Тут хочу жить

Січень 2022 року. У приміщенні громадської організації «Романо Тхан» у Каховці пахне свіжопофарбованими стінами. Десяток активних учасників організації замінили тут вікна, прикріпили деревʼяні балки на стелю і залили підлогу. Роми Каховки згуртувалися, аби якнайшвидше відчинити двері простору, що мав би стати місцем їхніх зустрічей. Відкриття — от-от. Залишилось облаштувати кімнату меблями й технікою. 

Ініціатором та керівником цього проєкту є ромський етнограф та дослідник Януш Панченко. Вперше ми зустрілися з ним пʼять років тому — у херсонській кав’ярні я розпитувала Януша про 15 субетнічних груп ромів в Україні, мову волохів та сервів. Тепер, взимку 2023 року, Херсон під постійними обстрілами росіян, а його рідне місто Каховка — в окупації. 

До повномасштабного вторгнення Януш писав дисертацію, документував спогади літніх людей, які пережили Голокост, викладав у школі для ромських дітей. Безкоштовно щотижня їхав на інший кінець міста, щоб допомагати ромським школярам вчитися й вірити у себе. Писав для них книжки, гуртував кримських ромів-мусульман із православними сервами. Після тих вільних зустрічей до школи поверталися й ті роми, які геть закинули навчання. 

Навіть коли Каховку окупували, Януш іще пів року залишався у місті, допомагаючи бідним сім’ям. Думав, що «якось мине». Але після підозрілих дзвінків і того, як у стіни його організації вдерлися росіяни, Януш зрозумів: пора. 

Марево

Початок повномасштабного вторгнення для Януша схожий на марево — у тумані містом пересувалися танки, майоріли російські прапори. Побачивши спалені авта цивільних утікачів з міста, вирішив таки залишатися вдома — мовляв, так безпечніше. Окрім того, відчував відповідальність перед нужденними. Після початку війни бідні роми стали залежними від гуманітарної допомоги.

— Вони зазвичай шукають якусь тимчасову роботу, — пояснює Януш. — Наприклад, допомагають іншим людям обробляти город, сапають, садять, чистять цибулю, працюють на базарі. Заробляють гроші на один день.

Після вторгнення до роботи ніхто не кликав, сім’ї залишалися без копійки. З України та Європи Янушеві почали надсилати кошти на допомогу, і  він сам розвозив ромам олію, цукор, крупи — базові продукти, які ще можна було придбати у місті. 

Уже через два місяці люди адаптувалися і таки знаходили роботу. На початку ж це було справою виживання.

— Я просто не міг виїхати, — стинає плечима Януш.

І додає:

— Але відчуття страху наростало.

Дзвінок

Януш пам’ятає той ранок 9 травня. Він тільки повернувся з підвалу, де ховався від вибухів. Почувався виснаженим. О 7-й ранку пролунав дзвінок. «Це зарано», — подумав Януш і відклав слухавку. Вирішив, що потім передзвонить. 

І поки він повільно вставав із ліжка, чистив зуби, снідав, в офіс його молодіжної організації «Романо Тхан» вдерлися росіяни. 

Власниця приміщення потім пояснила, що «прийшли наші східні сусіди, питали, хто займається організацією». Оскільки о 7-й ранку Януш не відповів, вони виламали двері й зайшли самі.

— Добре, що я не взяв слухавку, — дотепер дякує долі випадку Януш. — Росіяни ж спершу відловлювали місцевих депутатів, потім перейшли на журналістів. У березні я ще відчував, що не в полі їхніх інтересів, а потім…

Росіяни взялися за активістів. 

Оскільки Януш ніколи не приховував своєї проукраїнської позиції, ходив на мітинги, писав у соцмережах про злочини росіян, залишатися в Каховці для нього було небезпечно. Вороги вишукували учасників проукраїнських мітингів і відправляли на допит. Нашого спільного колегу журналіста Олега Батуріна росіяни взяли в полон, погрожували розстрілом. 

— Я був у постійній напрузі, — пояснює це дике відчуття Януш. — Може, вони прийдуть через п’ять хвилин, через пів години?

Хтось із сусідів міг подзвонити мамі Януша й сказати, що біля їхньої вулиці росіяни бігають. І вже сімʼя не має спокою увесь день.

— Дім — це місце, де ти почуваєшся у безпеці. Якщо у тебе щось сталося, ти йдеш додому — і всі проблеми залишаються позаду. — Януш перебирає пальцями по столу. — А тепер куди?

«Я ж казав»

Цьому слідувала передісторія. У 2021 році в проросійських телеграм-каналах  мелькотіли повідомлення:

«Хочу звернутися до всіх циганів України, яких утискають. Сьогодні проти вас буде здійснено черговий акт насилля з боку української влади в Ірпені. Звісно, за давньою українською традицією, це дійство буде реалізовуватись руками підконтрольних службам нациків. (…) Обʼєднуйтесь і дайте відбій! А я завжди підтримаю тих, хто бореться з українськими клоунами (…)»

І справді, наступного дня на Ірпінь напали праворадикальні групи. Януш переконаний, що це спланована, узгоджена та профінансована Росією акція. 

У листопаді 2021 року, ще до повномасштабного вторгнення, до Януша звернувся чиновник так званої ДНР, голова їхньої ромської організації. Це було буквально через кілька днів після нападу на ромів в Ірпені. 

«Як справи? Будемо знайомі, — сказав він. — Ми вирішили, що Херсон — це Росія. Нам потрібні люди, які працюватимуть з нацменшинами, щоб усі пішли на референдум і голосували. Підбурювали людей, що тут нацисти, й казали, що хочуть в Росію. У нас вже є команда в Каховці, долучайся».

Януш сприйняв ці слова як нісенітницю, бо хто він такий, щоб вирішувати, де Україна, а де — Росія. Відповів, що йому це не цікаво.

І коли Каховка вже була під окупацією, ром із терористичної «ДНР» зателефонував іще раз.

«Бачиш, ти не сприйняв мене серйозно, а я ж казав, що так буде», — підколов співрозмовник. 

Йому й далі були потрібні люди, які б підбурювали ромів. Він повторив, що пропозиція залишається актуальною.

— Він запропонував мені космічні гроші для розвитку ромської організації — 500 тисяч російських рублів на місяць, — Панченко шукає в памʼяті точні цифри. 

Це приблизно 5000 євро. Завданням Януша було б роздавати ці гроші ромам, щоб ті йшли на так званий референдум. Крім того, чиновник «ДНР» запропонував Янушеві стати депутатом Херсонської області при окупаційній владі. 

— Важко людині негативно відповісти, якщо в тебе за вікном їздять російські бронетранспортери, — іронізує Януш. — Я сказав, що в нас дуже різні погляди на те, що відбувається, і що ми не знайдемо спільної мови ні зараз, ні пізніше. 

Співрозмовник помовчав, ще раз озвучив суми і відповів: «Якщо ти передумаєш, дай знати. Завжди можна перевзутися». 

«Ти ж донецький, — відрізав Януш. — Може, й тобі доведеться перевзутися». 

Вербувальник слідкував за дописами Януша у соцмережах, переглядав фото з проукраїнських мітингів. 

— Це мене почало нагнітати, — зізнається дослідник. — Він знає, що я в окупації, що я вдома. Йому нічого не заважає сказати солдатам: «Він не захотів за гроші, прийдіть, нехай тепер те саме робить безкоштовно».

Тінь 

В один момент Януш просто перестав виходити з дому. Щоб не зійти з розуму, перекладав дитячу Біблію. Це єдине, що допомагало відволіктися від шаленої напруги. Бігав у підвал. Зв’язку майже не було. Незабаром мала з’явитися російська мобільна мережа, українську ж глушили. Януш втратив зв’язок із тими, кому розвозив допомогу. З його оточення та ромської спільноти майже нікого не залишилося. Кожної ночі «було чутно вибухи». Здебільшого об 11-й вечора і о 5-й ранку. Януш усвідомив, що залишатися немає сенсу. 

Він із мамою та ще однією сім’єю готувався до поїздки — попереду фільтраційний табір. В авто не знайшлося місця ні цінному фотоапарату, який би викликав підозру у росіян, ні навіть авторським дитячим книжкам Януша ромською мовою. Вже у Латвії він побачив, що його мама виклала їх із машини — «є важливіші речі».

До Німеччини їхали тиждень. Пʼять тисяч кілометрів через Крим, Росію, до Латвії, а потім до Німеччини. Януш вибрав Німеччину передовсім тому, що тут йому запропонували стипендію на 11 місяців — він проводив інтерв’ю з ромськими активістами, мігрантами. 

Житло ніяк не вдавалось знайти — він із мамою переселявся з табору у табір: Ґіссен, Боштедт, Падерборн, Гаарбрюк. Зрештою кілька місяців пошуків увінчались успіхом — поселилися у містечку Беверунґен у землі Нордрайн-Вестфален. Дехто з його близьких шукає житло дотепер. 

Роми півдня України розпорошились по маленьких містах і селах, найближчі його знайомі живуть за 220 кілометрів. Януш буквально — самотній. Ми йдемо порожніми вуличками північнонімецького містечка на 14 тисяч мешканців. Його висока постать із широкими плечима відкидає тінь на світлий асфальт.  Так і здається, що це життя є тінню того справжнього, яке було вдома. 

Януш у пошуку. Повернутися додому він не може. А що ж роботи в Німеччині? Він вчить мову, продовжує своє дослідження. Втім, умови роботи складніші, адже Януш втратив зв’язок із респондентами. Раніше він робив експедиції в різні куточки України, історичний аналіз на 90 відсотків базувався на історіях людей. Зокрема і тих, хто пережив Голокост. 

Деталь

Точних даних про кількість жертв геноциду ромів на території сучасної України немає. На думку дослідника Михайла Тяглого, це число коливається між 19-ма та 20 тисячами людей. Випадки вбивств часто залишалися незадокументованими. Лише два десятиліття тому дослідники почали збирати усні свідчення вцілілих. 

Як і Януш, який записав десятки історій ромських свідків Голокосту. 

Про його сусідку Варю, яку заради порятунку замурували у припічок. 

Про Саньку, сестру бабусі, яку розстріляли, коли вона йшла по продукти. 

Про 8-річну доньку Саньки, яку німецький солдат зарубав лопатою — бо, дізнавшись про смерть мами, та «заголосно» кричала. 

Про прадіда Олексія, який у німецькому таборі викопав землянку, сховав туди бричку і коней, переховував їх там усю зиму, щоб навесні втекти. Але хтось здав його ідею — і він був звільнений лише тоді, коли деокупували територію.

Про Льоньку, якого нацисти забрали в депортаційний потяг. Дядько запросив додому німця, сильно напоїв його і таки вмовив відпустити племінника. 

Про діда Івана та прадіда Андрія, до якого прийшов німецький солдат зі словами: «Якщо не виготовиш таку деталь, розстріляю». У руках мав автомобільну запчастину. Вона не розсипається, якщо її кинути об землю, і видає особливу вібрацію. 

Дід і прадід Януша кілька днів чаклували над тою деталлю. Прийшов солдат, кинув запчастину до землі. Дід затамував подих. 

Запчастина не розсипалась, завібрувала. Солдат дав їм цукерки й пішов. Дідо розплакався. 

Вже будучи у таборі для біженців у Німеччині, дід Іван сказав: «Ніколи б не подумав, що ховатимусь від “рускіх” у Німеччині». 

«Мутуря»

Дивно, але деякі роми півдня України для означення російських окупантів використовують те ж слово, що й для нацистських солдатів у Другій світовій війні, — «мутуря». Це слово означає «німий», тобто той, з яким не можна порозумітися. 

Як приклад Януш наводить фрази баби Нельки, яка зараз в окупації. Щойно щось вибухне, вона каже: «Мутуря стріляють, мутуря поїхали». Мовляв, це для неї зрозуміліше.

Колись нацисти запрошували в «баню», яка виявлялася газовою камерою. Росіяни ж тепер запрошують ромів у Росію, мовляв, там дадуть фінансові виплати. Але в результаті роми, окрім грошей, отримують повістки — воювати в лавах російської армії проти України. 

Російські солдати у Каховці забирають продукти і те, що роми планують везти на базар. «Ми вас визволяємо, то й годуйте», — кажуть. Грабують привабливі будинки.

Це був один із факторів, чому Януш із сім’єю не покидав Каховку. 

— Ми не могли розпрощатися з хатою, — пояснює. 

Просторі кімнати, у яких є вся необхідна техніка, меблі, ікони на стінах, книжки, старі фотоальбоми, улюблена гітара. За першої ж нагоди росіяни б усе це розграбували.  

Зрештою, так і сталося. Коли Януш вже був у Німеччині, до його будинку зайшли російські солдати. Як з’ясувалось потім, кадирівці. Вирішили, житимуть там, бо є все необхідне. 

Коли Януш дізнався про це від сусідів, попросив дядька з Каховки, аби пішов до російських солдатів — розпитати. 

Попри вагання, той згодився. Натрапив на двох жінок, які, поки їхні солдати бігали на фронті, займалися облаштуванням будинку. Дядько сказав: «Ви ж бачите, що ця хата не є закинута, я за нею доглядаю, ось тут трава покошена». Родичі лише поїхали на два дні в Ростов, збрехав він.

Жінки не звертали на це уваги й почали розпитувати, як увімкнути воду, світло, опалення.  

Дядько, не добившись нічого, пішов. Але, так і не знайшовши потрібних вимикачів, кадирівці покинули будинок, залишивши по собі зламані ворота та хвіртку. 

— Людей ніби із зоопарку випустили, — лається Януш.

«До вас у хату зайшли солдати». Після цієї фрази ні Януш, ні мама не мають спокою. Дотепер не знають, що там. І змінити нічого не можна, але й тривога не зменшується. 

Розповідаючи історії про солдатів, пограбування, погрози, Януш іронічно посміхається. Білосніжна посмішка, того ж кольору футболка, стіни створюють враження, ніби ми в якомусь фільмі. Цей дивний сміх розлунює напівпорожніми кімнатами тимчасового помешкання. 

Я бачу два фото, що висять на кухні, й питаю, чи є ще якісь речі, які зараз нагадують про Україну. 

— Ні, це й усе, що вдалося взяти з тобою, — розгублено відповідає Януш.  

Розмішуючи цукор у каві, він далі глузує з російських невігласів. Але трохи смутку в очах таки видає — травма нікуди не зникла. 

Тут і тепер

Де б не жили, роми відчувають себе гостями на чужій землі. 

До 1956 року на території сучасної України роми здебільшого кочували. Тільки після указу Верховної Ради СРСР «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом» від 5 жовтня того ж року життя багатьох радянських ромів суттєво змінилося. Обіцяючи працевлаштувати й забезпечити житлом, влада підштовхувала їх до осілості та залучення до «суспільно корисної праці», погрожуючи виселенням у віддалені місцевості країни на виправно-трудові роботи.

Так мама Януша, Алла, була першою в їхній родині, яка народилася «на місці». 

Януш пояснює, що раніше ромам було байдуже, де жити: кибитка, шатро, та й усе.  Вони не були залучені в економічну та політичну ситуацію. Але щось змінилось.

— Ми й не зауважили, коли це відбулося, — каже Януш. — Але зараз ромам, особливо молоді, важливо жити в Україні. 

За останнє десятиліття в Україні зʼявилися такі організації, як «Чіріклі», ГО «Голос Ромні», «Aрка», «Патів», які займаються розвитком ромських спільнот. 

Ще 2020 року Януш в одному з інтервʼю сказав: «Подорослішавши, я зрозумів, що Україна і є моїм домом». В його родині мама — волошка, батько — серв. Януш без зусиль перемикається з ромської на українську чи навпаки. 

— Війна розкрила те, що було і так присутнє, — міркує Януш. — Просто не було ситуацій, які б це проявили. Роми люблять Україну.

Так каже і його брат, який пішов добровольцем в ЗСУ: «Тут живу і хочу жить». 

Попри те, що роми здебільшого залишалися аполітичними, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну чимало з них добровольцями пішли в ЗСУ. Найвидимішою є їхня участь у 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. 

Думки заплутуються. Невизначеність та напруга муляють як камінець у черевику. Наша безкінечна прогулянка вздовж річки Везер створює відчуття безчасся. Я навіть думаю пожартувати щось про Геракліта. Але Януш випереджає:

— Живу сьогодні, ось і добре, — каже він. 

Не жаліється, не нарікає. На обличчі з’являється вже так знайома усмішка. 

Раніше Януш розповідав, що для ромів родина — це вся спільнота. Тобто його родина — це роми Каховки, які тепер розпорошені. Де ж дім тепер?

Приміщення «Романо Тхан» пустує. Всередині не залишилось нічого цінного. Вибиті двері затято висять на пошкоджених завісах. Так, ніби колись хтось їх знову відчинить.

Вихід цього матеріалу підтримала «Coalition for Pluralistic Public Discourse». Олеся Яремчук є стипендіаткою програми «Україна в європейському діалозі» в Інституті гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).