецьку, інші — в області. У моєму місті нас було до десяти осіб. Але тоді всіх так сильно іскрило, що гори, здавалося, можна рухати навіть удвох. 

На позір безпечний тихий спротив насправді щоразу міг коштувати молодим людям життя. Співробітники так званого міністерства державної безпеки, МДБ, чатували на кожному кроці: з 2015 року у «ДНР» з’явилася «норма» арештів проукраїнських громадян, тому силовики залюбки ув’язнювали, зокрема й неповнолітніх.   

Перестраховуючись, школярі купували балончики з жовтою і блакитною фарбою в різних місцях, «працювали» вночі або на світанку, ховали обличчя за шаликами й хустками, завжди ставили когось «на шухер» і за межами своєї спільноти нічого не розповідали про акції. Втім, навіть така конспіранція не гарантувала безпеки, і кілька разів Саша та її друзі тікали від МДБ дворами приватного сектора. 

— Але від наших витівок, — нарешті усміхається, — був вихлоп. У місті почали говорити про групу невідомих патріотів, і ми стали такими собі Робін-Гудами. Тільки замість викрадених у багатіїв грошей роздавали людям надію. Оцим «ми є» нагадували іншим, що не треба боятися.

Я не знаю, чи правда, але подруга розповідала, що її родичі, які до того боялися й голову підняти, якось підняли за столом келих за тих, «хто не засцяв бути у цій дирі українцями». 

Герби й прапори, намальовані школярами, періодично витирали комунальники чи самі містяни. Тоді найбільшим кайфом, сповненим не тільки патріотизму, а й адреналіну, молодь вважала домалювати новий стяг точнісінько на місці старого. 

За понад рік успішних акцій тихого спротиву підлітки зважилися відкритись і публічно вийти на мирний протест. Його ініціаторкою виступила шкільна подруга Саші: вона сконтактувала у соцмережах з проукраїнськими хлопцями з Донецька і запросила їх провести в області спільну акцію. 

— Народ із нашої місцевої двіжухи, — розповідає дівчина, — побоявся відкривати обличчя. Але я їх не засуджую. Ідея дійсно була шизонута — ми планували вийти до мерії, розтягнути навпроти неї прапор і стояти так, скільки стане сил. 

До зухвалої акції молодь майже не готувалася: визначили найближчу дату, коли б усім було зручно зібратися, і прийшли під будівлю мерії. Стали навпроти неї і, як домовлялися, без жодного слова розтягнули жовто-блакитний прапор. Усього було до десятка активістів, більшості з яких не виповнилось і 18-ти. Стяг довірили тримати Саші та її подрузі — на мітингу вони були єдиними дівчатами. 

— Простояли так, — каже після нової паузи, — не знаю, може, хвилин 10. Але нам вони здавалися вічністю. Ніхто на нас не зреагував — на вулиці було пусто, до вікон мерії теж ніхто не підійшов. Подруга якось різко сказала: «Давайте вже йти». Потім хтось із хлопців заховав прапор собі в рюкзака, і ми побігли урозсип. Серце калатало, було страшно, але й кайфово водночас — мені здавалося, що ми могли достукатися до когось з адміністрації, і, якщо за нами не женуться, значить, усе пройшло гладко. Але я помилялася. 

Буквально за кілька хвилин після того, як підлітки розбіглися, за ними таки почалася гонитва. Причому бігти спочатку взялися навіть не всюдисущі співробітники МДБ — за Сашею та її подругою гнався натовп розгніваних жінок. Невідомо звідки з’явившись, вони махали руками, розривались у криках «ловіть бандерівців» і таки притиснули школярок в одному з дворів. МДБшники теж не забарилися — уже за 15-20 хвилин друзі були на допиті у колишній будівлі СБУ. 

— Нас усіх роз’єднали: спочатку по одному допитували хлопців, яких також десь устигли спіймати. Потім взялися за подругу, і вже опісля — за мене. Пам’ятаю, заходжу в кімнату, а там кілька стільців і письмовий стіл. Якби не знати, що тут діється, виглядало б як звичайний кабінет. На столі лежав наш розгорнутий прапор, а поруч сидів, скажімо так, чоловік неслов’янської зовнішності — бурят, може, чи узбек. Він подивився на мене немовби з жалістю і російською запитав: «Гарний стяг, так? Подобається тобі, м? А Україну любиш?».  

Замість плакати дівчина розізлилася. Відповіла, що прапор на столі — найгарніше, що вона бачила, а Україна, частиною якої є її рідне місто, — єдина держава, де вона хотіла б жити. 

Чоловік чи то дійсно з жалощів, чи то від того, що був збентежений поведінкою школярки, допитував її недовго — погортав з її телефона один з акаунтів у соцмережі «Вконтакті», а потім наказав викликати Сашину маму. 

— Я назвала пароль від сторінки, де не було нічого такого, — пригадує дівчина. — Певно, саме це мене й врятувало. Якби в МДБ побачили ті профілі, де я листувалася з іншими патріотами і розповідала, як хочу, щоб усі бойовики померли, — мене б точно засудили. Можливо, навіть убили б.

З дня акції минуло майже сім років, але Саша досі нічого не знає про долю шістьох хлопців, які приїздили мітингувати з Донецька. Каже, жоден із них так і не вийшов потім на зв’язок. Утім, дівчина дуже надіється, що їм таки вдалось вижити, і каже, що публікація історії, яку так довго зважувалася розповісти, можливо, здатна допомогти відшукати цих юнаків. 

— А ще, — каже Саша, — ніколи не забуду, як мене виводили з допиту і з відкритих дверей поруч неочікувано донісся голос нашої вчительки української мови та літератури. Я почула, як вона розповідала про свою колегу, теж учительку. І просила бойовиків придивитися, бо «у школі працює “бандерівка”». Уявляєте собі таке? А потім іще кілька років після доносу ця жінка продовжувала викладати українську. Так звані держустанови на окупованій території повністю перейшли на російську у 2018 чи 2019-му. 

Своя чужа 

Після допиту в МДБ життя Саші кардинально змінилося. Романтика протесту зіштовхнулася з жорстокою реальністю окупації: вдома у дівчини провели кілька обшуків, а потім про її погляди дізналися не тільки близькі — за кілька днів про «бандерівку» та її друзів говорило чи не все місто. Сашу дивом не пов’язали зі старими акціями на кшталт розмальованих парканів, але мітингу з прапором було достатньо, щоб її повсякдення перетворилось на пекло. 

— Знаєте, — каже, — я цілий рік жалкувала, що залишилася живою. Зі мною та подругою перестали спілкуватися однокласники і сусіди. Вчителі, які колись добре до нас ставилися, почали сильно занижувати оцінки. У школі діти й дорослі обзивалися, тикали пальцями і не хотіли навіть просто стояти поруч. Кілька разів нас били однокласники. Заганяли після уроків десь у дворах: валили на землю й гуртом гамселили, поки не набридало. 

Але найприкрішою стала байдужість батьків дівчат до побоїв та цькування. Дорослі, наче змовилися, постійно повторювали, що «треба було думати головою перед тим, як нариватися на неприємності». Здавалося, за 10 хвилин відкритого спротиву дівчата назавжди стали вдома самітницями. 

Коли ж розголос трохи стих, почалась нова хвиля — про школярок написали кілька місцевих пабліків у соцмережах. «Республіканські» блогери опублікували фотографії дівчат, а в коментарях під знімками утричі старші містяни писали, що «бандерівок, якщо десь зустрінете, треба труїти газом». В онлайні були й інші погрози, але Саша, переборюючи страх, старалася не панікувати і, хай там що, вести звичний спосіб життя. Попри булінг, дівчина й далі відвідувала школу, гуляла біля свого будинку. 

— Якось після тусовки з найкращою подругою, — розповідає, — я була вже майже під будинком батьків, коли на мене напав невідомий чоловік. Він пирснув мені в лице сльозогінним газом, а потім почав душити моїм же шаликом. Я кричала на всю вулицю, але на поміч ніхто не приходив. Чоловік вихопив з моїх рук мобільний — тоді трохи відпустив, і я змогла видертися. Думала, що все вже позаду, але він знову погнався за мною і повалив на землю. 

Саші дивом вдалося вирватися вдруге і втекти. Дівчина добігла до будинку батьків: на адреналіні набрала цифровий код на замку у під’їзді й закрилася зсередини. Коли ж піднялася на ватних ногах у квартиру — вітчим із мамою не жаліли її й суворо наказали нікому не розповідати про інцидент. 

«З тобою, — сказав вітчим, — самі нещастя. Не думаю, що тебе прям убити хотіли через позицію. Це звичайне пограбування, тому сиди тихо. Мама вже вся сива через тебе: якщо на своє життя наплювати — хоч про неї подумай». 

Окрім подруги, Саша нікому не розповіла про напад, але того ж дня твердо вирішила, що більше не може лишатись на окупованій території. Єдиним шансом виїхати для неї був вступ в університет у мирній частині країни. Дівчина думала, що найважче буде вмовити на цю авантюру маму, але виявилося, що слабке місце — освітня система, яка на той час працювала проти абітурієнтів із примарних «республік». Щоб подати заявку на вступ, школярі повинні були мали атестати українського зразка. У «ДНР» видавали власні «документи», тому дівчині довелося шукати школу, яка би погодилася вчити її дистанційно. 

— Я кілька діб шукала місце. Куди не напишу — мовчать. У МОН тоді розробили програму для вступників із тимчасово окупованих територій, але по факту вона не працювала: щоб отримати український атестат, потрібно було ногами прийти у школу, а я не могла виїхати з «ДНР». Коли ж руки вже майже опустилися, мені на мейл відповіла директорка школи на Харківщині: сказала, що пишається моїм вибором, і детально розповіла всі кроки, які мені доведеться пройти. Я періодично сама сумнівалася, що все вийде, але так, мені таки вдалося отримати нормальний атестат онлайн. 

Попри пільги, передбачені для абітурієнтів-переселенців, вступна кампанія далася Саші емоційно непросто. Опинившись сама у великому обласному центрі (мама таки дала їй дозвіл на самостійний виїзд із «ДНР»), дівчина постійно переживала, що провалиться, що її нікуди не зарахують і доведеться повертатися назад в окупацію. Але балів та знань, на щастя, вистачило на бюджетне місце. Саша вступила на омріяний філософський факультет. 

Ця історія тепер уже аспірантки давно мала б закінчитись хепі-ендом, але насправді Сашина боротьба триває і досі. На мирній частині України немає жодної дієвої програми інтеграції молоді з тимчасово окупованої території. За неофіційною статистикою, кожен п’ятий вимушений переселенець, спробувавши інше життя, повертається в окупацію. Людей в «ЛДНР» повертає безвихідь — у мегаполісах вони часто почуваються непотрібними й зазнають знущань просто за те, що народились не там, де треба. 

Наприклад, Сашу, яка вдома була «бандерівкою», в університеті називали «сєпаршою», бо спочатку вона не говорила українською. Через донецьку прописку дівчині не раз відмовляли в оренді житла, тикали образливим «через таких, як ти, в Україні війна» і висміювали за те, що сумує за домом. 

— Але я дуже щиро, — підсумовує вона, — стараюся ні на кого не злитися. Визначила для себе, що, хоч і страшно, буду періодично їздити додому. Мені противна Росія, але там залишилися мама, вітчим, та сама подруга і бабусина могила. А хто засуджує таку позицію — хай спробує взути моє взуття і пройти те, що пройшла я. Тоді й поговоримо.