«Церква, цвинтар, лазня і Світлана»
    Дар'я Безрученко 5 Серпня 2021

    «Церква, цвинтар, лазня і Світлана»

    Як активістка повернула до свого занедбаного села життя, людей і гроші

    Село Красів у широкій долині за три десятки кілометрів від Львова — не надто примітне з-поміж решти українських сіл. Живе там зо чотири сотні душ — від гуцульської церкви до цвинтаря по вертикалі та між двома крамничками по горизонталі. Нещодавно Красів вітав гостей іржавим автозвалищем при в’їзді, а місциною блукала стара спрацьована худоба, подекуди витоптуючи врожаї та чіпляючись до перехожих. Ото було б і по всьому — якби позаминулої зими з селом не сталася Світлана. 

    Комунікаційниця та співзасновниця медійної конференції Lviv Media Forum Світлана Блінова має до Красова особливу прив’язаність. З дитинства їздила сюди на літо до бабусі з дідусем — вставала з півнями, мліла від невимушеного та щирого сільського буття, а вечорами потайки тікала крізь вікно на танці, перезувшись у заздалегідь приховані в кущах туфлі на підборах.

    Дорослою раз по раз поверталася сюди вже з власною родиною, а як почався карантин — іще частіше. Згодом Світланине бажання осісти у селі зміцніло остаточно. Втім, попри мальовничість тутешніх краєвидів, Красів виявився місцем, далеким від утопії.

    Чортиська

    — За законами сторітелінгу, в історії завжди є чортисько, з яким треба боротися,  принцеса, яку треба рятувати, і герой, який усіх рятує. Ми з колегами з ініціативної групи, до якої я долучилася, в цій історії були героями, депутати і горе-підприємці — чортиськами, а наше дивовижне село — принцесою, яку треба було рятувати. Сторітелінг просто склався. Я не застосовувала навмисно якихось комунікаційних технологій, все було дуже щиро, — ділиться Світлана. 

    Очільницею сільської ради Красова, а тоді, після реформи, депутаткою об’єднаної територіальної громади (ОТГ) та єдиною її представницею 30 років була Ганна Заріцька, що побила рекорд влади навіть невизнаного білоруського президента. 

    Не те щоб красівців усе влаштовувало: коли селяни приходили до Ганни оформити земельну ділянку, депутатка ставила питання, доведене до автоматизму: «А що мені за те буде?». На запропоновані активістами ініціативи відмахувалася звичним: «Тут нема кому жити, кому то треба?». 

    Втратити насиджене місце пані Ганна не боялася. Світлана пригадує, як донька депутатки відкрито зберігала на власному подвір’ї зерно в закуплених сільрадою для громади сміттєвих баках. Або як депутатка намагалась підробити заповіт її прабабусі, щоб земельна ділянка не дісталася законним спадкоємцям.

    Світлана звернулася по юридичну консультацію до колишніх колег із партії «Самопоміч», де тривалий час працювала комунікаційницею. Їй пояснили, що депутатку можна відкликати — за це потрібно зібрати не менше голосів, аніж досі було за її обрання. Та в селі зробити це непросто: у когось Заріцька купувала молоко, діти інших училися разом з її дитиною у школі.

    — Але люди настільки повірили, що можна щось змінити, що ми легко назбирали ті підписи. Навіть більше, ніж було треба. Та все одно я переживала, що підписи не приймуть, — у виборчій комісії працювали люди, які, хоч і недолюблювали депутатку, та боялися йти їй наперекір.

    І таки знайшли привід не прийняти, коли активісти прохопилися, що за стареньких та слабкозорих розписалися самі, після їхньої згоди. Втім, удруге голосів зібрали ще більше. На процедуру відкликання Світлана втекла з вечірки Медіафоруму — побачити виборену перемогу на власні очі.

    Притулок

    Інша біда села — місцевий притулок для свійських тварин «Вуглик». До Красова він переїхав із сусідніх Бродок. Власниця стверджувала, що її притулок там спалили місцеві мешканці. Він і справді згорів іще 2018-го, але доказів, що винні місцеві, немає. Заклад для свійських тварин, де худоба, що вже старіє і її не можна експлуатувати в господарстві, має змогу провести спокійну старість та померти природною смертю, створила Олександра Гаврилюк-Левицька — у форматі громадської організації. Та на жаль, каже Світлана, ідея гуманістичної ініціативи виявилася кращою за її реалізацію.

    «Вуглик», що не мав нормальної огорожі, був розташований у 50 метрах від Красова,  і худоба постійно тікала у село, топтала пшеницю, а найслабші помирали де прийдеться, і туші великих тварин ніхто не забирав. Лякало людей й те, що притулок не надавав інформації про вакцинацію тварин, хоча старі кволі звірі потребували постійного ветеринарного контролю і могли хворіти на сказ чи туберкульоз. А ще тварини могли травмувати людей. Одного дня на місцевого чоловіка напали вугликівські бики.

    Вони шкодили полю родини місцевої бібліотекарки двічі. Вперше поїли всі буряки — тоді хазяї, обурені таким нахабством, домоглися від «Вуглика» грошової компенсації. Удруге пощастило менше. Чоловік бібліотекарки саме порався в городі, коли побачив, що його полем випасається шестеро биків. Тварини прямували в його бік. Він спробував їх прогнати, але його дії мали зворотний ефект: один з биків узяв його на роги — підняв догори й кинув об землю. Чоловіка врятували холоди — одягнена куфайка пом’якшила удар об померзлу землю. На щастя, все обійшлося: «Постогнав пару днів із забоями, та й усе», — згадує його дружина. Але відносини Красова з «Вугликом» ця ситуація загострила.

    Місцеві мешканці створили ініціативну групу, до якої долучилась і Світлана, та ходили до керівництва притулку — просили облаштувати міцну огорожу і випасати тварин поряд із закладом, а не водити через усе село. Просили також, щоб за здоров’ям тварин стежили, а трупи ховали за санітарними нормами. 

    Відповідальна за ці справи Держпродспоживслужба перевірити притулок так і не змогла — їх не пустили на територію. Від місцевих мешканців притулок охороняли представники Нацкорпусу. На одних сільських зборах, коли місцевий чоловік наполегливо ставив модераторці від «Вуглика» запитання, один з охоронців не витримав і вдарив його в око кастетом. 

    Боротьба з активістами не завдала притулку серйозної шкоди, та, вочевидь, втомила. Поступово з притулку почали зникати тварини й лишилися тільки собаки, а тоді не стало і їх. Притулок переїхав на Херсонщину. 

    Автошрот

    Третій чорт з’явивсь у Красові більш як десять років тому. Тоді підприємець Микола Тарас отримав у селі земельну ділянку під авторозбір. Із часом на автомобільне звалище перетворилась не лише ділянка при в’їзді у село, яку приватизував Микола, але й частина самої дороги — автобрухт на узбіччі ніхто не прибирав роками. 

    2010-го на автошроті знайшли десятки ввезених контрабандою автівок, одну з яких розшукував Інтерпол. Ситуація викликала резонанс у ЗМІ, та журналісти роз’їхалися, Микола далі керував авторозбором, а звалище собі розросталось. 

    Минулого року красівську дорогу мали ремонтувати, втім, через завалу провести роботи не змогли. Світлана з командою звернулася до власника, та він їх спровадив. 

    — Мама сказала мені: якщо ти на зборах будеш виступати проти автошроту, я з тобою говорити не буду — це небезпечно. Мені майже 30, було 27, але мама дуже серйозно це сказала. А тоді були місцеві збори, і наш депутат Юра мовив: «А зараз нам Світлана розкаже, як вона збирається боротися з автошротом». 60 мешканців села подивилися на мене в очікуванні. А я зрозуміла, що бути обережною і дипломатичною вже запізно.

    Світлані від Тараса не дісталося. Натомість Юрію Думичу — айтішнику і депутату Тростянецької ОТГ, що став ним після відозви Заріцької, — телефонували з погрозами, що всіх їх по черзі вивозитимуть у ліс. Щотижня Світлана заносила до відділку поліції заяви на незаконний автошрот і щоразу виходила ні з чим — поліція, подейкували у селі, купувала в Тараса запчастини, тому справу далі не передавала. А тоді Світлані порадили піти на прийом до тодішньої головної прокурорки Львівщини Ірини Діденко, і почалися затяжні суди, на яких суддя намагався переконати Світлану, що автомобілі — то не обов’язково металобрухт, а, можливо, вони там просто припарковані. 

    Та попри те, що Тарас вихвалявся зв’язками та безкарністю, суду вдалося довести факт злочину. За самовільне зайняття земель в охоронних зонах чоловік отримав півтора року ув’язнення, але за кілька місяців реальний термін замінили на умовний, і він здався — звільнив більшу частину загарбаних земель від металобрухту, а ті, що лишилися, сховав за парканом.

    Цього літа у Красові відремонтували дорогу. 

    Коворкінг 

    Про те, що красівцям немає де цікаво проводити вільний час, Світлана замислювалася давно. Колись у селі був клуб, де щовечора збиралися на танці, але будівля була у жахливому стані і вже 10 років клуб стояв закритий. «Якщо я пила ромколу хоча б у клубі, то красівські підлітки роблять це на зупинці, бо їм нема куди піти», — думала жінка. До того ж хотіла, щоб молодь мала місце, де можна зайняти себе чимось іншим, окрім алкоголю.

    — У моїй голові настав етап, коли мені набридло боротися — всі ці суди, прокурори… Мені натомість захотілося щось створювати. 

    Перші думки про коворкінг (не для села — взагалі) виникли ще 2018-го, коли Світлана їздила до Польщі на навчання від Інституту лідерства та управління. Групу завезли в один зі спальних районів Варшави — показати їм медіатеку, такий собі простір для місцевих мешканців. Пам’ятає, як захоплено дивилася на графік, що висів у тій медіатеці: йога для матусь, група розвитку для дітей, майстер-клас англійською мовою для школярів… Такі простори були в усіх спальних районах. 

    Світлана захопилася цією ідеєю. І з часом, коли місцеві сказали їй, що було б добре зробити ремонт у будівлі народного дому і влаштувати там клуб чи щось таке, Світлана вперше запропонувала зробити у тій будівлі коворкінг. Такий собі мультифункціональний простір, де діти зможуть ходити на гуртки і грати, а старші — працювати в тиші чи просто почитати книжку. Отож, дітям буде де провести вільний час, поспілкуватись і, можливо, знайти якесь хобі. 

    На цьому потік ідей не закінчився. Як співорганізаторка Львівського медіафоруму, Світлана знає, що містяни часто мають проблему з тим, де проводити конференції та стратегічні сесії. Тож вирішила, що для львів’ян такий простір буде крутою пропозицією.

    — Таке ж модне місце, як у місті, — тільки на свіжому повітрі, із сільським колоритом, — каже вона. — Врешті просто зміна звичної картинки світу — зовсім поряд зі Львовом.

    Для Красова ж приїзд містян міг стали хорошим способом заробляти, забезпечуючи потреби коворкінгу. ОТГ виділяє гроші тільки на зарплату голови народного дому, який керуватиме місцем, та на комунальні послуги для приміщення. Утім, навіть на електроенергію цих грошей мало б не вистачати — що й казати про хороший інтернет. 

    Визначившись із концепцією, Світлана розповіла про свою ідею у фейсбуці і написала, що шукає дизайн-студію, яка розробить їм інтер’єр. Одна агенція відгукнулась і розробила їм дизайн безкоштовно. Отримавши величезну хвилю підтримки, Світлана вирішила податися з ідеєю коворкінгу на конкурс проєктів місцевих ініціатив, який щороку проводить Львівська обласна рада. Дотепер Красів не подавався на конкурс жодного разу.

    — Ми написали в заявці назву проєкту «Перетворення сільського народного дому на сучасний коворкінг», додали фотографію того, що є зараз, і візуалізацію майбутнього дизайну. Серед 300 проєктів ми посіли 14-те місце. Всі, хто ухвалювали це рішення, ставили нам дуже високі оцінки. 

    Втім, виконати першу умову — зібрати на проєкт 75 тисяч гривень громадських внесків — виявилося складніше, аніж Світлана розраховувала. 

    — Ми ці гроші збирали всіма можливими й неможливими способами. Наприклад, я публікувала свою фоточку на день народження і писала, що мене можна привітати, скинувши гроші на коворкінг. Люди, які ніколи в житті не вітали мене з днем народження, скидали на картку по тисячі гривень. Ми надали цій історії публічності, і люди нею перейнялися. Говорити про свою ідею голосно — важливо, це значно збільшує шанси на успіх.

    Тоді до збору почали потроху долучатись підприємці, водночас гроші збирали у селі по хатах — і люди здебільшого довіряли й давали, хто скільки міг. Необхідні 75 тисяч із загалом виділених на проєкт 500 тисяч зібрали. Але маятник хитався — у ЛОДА виплату затримували, посилаючись на пандемію COVID-19.

    — Я пройшлася селом, позбирала підписи, написала у листі до голови ЛОДА, мовляв, ви підриваєте довіру людей до конкурсу. Занесла цей лист голові й на засідання комісії, де регулювали всю цю історію. І гроші виділили. 

    ***

    У великому просторі з білими стінами, що може вмістити до сотні людей, світло і затишно. На полицях — художні книжки й бізнес-література, аби прищеплювати молоді бізнесове мислення. Їх зібрали для сільської бібліотеки, коли Світлана написала пост, що красівцям нема що читати, окрім старих бібліотечних книжок. На підвіконнях і в кутках — вазони з рослинами. Вони теж оселились тут після допису Світлани. Так само в коворкінгу з’явився стос коробок із настільними іграми — їх зібрала для дітей ще одна активістка села. 

    Поступово простір набуває постійних відвідувачів і відвідувачок, тут уже проводять кілька гуртків для місцевих дітлахів. Світлана саме проводить перше заняття з журналістики — започаткувати його хотіла задовго до появи коворкінгу, та попиту не було. А тут кілька красівських дівчат сказали Світлані, що хочуть вчитися, — і вона відразу організувала заняття. На гурток прийшло шестеро дівчат, коли Світлана сподівалася максимум на двох.

    Іноді ентузіазм Світлани йде врозріз із бажаннями селян. Та вона вчиться прислухатись і не вчиняти добра силоміць. Тому в коворкінгу ще немає спортивного куточка — натомість є проєктор для кіновечорів та купа настільних ігор, про які сама Світлана і не замислилась би. 

    Зараз коворкінг, із якого Світлана, попри плітки деяких місцевих, не отримує ні копійки, забирає у неї значну частину часу — приїжджає сюди зустрічати гостей-орендарів. У середньому раз на тиждень тут проводять бізнес-зустрічі, стратегічні сесії та тренінги — спрацював розголос, уже професійне Світланине вміння «продавати» Красів як земний рай та особисті зв’язки. Коли ж активістку саму запрошують проводити тренінги — погоджується та пропонує коворкінг як локацію. Сам коворкінг слугує в лекціях Світлани професійним кейсом — про нього розповідає для Інституту лідерства та управління Українського католицького університету, мовляв, це приклад того, як завдяки комунікації та лідерству можна змінити життя громади. 

    Простором головує на пару з пані Галею, місцевою мешканкою. У трудовій пані Галя записана як «голова народного дому». Коли Світлана взялася наводити у Красові лад, пані Галя підтримала її без вагань. Зараз пані Галя веде драматичний гурток, вокальну групу місцевих хлопців «Козаченьки», вокальний гурток «жіночок, таких, як я, навіть старших». Пенсіонерок, що все своє життя провели у важкій фізичній праці та родинних клопотах, нині запрошують співати на заходи в сусідні села — і, виводячи старанно українські пісні поміж подруг, відчувають, що вряди-годи роблять щось не для користі — для власного задоволення. 

    Правда, зі стилем керівництва пані Галі Світлана погоджується не завжди. Як символ різниці поколінь посеред коворкінгу стоїть етажерка, встелена рушниками — такий собі етнічний куточок. 

    — Думаю, то така дивна радянська традиція — робити виставки. Якби я робила виставку до Дня вишиванки, то, може, малювала б орнаменти з дітьми білою крейдою на чорному папері — ну, щось стильне. А вони  друкують якісь цитати з книжок на тему вишиванки, приносять з дому все, що є, та вішають.

    Кілька разів Світлана делікатно казала пані Галі, що в дизайн лофту полиця з рушниками не вписується, а до них приїжджають орендарі — серйозні люди. Пані Галя слухала і прибирала, але тієї ж миті, коли гості їхали, рушники поверталися на своє місце. 

    Та попри такі незначні моменти, Світлана пані Галею пишається — відколи та почала працювати у коворкінгу, який місцеві називають клубом, сильно змінилася — стала виявляти ініціативу, пропонувати якісь зміни, намагатись робити простір затишним і зручним. 

    — На старості років хочу на роботу йти. Прийду собі сюди вранці, повідчиняю вікна,  хто йде — всі до мене заходять. Нам усім тут файно. Діти чують себе тут як має бути, — каже пані Галя, спостерігаючи за дівчатами, які зосереджено схилилися над аркушами А4. За завданням від Світлани, пишуть пост про своє село. Майже в кожному буде згадка про те, що у Красові зробили дорогу, — але Світлана присягається, що ні до чого їх не агітувала. 

    Будиночок

    Якщо піднятися на пагорб, де саме триває будівництво, вдалині можна побачити стару дерев’яну церкву, внизу — хати та високий паркан місцевої сауни.

    — Сім’я мого дідуся жила в кінці села, на хуторі. Під час війни хутір спалили, а село розрослося навколо церкви, і дідова сім’я перебралася з хутора на цей горбочок — у самий центр, — розповідає Світлана, вітаючись на ходу з робітниками. 

    Дідовій хаті був 91 рік. Хату хотіла зберегти й відремонтувати, але вона не надавалася до реставрації — нижні балки прогнили і дім почав падати.

    Але бажання мати власне місце у Красові Світлану не покидало. Робити дім лише для себе та своєї сім’ї було б надто великою розкішшю, тож Світлана придумала інший формат — будиночка для гостей.

    Коли будівництво завершиться, містяни зможуть приїжджати до Красова відпочити у затишному будиночку з каміном, посмакувати варениками, які Світлана готуватиме з бабусею, а діти зможуть погратися у хатці «на дереві» та погойдатися у гамаку. 

    А для тих, хто захоче піти з вечірки раніше, Світлана придумала відокремлений модульний будиночок-спальню посеред дерев, майже повністю засклений для майже повного злиття з природою.

    У будівництво Світлана з чоловіком Олегом вклали усі заощаджені за роки шлюбу тридцять тисяч доларів. 

    — Маємо кілька варіантів розвитку дій. Варіант перший: у нас усе йде круто, і цей простір працює так, як я собі уявила, — дитячі дні народження, львів’яни, які приїжджають відпочивати, і він працює як наш сімейний мініготельчик.  

    Якщо це не спрацює — ми просто цей простір здамо в довготривалу оренду. Думаю, орендарями будуть спочатку мої друзі, тоді — друзі друзів, потім іще друзі друзів. Третій варіант: якщо взагалі нічого не піде й нікому це не буде потрібно, то у мене просто буде хата в селі і не буде грошей на чорний день. Цей проєкт я розцінюю як бізнес-освіту — скільки вона коштує в якомусь Лондоні?

    Деякий час Світлана вагалася, чи правильне вибрала місце для будівництва — за іронією долі, навколо хати живуть люди, які мають причини її ненавидіти: ексдиректорка притулку «Вуглик», жінка, що сама хотіла отримати земельну ділянку, за якою дід доглядав понад 10 років, та власник сауни. 

    Сауна — особливе місце у Красові. Щовихідних під її високим парканом вишиковуються вервиці автівок із сусідніх сіл та містечок. Попри немалу вартість (4500 гривень за день), місце не втрачає популярності. Місцеві, зокрема й Світлана, не люблять власника сауни за гучну музику, шумні вечірки та дивне дизайнерське рішення: одну із секцій паркану, що саме виходила на церкву, власник зробив прозорою. 

    — І якраз під час служб Божих голі хлопці та дівчата стрибали в той басейн. І це дуже не подобалося місцевим. Церква для селян — основне. Але тепер він уже цю стіну замінив, хоче з нами дружити, дає рекомендації по будівництву і ніби все добре. Ми пояснили йому, що є закон, є дозволена кількість децибел, і він дослухався. 

    Пані Галя жартує, що ця хата на пагорбі — як чиряк на дупі. Та Світлана вирішила, що вона надто сильно любить цю землю і свого дідуся, аби зважати на сусідів. І сподівається, що її будиночок матиме не меншу популярність, аніж славнозвісна лазня. Будинок прийматиме гостей, мікроліс розростатиметься, і до Красова приїжджатиме дедалі більше людей.

    Залишилося тільки зробити село туристично привабливим.

    Львівське Опілля

    — В якийсь момент я як фахівець із комунікацій зрозуміла, що просто розвиток села — це добре, але можна піти ще далі. Думала, зокрема, про майбутнє своєї мами. Колись мама піде на пенсію, і вона в неї буде півтори-дві тисячі. А наше село дуже добре надається до туризму. 

    Добрий друг Світлани, з яким разом вони заснували Lviv Media Forum, Остап Процик теж купив хатку через ліс. Він же познайомив Світлану з іншим Остапом — Остапом Лунем, власником тамтешнього ранчо «Скарбова гора». Якось, усі гуртом вони їли на ранчо кавуни й говорили, як завжди, про ці місця. Тоді Світлана задумалась, що цікавого може бути у лісах, що з усіх боків густо обплітали ранчо. Вирішили  пішли в похід — від одного села до іншого.

    — І по дорозі знайшли: два зниклих села із залишками здичавілих фруктових садів, із залишками фундаментів з австрійської цегли, із цвинтарями, з костелами посеред лісів. Ми знайшли доісторичні кургани бронзової ери на своєму шляху — про них знали, але якось ніхто це все не пов’язав у нитку. Ми знайшли залишки маєтку депутата австро-угорського сейму,  який мав ліси в наших краях, трьохсотлітній фантастичний червонолистий бук . 

    І придумали з цього зробити туристичний маршрут — на 25 кілометрів, на сім годин,  від села до села. 

    — Тоді ми подумали, що один маршрут — то якось нецікаво, і вирішили його розширити. Ми шукали назву, і прочитали в гуглі, що цей лісовий масив і довколишні села називається  «Львівське Опілля». Ми створили громадську організацію «Львівське Опілля», підписали меморандум з усіма п’ятьма ОТГ, які є навколо, і почали тут розвиток туризму. 

    Створення організації дуже допомагало Світлані в історії з коворкінгом — вона вже дзвонила домовлятися про фінансування не просто як активістка із села, а як керівниця громадської організації. А з автошротом і з дорогою боролася не просто тому, що захотіла, а тому, що це заважає розвитку туризму. Цього року організація виграла свій перший грант — тепер «Львівське Опілля» підтримають десять місцевих стартапів у сфері туризму.  

    Селяни

    — Я хочу, щоб моє село було успішним і красивим, — каже Світлана. — Хочу, щоб у ньому жили щасливі та успішні люди. Бо якщо ти приїхав із заробленими в місті грішми у село, де люди мають пенсію у півтори тисячі гривень і вони не щасливі, ти не можеш бути поряд з ними щасливим, бо бачиш навколо себе лише багато бідності. Хочу, щоб старенькі на додачу до пенсії, просто у своєму селі могли продавати городину, гриби з лісу, чи здавали в оренду спальню і ставати багатшими та щасливішими.

    Каже, вона тут «напівсвоя» — своя, бо тут її дідусь і бабуся, яких усі знають. Чужа, бо приїхала з міста зі своїми законами. Але місцеві до неї звикли. Пригадує, як колись дівчата спитали в місцевого жителя, де знайти Світлану. А він їм відповів: «У селі є чотири речі — церква, цвинтар, лазня і Світлана». 

    Та попри її сподівання, красівці не спішать радіти змінам.

    — Ну шо там відбувається у тому коворкінгу? Для дітей нема нічого. На гуртки їм було б цікаво ходити, але для молодших, а не для старших, — жаліється мама 7-річної дитини на брак розваг для першачків. 

    Старші люди натомість кажуть, що краще б відкрили місце для танців. Кажуть: добре, що зробили дорогу, але міст оно теж ремонтували, а він щоразу провалюється — тож і з дорогою так буде. Кажуть: гроші всі крадуть, тож і Світлана, певно, має свій інтерес. А як не краде, кажуть, то в депутатки мітить — з того й зиск.

    Світлана не зважає, та все ж зізнається:  коли починала, не розрахувала сил. 

    — Я думала, що все буде швидко й легко — подаєш заяву у поліцію, поліція розслідує, автошрот зникає. Пишеш проєкт коворкінгу, виграєш і з’являється коворкінг. На жаль, так не працює. Маю відчуття, що в тому всьому проблеми ходять за мною, а все відбувається через коліно, — ділиться Світлана вже дорогою до Львова. 

    — Коли почався ремонт, я не могла собі уявити, що мені доведеться контролювати, як роблять стяжку й стіни, домовлятись про матеріали. Але довелось. Уже зараз я думала, що коворкінг відкриється, і все саме запрацює. Але нема кому менеджити гостей, які приїжджають, — треба мати певні навички, щоб це робити. Люди розраховують на певний рівень сервісу, і я мушу робити це сама. 

    Я думала, що всі місцеві чекатимуть на відкриття того клубу й будуть сильно тішитися, коли він відкриється. Він відкрився — погано, бо танців нема. Люди, які не прийшли на жодні збори — кажуть, що там нічого немає. Це засмучує.

    Успіхи своєї справи Світлана намагається міряти не плітками, а кількістю задоволених її діями місцевих. Шестеро дівчат, що прийшли на гурток журналістики. Три десятки школярів, для яких місцевий священник проводив тижневий табір — зі змаганнями в коворкінгу, прогулянками селом і спілкуванням. Пів сотні дітей та підлітків, що прийшли в коворкінг подивитися кіно.

    — Без крутої громади та ініціативної групи це все не вдалося б. Семеро людей, які два роки тому повірили, що можна змінити село — просто перевернули його з ніг на голову.
    Ми разом працювали з юристами, ходити по судах, організовували збори підписів і збори села. Пишаюся, що я змогла бути в такій команді.

    Лише цього року всі проєкти, за які бралася Світлана, почали давати плоди: коворкінг став працювати й заробляти на себе по 8-10 тисяч на місяць, «Львівське Опілля» — заманювати перших туристів, будиночок для гостей — будуватись. І у Світлани з’явилася надія, що село-принцесу таки буде врятовано.  

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00